Методи стратегічного управління
Управління стратегічними завданнями (стратегічне управління на основі гнучких екстрених рішень) полягає в тому, щоб заповнити пробіл у регулярно здійснюваному плануванні, а не в тому, щоб підмінити це планування. Завдання цих двох систем доповнювати один одного: періодичне планування призначене для того щоб визначати нові напрями діяльності організації і забезпечувати погодженість дій різних підрозділів. Управління стратегічними завданнями призначене для випадків відхилень від цих напрямів, які можуть виникнути в результаті появи нових можливостей і впливу сильних (слабких) сторін діяльності організації.
Управління стратегічними завданнями відбувається в циклі річного планування, де їх включають у всеосяжне внутрішньоорганізаційне планування. Результатами планування є:
а) комплекс оперативних програм і кошторисів з поточної діяльності організації, спрямований на виконання найближчих завдань;
б) низка стратегічних завдань, представлених у вигляді програм змін.
Стратегічне управління являє собою циклічний процес, що складається з процедур формулювання, впровадження і контролю. Стратегічні невдачі сучасних організацій багато в чому зумовлені поверхневими знаннями їх керівників у галузі стратегічного менеджменту та відсутністю досвіду проведення стратегічних змін в організації. Однак, як зауважує Г.Мінцберг, останні відомості про успішність функціонування організацій в сучасних умовах не вкладаються в рамки якоїсь однієї школи стратегічного управління.
Більш того, деякою мірою відсутність стратегії може розглядатися як якесь благо внаслідок кількох причин: по-перше, підвищенню стратегічної гнучкості організації сприяють (і без розробки стратегії) продумані дії керівника; по-друге, жорстке дотримання стратегічного курсу веде до втрати здатності до інновацій (стратегія “як догма” вбиває здатність до навчання та адаптації); по-третє, відсутність формальних елементів стратегії забезпечує свободу від бюрократії.
У стратегічному управлінні діяльністю організацій, як показує вітчизняний і зарубіжний досвід, використовуються найрізноманітніші методи і моделі. У формальному підході до стратегічного управління методи і моделі являють собою певною мірою синоніми.
Розрізняють такі мєтоди стратегічного управління:
– розрахунково-аналітичні, до числа яких можна віднести балансовий, нормативний, інженерно-економічний та ін.;
– графо-аналітичні, наприклад екстраполяційні (трендові), мережеві, регресійно-аналітичні, методи кореляції трендів і т ін.;
– економіко-аналітичні, в тому числі методи лінійного, нелінійного і динамічного програмування, моделі теорії ігор і теорії масового обслуговування та ін.;
– евристичні, до яких належать методи експертної оцінки (індивідуальної, колективної, систематичної колективної, колективної спільної, масової та ін.), метод сценаріїв тощо.
На першому етапі визначається стратегія, яка роз’яснює, на чому компанія має концентрувати свої зусилля та знання і які узгоджені дії потрібно провести, щоб досягти суттєвих конкурентних переваг.
На другому етапі розглядаються сильні сторони організації, а також навички, які треба розвинути або набути, щоб стратегія втілилася в життя. Навички треба розвивати так, щоб вони забезпечили успіх, а це ставить перед організацією настільки жорсткі вимоги, що вона виявляється в змозі розвивати не більше трьох навичок. Ці навички формують новий вигляд компанії і визначають зміни в інших чинниках.
На третьому етапі слід з’ясувати, що потрібно змінити в решти п’яти факторах, щоб усі зміни дали позитивний результат:
– структурі – взаємозв’язках, які складаються між різними сферами діяльності, відділами та підрозділами організації;
– системі – заведеному порядку, процесах, виконанні різних видів робіт;
– кадрах – людях із певними здібностями і кваліфікацією;
– стилі – особистій сигнальній системі керівників і виконавців при здійсненні дій;
– загальновизнаних цінностях – головних обставинах, які, за загальним визнанням, мають вирішальне значення для виживання та успіху організації.
Складові стратегічного управління. Стратегічне управління організацією включає п’ять основних компонентів, що утворюють такий ланцюг перспективно-цільових рішень.
- Бачення – це образ можливого та бажаного майбутнього стану організації.
- Сфера інтересів – вид діяльності, пов’язаний із конкретною, організаційною одиницею, програмою і т.ін.
- Місія, або суспільно значима роль, організації являє собою якісно виражену сукупність основних цілей.
- Стратегія – інтегрована модель дій, призначених для досягнення цілей організації. Змістом стратегії служить набір правил прийняття рішень, що використовується для визначення основних напрямів діяльності.
- Програми та плани – це система заходів щодо реалізації прийнятої організацією стратегії, покликана вирішувати завдання розподілу ресурсів, повноважень і відповідальності серед підрозділів (співробітників), що беруть участь у реалізації стратегії; розробки оперативних планів і програм.
Етапи стратегічного управління
Основні етапи стратегічного управління: аналіз середовища; визначення місії і цілей організації; формування і вибір стратегії; реалізація стратегії; оцінка і контроль виконання стратегії.
Аналіз середовища є початковим процесом у стратегічному управлінні, оскільки він створює базу для визначення місії цілей організації, вироблення стратегії її розвитку. Внутрішнє середовище організації аналізується за наступними напрямами: маркетинг, фінанси та облік, виробництво, персонал, організація управління. У процесі аналізу зовнішнього оточення досліджуються економічні, політичні, соціальні, міжнародні чинники, а також фактори конкуренції. При цьому зовнішнє оточення ділять на два компоненти: безпосереднє оточення (середовище прямого впливу) і макрооточення (середовище непрямого впливу). Метою стратегічного аналізу є виявлення загроз і можливостей зовнішнього середовища, а також сильних і слабких сторін організації.
Процес визначення місії і цілей складається з трьох підпроцесів:
– формулювання місії організації, яка в конкретній формі виражає зміст її існування;
– визначення довгострокових цілей;
– визначення середньострокових цілей.
Формулювання і вибір стратегії передбачають формування альтернативних напрямів розвитку організації, їх оцінку і вибір кращої стратегічної альтернативи для реалізації. При цьому використовується спеціальний інструментарій, що включає кількісні методи прогнозування, розробку сценаріїв майбутнього розвитку, портфельний аналіз.
Реалізація стратегії є критичним процесом, оскільки саме він у разі успішного здійснення приводить організацію до досягнення поставлених цілей. Реалізація стратегії здійснюється через розробку програм, бюджетних процедур, які можна розглядати як середньострокові і коротко – строкові плани реалізації стратегії. Основні складові успішного виконання стратегії:
– цілі стратегії і плани доводяться до працівників з тим, щоб досягти з їх боку розуміння того, до чого прагне організація, і залучити в процес реалізації стратегії;
– керівництво своєчасно забезпечує надходження всіх необхідних для реалізації стратегії ресурсів, формує план здійснення стратегії у вигляді цільових установок;
– у процесі реалізації стратегії кожен рівень керівництва вирішує свої завдання і здійснює закріплені за ним функції.
Результати реалізації стратегії оцінюються, і за допомогою системи зворотного зв’язку здійснюється контроль діяльності організації, в процесі якого може відбуватися коригування попередніх етапів.
Послідовність взаємопов’язаних робіт зі стратегічного аналізу, вибору та реалізації стратегії складає процес стратегічного управління.
Таким чином, процес розробки стратегії є ітеративним (циклічним). Так, визначення та відбір стратегії може відбуватися на етапі аналізу зовнішнього середовища, а оцінка стратегії потребуватиме додаткового зовнішнього аналізу. Крім того, зміна стратегії призводить до необхідності моніторингу та щорічного коригування стратегічних рішень і планів.