Особливості та перспективи розвитку перехідних суспільств на зламі століть винятково гостро ставлять питання про основні тенденції, напрями і ймовірні моделі розвитку посттоталітарних суспільств, а також вимагають ґрунтовного аналізу економічних, політичних і соціокультурних чинників, які впливають на зміни і тенденції розвитку політико-адміністративного управління і субординацію пріоритетів державної політики.
Сучасна держава – система політичних інститутів, за допомогою яких здійснюється управління. Виходячи з якостей системи взаємозв´язок елементів повинен чітко реагувати на зміни і виклики внутрішнього і зовнішнього середовища. Відповідно і система політико-адміністративного управління має відповідати і змінюватися у зв´язку зі зміною функцій держави. Політико-адміністративне реформування і трансформацію доцільно розглядати як адаптацію системи (держави як політичного інституту) до нових функціональних імперативів. Можна констатувати, що не всі держави спроможні адекватно реагувати на такі зміни і виклики з необхідністю реформування на всіх рівнях. У такому разі вони або зникають як самостійні суб´єкти, або ідуть в іншому напрямі розвитку. Система управління повинна бути такою, щоб вона могла забезпечити виконання державою своїх функцій (починаючи від захисту власності і життя, підтримки незахищених верств населення, створення механізму реалізації конституційних прав і свобод) стосовно суспільства. Наслідком неефективного державного управління є недовіра до влади всіх рівнів, зниження авторитету держави, її впливовості і спроможності вирішувати складні економічні, соціальні і політичні проблеми. Йдеться також і про суттєве зниження довіри до традиційних політичних інститутів. Негативним наслідком такої ситуа – ції може бути вже не тільки криза управління, а й масштабна політична криза, яка може стати серйозною проблемою для стабільності в державі, а, можливо, і випробуванням для її існування. Державна влада – політична влада. “Політика” – з грецької – мистецтво управління державою, участь у державних справах, політика, підкреслював у свій час Аристотель, – це спілкування, “яке є найбільш важливим з усіх і охоплює собою всі інші спілкування. Це спілкування і називається державою чи спілкуванням політичним” [2, с. 23]. А за Гегелем, держава – це єдина субстанція з культурою і філософією народу, тобто держава – це передусім реалізація духовної ідеї.
Виникнення і розвиток нових держав у сучасному світі логічно розглядати як еволюцію політичних інститутів і їх спроможність виконувати свої функції по відношенню до суспільства. Функції держави випливають з інтересів членів суспільства – національних, групових, корпоративних, приватних. Йдеться, передусім про функції: економічну, охорони правопорядку, ідеологічну (як створення і реалізація офіційної позиції і напряму розвитку держави), у тому числі підтримка державних ЗМІ, концепції освіти, вектора розвитку культури, продукування відповідних державному розвитку ідей, регулювання кризових ситуацій, екологічна, соціальна, культурна, наукова, освітня, охорона прав і свобод громадян.
Слід зазначити, що на сьогодні існують різні моделі співвідношення держави і суспільства, а відповідно і різний акцент щодо виконання державою своїх функцій. Йдеться передусім, по-перше, про першість держави при визначенні суспільних цілей і пріоритетів розвитку, підпорядкування приватних інтересів державним (що характерно для тоталітарних держав), по-друге, – про ліберальну модель, яка виходить ще з концепції держави – “нічного сторожа”, передбачає обмеження державного контролю і втручання в економіку, тобто така форма взаємодії, коли люди передають частину власних прав державі як органу, який повинен представляти і захищати їх інтереси, а держава повинна це робити, а якщо ці умови порушуються, то народ має право на їх захист різними засобами, у тому числі і за допомогою революції. До речі, переважно саме ці ідеї були покладені в основу концепції розвитку нових постсоціалістичних держав.
Сучасне завдання для держави – своєчасне реагування на проблеми і пошук адекватного виходу з кризових ситуацій. Аналізуючи стан розвитку сучасних держав як сукупності організацій, що здійснюють управління суспільством і є головним елементом політичної системи і формою організації громадян на основі законів, правил, виходячи з владної форми їх закріплення, можна говорити про існування нерозвинених держав – держав – бюрократій, а можна про розвинені – держави – нації (правові). Говорячи про нові бюрократичні тенденції, можна підкреслити навіть і появу нового угрупування – певного політико-адміністративного класу, який на початку реформ допомагав бізнесу впливати і навіть “захопити” державу, а сьогодні ми спостерігаємо за розвитком протилежної тенденції – тобто встановлення повного контролю бюрократії (адміністративної влади) над бізнес-структурами, створення альянсу для вирішення власних або корпоративних цілей.
Для країн з перехідною економікою, як правило, характерним є низький рівень розвитку громадянського суспільства і демократичного правління, а відповідно розраховувати на раціональний діалог влади і суспільства у пошуках виходи з кризи важко. Аналізуючи об´єктивні причини необхідності реформ виходячи з аналізу традиційних функцій держави і її завдань як політичного інституту, відмітимо, що це передусім низька ефективність держави як політичного інституту, її неспроможність подолати кризові явища в економіці, політична нестабільність, корупція, зростання злочинності, соціальна напруженість, а також зростання недовіри до всіх форм владних інституцій.
У даному контексті завдання оптимізації виконання державою своїх функцій по відношенню до суспільства безпосередньо пов´язане з системою функціонування політико-адміністративного управління. Проблема його вдосконалення має як теоретичний, так і практичний рівень. На методологічному рівні розв´язання проблеми вдосконалення та оптимізації взаємовідносин можна аналізувати передусім з точки зору завдань і функцій політичного керівництва, політичного лідерства і інституцій державно-адміністративного управління. Але зазначимо, що об´єктивному аналізу заважає певна термінологічна невизначеність. У вітчизняній науці терміни “політичне керівництво”, “політичне лідерство”, “державне управління”, “політико-адміністративне управління”, “публічне управління” вживаються у кількох розуміннях, що значно ускладнює просте зіставлення результатів досліджень і напрями їх еволюції. Найбільшим недоліком є те, що в рамках широкого тлумачення державного управління політичне керівництво ним поглинається, і саме проблема оптимізації політико-адміністративної взаємодії втрачає свій системно-управлінський смисл. За вузького тлумачення державного управління та політичного керівництва проблема оптимізації їх взаємодії має редукований, внутрішньо-інституціональний характер – як взаємодія адміністративного і політичного управління в рамках органів державної влади. Тим самим втрачається контекст цієї взаємодії, який, власне, і визначає її в умовах демократичного врядування.
Вперше проблема взаємовідносин політики й управління виникла в контексті аналізу взаємовідносин і взаємозв´язку діяльності політиків, політичного керівництва і лідерства, з одного боку, і бюрократії, чиновників, зайнятих різного роду адміністративною діяльністю – з другого. Не буде перебільшенням відзначити, що ця проблема в різних контекстах постійно привертала до себе увагу, були спроби знайти відповідні інструменти її вирішення, тому що від цього багато у чому залежить і успіх соціальних перетворень. Для сучасного етапу розвитку української державності це має також надзвичайно важливе значення, особливо в контексті аналізу політико-адміністративної взаємодії і взаємовпливу на різних рівнях суб´єктності.
Лінія розмежування політичного і адміністративного рівнів у структурі державного апарату визначається чинним правовим полем, традиціями та поточною розстановкою сил, фактичним поділом влади в суспільстві й державі. При цьому розмежування сфери політичного керівництва і сфери державного управління де-юре і де-факто можуть не збігатися. Існують також державні посади та інституції, які фактично поєднують у собі в різній пропорції і політичні, і адміністративні функції, утворюючи свого роду перехідну смугу між державним управлінням і політичним керівництвом. Тому оптимальність розмежування політичного та адміністративного в роботі державного апарату виходить за межі виключно юридичної постановки питання.
Проте, констатуючи, що не все в державному управлінні є політикою, слід дати відповідь на запитання: чи все в діяльності держави є управлінням і чи є управління єдиною й основною функцією держави як підсистеми суспільства? Стало вже традиційним у системному плані розглядати суспільство як самокеровану систему. Остання обставина означає, що в системі суспільства повинна виокремлюватися підсистема, основна функція якої полягає в управлінні всією системою в цілому. Відомо, що будь-яка самокерована система розчленовується на дві підсистеми – ту, що управляє, і ту, якою управляють.
Еволюція поглядів на сутність політико-адміністративної взаємодії коливалася від повного протиставлення цих двох феноменів до розгляду їх як різних складових однієї системи. Така точка зору відповідала духу системного та кібернетичного підходів, які інтенсивно почали входити в ментальність науковців у другій половині ХХ ст. На відміну від традицій вузького розуміння управління, започаткованого в гуманітарних науках, системний підхід та кібернетика запропонували набагато ширше трактування поняття “управління”, яке ввібрало в себе надзвичайно широке коло феноменів, що мають місце в технічних системах, організмах та людському суспільстві. Нова кібернетична традиція погляду на управління почала швидко проникати в суспільні науки. Це, зокрема, і привело до переходу від протиставлення політики і державного управління до розгляду їх як різновидів соціального управління. По суті, така еволюція є певною мірою поверненням до первинного розуміння самого слова “політика” як управління полісом, містом-державою. По відношенню до суспільства функції управління здійснює передусім держава, а тому політико-адміністративне управління слід розглядати як здатність суспільства до саморегуляції. Це дає також підстави у широкому розумінні визначити практично всю діяльність держави як управління.
По відношенню до суспільства функції управління здійснює передусім держава, а тому державне управління слід розглядати як здатність суспільства до саморегуляції. Це дає також підстави у широкому розумінні визначити практично всю діяльність держави як управління. У такому разі поняття “державне управління” і “діяльність держави” можуть збігатися.
Однак ототожнювати управлінську підсистему суспільства виключно з державою буде не зовсім точно. У ХХ ст. держава перестала бути єдиним політичним інститутом. На сьогодні все активніше використовується поняття політичної системи, яка включає до свого складу, крім держави, різноманітні недержавні політичні інститути. Тому за управлінську підсистему суспільства точніше буде вважати політичну систему, а не тільки одну державу, хоча останній і дотепер належить провідна роль. Політична система суспільства звичайно і визначається через виконання функцій управління – як сфера, де здійснюється узгодження інтересів і розподіл ресурсів та переваг у найширшому розумінні цього слова. Таке визначення пересікається як із визначенням політичної влади, так і з визначенням держави. Проте вже на рівні інституційного аналізу можна встановити принципові відмінності політико-системного та державно-управлінського підходів.
Вирішення теоретичної складової проблеми оптимізації політико-адміністративної взаємодії можливе передусім на основі чіткого термінологічного розмежування політичного й адміністративного рівнів, які насамперед можна визначити як підсистеми в структурі держави й суспільства, що пов´язані між собою комплексом інформаційних, фінансових та субординаційних інтеракцій. По суті, йдеться про два якісно відмінних різновиди реалізації управлінських функцій держави, які більш-менш виразно виокремлюються в структуруванні будь-якої політико-адміністративної системи. Доречним буде аналіз політичного керівництва, лідерства і державного управління (адміністрування) як якісно відмінних різновидів реалізації управлінських функцій, що виокремлюються в структуруванні будь-якої політико-адміністративної системи, розмежовуються за допомогою нормативних і аксіологічних параметрів. Наявність такого розмежування є універсальним атрибутом функціонування будь-якого державного апарату. Однак лінії політико-адміністративного розмежування є досить динамічними і мінливими явищами. Диференціація та інтеграція політико-адміністративних функцій може суттєво відрізнятися в контексті різних типів і форм державності. При цьому відмінності в устроях різних суспільств більше торкаються політичного рівня, ніж адміністративного.
У рамках політичної системи виділяються два різновиди інститутів. По-перше, це державні інститути, до яких належить інститут політичного лідерства, пов´язаний звичайно з главою держави, інститут політичного управління, пов´язаний з вищим професійним чиновництвом, інститут політичного узгодження, пов´язаний з представницьким органом (парламентом) та інститут політичного конституювання, пов´язаний із судовою системою. По-друге, це інститути взаємозв´язку держави та громадянського суспільства, до яких відносять інститут масової політики (вибори, громадська думка, політична роль преси тощо), інститут організованої політики (партії, партійна система, їх взаємозв´язок з органами влади) та інститут політики впливу (діяльність громадських організацій, а також різноманітних формальних і неформальних груп тиску та груп інтересів). Відповідно управління в політичній системі значно ширше, ніж державне управління, оскільки включає різноманітні форми політичного управління в рамках недержавних організацій, форм самоуправління громадян, а також форми впливу недержавних структур на державне управління. Крім цього, і неполітична підсистема суспільства не є пасивним об´єктом управління. Їй, у свою чергу, як і суспільству в цілому притаманна властивість самоорганізації та саморегуляції. До того ж вона й сама здатна справляти певний вплив на політичну систему, яка нею управляє. У гносеологічному плані ця обставина відображена в понятті “громадянське суспільство”, у якому діють механізми самоорганізації і яке взаємопов´язане з державою.
Існують різні підходи до визначення, характеристики і обсягу смислового навантаження понять “політичне”, “адміністративне”, “управлінське” та споріднених з ними категорій. Це викликає і неоднозначне тлумачення у вітчизняній і західній літературі змісту поняття “політико-адміністративне управління”. Крім того, треба підкреслити, що саме це поняття активно не використовується у вітчизняних наукових і навчально-методичних джерелах, а також у політичній практиці. Однак зрозуміло, що адміністративні і політичні складові в сучасному суспільстві перебувають у постійному перетинанні і взаємодії, а відповідно, і впливі одне на друге. Коли йдеться про реформування або модернізацію соціальної системи, логічно виникає питання і про перерозподіл політичних, владних та й адміністративних повноважень. Іноді сама ідея такого перерозподілу і є передумовою ініціювання і проведення модернізаційних змін у системі політико-адміністративної взаємодії.
Поняття “політико-адміністративне управління ” безпосередньо пов´язане й інтегрує сутність та зміст основних положень і понять теорії державного і політичного управління, взаємодії держави й суспільства, співпраці між різними рівнями влади, а в деяких аспектах і системи місцевого самоврядування – як реалізації самоврядної парадигми в управлінні.
Говорячи про формування реально правової держави, підкреслимо, що відповідна система управління повинна розглядатися як адекватна взаємодія між державним апаратом і громадянським суспільством, всередині владних інституцій (на всіх рівнях і формах), а також всередині структурних елементів системи державного управління.
Саме в такому аспекті логічним є використання поняття “політико-адміністративне”, яке дає змогу проводити аналіз управління з іншим функціональним навантаженням – з точки зору суб´єктного взаємозв´язку політичної складової, яка вказує безпосередньо на вироблення політики, на адміністративну складову, яка може бути розглянута як посередник інтегративної взаємодії держави й суспільства.
У такому ключі вживання терміна “політико-адміністративне” управління дає змогу більш системно виокремити адекватні сучасним викликам принципи взаємовідносин між державою і суспільством, забезпечити відповідний рівень політичної підтримки громадянами органів державної влади, а також прийняття і реалізацію ними політичних ініціатив. Це розширює можливості пошуку шляхів активної взаємодії з органами місцевого самоврядування з метою реалізації державно-управлінських рішень, спрямованих на виконання завдань політико-адміністративного реформування.
Важливо звернути увагу на те, що політико-адміністративна складова управління вказує також на взаємозв´язок державних службовіців і політиків у форматі вироблення (інформаційно-аналітичне забезпечення й організаційна підтримка) та реалізації політичних рішень. Підкреслимо, що незважаючи на першість політиків у прийнятті загальностратегічних рішень, вплив адміністративної складової буває надзвичайно суттєвим як у формуванні змісту стратегічних орієнтирів і пріоритетів, так і результатів реалізації прийнятих політичних рішень, у тому числі таких, які можуть серйозно впливати на вектор політико-адміністративного реформування в суспільстві.
Об´єктивно потреба в державі як в управлінському механізмі, що забезпечує самоорганізацію суспільства в цілому, є тим більш нагальною, чим вищого рівня сягає горизонтальний та вертикальний розподіл праці в рамках даного соціуму. Незважаючи на те, що державне управління є формою самоорганізації суспільства в цілому, воно не є необмеженим. Фактором обмеження державного управління є передусім громадянське суспільство, що організоване на засадах власного самоуправління. Значні обмеження для державного управління встановлюються сучасним законодавством виходячи з концепції природних та невідчужуваних прав людини. Як мінімум, виникає потреба інтеграції зусиль окремих людей та груп в єдине ціле, а також організації обміну продуктами діяльності, встановлення та дотримання норм відносин (“правил гри”) тощо. Отже, стосовно суспільства функція держави – це надання йому управлінських послуг. Частиною своїх управлінських функцій держава поступається різного роду суспільним організаціям, партіям та рухам, а також органам місцевого самоврядування. Останні відіграють вирішальну роль у делегуванні частини функцій державного управління громадянському суспільству, розвитку місцевих ініціатив, у тому числі і в сучасній Україні.
При цьому значною мірою змінюється і саме державне управління. По-перше, муніципальні інституції принципово відрізняються від державних, оскільки створюються самим суспільством (знизу) на основі прямого волевиявлення населення територіальної громади. По-друге, вони створюються з метою самоорганізації, саморегуляції суспільних процесів і відносин, самостійного розв´язання місцевих проблем, тобто загальнодержавний інтерес є тут не метою, а лише тлом управлінської діяльності. По-третє, органи муніципального управління значно більше залежать від населення і місцевих інтересів, ніж державні органи управління, що визначає інші акценти в управлінській діяльності як за цілями, так і за методами.
Слід сказати, що акцентування муніципального управління як альтернативи державному на місцевому рівні є загальною тенденцією реформування державного управління в розвинених країнах. Перевагою муніципального управління при цьому вважається його близькість до населення і більша сприйнятність до його вимог, а тому можливість упроваджувати елементи менеджменту в управлінні. І в Україні зараз іде дискусія на цю тему, все ширше здійснюються спроби впроваджувати муніципальний менеджмент як форму адміністративного управління, що ґрунтується на наданні населенню управлінських послуг. Однак практика свідчить про те, що тут має бути певна міра взаємодії державного та муніципального управління, оскільки абсолютизація останнього веде до зростання регіонального сепаратизму й егоїзму та нехтування загальносуспільними інтересами на місцевому рівні.
Подібна установка в державному будівництві спирається на багатий історичний досвід пошуків оптимальних меж, ліній балансу між державним впливом на різні царини суспільного життя і спонтанними процесами самоорганізації та самоуправління, що в них виникають. Схожа дилема існує й усередині структури самого державного управління у вигляді проблеми централізації – децентралізації. Це, у свою чергу, створює достатньо широкий простір для процесів політичної самоорганізації та саморегуляції в суспільстві й розвитку інституту недержавного та неформального політичного лідерства, який слугує ядром зазначених процесів. За демократичного суспільного устрою суб´єктність політичної складової через виборчі механізми є абсолютно залежною від суспільства, соціальних інтересів громадян. Це зумовлює високу динамічність політичного прошарку і створює можливість виконувати функцію агрегації превалюючих суспільних потреб.
Такий стан справ у демократичному соціумі більш чітко виокремлює політичну верхівку від порівняно сталої адміністративної системи, ніж у тоталітарному, де політичне керівництво не обирається і є значною мірою незалежним від суспільства. У даному випадку принцип формування складу політичного керівництва є, по суті, таким самим, як і адміністративного апарату. Це зумовлює монолітний характер політико-адміністративної системи. Загалом можна сказати, що адміністративна система тут політизується, а політична – адмініструється. Хоча, з іншого боку, унаслідок високої централізованості тоталітарної політико-адміністративної системи відбувається набагато більша концентрація політичних функцій на верхівці державного механізму, ніж це характерно для демократичної держави. Для перехідних суспільств ми маємо певний “гібрид”, коли можна спостерігати абсолютну підміну понять і неспроможність наповнити нові інституціональні утворення реальною спроможністю виконання передбачених ними функцій. За такої ситуації можна говорити про виникнення нових тенденцій, передусім про “керовану демократію”, а також про наявність нового впливового соціального прошарку – неономенклатури, яка за відсутності реального громадянського суспільства уособлює в собі не тільки адміністративні управлінські функції, а й повністю впливає і здійснює контроль над суспільними ресурсами, над розстановкою владних сил і діями ключових політичних гравців, а також за результатами економічних, соціальних, політичних перетворень і перерозподіл сфер впливу і володіння ресурсами. Неономенкла- тура сьогодні має безпосередній вплив на прийняття або корегування політичних рішень, а за необхідністю чи відповідно до власних інтересів уміє успішно їх блокувати. Навіть концепція “соціальної відповідальності бізнесу” за ширмою начебто державних інтересів активно адаптується до задоволення власних інтересів нової номенклатури. Наявність декларативних напівдемократичних інститутів, високий рівень корупції, а також слабкість правих регламентацій лише допомагає у такій грі.
Індикатором сучасних соціальних перетворень є якісні зміни в різних сферах сучасного соціального буття. Процеси суспільних перетворень, які відбуваються в більшості постсоціалістичних країн, пов´язані також із тенденціями впливу практик постіндустріального розвитку європейських країн і безпосередньо пов´язані з сучасними концепціями соціальної модернізації.