За умови інтерпретації державної влади та держави в цілому як аксіологічних одиниць постає проблема впливу останньої на формування ключових цінностей громадянського суспільства.
З позиції наукової методології дослідження спочатку необхідно, спираючись на науковий досвід і практику життя, з´ясувати: як існують цінності – матеріально або ідеально, як об´єктивні речі й процеси або як витвори (ідеї) людської свідомості? У який спосіб існують цінності? З´ясуванню цих питань присвячували свої роботи багато науковців минулого й сучасності – філософів, соціологів тощо. Дослідженням проблем цінностей займається аксіологія – розділ філософії – наука (вчення) про цінності буття.
На думку одних, цінності – це переконання людей, соціальних груп, суспільства, але не будь-які, а тільки відносно цілей, до яких вони повинні прагнути [14, с. 7]. Але з цього незрозуміло, хто визначає те, до чого люди повинні прагнути? Зрозуміло одне, – цінності як переконання є фактами свідомості, тобто існують ідеально. Ідеалістична теорія дає класифікацію концепції цінності, з якої витікає, що розуміння цінності як факт свідомості є суб´єктивним.
Трохи відмінна точка зору на теорію цінностей належить іншій групі вчених. Вони вважають, що відповідно до принципу єдності теорії й практики аналіз практичного спрямування вживання поняття “цінність” у всесвітній історії й у сучасних суспільствах дає змогу дійти висновку про те, що цінності – це такі результати або продукти різноманітної діяльності людей, які задовольняють які-небудь матеріальні або духовні потреби людей різних соціальних груп [1, с. 18]. У роботах з економіки та маркетингу історія виникнення поняття “цінність” пов´язується з появою товарів, товарного обміну й поняття “ціна” товару. Ціна товару (а надалі – цінність товару) виявляється соціальною властивістю (ознакою) товару, що означає або відображає кількість інших товарів (або грошей), на яке може бути виміняний цей товар. Ціна товару є витратою покупця (звичайно в грошовому еквіваленті) на купівлю товару. Якісно товар виявляється єдністю споживчої й мінової вартості, що проявляється в ціні [1, с. 27]. Продукти діяльності людей (товари й послуги), що мають певну ціну, перетворилися в цінності. На відміну від розуміння цінності як “переконаності”, ці цінності можна реально споживати в речовому вигляді. Можна погодитися з останніми твердженнями, що із сфери економічного життя поняття “цінність” поширилося на інші сфери життя суспільства. Наприклад, реально матеріалізовані дії людей, які проявляють милосердя, надають допомогу нужденним тощо стали моральною цінністю.
Отже, як економічні, так і політичні (управлінські) цінності мають утилітарну корисність для людей та суспільства в цілому, і тому називаються утилітарними цінностями, здатними принести людям користь або за допомогою задоволення матеріальних потреб, або за допомогою задоволення політичних, правових, управлінських тощо потреб людей і соціальних груп.
Незважаючи на усе вищевикладене, необхідно окремо сказати про духовні цінності. На відміну від утилітарних, ці цінності (естетичні, етичні, світоглядні, наукові тощо ) задовольняють потреби людей і соціальних груп в удосконаленні, розвитку їхнього духовного світу, у насиченні свідомості людини знаннями, почуттями, ідеалами. Із практики відомо, що духовні цінності мають не матеріальну (утилітарну) корисність, а корисність духовну, тобто психоемоційну. При їх сприйнятті і розумінні вони здатні передавати людям або формувати в них певні соціальні почуття (моральні й естетичні) чи знання (світоглядні й наукові).
Моральними цінностями є, наприклад, вчинки людей, їхня поведінка, спрямована на задоволення або здійснення суспільних потреб чи інтересів у добрі (ввічливість, гостинність, пошана, милосердя, вірність даному слову, мужність, самопожертва, безкорисливість, честь, достоїнство, совість тощо). Як естетичні цінності виступають, наприклад, художні твори.
Світоглядними цінностями є філософські або релігійні вчення, ідеологічні символи тощо. Наукові цінності – це насамперед наукові здобутки, книги й інші знакові системи, що виражають і передають людям накопичені в науці знання про світ, суспільство, людину. Є й інші види духовних цінностей: педагогічні, спортивні, ігрові тощо.
У цілому сукупність економічних цінностей зазвичай називають “багатством”, політичних – “правом”, управлінських – “владою”, моральних – “добром”, естетичних – “красою”, світоглядних і наукових – “істиною”. Усі цінності, тобто соціальні цінності в цілому називають “благом”. Тому можна зробити висновок, що цінності для людей – це благо.
Цінності можна розглядати як утилітарні задоволення інстинктів-потреб (у Р.Перрі: “є тільки одне первісне джерело цінностей, а саме – інтереси людини” [9, с. 42]); як продукт культурної діяльності соціуму (у В.Лапіна: “цінності -…узагальнене уявлення людей про цілі і норми своєї поведінки, які втілюють історичний досвід і концентровано відображають сенс культури окремого етносу і всього людства загалом” 8, с. 5 ); або ж як позачасові, ідеальні, імматеріальні, вічні утворення (у М. Гартмана: “цінності – такий самий останній “факт”, який ні з чого не виводиться, як і походження Всесвіту” [2, с. 196]).
Конституювання цінностей системно відбувається на рівні взаємодії “індивід – соціум – держава”, де цінності виступають загальнообов´язковими нормами соцієтального існування (правилами поведінки), що формують із сукупності індивідів цілісну і єднісну соціальну систему суспільства. Відтак цінності не тільки опосередковано визначають структуру суспільства, але й формують систему консенсусної узгодженості як вимогу існування єдиної системи політичності людської спільноти. Сформатовані в певну логічну структуру цінності володіють високим мобільним потенціалом, оскільки формуються та підтримуються кожною соцієталь- ною одиницею – громадянином, сім´єю, групою, територіальною громадою, країною, людством. Саме цінності визначають характер та способи взаємодії суб´єктів у суспільстві, політиці, державному управлінні. В єдності ціннісного спілкування розглядав будь-які взаємодії П.Сорокін – по-перше, особи як суб´єкта взаємодії, по-друге, суспільства як сукупності індивідів, що взаємодіють, по- третє, культури як сукупності значень, цінностей та норм, якими володіють взаємодіючі особи, що об´єктивують, соціалізують та розкривають ці значення [11, с. 429].
Сукупність цінностей певної особистості, відображаючись у її психосоціальній діяльності, формує архетип. У К.Юнга – це сукупність первісних вроджених мотивів, що складають зміст “колективного несвідомого”, ціннісна природа якого “завжди несе в собі певний особливий “вплив” або силу, завдяки якій дія його має нумінозний характер, тобто архетип зачаровує або спонукає до дій” [21, с. 27]. Як зазначають О.Донченко та Ю.Романенко, “архетип – це глибинний психосоціальний конструкт інформаційно-енергетичної природи” [3, с. 24].
Архетип розуміється як надособистісна цілісність, вияв колективного несвідомого, що взаємодіє із свідомістю, як певна форма закритого для розвитку світогляду, нелінійного, циклічного погляду на життя. Різний базовий “комплект цінностей” формує різні архетипи. Так, у державно-управлінській та політичній сфері прийнято вирізняти чотири найбільш узагальнені архетипи: тоталітарний (в якому превалює традиція, єдина надособистісна норма); авторитарний (в якому функції традиції перебирає на себе воля вождя, а сила й енергія соціального інтелекту спрямовується на реалізацію цієї волі); ліберальний (в якому домінують гуманістичні цінності свободи особистості) та демократичний (інтегральний, в якому всі попередні включено на якісно новому рівні).
Домінування в суспільстві певних архетипів та властивих їм сукупностей цінностей зумовлює становлення ціннісної системи суспільства та менталітету відповідного етносу, народу, політичної нації, що, у свою чергу, вирішальним чином впливає на формування типу політичної системи, форми державно-владного режиму та політико-управлінських відносин у державі. Відтак система цінностей виступає “як універсальна, пролонгована, консистентна структура пріоритетів, що визначає бажаний життєвий проект і систему орієнтацій індивіда” [6, с. 114].
Система суспільних цінностей має яскраво виражений консервативний характер, вона дуже повільно змінюється, передусім змінюється структура цінностей, коли відбувається зміна певних пріоритетів. З огляду на особливості соціалізації особистості як процесу формування власної ціннісної системи, що відбувається у період дорослішання (орієнтовно з 3 до 20 років), процес зміни суспільної системи цінностей відбувається протягом тривалості життя кількох поколінь (традиційно тривалість життя покоління відмірюється 30 роками), прискорюючись лише в буремні часи всеосяжних суспільно-політичних криз.
З огляду на зазначене вище очевидним є циклічний характер трансформації будь-якого суспільства, що змінюється відповідно до трансформації домінуючої системи цінностей, в якій місце одних стрижневих цінностей займають з часом інші, повертаючись за певний період в оновленій якості на новому витку (в наступному циклі). Зокрема, циклічного підходу дотримувався П.Сорокін, який поділяв культуру на три головні форми-“надсистеми” (ідеаціональну, чуттєву та ідеалістичну), які базуються кожна на різних ціннісних пріоритетах. При цьому ідеаціональна надсистема є неутилітарною, непрагматичною, оскільки реальність розглядається як духовна й нематеріальна. На противагу їй чуттєва форма заперечує будь-яку надчуттєву реальність та заявляє своєю основною цінністю сенсорну об´єктивну реальність, “поза якою або немає нічого, або є щось таке, що ми не можемо відчути, а це еквівалент нереального, неіснуючого” [23, с. 430]. Ідеалістична надсистема за розумінням є синтезом двох інших. П.Сорокін дотримувався поглядів, що соціальна динаміка є періодичною зміною інтуїтивної й сенсорної надсистем культури. Розвиток відбувається через чергування циклів, кожний з яких вбирає в себе виникнення, становлення, деградацію та загибель.
Елементи ціннісної системи суспільства, рефлектуючи в масовій свідомості на політичні та соціальні події, відіграють провідну роль у формуванні менталітету. Політичні цінності як складова менталітету виступають виразниками інтересів особи та соціуму, відповідним соціальним замовленням на конкретні знання, що важливі на даному етапі розвиту. Таким чином, когнітивний елемент свідомості формує зміст політичних цінностей.
Дослідники розрізняють категорії “масова свідомість”, “народний характер”, “менталітет” та “ментальність”. Масова політична свідомість формується на ґрунті повсякденного практичного досвіду людей і знаходить своє відображення в спостереженнях, навичках і уяві громадян як суб´єктів політичного процесу. Вона являє собою ціннісну сукупність – ідей, поглядів, уявлень, переконань. Масова політична свідомість виступає процесом “комунікативної взаємодії” індивідуальних свідомостей, що спирається на ціннісну, нормативну структуру цієї комунікації, визначену категоріальну мережу соціального мислення мас” [10, с. 21]. У найбільш узагальненому вигляді масова свідомість виступає у формі національної свідомості як цілісної складної системи духовних феноменів та їх утворень, які сформувалися в процесі історичного розвитку нації і відображають основні засади її буття та розвитку [5, с. 236].
Досить близькими поняттями є менталітет та світогляд. Термін “світогляд” увів у науковий обіг І.Кант, запозичивши його у С.Емпіріка в розумінні певної філософії життя (в німецькомовній традиції один із найвпливовіших напрямів сучасної філософії – “філософія життя” позначається якраз терміном weltanschaung, що в буквальному перекладі й означає світогляд). Світогляд – це філософське сприйняття людиною навколишнього світу; система життєвих цінностей, переконань, ідеалів, поглядів особистості на об´єктивний світ та своє місце в ньому. На думку В.Кривошеїна, “світогляд – це рівень усвідомлення, раціональної обробки та розумової інтерпретації явищ навколишнього середовища і внутрішнього світу; духовний каркас структури індивідуальної або суспільної свідомості, який складається з трьох основоположних компонентів – світовідчуття (світопереживання), світосприйняття, світорозуміння” [7, с. 6].
Отже, складовою світогляду є світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. В.Судакова саме з цих рефлекторних переживань існування виводить зародження світогляду. Світогляд, на думку дослідниці, надбудовується над ними, але не може подолати їх, і значною мірою задається ними. Так, народжена світовідчуттям обережність буде задавати у світогляді людини пошук примиренських тенденцій і, відповідно, певний вибір політичних або релігійних ідей, тоді як агресивність виведе світогляд на конфліктно-радикальну парадигму [14, с. 12].
Ще однією із форм політичної свідомості поряд із менталітетом та світоглядом визначається ідеологія як “система концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відображає інтереси, світогляд. Ідеали, настрої людей, класів, нації, суспільства, політичних партій, громад, рухів та інших суб´єктів політики” [13, с. 248].
Між світоглядом та ідеологією є багато спільного, але є й принципова різниця. Вона полягає в тому, що світогляд є характерною ознакою індивідуального світосприйняття, завжди статичного (що важко піддається будь-яким змінам), у той час як ідеологія притаманна, насамперед, соціальним спільнотам і має яскраво виражений динамічний характер, оскільки складає засади організованої політичної діяльності із збереження, перетворення або руйнування суспільно-політичної дійсності. Ідеологія завжди базується на світогляді, але, в кінцевому рахунку, спрямована на його перетворення (вдосконалення). Таким чином, якщо світогляд розглядати як ціннісну систему усвідомлення суспільно-політичної дійсності, то ідеологія виступатиме механізмом модернізації цієї системи.
Відомий дослідник К.Нільсон визначає такі основні характеристики ідеології:
а) ідеологія поєднує набір норм, цінностей або ідеальних характеристик суспільства, окремих субкультур суспільства або кількох суспільств та пов´язує ці норми й цінності з питаннями розподілу влади в суспільстві;
б) ідеологія містить загальні теоретичні погляди на людину і суспільство, функція яких полягає в поясненні практики й обґрунтуванні принципів поведінки;
в) ідеологія містить принципи дії та намагається змінити людське життя і суспільство, а також санкціонувати і виправдати встановлений порядок шляхом підтримки і захисту [22, р. 37].
Ідеологія починається з віри в те, що суспільство може жити краще, ніж живе насправді. Фактично, це план удосконалення суспільно-політичного устрою. Тому основним змістом будь-якої ідеології є відповідний соціально-політичний ідеал. Охоплюючи населення всієї країни, такий ідеал перетворюється на національну ідею. Національна ідея продукує ідеальний образ суспільства і держави, що має значну консолідуючу силу. Вона формує емоційно привабливі суб´єктивні картини майбутнього, ціннісні уявлення про основні принципи і переваги бажаної політичної організації суспільства, окреслює шлях до її розбудови.
Як правило, ідеологія не стільки тлумачить існуючий суспільно-політичний лад, скільки демонструє, “як має бути” – синтезує реальні політичні процеси з інтересами та бажаннями соціальної спільноти, що є носієм і виразником даної ідеології. За Е. Даунсом, ідеологія являє собою словесний образ кращого суспільства та основних шляхів його створення. Тобто кожна ідеологія містить у собі елементи утопічності. Це зумовлюється необхідністю для реалізації відповідної ідеології залучення широких народних мас, а відтак розробники та носії ідеології намагаються представити її не як бажаний ідеал для своєї обмеженої соціальної спільноти, а як ідеал, що є більш сприйнятний для всього народу або більшості громадян. Отже, неминучим є розширення обіцянок та утопічних елементів, соціальний популізм, які в процесі державотворення в рамках відповідної ідеології об´єктивно призводять до розбіжностей між обіцяним і дійсним, між словом і ділом.
Безперервний процес самопізнання, поглиблення розуміння своїх проблем, пошук шляхів та засобів їх вирішення складається в сталу систему поглядів, цінностей, регулятивних настанов, обов´язкових для виконання всіма членами національної спільноти.
Це свідчить на користь висновку про те, що будь-яка цінність являє собою єдність об´єктивного й суб´єктивного, матеріального й ідеального. Тому й духовні цінності мають не менш міцну матеріальну основу, ніж утилітарні.
Елементарний аналіз різних видів цінностей дає змогу глибше зрозуміти їх природу. Відомий класик соціології й філософії Е.Дюркгейм порушує питання про джерело цінностей і доходить висновку про те, що таким джерелом у процесі практичної діяльності стають ідеали, тобто міркування людини про те, що ще не існує в дійсності. А речі стають цінністю (мають цінність) тоді, коли вони відповідають втіленому в них ідеалу або виражають ідеали [4, с. 294].
Далі з аксіології Е.Дюркгейма можна з´ясувати, що ідеали історично змінюються, зі зміною ідеалів виникають нові системи цінностей. У такий спосіб встановлюється певна закономірність у розвитку систем цінностей.
Сьогодні багато філософів, соціологів, політологів відзначають, що “учорашній день” вчення про цінності завершився з настанням нового тисячоліття. У ХХІ ст. сучасна світова філософія, зокрема аксіологія, входить із новим розумінням дефініції “цінності”, історичних стилів цінностей, законів їх розвитку, переоцінкою цінностей минулого часу, новою концепцією культури (не тільки як системи цінностей, але й навичками зі створення й споживання цінностей, їх освоєння, тобто сприйняття, розуміння, оцінки, збереження, поширення й споживання), розумінням цінності майбутнього суспільства й окремої особистості.
У наведеній вище класифікації цінностей можна розрізнити такі, що мають для людини індивідуальний характер (хоча і формуються під впливом соціуму) і такі, що мають виключно соціальний характер. У числі останніх, несумнівно, перебувають цінності політичні й управлінські, як такі вони є цінностями одного роду. Тому цілком обґрунтовано систему взаємодії політич- них і управлінських цінностей у певному аспекті розглядати як цілісну – політико-управлінську або державно-управлінську систему цінностей.
У науковій літературі спостерігаємо чимало спроб окреслити сукупність політико-управлінських цінностей, у їх числі автори називають [16, с. 277]: право, громадський порядок, мир, безпеку, волю, рівність, справедливість, людяність тощо.
Виділяючи нескінченну кількість форм цих базових цінностей, автори розрізняють соціо-політичний і гуманістично- ціннісний підхід у дослідженні політичних процесів. За першого підходу неможливо зробити достатньо обґрунтований вибір між цими явищами, оскільки вони, відіграючи позитивну або негативну роль у суспільному розвитку, або ту й іншу разом, не можуть бути об´єктивно оцінені. Вивчається лише їхня роль і значення в певній державі у певний історичний період. Що стосується гуманістично-ціннісного підходу, то він дає змогу робити вибір з безлічі політичних явищ, тих із них, які визнаються цінними в конкретному суспільстві [16, с. 279]. При цьому ціннісне вимірювання політики й державного управління не завжди ототожнюється з моральним, оскільки значення й функції першого виходять за межі другого. Так, свого часу ще Б.Спіноза стверджував, що: “Для блага держави не має значення, якими міркуваннями керуються люди, належним чином керуючі (державними. – В.К.) справами, аби ці, останні, керувалися належним чином” [13].
Відомий російський соціолог В.П. Тугаринов крім матеріальних, духовних і політичних цінностей виділяє цінності: екзистенціальні, цільові й нормативні. Перші – реально існують, другі задумані як мета діяльності й у більшості випадків припускають наявність третіх (правил, норм, ідеалів) і реалізуються згідно із цими нормами [17]. Тобто і в політиці та державному управлінні, з одного боку, як цінності виступають “мета”, “ідеї”, “мотиви”, а з другого – це певні засоби, за допомогою яких досягаються очікувані результати. Отже, останні можуть виступати як цінності самі по собі і як інструментальні (державно-управлінські) цінності.
Такі міркування дають нам змогу констатувати, що проблема цінностей має досить складний, системний і, звичайно, ж дискусійний характер. її розв´язання стає можливим лише на стику багатьох гуманітарних наук: філософії, соціології, права, психології, історії, політології та державного управління.
Іноді в літературі трапляється думка, що варто говорити не про політичні чи державно-управлінські цінності, а про місце й роль цінностей у практичній політиці та практиці державного управління. Дане міркування виводиться зі співвідношення моралі й політики. Тобто, на відміну від міркувань Б.Спінози, сучасні автори цінності в політичній діяльності ідентифікують із моральними, які лежать в основі вчинків людей, які займаються публічною політикою чи управляють державою [23, р. 86]. Звичайно, що моральні або етичні цінності впливають на дії окремих політиків, на прийняті ними рішення. Державна політика з урахуванням даного фактора стає більш гуманною й передбачуваною. Однак нас цікавить проблема виникнення цінностей у практиці управління державою, проблема причинної зумовленості, коли політичне значення цінностей змінюється й у процесі державного управління, і в діях суб´єктів управління. Конкретний предмет стає цінністю не сам по собі, а оцінюється з погляду певного ідеалу або ідеї конкретних властивостей й особливостей даного типу предметів. У цьому зв´язку важливою складовою виступає система переваг-префе- ренцій, у якій у реальності відображається соціально-політична й управлінська практика окремої людини чи групи, їхні інтереси й потреби.
Кожен управлінський процес має свої переваги й тим самим знаходить свою ціннісну нішу, що стає важливою складовою у взаємодії з подібними собі. Державно-управлінські цінності можуть бути виявлені за допомогою суб´єктного критерію, що включає переваги, якими можуть володіти соціальні спільноти завдяки реалізації цих цінностей. Наприклад, правова держава, про яку ми постійно говоримо, це насамперед ідея, реалізована в різних суспільствах по-різному, залежно від великої кількості різноманітних умов і причин, відносин, дій, що існують у соціальних і політичних інститутах. Ми оцінюємо те, що є в реальності, плюс конкретні особливості цих реальностей та їх взаємозв´язку. І в результаті найчастіше бачимо, як те, що ми сформулювали й охарактеризували як державно-управлінську цінність, на практиці виглядає зовсім інакше і є деформованою цінністю. Один із польських авторів наводить такий приклад: “краса” – це цінність у первинному значенні цього слова, а “красивий предмет” – вторинне значення – існує реально; але “краса” як така теж може існувати “реально”, втім лише як абстрактна ідея [23, р. 95].
У цьому сенсі державно-управлінські цінності можна назвати ідеями реалізації політичних потреб певних суб´єктів, будь то людина або соціальна група, або політична партія, або суспільство в цілому. Політичні ідеї також становлять основу дій суб´єктів державної влади, служать обґрунтуванням цих дій. Наприклад, програма діяльності уряду – це лише ідеал, ідея, для реалізації якої він діє засобами державного управління.
Політичні цінності постійно виникають, поширюються, функціонують певний проміжок часу, розчиняються, зникають, знову виникають тощо.
Сучасна політична філософія визначає політичні цінності як “об´єкти, явища, ідеї, процеси політичного життя та їх властивості, до яких людина ставиться як до задовольняючих її соціальні потреби, інтереси і які залучає до сфери своєї життєдіяльності” [20, с. 644].
Тобто вони функціонують у суспільній структурі як ідеї- цінності соціальних груп, спільнот та їх політичних представництв. Як такі вони можуть становити основу цінностей державно-управлінських, якщо їх носії стають суб´єктами державної влади. У цьому зв´язку виникає проблема гармонізації політичних цінностей окремих соціальних груп і суспільства в цілому. Таким чином, політичні цінності – це ідеї політичних потреб, що виражають відносини індивідів, соціальних груп та суспільства між собою. Державно-управлінські цінності в такому випадку – суть-засоби, якими політичні цінності втілюються в реальність їх носіями – суб´єктами державної влади.
Такий підхід, зрозуміло, не є єдиним при аналізі політичних та державно-управлінських цінностей. Він лише показує, що ця проблема досить складна. У літературі знаходимо переважно спрощені варіанти її дослідження, що зводяться іноді до переліку категорій і понять, які входять у політичну соціологію, політологію або загальну теорію управління. Рідко трапляється їх змістовна характеристика. Можна припустити, що подібна ситуація складається й через різноманітні підходи до дослідження таких базових соціальних явищ, як політика і державне управління. Позначається обмеженість методологічних підстав в аналізі політичних і державно-управлінських інститутів, процесів, цінностей. Взагалі ціннісний підхід, на нашу думку, вочевидь, має зайняти відповідне йому місце.
У політичному процесі завжди існують і стикаються політичні ідеї двох основних типів: представницькі, що виражають інтереси й позиції різних груп суспільства (соціо-професійних, регіональних, етнічних тощо), і глобальні, конкуруючі на ринку політичних проектів “кращого майбутнього”. Ці типи не є взаємозамінними; вони пов´язані відносинами додатковості. На нашу думку, якщо політика перетворюється в конкурс одних тільки глобальних світобудовчих ідей, а представницькі функції виявляються пригніченими, то це загрожує ідеократичним виродженням політичної культури, що губить здатність порівнювати “вищі ціннісні сенси” із запитами людської повсякденності. Якщо ж ареал політичних ідей цілком заповнений формами представництва групових інтересів, це загрожує втратою ціннісних орієнтацій, складається цілком прагматична політична культура, не здатна представити суще на суд належного, – культура, у якій гасне творча політична уява, звернена до майбутнього.
Поряд із зазначеною дихотомією треба мати на увазі й іншу: у політиці ми маємо справу не тільки з “просторовими” формами детермінації, взаємодією й взаємообмеженням співіснуючих соціальних груп і груп тиску, але й із часовою формою детермінації, з тиском минулого досвіду й традицій. Таким чином, культуролог у політиці виступає як герменевтик, що вирішує проблему контексту.