Модернізаційні реформи, які зараз здійснюються в Україні, належать до цілком певного класу соціальних змін. На відміну від традиційно натуралістичних концепцій соціального розвитку, де головна увага приділяється процесам соціального протиборства та проблемам взаємозв´язку соціального інтересу і центрів влади, тобто конфлікту і корпоративним функціям соціального управління, сучасні структурно-функціональні та соціокультурні підходи до аналізу процесів соціальної трансформації концентруються на загальносистемній ролі соціального управління в перехідний період та його узгоджувально-конструктивних функціях. Тим самим власне управлінський аспект модернізаційних реформ став основною проблемою теоретичного обґрунтування та практичного здійснення конкретних моделей переустрою соціального життя, що вже реалізовані чи перебувають у процесі реалізації в багатьох країнах.
На загальнотеоретичному рівні ці соціальні зміни досліджуються в рамках двох основних концепцій соціального розвитку. По-перше, це концепції соціальної модернізації, що пояснюють та програмують процеси трансформації традиційно патріархальних суспільств у сучасні індустріальні. По-друге, це концепції “інформаційної революції”, що аналізують та прогнозують соціальні зміни в найбільш розвинених постіндустріальних державах (власне, постіндустріальне суспільство і виявилося інформаційним суспільством).
Концепції соціальної модернізації, що виникли ще в 50-х рр., зараз відрізняються величезним різноманіттям з огляду на те, що модернізаційні процеси здійснюються в країнах із найширшим спектром стартових можливостей та соціокультурних умов загальносистемних змін. Ми є свідками народження чергової різновидності цих концепцій, пов´язаних із модернізацією пострадянських та посткомуністичних країн, причому в найрізноманітніших варіантах і практичних моделях. Концепції “інформаційного суспільства” виникли значно пізніше. Перше ж “інформаційне суспільство” за детально розробленими критеріями було створене в США в середині 80-х рр. ХХ ст. Як вважається, за соціально-економічними критеріями більшість сучасних розвинених держав уже досягли рівня інформаційного суспільства.
Проте, що стосується рівня соціокультурного розвитку, то ця проблема буде розв´язуватися вже в ХХІ ст. і її вирішення можливе на загальнопланетарній основі та пов´язане з формуванням нової системи цінностей ноосферно-екологічного характеру. Тут концепції “інформаційної революції” змикаються з екосистемними теоріями, формуючи єдиний прогностично-евристичний базис аналізу та програмування майбутнього розвитку людства.
Незважаючи на те, що два вказаних типи концепцій соціального розвитку аналізують різні за соціальним змістом процеси, вихідні теоретико-методологічні основи цього аналізу в них однотипні. Процес соціальних змін розглядається насамперед як набуття суспільством нових управлінських можливостей, як оптимізація способів соціальної життєдіяльності, де основна роль відводиться управлінському фактору. Управління виступає як основний ресурс розвитку суспільства, що перебуває в процесі соціальних змін, і з цієї точки зору характеризується як основний системоутворюючий фактор відносно створюваних соціальних реалій.
Ідентичні й вихідні принципи аналізу процесів реформування управлінської системи суспільства, де виділяються дві основні складові. По-перше, це структурно-функціональний аспект модернізації, що пов´язаний із становленням нових інститутів соціального управління відповідно до нормативної бази та нового функціонального імперативу системі управління. По-друге, це соціокультурний аспект модернізації, що стосується процесу формування нової системи принципів, цінностей, орієнтирів та критеріїв управління, а відтак – нових моделей управлінської діяльності і взаємодії.
Різниця в концептуально-методологічних засадах концепцій соціальної модернізації та інформаційної революції пояснюється в основному не змістом самих соціальних процесів, що ними відображаються, а їх формою. Процес соціальної модернізації є переважно радикально-революційним типом соціальних змін, що передбачає наявність періодів деградації, нестабільності, стагнації, навіть кризи і соціальних конфліктів. Натомість процес інформаційної революції, попри свою назву, це еволюційний процес, що жодним чином не призводить ні до соціальних катаклізмів, ні до сповільнення соціального розвитку.
Із цього випливає, що схожість обох процесів тим більша, чим організованіше відбувається процес соціальної модернізації в країнах із так званою перехідною економікою. На практиці ці два процеси в пострадянських країнах значною мірою переплітаються, особливо на економічному рівні: адже технологічна модернізація здійснюється вже на засадах інформаційної економіки. У досить розвинених посткомуністичних суспільствах у результаті ми маємо не класичний процес переходу від традиційно авторитарного до індустріального суспільства, а своєрідний “гібридний” процес створення засад індустріально-інформаційного суспільства, де високі інформаційні технології впроваджуються у виробництво на тлі патріархально-підданської культури і неоавторитарних інститутів соціального управління. На сьогодні досвід посткомуністичних держав однозначно засвідчує: успіх такого пошуку спостерігається лише там, де за основу національної моделі модернізації взято процес зміни парадигми соціального управління суспільством. В усіх інших випадках (коли в центрі модернізаційних змін були корпоративні інтереси, геополітичні пріоритети, абстрактні цінності чи принципи), країни надовго опинялися в кризово-стагнаційному стані, що нерідко супроводжувався конфліктами та дестабілізацією.
На загальнодержавному рівні успішно організувати різноманітні аспекти реформування суспільства можна лише на основі цілісної концепції соціального управління, що спрямована на упорядкування процесу соціальних змін і свідоме та цілеспрямоване культивування тих із них, які виводять країну на новий рівень соціальної організації.
Управлінська реформа пов´язана із загальносистемним процесом узгодження та координації всіх вищезгаданих процесів модернізації й виробленням конкретних управлінських механізмів, що оптимально відповідають завданням цього узгодження та координації. Власне, йдеться про вироблення і практичну реалізацію управлінських технологій, що в самих методах та формах управління закріплюють соціальні новації й перспективні тенденції розвитку суспільства, що модернізується.
Саме на цьому рівні реально виявляється практичний ефект управлінської реформи в цілому – досягнення соціальною системою нового рівня управлінських якостей. Сукупність цих нових управлінських якостей (інтегративної, дистрибутивної, екстрактивної, символічної) формує нову, більш високу, управлінську спроможність соціальної системи, що є і основним критерієм завершення управлінської реформи в цілому. І якщо конкретні параметри такої нової управлінської спроможності системи виявляються здатними підтримувати економічне зростання, соціальну стабільність, демократію та культурний розвиток, то завершення управлінської реформи, як правило, збігається із завершенням процесу модернізації суспільства в цілому.
Зміна парадигми соціального управління вирішальною мірою визначається зміною функціонального імперативу управлінської системи. Для пострадянських держав, включаючи Україну, суть цієї трансформації – перехід від авторитарного до демократичного управління соціальним життям. На загальносистемному рівні цей процес переходу змальовується як новий тип організації взаємовідносин між системою управління суспільством (передусім спеціалізованими структурами загальносистемного управління, що складають політичну систему суспільства) і громадянським суспільством як об´єктом управління.
Реалізація нової управлінської парадигми здійснюється через низку фундаментальних принципів соціального управління, що визначають його демократичний характер.
Перший принцип – це принцип домінування громадської думки, що є конкретизацією у сфері управління загальновизнаного принципу суверенітету народу. Оскільки в демократичному суспільстві єдиним джерелом влади є народ, то громадська думка розглядається як єдине джерело прийняття управлінських рішень усіма інститутами та структурами, що здійснюють соціальне управління.
Другий принцип – це принцип плюралістичної організації системи управління, що відображає закономірне в умовах свободи і демократії різноманіття інтересів та структур громадянського суспільства. Управлінський смисл загальносистемного принципу плюралістичної організації соціального життя полягає в тому, що кожна людина, кожна соціальна група, громадська організація чи інша соціальна структура, що не є антисистемним утворенням, повинні мати можливість впливати на процес прийняття управлінських рішень і шляхом такого впливу захищати свої інтереси.
Третій принцип – це принцип пріоритетності прав та свобод людини і громадянина, що в антиетатистському вигляді вирішує питання щодо першочерговості та підпорядкування завдань соціального управління (питання співвідношення “liberty” та “loyalty”). Для системи управління вирішальне значення цього принципу полягає у визначенні відправної точки побудови самої системи, виходячи з потреб соціального самоуправління, а не державної організації, а також у формулюванні основного критерію при вирішенні будь-яких конкретних управлінських проблем.
Звичайно, сам вибір механізмів управління зумовлений традиціями і культурою того чи іншого народу. На парадигмальному рівні основне завдання управлінської реформи може бути сформульоване як перехід від безпосереднього контролю за суб´єктами соціальної діяльності до контролю за системоутворюючими для цієї діяльності чинниками. Інакше кажучи, у центрі демократичного управління існує неформальний контроль за тими чинниками соціального середовища, які детермінують поведінку, мотивацію, орієнтири діяльності окремих людей і різних соціальних груп.
Саме із цього фундаментального принципу випливають і всі інші постулати демократичного управління в сучасному суспільстві: регулювання, а не контроль; рекомендації, а не вказівки; програмування тенденцій, а не конкретних дій; авторитарний тиск лише в ключових точках процесу, а не упродовж всього процесу та ін. Цим принципом визначаються й основні напрями структурної трансформації управлінських інститутів. Одним із найважливіших чинників виходу із трансформаційної кризи українського суспільства є створення сучасної, ефективної системи державного управління.
Важливою причиною необхідності політико-адміністративного реформування є низька ефективність держави як політичного інституту, її неспроможність подолати кризові явища в економіці, політичну нестабільність, корупцію, зростання рівня злочинності, соціальну напруженість, а також посилення недовіри до всіх форм владних інституцій. Відповідно, основною метою адміністративного реформування є підвищення єфективності й результативності системи державного управління. Виходячи з цього можна виділити основні завдання політико-адміністративного реформування, а саме:
1) налагодження адекватної взаємодії між політико-адміні- стративними структурами і суспільством;
2) автономізацію управлінських структур на основі розподілу управлінських повноважень;
3) децентралізацію управлінських повноважень серед усе більшої кількості суб´єктів прийняття управлінських рішень;
4) поступову трансформацію ієрархічної системи управління в поліархічну;
5) зниження затрат на систему державної служби і державного управління;
6) перетворення інтегративної управлінської системи в інтеркурсивну тощо;
7) підвищення професійністі і якості послуг з боку державної служби;
8) створення такої системи управління, яка б була спрямована на надання якісних послуг населенню і суспільству;
9) створення відкритої системи взаємодії всередині – залучення громадян до прийняття рішень на різних рівнях – від місцевих громад до впливу на прийняття політичних рішень;
10) підвищення відповідальності держави перед громадянами – в тому числі відповідальність за управлінські рішення та їх наслідки, розробити механізм контролю з боку суспільства на всіх рівнях управлінської ієрархії;
11) у цілому – орієнтація на громадян і на результат, а не на чиновників і процеси.
Серед різноманітних нормативно-інституціональних аспектів управлінської реформи першочергове значення має проблема інституціоналізації громадського контролю над процесом прийняття та реалізації управлінських рішень, що здійснюється державними структурами. Вона може бути вирішена тільки шляхом формування системи взаємозв´язку між політичною системою та громадянським суспільством. Принципово новим в організації демократичного управління є налагодження механізму зворотного зв´язку між об´єктом і суб´єктом макросоціального управління, що привносить елемент соціального контролю в процес прийняття управлінських рішень і ставить під громадський контроль сам процес формування управлінських структур.
Як це не парадоксально, але створення саме інститутів контролю над власною діяльністю є пріоритетним завданням управлінських структур суспільства, що модернізується. В інтегрованому вигляді зміна управлінської парадигми при переході від авторитарного до демократичного типу управління виражається в заміні прямого директивного контролю над соціальними процесами та структурами, що здійснюється управлінською підсистемою суспільства, на неформальний, так званий соціальний контроль. У загальносистемному плані й організація соціальної діяльності, і результати цієї діяльності в сучасних ліберально-демократичних державах визначаються саме застосуванням механізмів соціального контролю як основного способу соціального управління на відміну від патріархально-авторитарних суспільств, де застосовуються механізми прямого силового примусу.
Формування соціального базису демократичного управління має йти поряд з процесом структурних перетворень власне управлінської системи. У цьому плані можна виділити кілька глобальних завдань модернізації державного управління, що вписуються у контекст реформ і є, по суті, способами системної організації державного управління, що модернізується [3, с. 79-80]. Зазначене має значення і для українського суспільства. Перше завдання – це побудова демократичної держави, в якій державний апарат досягне високого ступеня суспільного довір´я. Тут особливо важливі зміни як у виборчій системі та моделях поведінки виборців, так і підвищення якості управлінських послуг влади, що надаються суспільству. Друге завдання полягає у формуванні організаційної структури державного управління, в якій усі ланки державної влади у співпраці з місцевим самоврядуванням будуть забезпечувати належне управління процесами модернізації в українському суспільстві. Третє завдання – це трансформація державної служби з професійно замкнутої касти в публічний соціально-правовий інститут, що послідовно зорієнтований на практичне виконання Конституції та законодавства країни і проведення в життя суспільством ідеології, що отримала найбільшу підтримку виборців. Завдання четверте – удосконалення в державному апараті механізмів прямих та зворотних зв´язків, підвищення рівня його раціональності та ефективності. П´ятим завданням є забезпечення державного управління достовірною та оперативною інформацією для управління процесом модернізації державного управління.
Цікавими є сучасні ідеї щодо застосування і реалізації в державному управлінні ринкових механізмів поведінкової суб´єкт-об´єктної взаємодії як важливий чинник успішної реалізації адміністративного реформування. Передусім це стосується реінжинірингового підходу до аналізу політико-адміністративної взаємодії. Відомо, що реінжиніринг полягає у створенні цілком нових, більш ефективних бізнес-процесів, а також у заміні існуючих в організації процесів на більш продуктивні. Зазначене перепроектування базується на досить великій кількості принципів та рекомендацій. Деякі з цих принципів беруть свої витоки ще з тейлорівської школи наукового управління, а інші є зовсім новими. Сучасні інформаційні технології надають все більш і більш широкі можливості децентралізованим підструктурам організації обмінюватися інформацією, практично на тому ж рівні якості, коли вони були централізованими. За вимогами цього підходу в процесу мають бути визначені межі, тобто початок і кінець, які встановлюються первинними входами, ініціаторами процесу і виходом, на якому видається результат первинному замовнику процесу.
Подібний погляд спонукає до уточнення поняття “політико-адміністративний процес”, яке, на перший погляд, видається самоочевидним. Особливо якщо його мислити як своєрідну суму понять “політичний процес” плюс “адміністративний процес”. По суті, політичний процес у даному разі розглядається в динамічному аспекті, на відміну від розгляду його в статичній площині. Політичний процес як діяльність являє собою ту чи іншу технологію здійснення влади суб´єктом політики. Однак остання пропозиція, на нашу думку, надто вже звужує тлумачення поняття “політичний процес”. Це поняття, навпаки, варто вважати найбільш широким, а політичні зміни і політичний розвиток вважати окремими різновидами політичного процесу, розкриваючи його в аспектах “стабільність (стаціонарність) – зміни” та “зміни кількісні – зміни якісні”.
Тобто політичний процес постає як політичне явище, розглянуте у часовому вимірі. Тому окреслення поняття політичного процесу доцільно робити також через встановлення його зв´язку з поняттям політичного часу. Адміністративний процес у широкому розумінні – “регламентований законом порядок діяльності органів виконавчої влади з реалізації покладених на них функцій” [1, с. 53], а у вузькому – це правоохоронна діяльність державних органів та судочинство у сфері адміністративних правопорушень. З огляду на це управління політичним процесом – це значною мірою вміння політичних суб´єктів ефективно використовувати політичний час.
Важливим є також і фактор розвитку сучасного інформаційного суспільства як суспільства знань і пріоритету духовно-етичних цінностей, що безпосередньо впливає на формування нової ідеології з точки зору пріоритету інтересів особистості і громадянського суспільства – на відміну від пріоритету технократичної складової модернізаційних перетворень. Передусім це стосується пріоритету соціально-управлінських змін на відміну від техніко-економічних підходів щодо еволюції й аналізу тенденцій суспільного розвитку. Саме концепції соціально-управлінських змін і глобальні соціальні реформи змінюють традиційні підходи до ресурсів підвищення якості управлінських перетворень та концепцій модернізаційних змін. Розгляд сучасного інформаційного суспільства з погляду його системних характеристик як моделі соціальної організації дає можливість проаналізувати нові системні складові і перспективи перетворень з точки зору формування нового соціо-культурного середовища і, відповідно, нового типу соціальних зв´язків людини, держави, суспільства і культури. Саме в такому аспекті йдеться про взаємовплив процесів формування національної моделі державотворення і соціокультурної орієнтації на європейські та світові демократичні цінності.
Культурні традиції українського народу в цілому можна вважати сприятливими для культивування цінностей так званої громадянської (активістської) культури, що є найбільш оптимальною основою становлення та функціонування демократичної системи управління.
Проте на нинішній стадії розвитку стихійне становлення ринкової економіки в умовах поляризації соціальних інтересів та зубожіння і люмпенізації значної маси населення ускладнює процес формування комплексу цінностей “економічної людини”, що ґрунтується на принципах індивідуальної самодостатності, автономії індивіда від державних та корпоративних структур, самоорганізації, ініціативності, підприємливості, тощо.
Щоб уникнути загрози формування сурогатної індивідуалістичної системи ціннісних орієнтацій суспільства, що перебуває в перехідному періоді, потрібна цілеспрямована перебудова інститутів виховання та соціалізації, що є складовим елементом управлінської реформи. Загалом успіх основних напрямів модернізації суспільства вирішальною мірою залежить від адекватності форм та методів соціального управління тим процесам, що ведуть до становлення нового типу соціальної організації. Саме управлінська реформа має бути покладена в основу стратегії модернізаційних змін. Будь-який підхід, крім управлінського, до організації процесу модернізаційних реформ прирікає суспільство на кризу, нестабільність і деградацію.
Проблемним питанням залишається те, що сьогодні існує невідповідність процесів реформування системи державного управління і стратегічних напрямів розвитку сучасного українського суспільства.
В основі ідеології сучасних трансформаційних перетворень повинні бути такі складові, як розвиток партнерських взаємовідносин між державою, приватним сектором і інституціями громадянського суспільства, розробка механізму підвищення відповідальності державного апарату та надання населенню якісних послуг, залучення громадян до процедур прийняття і контролю за реалізацією політико-управлінських рішень, тобто йдеться про критерії соціального ефекту діяльності суб´єктів державного управління.
Відповідно, актуальним є аналіз імператив змін управлінського впливу держави як регулятора сучасних соціальних перетворень разом з активізацією самоврядних тенденцій громадянського суспільства. Але, на жаль, сьогодні ми спостерігаємо за ідеалізацією процесу формування нових державних інституцій, що авторизує владу і стримує розвиток активності громадянського суспільства.
Соціальна сутність сучасної держави пов´язана передусім з орієнтацією на потреби суспільства і розширенням її регулюючих функцій, дебюрократизацією управління, передусім підпорядкування професійного чиновництва демократично обраному політичному керівництву, а не з реалізацією адміністративних функцій “держави – арбітра”. Важливим також є і розробка відповідних критеріїв ефективності – від затратного “процесного” принципу до принципу кінцевого результату, тобто задоволення інтересів суспільства. Реформування влади має передусім забезпечити посилення ролі держави в житті суспільства при одночасному зростанні участі громадськості в управлінських і політичних процесах [7, с. 10].
Україна, розробляючи вектори політико-адміністративного реформування, орієнтується на європейські стандарти демократії, виборів, політико-правової системи, механізми функціонування інституцій державного управління. Політико-управлінські перетворення, які пов´язані з тенденціями розвитку постіндустріального інформаційного суспільства, дають змогу зробити висновок про спільні тенденції розвитку і стратегії управлінських змін у різних країнах. Метою адміністративного реформування є підвищення ефективності і результативності системи державного управління, а також надання якісних послуг суспільству, саме в такому контексті йдеться про розвиток партнерських відносин між державою і громадянським суспільством, гуманізацію державного управління, підвищення якості підготовки і реалізації управлінських рішень, всебічне запровадження ідеї “державного менеджменту” (передусім маркетингову орієнтацію системи державного управління на потреби громадян), розвиток конкурентних відносин між державним та приватним секторами, децентралізацію як засіб розвитку самоврядної парадигми управління й розвиток креативного мислення. Сутність і завдання нового державного менеджменту полягають у розробці механізму підвищення довіри до владних інституцій, завдяки формуванню нового типу партнерських взаємовідносин політичних структур, адміністративно-виконавчих і громадянського суспільства; впровадженні механізму відкритості і прозорості діяльності владних структур, передусім виконавчої гілки влади; підвищенні якості надання управлінських послуг населенню, а також налагодження зворотного взаємозв´язку з населенням, який дозволить адекватно оцінювати наслідки управлінських дій, результати впровадження політико-управлінських рішень, їх відповідність очікуванням, а також ступінь підтримки.
На загальнодержавному рівні успішно організувати різноманітні аспекти реформування суспільства можна лише на основі цілісної концепції соціального управління, що спрямована на упорядкування процесу соціальних змін і свідоме та цілеспрямоване культивування тих з них, які виводять країну на новий рівень соціальної організації.
Відмітимо, що одним з пріоритетних завдань політико-адміністративного реформування є також переорієнтація традиційної пострадянської номенклатурної бюрократії на формування нової філософії взаємовідносин з політичним істеблішментом і інституціями громадянського суспільства, громадянами виходячи з концепції побудови нових бюрократичних відносин так званої “відповідальної бюрократії”. При цьому важливо пам´ятати, що зміни бюрократичних відносин повинні бути адекватні змінам, які відбуваються в суспільстві, інакше вони не будуть ефективними і тривалими. Йдеться передусім про готовність громадян бути задіяними у процесі вироблення, прийняття і контролю політико-адміністративних рішень, тобто перейти від пасивного об´єкта, що спостерігає за процесами, до активних дій, які перетворять його у рівноправного партнера, суб´єкта впливу на процес реалізації політико-адміністративних рішень.
Висновки
- Стратегічні тенденції розвитку сучасної системи державного управління пов´язані із становленням соціальної держави. Критерієм ефективності політико-адміністративних перетворень за таких умов є результативність і соціальний ефект управлінської діяльності як інструменту задоволення інтересів суспільства.
- Одним із напрямів демократичного політико-адміністративного реформування є передача частини функцій держави громадянському суспільству, виходячи з того, що суспільство, громадяни готові взяти на себе відповідальність реалізовувати ці функції.
- Основні завдання політико-адміністративного реформування передбачають налагодження адекватної взаємодії між політико-адміністративними структурами і суспільством, децентралізацію управлінських повноважень серед усе більшої кількості суб´єктів прийняття управлінських рішень, а також автономізацію управлінських структур на основі розподілу управлінських повноважень.
- Необхідно створити таку системи управління, яка б була спрямована на надання якісних послуг населенню і суспільству, а також поступову трансформацію ієрархічної системи управління в поліархічну. Це можливо завдяки створенню відкритої системи взаємодії – залучення громадян до прийняття рішень на різних рівнях – від місцевих громад до впливу на процес прийняття політичних рішень на національному рівні, а також підвищення відповідальності держави перед громадянами – у тому числі відповідальність за управлінські рішення та їх наслідки.
- Слід розробити дієвий механізм контролю влади з боку суспільства на всіх рівнях управлінської ієрархії.
- На сьогодні досвід посткомуністичних держав однозначно засвідчує: успіх спостерігається лише там, де за основу національної моделі модернізації взято процес зміни парадигми соціального управління суспільством. В усіх інших випадках (коли в центрі модернізаційних змін були корпоративні інтереси, геополітичні пріоритети, абстрактні цінності чи принципи) країни надовго опинялися в кризово-стагнаційному стані, що нерідко супроводжувався конфліктами та дестабілізацією.
- Успіх основних напрямів політико-адміністративних змін у суспільстві вирішальною мірою залежить від адекватності форм та методів соціального управління тим процесам, що ведуть до становлення нового типу соціальної організації.
Список використаних джерел
- Адміністративний процес // Юрид. енцикл. – К. : Вид-во “Укр. енцикл. ім. М.П. Бажана”, 2004. – Т 1. – С. 53-58.
- Бебик В. Глобальне громадянське суспільство: теорія, методологія, менеджмент / В. Бебик // Політ, менеджмент. – 2006. – № 2 (17). – С. 140-147.
- Глазунова Н. И. Система государственного управления /Н. И. Глазунова. – М. : ЮНИТИ, 2005. – 551 с.
- Государственное управление и государственная служба в трансформирующемся обществе / под ред. Ю. В. Яковца. – М. : Изд-во РАГС, 2001. – 169 с.
- Дмитренко М. Політична культура особистості трансформаційного суспільства: проблеми визначення та формування / М. Дмитренко // Нова парадигма. – 2004. – Вип. 40. – С. 179-183.
- Корниенко В. И. Формирование управленческих команд нового поколения / В. И. Корниенко. – М. : Изд-во РАГС, 2000. – 262 с.
- Лахижа М. Теоретичні основи та реалії реформування владних органів України / М. Лахижа // Вісн. ДСУ. – 2005. – № 1. – С. 9-12.
- Політичні процеси в умовах демократизації українського суспільства. Конспект лекцій до дистанційного курсу. – К. : Центр навч. л-ри, 2007.
- Bertelli M. Public Administration and the Constitution / M. Bertelli, L. Laurenc. – Johns Hopkins University Press, 2006.
- Boin A. The Politics of Crisis Management: Public Leadership Under Pressure / A. Boin. – New York : Cambridge University Press, 2005.
- Bozeman B. Public Management Strategies / B. Bozeman, J. Straussman. – San Francisco : Jossey Bass, 1990.
- Braibant G. The past and future of public administration International Review of Administrative Sciences / G. Braibant. – 2002; 68;333.