Модель циклу управління
Самоорганізація соціальних систем безпосередньо пов’язана з циклами управління ними. Закономірність циклічності управління в соціальних системах фактично зумовлює синергетику соціального управління. Велика кількість та несинхронізованість циклів управління утворює динамічний хаос, а соціальна система внаслідок їх дії перетворюється на дисипативну, тобто таку, що постійно змінюється.
Формування та введення в дію стратегій, політик, програм розвитку дає змогу на певний, визначений цими документами період синхронізувати динаміку циклів управління, спрямувати різні галузі, сфери, території на їх узгоджену роботу в напрямі досягнення визначених загальних цілей держави.
У процесі формування таких стратегій, політик, програм розвитку насамперед постає питання, які чинники впливу на соціальну систему є найбільш загальними та дієвими, а також як краще задіяти їх у процесах самоорганізації. Для відповіді на ці запитання ще раз звернемося до моделі циклу управління.
По-перше, будемо виходити з того, що внаслідок циклу управління в соціальній системі відбувається зміна її стану, що проявляється, насамперед, у зміні певних її показників. По-друге, за основу візьмемо найпростішу і найвідомішу модель циклу управління, основними складовими якої є суб’єкт та об’єкт управління, впливи (організація прямого зв’язку суб’єкта з об’єктом управління) та моніторинг (організація зворотного зв’язку об’єкта із суб’єктом управління). По-третє, розглянемо цю модель через призму виділення найбільш загальних чинників впливу на процеси самоорганізації в соціальних системах, що забезпечуються циклами управління (рис. 5.3).
Такий методологічний підхід дає змогу виділити та віднести до зазначених чинників ідеї, технології, ресурси, менеджмент (управління) та виконання, а також у подальшому здійснювати аналіз реакції соціальних систем на найбільш поширені впливи, а відтак і процесів самоорганізації в них із використанням синтезованої моделі.
Звернемося до сутності виділених чинників впливу через відомі їх визначення.
Ідея за визначенням, наданим у Вікіпедії, це форма духовно-пізнавального відображення певних закономірних зв’язків та відношень зовнішнього світу, спрямована на його перетворення.
Під ресурсами прийнято розуміти все, що потрібно для задоволення потреб людини, в тому числі природні та людські ресурси.
Менеджмент розглядається як процес управління, що складається з виконання загальних управлінських функцій планування, організації, мотивації, прийняття управлінських рішень, комунікації та контролю, та здійснюється з метою координації людських і матеріальних ресурсів, необхідних для ефективного виконання завдань. За більш широкого тлумачення це спосіб, манера спілкування з людьми; влада та мистецтво управління; особливого роду вміння та адміністративні навички.
У поняття “виконання” закладено зміст дії із здійснення, втілення в життя накресленого, дорученого, необхідного.
Загальний методологічний підхід до аналізу станів самоорганізації
Технологію в сучасному широкому значенні правомірно розуміти як цілеспрямоване системне використання будь-яких видів організованого наукового знання для досягнення різних практичних цілей, що дає змогу говорити не тільки про технологію виробництва, а й про технологію діяльності установи, технологію управління окремими сторонами суспільного життя або всього суспільства в цілому.
Щодо складових циклу управління ідеї, технології та ресурси можуть бути як зовнішніми, тобто такими, що утворюються поза діяльністю суб’єкта та об’єкта управління, так і внутрішніми, тобто такими, що утворюються в межах діяльності суб’єкта й об’єкта управління. У той час, як менеджмент та виконання є внутрішніми елементами цієї моделі.
Таким чином, маємо п’ять найбільш загальних чинників впливу, комбінація яких визначає стан самоорганізації соціальних систем. Це дає змогу запропонувати загальний методологічний підхід до аналізу станів самоорганізації в соціальній системі, сутність якого полягає у виділенні та аналізі рівнів впливу на неї зазначених чинників, а саме ідей, технологій, ресурсів, менеджменту й виконання, а також у визначенні та оцінюванні відповідного стану її самоорганізації.
Філософія цього підходу полягає ось у чому: якщо застосовано вдалі ідеї (сучасні, ефективні, такі, які можна реалізувати і які добре сприймаються й підтримуються виконавцями), якщо маємо доступні добрі технології (перспективні, інноваційні, ефективні, доступні, ресурсо- та енергозберігаючі), є наявні потрібні ресурси (фінансові, матеріально-технічні, кадрові, інформаційні, час), якщо застосовано якісний та результативний менеджмент (плановий – цілепокладання, програмування, проектування; організаційний – структурний, субординаційний та координаційний, управління персоналом; мотиваційний – процесний та поведінковий; контролюючий – фінансовий, адміністративний, функціональний, аудиторський, експертний, попередній, проміжний, заключний; комунікативний – інформаційний, консалтинговий; прийняття управлінських рішень – виявлення та аналіз проблемних ситуацій, встановлення критеріїв вибору та обмежень, розроблення альтернатив, оцінювання альтернатив за обраними критеріями та обмеженнями, вибір найкращої з них), якщо забезпечено бездоганне виконання (за термінами, за якістю, за ефективністю, за економічністю, за результативністю, за політичною, адміністративною та функціонально-технологічною здійсненністю), то внаслідок цього соціальною системою досягається високий рівень стану самоорганізації.
На рівні держави це є запорукою успішного досягнення поставлених стратегічних, оперативних або тактичних завдань розвитку в обраному напрямі (покращення політичної ситуації, соціально-економічних показників, екологічного стану, переходу на новий, більш високий рівень суспільної культури – політичної, економічної, соціальної, екологічної, духовної, технологічної, інформаційної та ін.).
Якщо будь-який із зазначених чинників впливу має негатив, то це порушує наведену логіку ідеального успішного розвитку й може призвести до погіршення або навіть порушення процесів самоорганізації, що проявляється в переході до нижчих рівнів станів самоорганізації соціальної системи.
Типові ситуації
Розглянемо деякі з можливих типових ситуацій.
Ситуація 1. Невдалі ідеї. Призводить до ідеологічного відставання від інших соціальних систем, гальмування розвитку, нерезультативних витрат ресурсів.
Ситуація 2. Невдалі технології. Призводить до технологічного відставання соціальної системи.
Ситуація 3. Нестача ресурсів. Призводить до нереалізації або часткової реалізації обраної ідеї, відповідно до якої поставлені цілі. Часто до цього призводить постановка завищених цілей, які не забезпечені необхідними ресурсами. Саме тому в сучасному менеджменті передових країн світу обов’язковою умовою є забезпечення всіх завдань необхідними ресурсами.
Ситуація 4. Поганий менеджмент. Призводить до гальмування застосування передових ідей та технологій, нераціональних витрат ресурсів.
Ситуація 5. Погане виконання. Призводить до дискредитації непоганих ідей та застосування передових технологій, нераціональних витрат ресурсів, зведення нанівець зусиль менеджменту.
На практиці часто маємо одночасне виникнення різних із зазначених ситуацій. Шляхом виділення всіх можливих таких ситуацій через розгляд можливих комбінацій загальних чинників впливу можна сформувати ситуативне проблемне поле самоорганізації соціальних систем та використовувати його для оцінювання станів таких систем. Зокрема, на основі періодичного проведення (наприклад щорічного, поквартального, щомісячного) оцінювання таких станів і використання їх результатів для прогнозів розвитку соціальних систем.
Якщо застосувати зазначений підхід до кризових ситуацій у соціальних системах, то можна говорити про кризу ідей, кризу технологій, ресурсну кризу, кризу менеджменту та кризу виконання, а також системну кризу, що має ознаки кількох із зазначених криз. Наприклад, якщо йдеться про сучасну ситуацію в країнах Європейського Союзу, то можна говорити, що до ознак кризи ідей, які спостерігалися там в останні роки, ще додалися й ознаки кризи ресурсів, викликані нераціональним менеджментом у низці країн старого світу (Греція, Італія, Португалія, Іспанія). Для сучасної Російської Федерації характерні ознаки кризи виконання та регіонального менеджменту. В Україні, на нашу думку, також мають місце ознаки кризи виконання та менеджменту (управління).
Будь-яку діяльність у соціальних системах (політичну, економічну, соціальну, гуманітарну, екологічну, державно-управлінську, місцеве самоврядування) можна розглядати в контексті наявності ознак зазначених вище криз.
Залежно від проявів ознак видів криз та їх характеру (тривалість, масштабність, терміновість вирішення, ресурсо- та енерговитратність тощо) слід сформувати систему (програму, план, проект) заходів з їх подолання, попередження або зменшення негативних наслідків.
Важливою умовою ефективного практичного застосування запропонованого підходу фактично є вирішення питання визначення рівня впливу зазначених чинників.
Розвиток та самоорганізація соціальних систем
Розвиток та самоорганізація соціальних систем – це поняття, що нерозривно поєднані. Але постає питання, яким саме чином? Для відповіді на нього розглянемо ці поняття детальніше.
Як відомо, розвиток є незворотною (на відміну від циклічності функціонування), спрямованою (для забезпечення єдиної, внутрішньо- взаємозалежної лінії), закономірною (на відміну від випадкових процесів) зміною об’єктів, у результаті якої виникає новий якісний стан об’єкта, його складу або структури. Тільки одночасна наявність усіх трьох зазначених властивостей виділяє процеси розвитку серед інших змін.
Самоорганізація ж, за визначенням Г.Хагена, є процесом упорядкування (просторового, тимчасового або просторово-часового) у відкритій системі за рахунок узгодженої взаємодії безлічі її складових елементів.
За певних обставин така самоорганізація, що отримала назву дисипативної, призводить до незворотної, спрямованої, закономірної зміни упорядкованих станів соціальної системи, яку можна охарактеризувати як розвиток.
Виникає питання, що є тим керуючим параметром (чинником), за якого соціальна система спонтанно переходить у новий упорядкований стан, та про яке його критичне значення йдеться при цьому. Визначимо цей параметр як самоорганізаційну спроможність розвитку.
Тобто самоорганізаційна спроможність розвитку є тим керуючим параметром (чинником), при критичних значеннях якого соціальна система спонтанно переходить у новий упорядкований стан. Її можна визначити як керуючий параметр (чинник), який є інтеграційним проявом дії загальних чинників впливу на процеси самоорганізації, у тому числі ідей, технологій, ресурсів, менеджменту та виконання, при критичному значенні якого соціальна система спонтанно переходить у новий упорядкований стан.
Таким чином, розвиток можна розглядати як незворотну, спрямовану, закономірну зміну упорядкованих станів соціальної системи, що забезпечується наявністю її самоорганізаційної спроможності розвитку внаслідок досягнення критично достатньої інтеграції ідей, технологій, ресурсів, менеджменту та виконання.
Кожний із цих чинників фактично задає свій напрям впливу на формування самоорганізаційної спроможності розвитку, а саме: ідеологічний, технологічний, ресурсний, менеджерський (суб’єктно-діяльнісний) та виконавчий (об’єктно-діяльнісний). Ці напрями можна поєднати у вектор, який назвемо вектором впливу на самоорганізаційну спроможність розвитку.
Що дає введення поняття самоорганізаційної спроможності розвитку управлінцю: практику і досліднику?
Насамперед ідеться про принципову зміну підходу до підготовки політичних рішень (стратегій, політик, концепцій, бюджету тощо). Системність таких рішень має забезпечуватися в контексті досягнення самоорганізаційної спроможності розвитку внаслідок досягнення критично достатньої інтеграції ідей, технологій, ресурсів, менеджменту та виконання. Інакше кажучи, йдеться про формування такого вектора впливу на самоорганізаційну спроможність розвитку об’єкта управління, який її забезпечує.
У чому переваги такого підходу:
– має об’єктивний характер, оскільки спирається на дисипативний характер самоорганізації соціальних систем;
– надає просте загальне уявлення про основні чинники впливу на дисипативну синергетику соціальної системи, що є дуже важливим для вибору шляхів подальшого аналізу та синтезу цієї системи;
– спрощує і технологізує застосування синергетичного, системного та ситуативного підходів до соціальних систем, оскільки пропонує лише п’ять основних чинників впливу на самоорганізаційну спроможність їх розвитку. Про те, наскільки це важливо, вказує приклад запровадження американськими вченими М.Х.Мєсконом, М.Альбертом та Ф.Хедоурі простої, зрозумілої моделі менеджменту (управлінські функції планування, організації, мотивації, контролю та пов’язуючі їх процеси прийняття управлінських рішень і комунікації), яка зараз набула характеру сучасної класики менеджменту;
– дає змогу за кожним напрямом вектора впливу на самоорганізаційну спроможність розвитку об’єкта управління структурувати проблеми, цілі, завдання з використанням як цього вектора (для ідеологічного, технологічного напрямів), так і інших поширених моделей, зокрема зазначеної вище моделі менеджменту для менеджерського (суб’єктно-діяльнісного) напряму, різних моделей представлення діяльності для виконавчого (об’ єктно-діяльнісного) напряму, різних моделей представлення ресурсного забезпечення (фінансових, кадрових, інформаційних тощо) для ресурсного напряму;
– доступне для розуміння будь-якому управлінцю, державному службовцю, посадовій особі місцевого самоврядування, що відкриває нові можливості для їх підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації та перенесення здобутків науки синергетики в практику публічного управління.
В чому обмеження такого підходу:
– його застосування не замінює, а тому й не виключає використання в управлінському процесі звичних управлінських технологій структурування проблем, цілей, завдань, оскільки він спрощує на першому етапі аналізу уявлення про проблемні сфери соціальних систем, але не спрощує управлінську працю із синтезу критично достатньої для розвитку інтеграції ідей, технологій, ресурсів, менеджменту (управління) та виконання.