Визначення парламентаризму
Парламентаризм – форма взаємодії громадянського суспільства і держави, що ґрунтується на визнанні провідної ролі парламенту як загальнонаціонального представницького органу в системі організації державної влади. Парламентаризм є необхідною ознакою демократичного політичного устрою в державі та передбачає верховенство парламенту в законодавчій сфері. Юридичними виявами парламентаризму є розмежування законодавчої і виконавчої влади, контроль парламенту за діяльністю органів виконавчої влади, привілейований статус депутатів та їх юридична незалежність від виборців. Парламентаризм передбачає наявність у країні впливових політичних партій, досконалого законодавства про вибори та механізми функціонування парламенту, високого рівня професіоналізму парламентарів. Парламентаризм має місце тільки там, де у складі парламенту є великі політичні об’єднання депутатів, що виражають інтереси значних верств суспільства. Найповніше парламентаризм виявляється за парламентських форм правління, коли уряд формує парламент і несе перед ним політичну відповідальність.
На відміну від інших видів державного устрою, парламентаризм базується на домінуючій ролі законодавчого органу в системі державної влади.
Парламентаризм у контексті управління суспільством і державою пройшов складний шлях свого формування. У Стародавніх Греції та Римі, наприклад, провідні вчені-філософи спрямовували свої зусилля в двох найважливіших напрямах – це пізнання навколишнього природного й соціального середовища, або природи й людини, і пошук оптимальних варіантів управління цим середовищем і біологічним етносом – суспільством. У Греції 3 тис. років тому племінна аристократія розпалася на окремі міста-поліси з різною організацією публічної влади та різними способами управління – демократією та олігархією. Згодом, через 500 років, вони знову об’ єдналися за певними політичними інтересами, створивши нові союзи. Стародавній Рим існував два тисячоліття. Форми правління – спочатку необмежена влада монарха в імперії. Далі – виборний представницький орган, згодом – знову авторитарні методи управління, імперія. Ідеї пізнання суспільства, які існували на той час, були пов’язані з вченнями Сократа, Демокрита, Протагора. Це були ідеї “самопізнання – як шлях досягнення добра”, “людина – міра всіх речей” тощо. В роздумах філософів ішлося про необхідність реалізації принципів соціальної справедливості при управлінні суспільством. Останнє, з плином часу та еволюцією держави, викристалізувалось у представницький орган управління на рівні з іншими гілками влади. Цей орган влади в різні епохи в різних країнах називався по-різному. Найперший парламент у світі – ісландський Альтінґ – засновано X ст., англійський парламент датується тринадцятим століттям. У Франції перший парламент називався Генеральні Штати і вперше був скликаний у 1302 р. Законодавчий орган США називається Конгресом і складається з Палати представників і Сенату.
“Без реального здійснення народовладдя, свободи, рівності, гласності, постійного врахування громадської думки не можна забезпечити соціальну справедливість у суспільстві. А без високої свідомості, розуміння обов’язку й відповідальності, без професіоналізму, ініціативності
не можна досягти високої ефективності управління. Поза демократичними ідеалами й установленнями воно не може бути моральним. Цей взаємозв’язок має складний характер, але чим він тісніший, тим він багатогранніший, діалектичніший”.
Необхідність реалізації демократичних принципів та забезпечення прав громадян при здійсненні ефективного управління – одне із ключових завдань державної влади. Народне представництво у вигляді інституту парламентаризму притаманне будь-якій країні з більш-менш розвиненою демократією. Неможливо собі уявити жоден демократичний устрій без існування й повноцінної діяльності в державі парламенту. За своєю суттю парламентаризм пов’язаний із суспільно-політичним розвитком і вдосконалюється одночасно з цим розвитком. Розглядаючи парламентаризм, не можливо оминути регіональні місцеві представницькі органи влади, і ми не можемо розглядати парламент окремо від цих низових владних структур.
Парламентаризм:
– форма організації державної влади;
– конкретний спосіб управління державою;
– механізм взаємодії парламенту з інститутами виконавчої та судової гілок влади;
– система взаємодії держави та суспільства.
Парламент і парламентаризм – поняття взаємозалежні і взаємообумовлені, але не рівнозначні. Парламентаризм не може існувати без парламенту. Проте парламент може існувати без істотних елементів парламентаризму, що характерно для авторитарних режимів.
Представляючи основоположну складову парламентаризму, парламент є вищим представницьким і законодавчим органом будь-якої держави. Людство накопичило величезний досвід у парламентському будівництві. Витоки парламентаризму сягають глибокої давнини, а структуро- ваним і діючим інститутом парламент розглядався як “рада знаті в англосаксонських королівствах Англії в УІ-ХІ століттях”. Зазнаючи різних змін і модифікацій, спираючись на рівень суспільного розвитку, враховуючи національні, регіональні, релігійні та інші фактори, парламентське будівництво вже у другій половині ХІХ ст. стало міцно завойовувати місце в державній ієрархії. Парламентаризм сьогодні – це діюча система державного управління, яка прагне до побудови правового життя суспільства. Звідси – зв’язок і взаємодія законодавчої та виконавчої влади у здійсненні таких завдань. Відсутність структурованого політикуму, слабка політична еліта, низька загальна політична культура зводять до мінімуму зусилля всіх гілок влади. Тому парламентаризм слід розглядати не тільки як явище політико-правового характеру, але і як феномен, що має соціально-культурне значення.
Підвищений інтерес сучасних українських наукових і політичних кіл до розвитку парламентаризму пояснюється існуванням низки проблем теоретичного і практичного характеру, пов’язаних із розвитком вітчизняного конституціоналізму в цілому. Перспективи розвитку парламентаризму як форми правління в Україні вивчаються А.Мартинюком, інституціалізацію парламентаризму вивчав В.Соколов. Дослідженням світового досвіду інституту парламентаризму в аспекті розв’язання державно-політичних конфліктів займався В.Воднік. Різні аспекти проблем формування парламентаризму в Україні та світі вивчають також сучасні вітчизняні вчені: Б.Журавський, А.Зяєць, Б.Кампо, М.Козюбра, Б.Гошовська, О.Ющик, Б.Бордеиюк, Г.Журавльова, Б.Шаповал, О.Соснін, Ю.Шемшучеико, В.Литвин.
Врахувавши вищезгадані праці та зазначені в них концептуальні підходи до феномену парламентаризму в державотворенні, можна стверджувати, що парламентаризм – це історично обумовлений етап розвитку суспільних відносин у державі, формування якого характеризується сумарною наявністю таких факторів:
– перетворення народного представництва в спосіб формування станового або загальнонародного колегіального органу державної влади;
– поділ державної влади щонайменше на дві, а в перспективі – на три і більше гілки публічної влади;
– виникнення незалежного парламенту, що володіє встановленими законом або владою невідчужуваними повноваженнями, здійснюваними ним одноосібно або в сукупності з главою держави;
– парламентаризм виникає в міру розвитку в країні товарно-грошових відносин і появи соціальних груп населення, незалежних в економічному та соціальному відношенні від правлячої владної верхівки.
Об’єктом парламентаризму є суспільні відносини, що визначають Україну як демократичну соціальну державу, яка не має стійких традицій парламентаризму
Об’єкт парламентаризму — система функціонування та інституалізації представницької та законодавчої влади.
Предмет парламентаризму — феномен парламентаризму в історичному, аналітичному, національному аспектах: еволюція теорії парламентаризму, класифікація, структура, функції сучасних парламентів, тенденції їх розвитку.
Розвиток парламентаризму актуалізується специфікою сучасного державотворення в Україні. Парламентаризм розглядаємо як специфічне функціонування та інститут представницької та законодавчої влади в державі. Парламентська специфіка трактується нами як елемент публічної політики, оскільки виступає ланкою взаємовідносин суспільства і держави. “Публічними” розуміємо ті аспекти людської життєдіяльності, які вимагають урядового чи соціального регулювання, втручання або спільних дій. Такими є загальні підходи до теоретико-методологічної суті парламентаризму.
Проблема ролі парламенту в системі гілок влади в сучасних державах залишається актуальною з огляду на побудову правових держав на пострадянському просторі і впровадження сучасних демократичних стандартів суспільного розвитку.
Як явище суспільно-політичного життя парламентаризм – не просто поділ влади або її представництво, це складна і багатогранна система організації влади. Парламентаризм являє собою певну шкалу соціальних цінностей, що включає суспільні та особистісні пріоритети, панування в житті суспільства закону, принципу верховенства права, нарешті наявності громадянського суспільства, що характеризується політико-правовою культурою і відповідальністю громадян.
Характер і зміст парламентаризму визначає діяльність парламенту. Під парламентаризмом слід розуміти таку систему взаємодії держави й суспільства, для якої історично характерним є визнання провідної ролі вищого і постійно діючого представницького органу у здійсненні державно-владних функцій.
Під функціями парламенту за аналогією з функціями усієї держави чи будь-якого органу влади розуміються основні напрями діяльності парламенту, у яких виражаються його сутність, завдання, цілі.
Функції парламентаризму
Функції парламентаризму: законотворча; представницька; комунікативна (зворотного зв’язку); мобілізаційна; забезпечення стабільності існуючого ладу; контролююча; ідеологічна.
Головна функція парламентаризму – це законотворчість. Члени парламенту розробляють, обговорюють і приймають закони, які спрямовані на розв’язання проблем, що стоять перед державою. Якщо розглядати парламентаризм з точки зору законотворчості, то парламентаризм – це наслідок професіоналізації, спеціалізації та диференціації політичного життя суспільства і державного управління.
Друга важлива і, мабуть, перша за часом походження функція парламентаризму – це представницька функція. Право представництва – найважливіша ознака демократії, що дає змогу уникнути прийняття непродуманого або зловмисного рішення. Саме в боротьбі за право представництва народжувалися парламентаризм і пов’язані з ним політичні доктрини.
Саме представницька роль, яку відіграють парламентарі в державному управлінні, допомагає зводити до спільних інтересів системи суперечливі інтереси та прагнення різних верств і груп населення, дає змогу враховувати соціально-політичні зрушення в суспільстві і коректувати державний курс у потрібному напрямі.
Представницька функція змушує парламентарів постійно балансувати між загальнонаціональними та місцевими інтересами. Імператив представництва полягає в тому, що кожен законодавець повинен, з одного боку, створювати загальнодержавні норми шляхом законотворення, а з другого – виступати своєрідним захисником інтересів свого виборчого округу.
Представницьку функцію парламенту можна охарактеризувати за допомогою певної сукупності рис, найважливішою з яких є реальний механізм функціонування представницьких закладів, відкритий характер їх взаємодії з громадянським суспільством, високий рівень представництва різнобічних соціальних інтересів.
З представницькою тісно пов’язана інша функція парламенту – зворотного зв’язку. Державний механізм як будь-яка саморегулююча система потребує наявності зв’язку з об’єктом її впливу, тобто громадянами. Це необхідно для того, щоб оцінювати наслідки тих чи інших дій законодавця (держави) і враховувати результати цих оцінок у подальшій діяльності. Без такого зворотного зв’язку державний апарат не в змозі довго підтримувати достатню соціальну базу для реалізації свого політичного курсу
У випадку із законодавчими установами система зворотного зв’язку виражається у вигляді різноманітних контактів парламентарів зі своїми виборцями, політичними організаціями та пресою.
Ще однією з найбільш ранніх функцій представницьких установ є функція мобілізації підтримки з боку громадян на користь політичного керівництва, успадкована ними від епохи ранніх буржуазних революцій, коли потрібно було гуртувати народ на боротьбу проти феодальної реакції або зовнішньої агресії. У процесі цілеспрямованого впливу на пересічних громадян відбувається свого роду соціально-психологічна самоідентифікація виборців із законодавцями, виробляється почуття групової спільності і причетності до державного управління. Ґрунтуючись на цій соціальній підтримці, парламентарі заявляють про наявність у них “ народного мандата”, який дає їм змогу творити закони і політику від його імені.
Ще однією важливою функцією є забезпечення стабільності існуючого ладу. Пом’якшуючи конфлікти, приглушаючи напруженість і стабілізуючи політичні відносини, представницькі установи послаблюють тиск критиків на підвалини політичного режиму. Відбувається це завдяки тому, що вони спрямовують активність опозиціонерів у русло легальної, конституційно допустимої і відповідно підконтрольної правлячим колам діяльності.
Парламенти відіграють важливу стабілізуючу роль як ініціатори соціально-економічних і політичних реформ.
Важлива функція представницьких установ – контроль за діяльністю виконавчої влади. Парламент зазвичай має безліч засобів забезпечення цієї функції. Зокрема, контроль за організацією діяльності виконавчих органів, перевірка звітності, бюджетний контроль, проведення розслідувань, нагляд за кадровою політикою уряду тощо.
Ще одна важлива функція парламентаризму – ідеологічна. Законодавчі установи, виступаючи оплотом і уособленням демократії, інформують громадян про переваги існуючого ладу та популяризують його.
Усі функції в сукупності дають змогу парламентаризму, з одного боку, успішно справлятися зі своєю роллю в політичній системі, з другого – претендувати на те, щоб бути універсальним інструментом політичної організації суспільства.
Загалом, чим досконаліша організація парламентаризму, тим більше можливостей має країна для соціального і духовного прогресу
Проте необхідно зауважити, що в діяльності сучасного парламенту політичні функції часто домінують над законодавчими, перетворюючи парламент на арену ідейно-політичних дискусій і зіткнень.
Система парламентаризму передбачає пріоритет парламенту в структурі соціального управління. Сам по собі представницький і законодавчий орган не означає утвердження парламентаризму як соціального і політичного інституту суспільства. Парламентаризм – комплексне явище.
Парламентаризм у системі державного управління розглядається як елемент політичної системи. До елементів політичної системи відносимо:
– політичні об’ єднання (держава, державні органи, політичні партії, суспільно-політичні організації та рухи);
– політичні відносини, що складаються між структурними елементами системи;
– політичні норми і традиції, що регулюють політичне життя країни;
– політичну свідомість, що відображає ідеологічні та психологічні характеристики системи;
– політичну діяльність, що охоплює дії конкретних людей як представників або членів політичних об’єднань.
Політична система
Політична система включає: політичні об’ єднання (держава, політичні партії та громадські організації та рухи); політичні відносини; політичні норми і традиції; політичну свідомість; політичну діяльність.
Парламентаризм у державному управлінні являє собою систему політичної організації держави з чітко розмежованими функціями законодавчої та виконавчої влади, за якої парламент перебуває в дещо привілейованому становищі. З ускладненням структури суспільних зв’язків відбувається процес посилення повноважень виконавчої влади (президента, уряду).
Співпраця українського парламенту з державою як основним елементом політичної системи сучасної України є багатовекторною і може мати законодавчий, представницький, легітимізаційний і контрольний характер. Суть у тому, що парламент приймає правові норми, на основі яких розвивається держава, а також надає можливість громадянам брати участь в управлінні державою. Держава ж, у свою чергу, забезпечує діяльність парламенту, зокрема, не дозволяючи іншим державним органам втручатися в його діяльність, забезпечуючи вибори до складу парламенту, а також, у разі необхідності, забезпечує за допомогою примусу обов’язковість виконання вимог українського парламенту.
Взаємодія парламенту з державними органами відбувається в рамках системи поділу влади, в суворій відповідності нормам Конституції України і функціональними обов’язками того чи іншого державного органу та зводиться до забезпечення управління Українською державою, а також до взаємного контролю одне одного в процесі управління країною.
Взаємозалежність між українським парламентом і політичними партіями реалізується наступним чином: політична партія спочатку в рамках виборів, а потім у рамках роботи парламентських фракцій використовує парламент для втілення політичної ідеї, яку вона пропагує, в життя; а парламент, у свою чергу, формуючись за допомогою діяльності політичних партій, безпосередньо залежить від їх життєздатності та активності.
Вплив українського парламенту на політичні відносини, що складаються між структурними елементами системи, – явище складне і фактично зводиться до сфери парламентаризації державної влади в країні. Зокрема, поява парламенту в політичній системі приводить до серйозних змін не тільки в складі її структурних елементів, а й змінює саму структуру й характер взаємозв’язків між даними елементами.
Взаємодія парламенту з такою категорією, як політичні норми і традиції, що регулюють політичне життя країни, полягає в тому, що парламент, з одного боку, змушений притримуватись норм і традицій, а з другого – в ході законодавчого процесу може або надати даним нормам і правилам загальнообов’язкову силу, або заборонити їх.
У взаємодії з політичною свідомістю український парламент висловлює ті чи інші політичні ідеї, погляди, уявлення; піддається впливу тієї чи іншої політичної ідеології; являє собою місце, де різні політичні угруповання (перетворені в парламентські фракції) відстоюють ті чи інші політичні ідеї та погляди; є своєрідним посередником між політичними партіями і народом при формуванні в останнього політичної свідомості.
У співпраці з політичною діяльністю конкретних людей як представників або членів політичних об’ єднань український парламент дає можливість конкретній людині взяти участь і в політичному житті країни. При цьому зворотний зв’язок такої співпраці є реальним – політична діяльність парламенту складається з діяльності конкретних людей, які його утворюють. З урахуванням того, що діяльність парламенту, його рішення приймаються колегіально, можна стверджувати, що в цьому аспекті враховується діяльність кожного депутата, а опосередковано – і всіх виборців, які взяли участь у виборах до парламенту.
Можемо констатувати, що політична система України формується з урахуванням такого державного органу, як парламент, а також із використанням парламентських методів управління державою.
Недоліки українського парламентаризму
До недоліків українського парламентаризму можна віднести: перманентну кризу представницької демократії; слабку консенсусну природу парламенту; недостатньо ефективне функціонування конституційної юстиції; непрофесійність депутатів, архаїчність парламентських процедур, лобізм, прогалини виборчого законодавства; невисокий рівень довіри; кризу представницької демократії; конфлікт повноважень та більшість; кризу політичних партій, нездатність адекватно реагувати на нові соціальні виклики і задовольняти завищені очікування електорату.
Вітчизняна система державного управління спричиняє появу недоліків при функціонуванні інституту парламентаризму.
Недоліки у функціонуванні сучасного українського інституту парламентаризму зумовлюють такі фактори:
Перманентна криза представницької демократії, що існує в українському парламенті протягом останніх років, вказує на недостатність конституційної модернізації та інфантильний стан парламенту. Турбулентність сучасної представницької демократії багато в чому зумовлена дифузією влади, що проявляється в нечіткості розмежування повноважень між вищими органами влади. Внаслідок такої невизначеності і виникають кризові ситуації. Це вказує на особливу значущість проблеми стабільності системи державної влади у зв’язку із загрозами існуванню парламентаризму. Адже одним з головних механізмів державної стабільності і є парламент як легітимна основа установчої влади народу.
Слабка консенсусна природа парламенту. Прийняття закону має бути результатом переговорів та консенсусу коаліції та опозиції. Втілення в практику українського парламентаризму такого процесу узгодження позиції стане свідченням демократизації, а також допоможе законопроекту “визріти в стінах парламенту”, оскільки в процесі обговорення та дискусій одна сторона завжди вказуватиме на законодавчі упущення та недоопрацювання законопроекту, запропонованого іншою частиною парламенту. А остання, у свою чергу, буде виправляти ці помилки і недоробки, що в результаті випливе в досконалий текст закону. Тобто парламент – це той майданчик обговорень, де в результаті вироблення спільних позицій і досягнення консенсусу народжується закон, що відповідає суспільному благу.
Недостатньо ефективне функціонування конституційної юстиції. Конституційний Суд України повинен виступати гарантом балансу повноважень між парламентом та Президентом, вирішувати конституційні спори про компетенцію оперативно та ефективно, вводячи діяльність органів влади в конституційні рамки. Але орган конституційної юрисдикції використовує свої арбітражні функції неефективно, що зумовлено відсутністю практики вирішення політичних криз за допомогою конституційної юриспруденції.
Непрофесійність депутатів, архаїчність парламентських процедур, лобізм, недоліки виборчого законодавства. Це проявляється в тому, що Верховна Рада України рідко втручається в предмет повноважень Президента чи інших органів та намагається вирішувати будь-яке питання суспільного життя на рівні закону, незважаючи на конституційний принцип поділу влади. У значної частини депутатського корпусу відсутні базові знання з державного управління та права.
Невисокий рейтинг довіри зумовлений активним лобіюванням парламентом інтересів “клубної автократії” без урахування наслідків для стану та якості розвитку широких верств населення з огляду на поглиблення поляризаційних процесів у державі.
Криза представницької демократії: конфлікт повноважень та більшість. Можна навести багато причин появи політичних конфліктів – це і проблема існування позафракційних депутатів, політичного “ренегатства”, формування коаліції, дострокового припинення повноважень Верховної Ради, проблема контрасигнації Прем’єр-міністром актів Президента та ін. Такий конфлікт повноважень між Президентом і Верховною Радою може стати предметом розгляду в Конституційному Суді України. Конституційний Суд, вирішуючи спори про компетенцію шляхом розтлумачення спільних конституційних норм, покликаний за допомогою правових засобів стримати політику у встановлених конституційно-правових кордонах.
З огляду на те, що в епіцентрі політичного протистояння перебуває Верховна Рада України, виникає об’єктивна потреба системного аналізу самого інституту парламентаризму як єдиного органу законодавчої влади. У зв’язку з цим першочерговим завданням вважаємо формування працездатної системи зворотного зв’язку між соціальним середовищем і системою державної влади.
Дослідженням існуючих проблем державної влади з метою корекції в інтересах цивілізованого поступу займаються науки державного управління, серед яких важливе місце відводиться парламентаризму.
Парламентаризм як принцип державного управління досліджується політологами, правниками, соціологами, психологами. Державне управління як галузь наукових досліджень є важливим фактором системного підходу до вивчення, аналізу та узагальнення проблем, пов’язаних із розвитком сучасного публічного управління. Науковою базою спеціальності “Державне управління” є Національна академія державного управління при Президентові України (НАДУ) та її регіональні інститути у Дніпропетровську, Львові, Одесі та Харкові. Опрацюванням теоретичних та практичних засад парламентаризму і методологією їх корекції в руслі демократичного розвитку суспільства займається кафедра парламентаризму та політичного менеджменту Національної академії державного управління при Президентові України. На сьогодні це єдина в Україні кафедра, яка розробляє теоретичний і емпіричний масив інформації стосовно функціонування інституту парламентаризму в Україні.
Кафедру парламентаризму та політичного менеджменту створено в липні 2009 р. за сприяння Верховної Ради України. Спираючись на європейський та світовий досвід, наші слухачі отримують нові знання з політико-правового регулювання парламентської діяльності, регламентних процедур, організації (кваліфікованої участі) і забезпечення законодавчого процесу в Апараті Верховної Ради України, аналізу політики, стратегічного менеджменту державного управління, отримують навички оцінювання наслідків та ефективності виконання державних програм тощо.
Подібні до поставлених кафедрою завдань серед країн СНД реалізує Центр парламентаризму при Президенті РФ. На базі вказаної фундації підвищення кваліфікації проходять спеціалісти, які працюють в державних установах Російської Федерації. Російський Центр парламентаризму здійснює підготовку за напрямами “Спеціаліст із парламентської діяльності”, “Організація парламентської діяльності”, “Інноваційне управління розвитком муніципальних об’єктів”, “Профілактика корупційної діяльності”. У Москві функціонує кафедра публічної політики Національного дослідницького університету “Вища школа економіки”. Серед курсів, що вивчаються науковцями кафедри і викладаються слухачам, – “ Права людини і демократичне управління”. У планах кафедри парламентаризму та політичного менеджменту НАДУ встановлення наукових контактів та обмін досвідом роботи з Центром парламентаризму при Президенті РФ та кафедрою публічної політики НДУ “ВНЄ” щодо підготовки кадрів державного управління, адже розвиток парламентаризму в Україні актуалізується особливостями сучасного державотворення в контексті специфіки пострадянської спадщини та орієнтацією на демократичні стандарти сучасного цивілізованого світу.
Як галузь наукових досліджень, на нашу думку, парламентаризм виходить за межі політичних та юридичних наук та науки державного управління. Змістом цього інтегративного напряму вбачаємо дослідження теорії, історії і практики парламентаризму як провідної ланки державотворчого процесу; вивчення системи організації міжнародної співпраці державної влади та державного управління, провідна роль у якій належить представницьким колегіальним органам, дослідження функцій цих органів у здійсненні державної влади тощо.
У сфері компетенції юридичних наук парламентаризм як напрям передбачає такі дослідження:
– конституційна, законодавча та інша нормо-правотворча діяльність парламенту;
– парламентаризм як механізм формування системи міжнародного права;
– правова регламентація діяльності парламенту та інших органів представницької влади, їх структурних підрозділів, апарату, посадових осіб, депутатів;
– механізми імплементації міжнародного права в національному законодавстві;
– виборче законодавство тощо.
У політичних науках:
– теорія та історія парламентаризму;
– сутність, зміст, основні категорії, поняття, принципи, методологія парламентаризму;
– проблеми розвитку вітчизняного парламентаризму;
– парламентаризм як форма народного представництва та система політичного управління;
– міжнародний парламентаризм: діяльність міжнародних колегіальних представницьких органів;
– теорії, концепції, доктрини парламентаризму, світові тенденції та порівняльний аналіз їх розвитку;
– зарубіжний досвід парламентаризму: специфічні риси та особливості; національні особливості, традиції, етапи, вітчизняний досвід становлення парламентаризму;
– принципи та механізми прямої і представницької демократії;
– теоретико-методологічні засади та засоби публічної політики;
– виборчі системи і механізми: становлення, трансформація, розвиток; види виборчих систем; роль виборчої системи та практики виборів у формуванні органів представницької влади; перспективи розвитку і вдосконалення виборчої системи України;
– виборчі технології;
– формування та діяльність Верховної Ради України; організація, функції, повноваження, форми роботи, регламент; парламентські партії, фракції, комітети та комісії;
– інституційні форми, регламентація та механізми діяльності парламентської опозиції;
– місце Верховної Ради України в політичній системі та громадянському суспільстві України; практика реалізації взаємодії парламенту з суб’єктами політичної системи та громадянського суспільства України;
– закономірності, детермінанти та напрями розвитку українського парламентаризму тощо.
У науці державного управління:
– парламентські процедури, механізми взаємодії органів представницької влади, їх структурних підрозділів, апарату, депутатів;
– статус, обов’язки, права, гарантії забезпечення повноважень та недоторканності депутатів, інших посадових осіб парламенту;
– професійні характеристики депутатського корпусу;
– робота депутатів у виборчих округах та серед населення; звітність депутатів перед виборцями та контроль виборців за їх діяльністю;
– діяльність Верховної Ради України в системі гілок державної влади: принципи, особливості організації та взаємодії; система організаційних структур, пов’язаних із взаємовідносинами парламенту та інших органів державної влади; механізм взаємодії глави держави, парламенту та уряду;
– науково-експертне та інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності Верховної Ради України; політична аналітика в парламентській діяльності;
– парламентські зв’язки з громадськістю;
– забезпечення та реалізація функцій патронатних служб органів представницької влади;
– культура парламентаризму та парламентська етика;
– інститут омбудсмена; діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;
– механізми державного регулювання виборчих процесів тощо.
Основні завдання перспективних досліджень
До основних завдань перспективних досліджень віднесено: – пошук, вивчення й узагальнення наукових та інформаційних джерел щодо теорії, історії і практики парламентаризму та діяльності Верховної Ради України;
– формування оригінальної методології дослідження розвитку парламентаризму та участі Верховної Ради України у вітчизняному державотворчому процесі;
– комплексне дослідження історії вітчизняного парламентаризму – виявлення характерних національних традицій, особливостей, детермінант та проблем сучасного етапу його розвитку;
– дослідження еволюції сучасної політичної еліти України, виявлення механізмів сприяння процесам її формування, ротації та участі у вітчизняному державотворенні;
– окреслення системи й механізмів взаємодії Верховної Ради України з іншими суб’єктами політичного і державного управління України, органами місцевого самоврядування;
– удосконалення засобів взаємодії Верховної Ради України з іншими суб’єктами політичної системи (політичні партії, громадсько-політичні організації і рухи, релігійні організації, недержавні аналітичні центри тощо), громадськістю та суб’єктами ринкової економіки;
– розроблення концептуальних засад наукового, експертного та інформаційно-аналітичного супроводу діяльності Верховної Ради України;
– узагальнення практики участі Верховної Ради України, її органів і апарату, народних депутатів України у процесах формування й реалізації державної політики України й надання практичних рекомендацій щодо їх удосконалення;
– вивчення, аналіз і узагальнення зарубіжного досвіду розвитку парламентаризму й реалізації державотворчої ролі національних парламентів країн розвиненої демократії;
– вироблення практичних рекомендацій щодо удосконалення механізмів функціонування (виконання представницьких і законодавчих функцій) Верховної Ради України, її апарату, регламенту; організації роботи і взаємодії комітетів та інших робочих органів, народних депутатів України;
– розробка та впровадження новітніх засобів і технологій професійного навчання (підвищення кваліфікації) народних депутатів України, депутатів місцевих рад та працівників апаратів органів представницької влади України.
Внутрішній потенціал парламентаризму ще не повністю розкрито в Україні. Передусім ідеться про його невикористану роль в інтеграції населення та управлінських прошарків у загальну мережу традицій і правил парламентського життя, консолідації суспільства, конструктивному врегулюванні політичних конфліктів та зміцненні політичних систем за допомогою мобілізації населення на підтримку демократичних інститутів.
Подальший розвиток навчальної спеціальності “Парламентаризм та парламентська діяльність” виправданий з точки зору необхідності ефективного кадрового забезпечення цієї сфери державного управління. Наявність можливостей для навчання має велике значення для розвитку потенціалу парламентарів і співробітників апарату парламенту в галузі законодавчого і бюджетного процесу, здійснення наглядової і представницької функцій парламенту.
Це зумовлено широким спектром професійного спрямування та спеціалізації новообраних народних делегатів. З урахуванням потреби ефективного функціонування вищого законодавчого органу держави, інформація щодо структури та взаємодії елементів державної влади, порядку розробки, процедури узгодження та прийняття парламентом рішень, особливості роботи комісій, фракцій, парламентської більшості є необхідною для формування об’єктивної картини сьогодення та визначення стратегії й тактики представниками законодавчої влади і місцевих органів управління в їх діяльності.
Як пріоритетну при формуванні інституту парламентаризму слід відзначити необхідність культивування та пропагування морально-ціннісних показників у роботі народних обранців. Ідеться про парламентську культуру. Парламентську культуру розглядаємо як специфічну субкультуру на рівні суспільства в цілому, а також на рівні суб’єктів парламентських відносин.
Парламентська культура
Парламентська культура – специфічна субкультура на рівні суспільства і суб’єктів парламентських відносин.
Особливості особистісно-професійної та нормативної регуляції та саморегуляції парламентської поведінки депутатів визначають закономірності, тенденції і механізми індивідуальної та групової парламентської культури. Закономірності розвитку парламентської культури, її сутнісні ознаки проявляються через систему парламентських відносин, яка включає в себе соціокультурну і політичну самоіндентифікацію громадян, регіонально-електоральних груп громадянського суспільства, інститутів держави, депутатів та розвиток професійних основ парламентської діяльності.
Базовими цінностями парламентської культури є: депутатська відповідальність; взаємозв’язок парламентарів з електоратом; причетність до державних і громадських справ; творча активність; патріотизм; професіоналізм; дотримання обраного ідеологічного концепту в парламентській діяльності.
Сфера парламентських відносин включає в себе, з одного боку, усе суспільство як сукупність політичних суб’єктів, що реалізують своє конституційне право на участь у формуванні органів державної влади через інститути представництва і виборів, з другого боку – це та частина політичного простору, в якій функціонують власне парламентські інститути – легіслатури в сукупності їх соціально-політичних функцій; депутатський корпус, інфраструктура парламентської діяльності. Хоча вітчизняні парламентарі віддають пріоритет таким цінностям, як причетність до державних і громадських справ, разом з тим депутатська відповідальність і творча активність у взаємозв’язках парламентарів з електоратом знижуються. Спектральність парламентської культури – індивідуальний, груповий, загальносоціальний рівні потребують чітких ціннісних орієнтирів. Принципи патріотизму, професіоналізму та дотримання обраного концепту діяльності відповідно до висловленої виборцями довіри мають стати синкретичними в практиці життєдіяльності депутатів. Встановлення балансу між політикою і моральністю, етичністю характеристик громадянин-суспільство-влада можливе лише у разі зміцнення засад публічності, гуманізації політики, розгортання громадського дискурсу як основи морально-етичної легітимізації парламентаризму.
Таким чином, парламентаризм у державному управлінні має велике значення для розвитку інституту парламентаризму Української держави та потенціалу парламентарів і співробітників апарату парламенту в галузі законодавчого процесу, здійснення наглядової і представницької функцій парламенту. Розвиток парламентаризму в державному управлінні може сприяти вдосконаленню внутрішніх структур і процесів, формуванню інфраструктури для підвищення якості роботи і потенціалу парламентарів та співробітників апарату з метою ефективнішого здійснення ними своїх обов’язків.