Публічність влади
Публічність влади стає зрозумілою в двох основних значеннях: 1) режим відкритості функціонування влади та прозорості прийняття політичних та управлінських рішень (основний історичний алгоритм представницької демократії) та 2) участь громадськості у формуванні політичного порядку денного та прийнятті рішень (новітні форми та практики), – реалізовується в Україні (утім, і в інших пострадянських демократіях) як усе ще імітаційно-потенційна модель.
Фактично публічність влади як спосіб контролю за останньою з боку суспільства виступає одним з елементів політичної відповідальності влади.
Однією з найважливіших засад функціонування Європейського адміністративного простору є відкритість та прозорість публічної адміністрації. У державах із демократичним режимом діють відповідні політико-правові механізми, спрямовані на досягнення максимальної прозорості в діяльності органів влади.
Прозора влада повинна належним чином забезпечувати діалог із громадськістю на всіх етапах прийняття рішень та постійний доступ до повної, об’єктивної, точної, зрозумілої інформації про діяльність органів державної влади та її посадових осіб відповідно до чинного законодавства. Від прозорості влади, від якості інформування громадськості про діяльність її органів у демократичній державі також залежить ефективність діяльності публічної адміністрації.
Демократія – це складна система взаємодії політичної, економічної та юридичної підсистем, яка продиктована не ситуативними потребами та інтересами, хоч би якими важливими або невідкладними вони здавалися, а загальними універсальними принципами, в основі яких лежать ґрунтовні знання про закони, закономірності, універсальні принципи політичної теорії. Але проблема полягає, на жаль, у відсутності готової політичної теорії як такої.
Історично усталеною формою взаємодії держави й суспільства є політична демократія – система управління державою й самоврядування народу. В її основі лежить принцип зворотного зв’язку. У цьому розумінні демократія є соціально-політичною формою реалізації принципу зворотного зв’язку в державному управлінні. Така інтерпретація демократії підтверджується багатьма її теоретичними визначеннями (Поппер, Хайєк, Шумпетер та ін.). Наприклад: демократія – політична система, в якій влада виконується за згодою керованих; демократія є управління в рамках правил, установлених за згодою керованих, у рамках правосуддя й справедливості; демократія – це політична система, у якій кожний індивід або група може повністю й вільно висловити свою думку з обговорюваних проблем. Будучи формою держави, демократія разом з тим є і найважливішим принципом її управління, а точніше кажучи, сукупністю принципів. (До речі, у США знання того, що демократія – це принцип, на якому базується державне управління в Америці, вимагається навіть від емігрантів, що екзаменуються на одержання громадянства.)
Принцип демократизму
Реальне наповнення принципу демократизму полягає в реалізації керованими (соціальними групами, колективами, індивідами) свого права безпосередньо або через обрані ними для участі в управлінні державою й суспільством органи. Держава ж забезпечує необхідні організаційні, політичні й матеріально-технічні умови для здійснення народом управлінської функції. Щоб фактично, а не декларативно, керовані могли брати участь у розробці проектів та програм і в утвердженні державних рішень, їм потрібно мати, по-перше, доступ до відповідної інформації; по-друге, – реальну можливість вільно висловлювати свою думку з обговорюваних проблем (у тому числі в засобах масової інформації); по-третє, мати засоби контролю над діяльністю керуючих на всіх рівнях системи, які забезпечували б виконання влади й функцій управління в рамках правил, встановлених за згодою суспільства; по-четверте, керовані повинні бути захищені державою від будь-яких форм примусу при виконанні ними цивільних владних функцій.
Прозорість та публічність влади
У свою чергу, демократія вимагає від керівника при прийнятті рішень виходити з інтересів мас; опиратися на силу народу й бути відповідальним перед ним за ухвалені рішення. Діяльність керуючого суб’єкта повинна бути відкритою, публічною й прозорою для суспільства. Прозорість влади є необхідною умовою забезпечення передбачених Конституцією України прав громадян на інформацію та участь в управлінні державними справами.
Публічна державна влада за ступенем публічності може бути: 1) видима, прозора; 2) напівприхована; 3) прихована, криптологічна.
Публічність (від лат. – суспільний, народний) політичної влади означає її суспільний, безособовий і відкритий характер. На відміну від існуючої в невеликих групах приватної особистої влади, наприклад сімейної, політична влада реалізується від імені і в межах усього суспільства.
Публічність визначається зрозумілістю способу дій влади, її чутливістю до потреб людини і суспільства, відокремленістю механізмів підготовки та реалізації рішень від політичної діяльності. У країнах розвинутої демократії саме публічність і прозорість влади є головним фактором запобігання корупції.
Можна виділити три складові публічності влади:
– публічні процедури підготовки урядових рішень;
– єдині і зрозумілі для всіх стандарти й процедури діяльності органів державної влади;
– відкритий конкурсний набір на усі, а особливо вищі, посади державних службовців.
У демократичних країнах саме публічність і прозорість влади є головним фактором запобігання корупції. Щодо другої позиції, визначеної у формах взаємодії, то саме через публічну політику та через відкритість та прозорість влади забезпечує реалізацію владних повноважень. Під відкритістю та прозорістю розуміється така якість політичної влади, яка забезпечує наявність у системі політичних відносин широких каналів взаємопроникнення для всього спектра соціальних, економічних, політичних сил. Відкрита влада стає підзвітною суспільству і прозорою в організації діяльності свого бюрократичного апарату.
Публічна політика як важливий критерій відкритості влади визначається такими параметрами:
– доступністю та відсутністю перешкод в отриманні громадянами інформації у зрозумілій формі щодо діяльності органів політичної влади;
– можливістю реального впливу громадськості на прийняття владних рішень;
– націленістю влади на вирішення суспільних проблем, задоволення потреб і запитів громадян;
– залученням громадських організацій до реалізації державної політики, прийняття законів та інших нормативно-правових актів, рішень органів влади, а також оцінки результатів виконання рішень.
Принцип публічності задає не лише демократичні параметри взаємодії держави та інших акторів, а й до певної міри усуває протиріччя, які мають місце в реалізації демократичного принципу “прийняття меншістю позиції більшості”. Так, “ інтеракції”, “ діалог”, у якому держава виступає на рівних позиціях з іншими акторами, формують нову модель ухвалення політико- управлінських рішень, яка забезпечує врахування інтересів усіх зацікавлених сторін. Аксіомою і водночас проблемою політики завжди було досягнення консенсусу, навколо якого концентруються ресурси та для досягнення якого докладаються чималі зусилля. Якщо розглядати консенсус як наявність єдності у поглядах множинної кількості суб’єктів щодо ключових аспектів соціального порядку, то він виявляється саме у єдності дій.
Наукові теорії нерідко економіку відносять до приватної сфери, а політичні – до публічної. У цьому випадку мета індивідів підрозділяється на дві категорії: на окремі, приватні (за своїми мотивами й результатами), і на ті, які зачіпають інтереси інших людей. У ліберальних суспільствах по визначенню існує приватна сфера, розглянута як щось особисте, закрите від втручання з боку інших людей або інстанцій. Сюди відносять відправлення релігійних обрядів, особисті відносини в родині, особливості споживання (переваги певної їжі й одягу), а також більшість аспектів виховання дітей, і інші особливості особистого життя.
Складно провести чітку демаркаційну лінію між публічною й приватною сферою. У реальному житті ця межа залишається досить рухливою. Визначення “приватна” стосується досить обмеженої сфери діяльності індивідів і груп, що беруть особисту участь в обміні. “Публічна сфера” визначається як арена діяльності, що суттєво зачіпає інтереси інших людей. Хоча ніяка дія не відбувається без соціальної детермінації її змісту, це аж ніяк не означає з необхідністю, що все має публічний характер. Американський філософ-прагматист Д.Дьюї ввів відмінність між ними на підставі масштабів діяльності й наслідків трансакцій, здійснюваних між індивідами.
Ідея публічності ширша, ніж ідея суспільного блага, але вже вужча, ніж суспільство в цілому. Вона містить у собі не тільки благо як таке, але також і колективну ідентичність і загальні цінності, що мають відношення до політичного дискурсу. Але одночасно ця ідея говорить тільки про публічну арену, а не про політику в цілому. Наприклад, до сфери публічного належить загальноприйнята манера одягатися, припустимі коди поведінки в громадських місцях, таких як метро, ліфти, парки тощо. При цьому далеко не всі аспекти політики мають публічний характер.
У “ Політиці” Аристотеля підкреслювалося, що участь у публічному, громадському житті поліса сутнісно необхідна для вираження вищої соціальної природи людини. В античному Римі поняття “ республіка” (res publica) означало – зв’язок і асоціації взаємної прихильності, що існувала між людьми, не пов’язаними один з одним родинними зв’язками або іншими формами інтимного спілкування. У роботі “Публіка і її проблеми” Д.Дьюї ідентифікував публічність, з одного боку, як сировину політики, а з другого – як сутнісно необхідний компонент держави.
Концепція публічності
Коли ми пов’язуємо політику з публічним життям, то висуваємо низку питань і проблем щодо найважливіших механізмів, які перетворюють діяльність і взаємодію людей у сферу публічну. Серед відповідей на ці питання можна виділити два напрями аргументації, пов’язані з інтерпретацією концепції публічності.
Перший із цих напрямів, який останнім часом набув поширення, визначає публічну сферу через власний інтерес. Публічність або втілює прагнення до реалізації власного інтересу, що збігається з інтересами інших (спільний інтерес), або становить собою відповідь урядових структур на індивідуальні інтереси, спрямовані на підвищення добробуту громадян (інакше кажучи, тут відбувається рух знизу вгору й згори донизу). З нею пов’язані концепції суспільних благ. Відмітними рисами такого типу міркувань є заперечення елемента публічності у випадку, якщо він виходить за межі захисту приватних інтересів або дає відповідь на потреби громадян, несумісні із приватними цілями.
Більш традиційна інтерпретація поняття публічності припускає зв’язок між публічним інтересом і суспільним благом. Ці концепції висувають ідею про те, що публічність має такі зміст і мету існування, що не зводяться до прагнення реалізації власного інтересу й простого вибудовування порядку приватних переваг. Саме таке обґрунтування публічності було дане американським політичним філософом Х.Арендт.
Прихильники першого підходу до публічності звичайно розглядають другий варіант як метафізичний, якщо взагалі не містичний. Вони вірять, що соціальна реальність, що має підстави вважатися такою, складається з індивідів і їх переваг. На думку прихильників другого підходу, соціальні інститути також мають реальність. Вони виникають не у відповідь на бажання індивідів (хоча інтерес інститутів часто й поширюється на індивідуальні бажання). Вони містять у собі приватних агентів і виражають їх внутрішній соціальний зв’язок, що розуміється як підстави для самого існування індивідів. Інакше кажучи, другий підхід припускає соціальний потенціал, апріорний стосовно артикулюванню приватних цілей.
Коли ми займаємося осмисленням взаємин між публічною й приватною сферами, то неминуче опираємося на той або інший підхід до проблеми приватного/публічного. Якщо нам більш прийнятним уявляється перший варіант, то ми вивчаємо, яким чином індивідуальні інтереси громадян взаємодіють один з одним, збігаються, або навпаки, справляють на інших негативний ефект. Якщо ж дотримуватися другого підходу, або обох одночасно, то в центрі нашої уваги постає колективне життя. Нас цікавить, яким чином воно підтримує, визначає й надає змісту приватного самовираження, а також обмежує власний інтерес.
Публічність — відкритість, доступність і колективність. Публічність утворює сферу колективності, асоціативний простір, у якому за різними ознаками групуються члени суспільства, колективізуються погляди, емоції, виникають і функціонують політичні партії, громадські організації, творчі й інші союзи (“публічний простір”, за визначенням Ю.Хабермаса). У цьому просторі зустрічаються й взаємодіють або протистоять один одному організовані, інституціональні, формалізовані й спонтанні суспільні формування (суспільні рухи, “народні фронти” тощо). Тут поєднуються процеси організації й самоорганізації, управління й самоврядування. У публічному просторі розташована периферія центральної державної влади – “правлячі сили”, “політичні еліти”, апарати державних установ, політичних партій, органи місцевого самоврядування, вся сукупність влади “середнього рівня” (мезовлади), яка пов’язує мікропроцесуальні відносини з вищими органами державної макровлади. Характер публічності, її вигляд визначаються інтенсивністю асоціативного життя суспільства, її організованістю, демократичною відкритістю самого суспільства. Мінімальна в авторитарних і тоталітарних політичних системах публічність виразніше, яскравіше проявляється в демократичних країнах. Приватність (частковість) – сфера життєвих інтересів, життєдіяльності, емоцій, прихильностей окремої людини, приватної особи, індивіда, відособлена від інших суспільних сфер. У цій сфері людина автономна, але не ізольована, у ній зосереджені її відносини з іншими людьми – родинні, сімейні й дружні, розвиваються здатності людини, смаки, складається прийнятий нею стиль життя, перебуває особиста власність людини – матеріальна й інтелектуальна. У приватній сфері конкретизуються основні права людини. Приватність – сфера безпосереднього спілкування людей на мінімальній соціальній дистанції, у якій утворюються мікропроцесуальні відносини влади (М.Фуко, Н.Пуланзас). Публічна й державна сфери визначають приватність, однак здатність і право держави проникати в приватну сферу особистості обмежується суспільством і законом. Тиск на приватність, вторгнення в неї стали однією з характеристик деспотизму, авторитаризму, феодального абсолютизму й будь-якої тоталітарної системи. У системі поглядів лібералізму суспільство й держава мають гарантувати недоторканність приватності, забезпечити саму її можливість як інтегральної складової загального добра й не втручатися в неї, не намагатися змінити природу індивідуальності. Єдине припустиме й неминуче колективне втручання ззовні в приватне життя індивіда можливо лише в процесі соціалізації, впливу на нього стереотипів культури й корекції форм приватності.
Проблеми публічності в працях Д.Дьюї і Х.Арендт
Спинимося більш докладно на двох підходах до проблеми публічності на прикладі поглядів двох політичних мислителів – Д .Дьюї й Х.Арендт.
У роботі “Суспільство і його проблеми” Д.Дьюї спробував пов’язати публічну сферу з державою, показуючи, яким чином принаймні демократична ліберальна держава ґрунтується й обмежується масштабами розвитку публічності. Його головним завданням було ідентифікувати зміст поняття “публічності”. Дьюї почав розгляд проблеми з її детермінуючої основи – світу індивідів і взаємодій між ними. У тій мірі, у якій їх взаємодія обмежується ними самими, тобто поки вони не виявляють впливу на інші сфери життя, цю діяльність можна вважати приватною. Ген публічності з’являється там, де вони торкаються інших сфер.
Ще одна особливість підходу Д.Дьюї полягає в тому, що він вважав за необхідне включити в поняття публіки, крім звичайних людей, також хворих, божевільних, психічно нестабільних і молодь. Це пов’язано з тим, що ці групи перебувають “під опікою держави”. Їхня взаємодія з іншими людьми має однобічний характер. Причина цього в нерівності статусів (а також впливу й ресурсів). Але як тільки принцип був введений, це означало розширення публічного інтересу, включення в нього питань мінімальної оплати праці, відносин між робітниками й капіталістами, турботу про дітей і старих, підтримку системи освіти тощо. Д.Дьюї включив ці питання в “публічну сферу”, відтак вона набула широкого характеру.
Теорія співвідношення публічного й приватного в працях Х.Арендт радикально відрізняється від поглядів Дьюї. Її інтерпретація привертає увагу до аспектів публічності, що звичайно не акцентуються в сучасних дискусіях, зорієнтованих переважно на проблеми обмеженості задоволення приватних бажань. Її відповідь має більш традиційний характер і свідчить про опору на “класичні” теорії. Думка Х.Арендт про публічність випливає з апріорного уявлення про те, яким чином ми випробовуємо, сприймаємо й конструюємо реальність нашого життя, індивідуально й колективно. Залежність нашого почуття реальності від публічності припускає, що вона має інтерсуб’єктивний характер. Однак саме по собі поняття публічності не містить у собі цього припущення. Зовнішній світ у неокласичному мисленні пропонується розглядати як можливість встановлювати й використовувати переваги, які вже склалися (інструментальний підхід). На відміну від нього, ідея “появи на публіці” має сенс, який виходить за межі інструментальної концепції публічності. За Х.Арендт саме у сфері публічності виникають можливості конструювання чогось нового. Оскільки вона розглядає особистість як соціальний конструкт, то “поява на публіці” набуває особливого значення як частина зусиль, спрямованих на узгодження соціальної цілісності, без чого ми легко можемо втратити почуття ідентичності.
Ще один аспект публічності, виявлений Х.Арендт, – розуміння публічності як “загального світу”. Вона підкреслювала, що цей “ загальний світ” – конструкція, створена людьми. Дійсно, він сконструйований для того, щоб створити світ речей, які забезпечують наше загальне життя. Ідея полягає в тому, що спільний світ поєднує людей. Публічність не тільки допомагає задовольняти наші особисті бажання, вона поєднує нас у більш широке ціле. Для цього загальний світ повинен мати власну об’єктивність, він повинен складатися з необхідних елементів.
Отже, при перетинанні площин уряду й суспільства публічність відіграє важливу вирішальну роль. З погляду уряду, публічна сфера – це об’єкт політичної діяльності. З публічної точки зору, уряд – це арена її вираження й інструмент у досягненні її цілей, наприклад збільшення витрат на дітей, медичне страхування, що завжди називається суспільними (публічними) турботами. Громадськість не просто використовує уряд як інструмент у досягненні власних цілей. Публічна сфера – продукт діяльності уряду. У деяких країнах держава легітимізує групи інтересів, видає їм ліцензії на діяльність, гарантуючи їм таким чином публічний статус і визнаючи їх право на здійснення публічної політики. Тим самим, публічність стає виразником політики почасти завдяки діям самого уряду.