4.10. Державне управління в постмодерному суспільстві

Постмодернізм означає окрему епоху, що прийшла на зміну Новому часу (модерну), характерною рисою якого була віра в прогрес, цілераціональну історію й всемогутність людського розуму та стала початком Новітнього часу Надлом ціннісної системи Нового часу відбувся в період Першої світової війни, в результаті чого європоцентристська картина світу поступилася місцем глобальному поліцентризму (Г.Кюнг), а віра в розум – інтерпретаційному мисленню (Р.Тарнас).

Визначення постмодерну

Термін “постмодернізм”, запропонований Р.Панвіцом у праці “Криза європейської культури” (1914 р.), Ф. де Оніс використав для оцінки модернізму (1934 р.), А.Тойнбі – для характеристики кінця західного панування в релігії та культурі (1947 р.), Ю.Хабермас й Д.Бєлл – для оцінки результату політики та ідеології неоконсерватизму.

Становлення епохи постмодерну пов’язують з другою половиною 60-хрр. ХХст. Вважають, що саме тоді в економічно розвинутих країнах почався перехід від індустріального (модерного) до постіндустріального (постмодерного) суспільства, спричинений упровадженням сучасних інформаційних (електронних) технологій. Технологічні чинники розвитку починають превалювати над політичними та соціальними. Виникнення постмодерну зумовлене також остаточним розчаруванням у можливості насильницької перебудови світу згідно з “великим історичним проектом”, починаючи з К.Маркса і закінчуючи Г.Маркузе.

Постіндустріальне суспільство

Нинішня стадія цивілізаційного процесу характеризується як пост- індустріальне суспільство. Постіндустріальне суспільство, глобалізація, демократія стають цивілізаційною основою культури постмодерну.

Уперше термін “постіндустріальне суспільство” виник на початку ХХ ст. (А.Кумарасвамі, А.Пєнті), постійно став вживатися з другої половини ХХ ст. (Д.Рісмен, Д.Бєлл). Найвідомішими представниками теорії постіндустріального суспільства є також З.Бжєзинський, Г.Кюнг, Е.Тоффлер, Ж.Фурастьє, А.Турен.

Узагальнена версія пережитих суспільством змін міститься в концепції американського футуролога Е.Тоффлера, який замість поняття “постіндустріальне суспільство” вживає описову метафору “третя хвиля” цивілізації. Суть змін у різних сферах суспільства оцінюється ним як перехід до децентралізації (як у промисловій і соціально-політичній, так і в побутовій сфері) замість колишньої концентрації; різноманіття (розмаїття товарів, послуг, культурного плюралізму) замість колишньої уніфікації; пластичних структур управління замість жорсткого протистояння; “м’яких технологій” з метою вирішення екологічних проблем.

Постіндустріальне суспільство – стадія суспільного розвитку, що приходить на зміну державно-монополістичному індустріальному суспільству. Воно характеризується переорієнтацією економіки з товаровиробництва на сервіс (розвиток “цивілізації послуг”: освіти, науки, реклами, туризму тощо), зміною соціальної структури суспільства (класовий поділ поступається місцем професіоналізмові); переміщенням центрів знань, що справляють вирішальний вплив на стратегію розвитку суспільства, до університетів; домінуванням наукомістких галузей промисловості, перетворенням знання й інформації в основний продукт виробництва, створенням нових інтелектуальних технологій (наприклад Інтернет) глобалізації соціального та інформаційного простору. Оскільки джерела новаторства зосереджуються не в колишніх індустріальних корпораціях, а в інтелектуальних інститутах, переважно в університетах і науково-дослідних установах, то можна констатувати, що в постмодерному суспільстві виникає новий інтелектуальний клас, представники якого на політичному рівні виступають як консультанти, експерти або технократи.

Постіндустріальне та постмодерне суспільства мають спільні хронологічні рамки виникнення й існування, технологічні характеристики. У постіндустріальному, як і постмодерному суспільстві докорінно змінюється співвідношення виробництва та споживання: суспільство з продуктивного знову повертається в стан споживчого, у результаті чого у людей з’являється час на розвиток особистості, творчих здібностей, тобто якостей, найбільш важливих для постіндустріальної економіки. Визначені збіги характеристик призвели до ідентифікації цих двох суспільств у типологізації Ж.-П.Ліотара. Разом з тим, на думку німецького філософа В.Вельша, “наклеювання ярлика” постмодерного на постіндустріальне суспільство є хибною тезою.

Відмінності між постмодерним та постіндустріальним суспільствами

Відмінності постмодерного та постіндустріального суспільств виявляються в очевидній розбіжності їх суспільних цілей, змісту та спрямованості соціальних проектів.

Постмодерн – це:

1) епоха постіндустріального суспільства і народження ознак нового інформаційного суспільства;

2) епоха посттоталітарних цивілізацій;

3) утвердження нормативності в найрізноманітніших формах;

4) перехід від принципу “не дозволено” (притаманного класичній культурі) до дозвільного (що відповідає принципу “дозволено все”, що не заборонено);

5) виникнення в духовній сфері переконання у необхідності виразності і творчої продуктивності;

6) перехід від домінування духовності над вітальністю та раціональності над ірраціональністю (класика) до формування пріоритету вітальності над духовністю, ірраціональності над раціональністю (модерн) до їх зрівнювання, до примирення вітальності з духовністю, раціональності з ірраціональністю.

Постіндустріальне суспільство З.Бжєзинський визначає як “технотронне” (по суті, інформаційне) через вплив на всі сфери його відносин техніки й електроніки, інформаційно-комунікаційних технологій. До речі, головні характеристики інформаційного суспільства як моделі є ідентичними характеристикам постіндустріального суспільства. Інформаційне суспільство характеризується втратою значення класів, мас (демасифікацією), традиційних партій, інститутів представницької демократії, виникненням конфігуративного суспільства – “суспільства тисяч меншин”.

Інформаційне суспільство

Інформаційне суспільство – це передусім гуманітарна категорія, що описує якісні суспільні трансформації, зміщення акцентів із виробничої до невиробничої сфер, зміну характеру інформаційних потоків, групових та індивідуальних ідентичностей.

Розгляд постмодернізму поза контекстом технологічних змін, особливо пов’язаних із розвитком інформаційних технологій, буде теоретично поверхневим і не зможе повною мірою відобразити специфіку цього феномену соціокультурної реальності сучасності. Саме технологічні чинники розвитку починають превалювати над політичними та соціальними.

Науково-технічна революція позначилася на характері образного сприйняття дійсності, зруйнувала традиційні зв’язки в родині й між поколіннями, спричинила фрагментацію громадського життя, незважаючи на посилення тенденцій до глобальної інтеграції, призвела до краху ідентичностей (національної, соціальної), сформувала нове глобальне бачення світу.

Закономірним наслідком просторово-часової комунікаційної революції став “кінець ідеології”. Електронні аудіовізуальні засоби зв’язку створюють нове бачення світу і відкривають новий шлях до рівності через деідеологізацію, що означає звільнення від усіх організованих форм віри і можливість обирати стилі життя, спираючись на свої відчуття і потреби, а не на цілі, що покладені в основу політичних програм і рухів. Втрата ціннісних установок і орієнтирів модерну має позитивний характер, оскільки “одвічні цінності – це тоталітарні та параноїдальні ідефікси, які перешкоджають реалізації творчості людини” (Ж.Дєлєз). Основна цінність постмодерну – неприйняття тоталітарності (категоричності) в будь-якому прояві. Розвиваються нові соціальні рухи: миротворчі, жіночі, сексуальних меншин, екологічні. Нове мислення змішує вже усталені ідеологічні традиції з ідеями постмодернізму, що стає поштовхом до виникнення різноманітних “постізмів”, прикладами яких є постлібералізм, постмарксизм, постфемінізм.

Важливим принципом постмодернізму є деконструкція (зміна смислового навантаження ідеологічних конструкцій), що проникає в усі сфери суспільного життя, за умови, якщо там проявляються будь-які стани впорядкування явищ.

Постмодерн проголошує рішучий розрив із ліберально-консервативною та комуністичною есхатологією, перетворюючи кожну мить сучасної історії водночас на “кінець” та “початок” світу. Він відкидає перспективу нескінченно віддалених соціальних цілей (ідеалів “світлого майбутнього”), апелюючи до самоствердження особистості. Тому постмодерне суспільство не орієнтується на майбутнє (як щось віддалене), а щомиті творить його з того матеріалу, що пропонує сучасність. Іншим виразом цієї концепції є орієнтація на сучасність (“тут і тепер”).

Постмодерне (інформаційне) суспільство є досить нестабільною, в чомусь ілюзорною конструкцією. При цьому різко збільшується потенціал впливу традиційних та якісно оновлених ЗМІ, які формують власний “суб’єктивний світ”. Цей медіакосмос значною мірою автономний від світу реального, ніби паралельний йому, найчастіше являє собою міфологізований зліпок суспільства. Віртуальний світ стає не лише інформаційною реальністю, а й полігоном оригінальної постсоціальної конструкції – надвідкритого суспільства (суспільства “безмежного”). Виниклий світ без кордонів і горизонту постійно балансує на межі хаосу. Отримуючи невідому раніше свободу, людина випускає на волю стихії, природу яких вона не зовсім розуміє і не цілком контролює.

Світоглядними засадами постмодернізму є нові уявлення про світ як про щось безглузде, безсенсове, хаотичне та водночас єдине, в якому кожний елемент дорівнює за значущістю решті елементів, і людина є одним із багатьох елементів цієї єдності. В основі постмодерну покладена специфічна парадигмальна установка на сприйняття світу у формі хаосу.

Саме тому ідеалом постмодерну виступає “хаос”-“хаосмос” – первинний стан невпорядкованості, адже у світі діють два визначальних принципи: шизоїдна основа творчого становлення та параноїдальна основа, яка пригальмовує порядок.

Люди переживають подібну суспільну хаотизацію як нестабільність, невизначеність, які можуть обернутися соціокатастрофою, “кінцем світу” тощо. Звідси посилення настроїв катастрофізму, які постійно підігріваються мас-медіа, що може супроводжуватися пошуками винних в особі держави, певних домінуючих або маргінальних соціальних груп, “олігархів” та ін. Навіть створюється враження, що ми живемо в “несуспільстві”, оскільки всі складові рухаються кожна у своєму напрямі й віддаляються одна від одної, а суспільство як ціле вже неможливо розглядати як сукупність чітко організованих інститутів.

Фрагментація безпосередньої реальності відбувається з одночасним втягуванням і поглинанням індивіда глобальною реальністю. Комунікації та комп’ютери сприяють зв’язаності суспільства, члени якого перебувають у безперервних і тісних аудіовізуальних контактах, постійно взаємодіючи та співіснуючи в соціальних мережах.

Основний принцип постмодерного суспільства – відкритість усіх зв’язків, спілкування усіх з усіма. Виникає образ “глобального мегаполіса” – міста, в якому співіснують безліч культур і народностей, які утверджують право на незалежне приватне життя. Мозаїчна культура має тенденцію до глобального поширення не тільки завдяки засобам масової інформації, а й тому, що її базисом стають транснаціональні корпорації постіндустріального суспільства, що перетворюються на головну “рушійну силу” світової економіки, світової культури та суспільства (Г.Кюнг і Б.Брюс-Бріггс).

Нове покоління – це генерація технічно освічених, комп’ютеризованих, полілінгвістич- них, але водночас атомізованих та слабко соціалізованих людей. Соціальна реальність тлумачиться не як гомогенність, а як множинність, що складається з окремих, одиничних, розрізнених елементів і подій. Постмодерне суспільство набуває множинного і багатовимірного характеру: воно розпадається на складні взаємозалежні та пов’язані елементи, системи та підсистеми (і складається з них). Таке суспільство втрачає риси тотальності, вибудованості відповідно до тієї чи іншої моделі, перетворюючись у сукупність локальних мимовільних і недостатньо скоординованих процесів. Раціональний діалог між людьми, які живуть у різних культурних просторах, неможливий, і компроміс слід шукати не в рамках раціональності, а між різними “Я” і різними спільнотами незалежно від того, чи досягнуто взаємне розуміння, чи вийде з цього угода взаємно глухих і німих.

У той час як модерне (індустріальне) суспільство мало класову соціальну структуру, постмодерне суспільство – це плюралістичне інформаційне суспільство, в якому особи є не виробниками, а споживачами; індивідуалізм замінює класи та відданість релігії. На зміну соціальній лінійності (гомогенності / однаковості соціальних зв’язків) приходить соціальна нелінійність (відмінності) структур і відносин.

Ціннісною основою постмодернізму стає плюралізм, тобто допущення одночасного співіснування різноманітних поглядів, множинність груп інтересів. Він є фундаментальним принципом осмислення постмодерного суспільства, базисом для таких його похідних характеристик, як фрагментарність, мінливість, контекстуальність, невизначеність, іронія, симуляція.

Типовою ознакою постмодерну також вважається глобальне утвердження споконвічних, більш важливих, ніж інтереси держави, прав людини і зародження релятивістського, гуманістичного ставлення до науки, техніки, індустрії і демократії. Це нове ставлення виражається: в усвідомленні наукою своєї відповідальності за дотримання основних етичних норм, співвідношенні технічних досягнень з ідеалами людини й людськості; розвитку природоохоронної, еко – логічної промисловості; побудові соціальної демократії, спроможної поєднати принципи свободи й справедливості.

Дослідники інформаційного суспільства зазначають, що сьогодні формується нова “каста” людей, які фактично не дотримуються жодних “правил гри”, живуть за законами комп’ютерної демократії, створюють свої групи тиску і впливу, а політики при них є свого роду ретрансляторами ідей. Нова політична еліта отримала назву “нетократії”.

Нетократія (англ. пвївсгасу) – це форма управління суспільством, в межах якого основною цінністю є інформація, а не матеріальні предмети (гроші, нерухомість тощо). Повноцінний доступ до достовірної інформації і маніпуляції з нею забезпечують владу над рештою учасників того чи іншого соціуму (суспільства, країни, держави).

Суспільство, що живе в “ мережі”, формується за принципами безконфліктного спілкування та зацікавленості у своєму ідентичному середовищі, яке не потребує боротьби за ресурси, територію, самореалізацію. Технологічний прогрес створює умови для формування нового типу віртуальних співтовариств, які можуть існувати самостійно, без посередників (як-от держава або ЗМІ), спілкуючись одне з одним. Через мобільний зв’язок, глобальну комп’ютеризацію суспільство перетворюється на “розумний натовп”, в якому спілкування стає глобальним і повсякчасним. Скоріше за все світом буде правити спонтанність і так звана світова “мережева” спільнота. За таких умов соціальна та економічна нестабільність стають нормою життя. Приходить епоха “плюрархії”, яка характеризує стан суспільства як такий, коли неможливо створити умови для існування системи на основі законів. Наслідками діяльності віртуальних співтовариств стали відсторонення від влади президента Філіппін Дж.Естраду (2001 р.) через скликання людей на демонстрації за допомогою БШБ-повідомлень на мобільні телефони, протестні виступи журналістів у соціальних мережах у режимі он-лайн на блого-платформах проти результатів виборів в Ірані (2009 р.) (які, до речі, вперше в історії використовували засоби масової інформації), арабські революції (“арабська весна”).

Покоління студентів уже живе в технотронну епоху, хоча суспільство, що в низці випадків оточує їх, перебуває ще поза нею. Звичайно, слід розуміти, що більшість країн не лише не наблизилася до стану постмодерну, але перебуває ще на стадії традиційного суспільства або на етапі переходу від традиційного суспільства до суспільства модерну (80% населення планети проживає в країнах, що розвиваються). Тому говорити про тотальне настання постмодерну ще зарано. Враховуючи тенденції розвитку капіталізму в Китаї, Індії, Росії, країнах Південної Америки і Південно-Східної Азії, слід передбачити, що некапіталістичне оточення розвинених капіталістичних країн буде й надалі звужуватися. Тож суспільство модерну в цілому буде відчувати потребу в трансформації для виживання в нових умовах. Актуалізуються такі проблеми, як подолання розриву між заможними й бідними країнами, що наповнить світ безліччю комунікацій, які сприяють відновленню традиційних соціальних принципів, структур, уявлень тощо.

Управління в епоху постмодерну

Постмодерне суспільство, на відміну від модерного, автономно, динамічно та нездоланно плюралістичне (множинне), перманентно видозмінюється. Важливим фактором трансформації всіх суспільних відносин у ньому стає споживання. Фундаментальною властивістю постмодерного суспільства є абсолютна недетермінованість і глобальна невизначеність щодо як минулого (що є лише штучною конструкцією), так і майбутнього. Проте суспільність, соціум, маючи деяку видимість впорядкованості та об’ єднання частин, не має властивості завершеної організації, особливо такої структури, яка керується і направляється з одного або кількох обмежених у кількості центрів. Соціальні діячі втрачають власну ідентичність, а також ідентичність своїх співдіячів. Їхні дії видаються їм випадковими, необґрунтованими, невмотивованими, а тому чужими, агресивними і загрозливими.

Невизначеність, що існує сьогодні в багатьох сферах суспільного життя, стає додатковим стимулом пошуку нових форм взаємодії держави та суспільства, структур державно-управлінського апарату та осередків суспільства, що постають на фундаменті нової – соцієтальної ідентичності, яка тільки складається на основі дедалі більш розгалуженого середовища груп інтересів.

Постмодернізм став новою філософією побудови організаційних структур, урядування та управління, зробив вагомий внесок у використання в державному управлінні таких інструментів, як міф, страх, хаос, маніпулювання, сформував оптимістичне ставлення до хаосу (який відкидає класичне управління) як до різноманіття можливостей. Нестабільність, невизначеність та багатозначність соціосистем нового типу розглядається не як вияв їх “патології”, а як їх відкритість до майбутнього, де соціальні зміни мають нелінійний, багатоваріантний характер і ніколи до кінця не детерміновані, що слід неодмінно враховувати в процесі стратегічного планування розвитку суспільства.

Разом з тим такий “ хаотичний оптимізм” може мати дуже небезпечні наслідки: руйнування системи управління, втрату можливостей, зворотний розвиток тощо. Світоглядні імперативи, на яких базується система управління постмодерним суспільством, хоча і є суто раціональними, відкидають принцип системної організованості, цілісності і структурної впорядкованості суспільства.

Побоювання тоталітаризму, з одного боку, та боязнь демократії, яка може призвести до тоталітаризму – з другого, штовхає постмодернізм на пошук оптимального співвідношення волі та примусу в державному управлінні, яке фактично неможливо забезпечити, а тому призводить до розбалансування системи влади.

Виникає парадоксальна ситуація: чим більше держава створює інформаційних потоків, тим менше її розуміє суспільство. Недовіра між державою та суспільством зростає, а інформація втрачає свій статус і стає вже не лише серйозною проблемою управління інформаційними потоками, але й проблемою психологічної та соціальної екології.

Особливості державного управління в постмодерному суспільстві

Державне управління в епоху постмодерну приречено на зміни. Фактично йдеться про зміну парадигми соціокуль- турного розвитку, взаємодії держави як апарату управління з “мережевим” суспільством. За теорією диференційованих соціальних систем Н.Лумана суспільство трактується не як співтовариство індивідів, а як сукупність комунікацій – подій, що змінюють одна одну в часі. Таким чином, структура суспільства представлена інститутами, здатними пов’язувати ці події, а принцип структурування полягає в диференціації комунікацій, у яких індивіди грають різні соціальні ролі.

Суспільство в уявленні Ю.Хабермаса розколюється на дві глобальні підсистеми: економічну підсистему та бюрократизоване державне управління і так звану приватну життєву (родина, вільні асоціації) і публічну (об’єднання приватних осіб і громадян) сфери. Першу сферу варто було б назвати легальним суспільством, в якому засобами саморегуляції виступають гроші і влада, другу – цивільним, у якому засобами саморегуляції виступають вільні комунікації. Тож призначення і зміст сучасної демократичної правової держави стає зрозумілим у ракурсі інституціоналізації форми комунікацій, необхідної для формування загальної волі.

За умов формування мережевої самоорганізації в мережевих співтовариствах намагання за допомогою державної регуляції знищити або призупинити розвиток інтерактивного спілкування призведе до жорсткого протистояння та непокори між новою формацією й традиційною системою влади. Тому завданням держави стає налаштування державного механізму на підтримку позитивних процесів і нейтралізацію тих, які перешкоджають формуванню суспільного простору, створюють загрозу національній безпеці.

Виникає потреба в “ пластичних” (визначення Е.Тоффлера) структурах управління замість жорсткого протистояння, у прихильності керівників принципам гуманізму, знанні ними основ соціології та менеджменту. Тільки в цьому разі управлінська еліта буде здатною до стимулювання демократичного саморозвитку суспільства за допомогою соціальних технологій. Сама по собі ця вимога відповідності управління принципам гуманізму не викликає заперечень, але її у стратифікованому суспільстві неможливо реалізувати щодо рівності всіх. Якщо управління орієнтоване на більшість, то виникає невдоволеність меншості, тобто гуманізм набуває обмеженого характеру. Якщо окремим вектором гуманізації управління є робота з меншістю, то буде невдоволення більшості. Через це в державному управлінні можна говорити лише про деякий узгоджений і компромісний рівень гуманізму.

Ціннісними орієнтирами практики державного управління має стати: сприяння становленню відкритого демократичного суспільства, яке гарантуватиме дотримання конституційних прав громадян щодо участі в суспільному житті, прийнятті відповідних рішень органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

Постмодернізм подарував державному управлінню комунікативну функцію і практику, яка має для нього як позитивне, так і негативне значення. Швидкий розвиток PR-технологій у державному управлінні, з одного боку, сприяє процесам демократизації влади й управління, а з другого – призводить до виродження управління в комунікацію без прийняття управлінського рішення, в комунікаційну гру без практичного результату.

Не можна не враховувати й такий феномен інформаційного суспільства, як електронне врядування, яке, впливаючи на соціальну реальність, змінює систему державного управління в постмодерному суспільстві.

Електронне урядування (англ. “e-government”) – використання нових інформаційних та комунікативних технологій в органах державного управління для вдосконалення його функціонування та надання електронними засобами адміністративних послуг усім категоріям громадян та приватним структурам, а також їх інформування про роботу державних органів, що робить максимально простим і доступним щоденне спілкування громадян і бізнесових структур з офіційними установами.

Розвиток технологій перетворює управління на віртуальне. Це позначається на чисельності державного апарату, системі документообігу, на швидкості та якості надання державних послуг, формах і методах прийняття державно-управлінських рішень через залучення значної кількості громадян.

Державне управління в постмодерному (інформаційному) суспільстві має такі особливості:

– віртуальне суспільство через досягнення повної рівності учасників і учасниць у процесі електронної комунікації здатне подолати ієрархію реальної влади, що сприятиме переходу від моделі суб’єкт-об’єктних до суб’єкт-суб’єктних відносин (діалогічної моделі) у державному управлінні;

– вироблення державно-управлінських рішень передбачає згоду всіх причетних громадян, керуючись “духом synergy”, взаємної допомоги, усією доречною інформацією, перетворюючи хаос і нестабільність в інструменти стратегічного планування соціального розвитку;

– деперсоніфікація взаємовідносин громадян, представників бізнесу у взаєминах із державними чиновниками призводить до подвійних наслідків: з одного боку, позбавляє демагогії, показовості, неконструктивної критики, негативного емоційного “людського чинника”; з другого – знижує рівень рефлексії, обдуманості висловлювань, конструктивність та результативність дискусії;

– посилення залежності чиновників від волевиявлення множинних груп інтересів рядових членів суспільства ускладнює агрегування інтересів, що може призвести до популізму, втрати як самостійності чиновників при прийнятті рішень, так і відповідальності за вже ухвалені рішення;

– існування цифрової нерівності (у тому числі міжрегіональної) автоматично підвищує ризик надмірного представництва певної нечисленної групи населення у проведенні електронних консультацій, зокрема освіченого та заможного сегмента населення, частіше у великих, найбільш високорозвинених метрополісах;

– інформаційні технології, з одного боку, відкривають нові можливості для вдосконалення демократії, а з другого – створюють небезпеку інформаційного контролю за суспільством, а також життям, свідомістю, планами й настроями окремих громадян і громадських організацій, що дає владі потужний засіб щодо запобігання небажаним діям, непрямому управлінню поведінкою людей;

– існування єдиного “пункту контакту” громадян із державними структурами створює можливість цілодобового отримання адміністративних послуг, підвищення рівня демократизації суспільства;

– децентралізація функцій і повноважень державних органів у разі е-врядування, посилення контролю згори (за вертикаллю) і знизу (від громадян/суспільства) сприятимуть лібералізації державно-управлінської функції контролю, заміні адміністративного контролю соціальним;

– полегшується та прискорюється вирішення місцевих соціально-економічих та гуманітарних проблем.

За умов розвитку постмодерного суспільства у сфері державного управління вертикально орієнтовані структури поступаються місцем горизонтальним і ситуативно-мережевим, а на зміну лінійним кібернетичним методам “наукового управління” приходять нелінійні синергетичні методи, що базуються на дерегулюванні, самоуправлінні, самопроектуванні тощо. Для такого “дезорганізованого суспільства” характерним є “організований хаос”, який постійно породжує нові форми соціального порядку й ринкової конкуренції.

Використання синергетичного підходу дає підстави вважати нормальним явищем дії в умовах невизначеності та неповноти інформації, які вимагають від органів влади гнучкості та здатності пристосовуватися. Якщо описати проблеми стратегічного державного управління мовою синергетичних образів: русла – підпростору фазового простору та джокера – правила, за яким починає діяти система, то можна вважати, що швидкість досягнення еволюційних показників руху соціуму залежить від відносин щодо вибору русла між владою та опозицією (примус чи партнерські відносини). Влада організовує реалізацію проекту русла, а опозиція (як інститут, що виражає інтереси численних груп інтересів / меншин) організаційно забезпечує розробку проекту альтернативного русла. Разом з тим лише опозиція може мати достатні організаційні ресурси для контролю діяльності влади, насамперед у питаннях, пов’язаних із вико – ристанням організаційних та адміністративних можливостей державної машини на користь персоналу структур влади. Відсутність опозиції означає відсутність публічно висловленої альтернативної оцінки ефективності політичного керівництва та державного управління, без якої неможлива реальна об’єктивна оцінка цих процесів.

Отже, оптимальною системою державного управління в постмодерному суспільстві вважається та, в якій, зокрема, забезпечено існування резерву альтернативних русел з організаційного і кадрового погляду, а також за якої гармонійно розвиваються всі підсистеми багатовимірної державно-суспільної системи, зберігаються відповідальність, взаємодія інтересів, захист легальних форм активності та ефективне блокування нелегальних дій будь-якого елемента кожного ієрархічного рівня.

Реалізація таких категорій соціальної реальності, як плюралізм, децентрація, невизначеність, фрагментарність, мінливість, контекстуальність, приводить до детехнологізації державного управління або до кардинальної зміни управлінських практик, які набувають рис ситуативності, фрагментарності.

Постмодернізм об’єднує позитивні і негативні складові. З одного боку, він визначає напрями вдосконалення державного управління, а з другого – призводить до його деформацій, зниження його ефективності. Він орієнтує на гуманізацію, демократизацію державного управління, шукає механізми еволюції та балансу, але й виступає ідеологічною основою маніпулювання, дестабілізації, створення та підтримки міфів.

Державне управління в постмодерному суспільстві характеризується інноваційністю в управлінні економікою, соціальними процесами, освітою, наукою, інформаційним простором, урахуванням усіх викликів ери інформаційного суспільства, зокрема формування нової нетократичної еліти, нової культури взаємодії в соціумі, нових підходів до комунікації, ментального “забруднення” суспільства. Застосування синергетичного підходу дасть змогу органам державного управління вчасно регулювати соціальні зміни, долати їх небажані наслідки та створювати підґрунтя для їх наукового передбачення. Взаємодія між системою державного управління та громадянським суспільством на принципах демократичності, прозорості, відкритості сприятиме підвищенню ефективності конкретних державно-управлінських рішень.

Список використаних джерел

1. Армстронг М. Практика управления человеческими ресурсами / М. Армстронг : пер. с англ. ; под ред. С. К. Мордовина. – 8-е изд. – СПб. : Питер, 2004. – 832 с.
2. Атаманчук Г. В. Государственное управление (организационно-функциональные вопросы) : учеб. пособие / Г. В. Атаманчук. – М. : ОАО “НПО “Экономика”, 2000. – 305 с.
3. Атаманчук Г. В. Теория государственного управления : курс лекций / Г. В. Атаманчук. – М. : Юрид. лит., 1997. – 400 с.
4. Атаманчук Г. В. Управление – фактор развития (размышления об управленческой деятельности) / Г. В. Атаманчук. – М. : ЗАО “Изд-во “Экономика”, 2002. – 567 с.
5. Атаманчук Г. В. Управление в жизнедеятельности людей (очерки проблем) / Г. В. Атаманчук. – М. : Изд-во РАГС, 2008. – 400 с.
6. Атаманчук Г. В. Теория государственного управления : [курс лекций] / Г. В. Атаманчук. – Изд. 2-е, доп. – М. : Омега-Л, 2004. – 584 с.
7. Афанасьев В. Г. Общество: системность, познание и управление / В. Г. Афанасьев. – М. : Политиздат, 1981. – 432 с.
8. Афанасьев В. Г. Системность и общество / В. Г. Афанасьев. – М. : Политиздат, 1980. – 368 с.
9. Бакуменко В. Д. Методологія системних досліджень у державному управлінні : навч. посіб. / В. Д. Бакуменко, С. О. Кравченко. – К. : ВПЦ АМУ, 2011. – 116 с.
10. Бакуменко В. Д. Формування державно-управлінських рішень: проблеми теорії, методології, практики : [монографія] / В. Д. Бакуменко. – К. : Вид-во УАДУ, 2000. – 328 с.
11. Бард А. №і;ократия. Новая правящая элита и жизнь после капитализма : [пер. со швед.] /
12. Бард, Я. Зодерквист. – СПб. : Стокгольм. шк. экономики в СПб., 2004. – 252 с.
13. Бачило И. Л. Функции органов управления: правовые проблемы оформления и реализации / И. Л. Бачило. – М. : Юрид. лит., 1976. – 198 с.
14. Бевзенко Л. Д. Социальная самоорганизация. Синергетическая парадигма: возможности социальных интерпретаций / Л. Д. Бевзенко. – К. : Ин-т социологии НАН Украины, 2002. – 437 с.
15. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального прогнозирования / Д. Белл : [пер. с англ.]. – 2-е изд., испр. и доп. – М. : Academia, 2004. – 940 с.
16. Богданов А. А. Тектология. Всеобщая организационная наука / А. А. Богданов. – М. : Экономика, 1989. – 303 с.
17. БруяцкийЕ. В. Математические методы в задачах управления наукой / Е. В. Бруяцкий, Л. П. Смирнов. – К. : Наук. думка, 1973. – 184 с.
18. БудзанБ. Менеджмент в Україні: сучасність і перспективи / Богдан Будзан. – К. : Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2001. – 349 с.
19. Василькова В. В. Порядок и хаос в развитии социальных систем: (Синергетика и теория социальной самоорганизации) / В. В. Василькова. – СПб. : Лань, 1999. – 480 с.
20. ВеберМ. Протестантская этика и дух капитализма / М. Вебер // Избранные произведения. – М. : Просвещение, 1990.
21. Верстюк В. Лютнева революція. Українська Центральна Рада. Брест / В. Верстюк // Нариси історії Української революції 1917-1921 років : у 2 кн. / за ред. В. Верстюка, В. Голов- ченка, Т. Осташка та ін. – К. : Наук. думка, 2011. – Кн. 1. – С. 87-250.
22. Вильсон В. Наука государственного управления / Вудро Вильсон // Классики теории государственного управления: американская школа / под ред. Дж. Шафритца, А. Хайда. – М. : Изд-во МГУ, 2003. – С. 24-47.
23. Винниченко В. Відродження нації / В. Винниченко : у 3 т. – К.-Відень : [б. в.], 1920. – Т. 3. -542 с.
24. Вовканич С. Інформація, інтелект, нація / С. Вовканич. – Львів : [б. в.], 1999. – 234 с.
25. Гаврилишин Б. До ефективних суспільств / Богдан Гаврилишин. – К. : [б. в.], 2009. – 574 с.
26. Гвишиани Д. М. Организация и управление / Д. М. Гвишиани. – 3-е перераб. изд. – М. : МГТУ им. Н. Э. Баумана, 1998. – 332 с.
27. Геллнер Э. Пришествие национализма. Мифы нации и класса / Э. Геллнер // Путь. Междунар. филос. журн. – 1992. – № 1. – С. 9-16.
28. Государственное управление: основы теории и организации : учебник / под ред. А. Козбаненко. – М. : Статут, 2000. – 912 с.
29. Гошко Т Нариси з історії магдебурзького права в Україні, XIV – початок ХУЛ ст. / Т Гошко ; наук. ред. Я. Дашкевич. – Львів : Афіша, 2002. – 254 с.
30. Грабовський С. Нариси з історії українського державотворення / С. Грабовський, С. Ставрояні, Л. Шкляр. – К. : Генеза, 1995. – 607 с.
31. Гурне Б. Державне управління / Б. Гурне. – К. : Основи, 1993. – 654 с.
32. Гэлбрейт Дж. Новое индустриальное общество : пер. с англ. / Дж. Гэлбрейт. – М. : ООО “Изд-во АСТ”, ООО “Тразиткнига”. – СПб. : Тегга БаШ^іса, 2004. – 602 с.
33. Дашутін Г. Політико-правові ідеї та ідеали Київської Русі і періоду феодальної роздробленості посткиївських державних утворень [Електронний ресурс] / Г. Дашутін. – С. 145-152.
34. Декларація про державний суверенітет України: історія прийняття, документи, свідчення / Асоц. нар. депутатів України ; ред. рада : О. Барабаш (голова), Я. Зайко (відп. ред.) [та ін.] ; вступ. сл. В. Литвин. – Житомир : Рута, 2010. – 867 с.
35. Дело Членов Центрального Комитета Украинской Партии Социал-Революционеров Голубовича, Петренко, Лызанивского, Часныка, Ярослава и др. (стенографический отчет) / под ред. Д. Мануильского и С. Дукельского. – Х. : Тип. Всеукр. Чрезвыч. Комис., 1921. – 429 с.
36. Держава і право України. 1917-1920 : навч. посіб. / О. Л. Копиленко, М. Л. Копиленко. – К. : Либідь, 1997. – 208 с.
37. Державне управління : конспект лекцій / В. Д. Бакуменко, Д. І. Дзвінчук, О. С. Поважний. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2011. – 536 с.
38. Державне управління : навч. посіб. / [А. Ф. Мельник, О. Ю. Оболенський, А. Ю. Васіна, Л. Ю. Гордієнко ] ; за ред. А. Ф. Мельник. – 2-ге вид., випр. і допов. – К. : Знання, 2004. – 342 с.
39. Державне управління: основи теорії, історія і практика : навч. посіб. / [В. Д. Бакуменко , П. І. Надолішній, М. М. Іжа, Г. І. Арабаджи] / за заг. ред. П. І. Надолішнього, В. Д. Бакуменка. – Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2009. – 394 с.
40. Державне управління : словник-довідник / уклад. : В. Д. Бакуменко (кер. творч. кол.), Д. О. Безносенко, І. М. Варзар та ін. ; за заг. ред. В. М. Князєва, В. Д. Бакуменка. – К. : Вид-во УАДУ, 2002. – 228 с.
41. Державне управління: філософські, світоглядні та методологічні проблеми : монографія / кол. авт. ; за ред. д-ра філос. наук, проф. В. М. Князєва. – К. : Вид-во НАДУ; Міленіум, 2003. – 320 с.
42. Державне управління в Україні: організаційно-правові засади : навч. посіб. / Н. Р. Нижник, С. Д. Дубенко, В. І. Мельниченко та ін. – К. : Вид-во УАДУ, 2002. – 164 с. Державне управління і менеджмент : навч. посіб. у табл. і схемах / Г. С. Одінцова, Г І. Мостовий, О. Ю. Амосов та ін. ; за заг. ред. д-ра екон. наук, проф. Г С. Одінцової. – Х. : ХРІДУ УАДУ, 2002. – 492 с.
43. Державне управління: теорія і практика / заг. ред. В. Б. Авер’янова. – К. : Юрінком Інтер, 1998. – 432 с.
44. Державотворчий процес в Україні, 1991-2006 / [Н. П. Барановська, С. О. Біла, В. Д. Бондаренко та ін. ; ред. кол. : В. А. Смолій (відп. ред.) та ін.] ; НАН України, Ін-т історії України. – К. : Наук. думка, 2007. – 910 с.
45. Джохадзе И. Д. Демократия после Модерна / И. Д. Джохадзе. – М. : Праксис, 2006. – 112 с.
46. Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Листопад 1918 – листопад 1920 рр. : Док. і матеріали : у 2 т., 3 ч. / упоряд. : В. Верстюк (кер.) та ін. – К. : Вид-во ім. Олени Теліги, 2006. – Т. 2. – 744 с.
47. ДобреньковаВ. І. Американська соціологічна думка / В. І. Добренькова. – М. : Аспект Пресс, 1999.
48. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. Т. 2. Українська Гетьманська Держава / Д. Дорошенко. – Ужгород : Свобода, 1930. – 432 с.
49. Енциклопедичний словник з державного управління / уклад. : Ю. П. Сурмін, В. Д. Бакуменко , А. М. Михненко та ін. ; за ред. Ю. В. Ковбасюка, В. П. Трощинського, Ю. П. Сурміна. – К. : НАДУ, 2010. – 820 с.
50. Енциклопедія державного управління : у 8 т / Нац. акад. держ. упр. при Президентові України ; наук.-ред. кол. : Ю. В. Ковбасюк (голова) та ін. – К. : НАДУ, 2011.
51. Залізняк Л. Стародавня історія України / Л. Залізняк. – К. : Темпора, 2012. – 542 с.
52. Заруба В. М. Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького у 1648-1782 рр. / В. М. Заруба. – Дніпропетровськ : 1111 “Ліра ЛТД”, 2007. – 380 с.
53. Заруба В. М. Історія держави і права України : навч. посіб. / В. М. Заруба ; Дніпропетр. держ. ун-т внутр. справ., каф. теорії та історії держави і права. – К. : Істина, 2006. – 416 с.
54. ЗУНР, 1918-1923: Ілюстрована історія. – Львів-Івано-Франківськ : Манускрипт, 2008. – 524 с.
55. Игнатьева А. В. Исследование систем управления : учеб. пособие для вузов /
56. В. Игнатьева, М. М. Максимцов. – М. : ЮНИТИ-дАнА, 2001. – 157 с.
57. Иноземцев В. Л. Современное постиндустриальное общество: природа, противоречия, перспективы : учеб. пособие для студентов вузов / В. Л. Иноземцев. – М. : Логос, 2000. – 304 с.
58. Інноваційна стратегія українських реформ / [А. Гальчинський, В. М. Геєць, А. К. Кінах,
59. П. Семиноженко ]. – К. : Знання України, 2002. – 336 с.
60. Інформаційне суспільство в Україні: глобальні виклики та ІКТ національні можливості : аналіт. доп. / Д. В. Дубов, О. А. Ожеван, С. Л. Гнатюк. – К. : НІСД, 2010. – 64 с.
61. Історія держави і права України : підручник : у 2 т / за ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина,
62. Д. Гончаренка : кол. авт. : В. Д. Гончаренко, А. Й. Рогожин, О. Д. Святоцький та ін. – К. : Концерн “Видавн. Дім “Ін Юре”, 2003. – Т. 1. – 656 с.
63. Історія державного управління України : термінологічний словник : зб. док. і матеріалів (ХІІ-ХХ ст.), схеми та інтернет-довідник : посіб. : навч.-метод. вид. з курсу “Теорія та історія державного управління” / за заг. ред. Н. Р. Нижник ; авт.-уклад. : С. М. Коник, Л. В. Покрова, Р. Б. Воробей, І. І. Тіщенко ; Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. – К. : Вид-во НАДУ, 2004. – 400 с.
64. Історія державної служби в Україні : у 5 т. / [О. Г. Аркуша, О. В. Бойко, Є. І. Бородін та ін. ; відп. ред. Т. В. Мотренко, В. А. Смолій; редкол. : С. В. Кульчицький (кер. авт. кол.) та ін.] ; Голов. упр. держ. служби України, Ін-т історії НАН України. – К. : Ніка-Центр, 2009. – Т. 1. – 544 с.
65. Історія державної служби в Україні : у 5 т. / відп. ред. Т. В. Мотренко, В. А. Смолій ; редкол. : С. В. Кульчицький (кер. авт. кол.) та ін. ; Голов. упр. держ. служби України; Ін-т історії НАН України. – К. : Ніка-Центр, 2009. – Т. 2. – 512 с.
66. Історія державності України : Експеримент. підруч. / за заг. ред. О. М. Бандурки, О. Н. Ярмиша. – Х. : ТОВ “Одіссей”, 2004. – 608 с.
67. Казакевич О. М. Державне управління в України 1800-1900 рр. / О. М. Казакевич // Енциклопедія державного управління : у 8 т. / Нац. акад. держ. упр. при Президентові України ; наук.-ред. колегія : Ю. В. Ковбасюк (голова) та ін. – Т. 3 : Історія державного управління / наук.- ред. колегія А. М. Михненко (співголова), М. М. Білинська (співголова) та ін. – К. : НАДУ 2011. –
68. 181-182.
69. Карась А. Філософія громадянського суспільства в класичних теоріях та некласичних інтерпретаціях / А. Карась. – К.-Львів : [б. в.], 2003. – 678 с.
70. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура / М. Кастельс : [пер. с англ. ; ред. О. И. Шкаратана]. – М. : ГУВШЭ, 2000. – 608 с.
71. Киричук В. В. Історія державного управління в Україні : навч. посіб. / В. В. Киричук, В. І. Тимцуник ; Укр. акад. держ. упр. при Президентові України ; Центр дослідж. адмін. реформи. – К. : Вид-во УАДУ, 2001. – 244 с.
72. Классики теории государственного управления : американская школа / под ред. Дж. Шафритца, А. Хайда. – М. : Изд-во МГУ, 2003. – 800 с.
73. КнязеваЕ. Н. Основания синергетики. Режимы с обострением, самоорганизация, тем- помиры / Е. Н. Князева, С. П. Курдюмов. – СПб. : Алетейя, 2002. – 414 с.
74. Кови С. Р. Лидерство, основанное на принципах / С. Р. Кови ; [пер. с англ.]. – М. : Альпина-Бизнес Букс, 2008. – 302 с.
75. Козаков В. М. Соціально-ціннісні засади державного управління в Україні / В. М. Ко – заков. – К. : Вид-во НАДУ, 2007. – 284 с.
76. Колпаков В. К. Адміністративне право України : підручник / В. К. Колпаков. – К. : Юрінком Інтер, 1999. – 736 с.
77. Колпаков В. К. Адміністративне право України : підручник / В. К. Колпаков, О. В. Кузьменко . – К. : Юрінком Інтер, 2003. – 544 с.
78. Конституція (Основний Закон) України : [прийнята на п’ятій сес. Верхов. Ради України від 28 черв. 1996 р. : із змінами… // Конституції і конституційні акти України: історія і сучасність / Нац. акад. наук України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького ; упоряд. : І. О. Кресіна, О. В. Батанов ; відп. ред. Ю. С. Шемшученко. – 3-тє вид. – К. : Юрид. думка, 2011. – С. 216-263.
79. Копиленко О. Держава і право України 1917-1920 : навч. посіб. / О. Копиленко, М. Копиленко. – К. : Либідь, 1997. – 208 с.
80. Кохановский В. П. Философия и методология науки : учеб. для высш. учеб. заведений / П. Кохановский. – Ростов н/Д : Феникс, 1999. – 576 с.
81. Кравченко А. И. Социология управления: фундаментальный курс : учеб. пособие для студентов высш. учеб. заведений / А. И. Кравченко, И. Ю. Тюрина. – 2-е изд., испр. и доп. – М. : Академ. Проект, 2005. – 1136 с.
82. Кравченко С. О. Історія державно-управлінських реформ в Україні / С. О. Кравченко // Енциклопедія державного управління : у 8 т / Нац. акад. держ. упр. при Президентові України ; наук.-ред. колегія : Ю. В. Ковбасюк (голова) та ін. – Т 3 : Історія державного управління / наук.- ред. колегія А. М. Михненко (співголова), М. М. Білинська (співголова) та ін. – К. : НАДУ, 2011. –
83. 339-342.
84. Крымский С. Б. Философия как путь человечности и надежды / С. Б. Крымский. – К. : [б. и.], 2000. – 346 с.
85. Кульчицький В. С. Історія держави і права України : підручник / В. С. Кульчицький, Б. Й. Тищик ; Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка. – К. : Видавн. Дім “Ін Юре”, 2007. – 624 с.
86. Кульчицький С. В. Історичне місце української радянської державності / С. В. Кульчицький ; НАН України ; Ін-т історії України. – К. : [б. в.], 2002. – 64 с.
87. Кун Т. Структура научных революций / Т Кун. – М. : [б. и.], 1975. – 543 с.
88. ЛейчикВ. М. Терминоведение. Предмет, методы, структура / В. М. Лейчик. – М. : Изд- во ЛКИ, 2007.
89. Луговий В. І. Десять років становлення (досвід досліджень, розробок і впроваджень у сфері державного управління) / В. І. Луговий. – К. : Вид-во НАДУ, 2005. – 356 с.
90. Лук ’янець В. С. Сучасний науковий дискурс: оновлення методологічної культури /
91. С. Лук’янець, О. М. Кравченко, Л. В. Озадовська. – К. : [б. в.], 2000. – 247 с.
92. Лук’янець В. С. Філософський постмодерн : навч. посіб. для викладачів, асп., студ. вузів, які спеціалізуються в галузі гуманіт. дисциплін / В. С. Лук’янець, О. М. Соболь. – К. : Абрис, 1998. – 352 с.
93. Луман Н. Введение в системную теорию / Никлас Луман ; под ред. Дирка Беккера ; пер. с нем. К. Тимофеева. – М. : Логос, 2007. – 360 с.
94. Луман Н. Власть / Никлас Луман ; пер. с нем. А. Ю. Антоновского. – М. : Праксис, – 256 с.
95. Макаренко Е. М. Державна влада на етапі “розвиненого соувалізму” / Е. М. Макаренко // Енциклопедія державного управління : у 8 т. / Нац. акад. держ. упр. при Президентові України ; наук.-ред. колегія : Ю. В. Ковбасюк (голова) та ін. – Т. 3 : Історія державного управління / наук.- ред. колегія А. М. Михненко (співголова), М. М. Білинська (співголова) та ін. – К. : НАДУ, 2011. – 173-177.
96. Малик Я. Історія української державності / Я. Малик, Б. Вол, В. Чуприна. – Львів : Світ, 1995. – 248 с.
97. Малиновський В. Я. Державне управління : навч. посіб. / В. Я. Малиновський. – [3-тє вид., переробл. та допов]. – К. : Атіка, 2009. – 608 с.
98. Малиновський В. Я. Словник термінів і понять з державного управління / В. Я. Мали- новський. – [2-ге доп. і випр. вид.]. – К. : Центр сприяння інституц. розв. держ. служби, 2005. – 254 с.
99. Мартос Б. Оскілко й Болбочан / Б. Мартос. – Мюнхен : Вид-во д-р Петро Белей, 1958. – 63 с.
100. Мескон М. Х. Основы менеджмента / М. Х. Мескон, М. Альберт, Ф. Хедоури ; пер. с англ. – М. : Дело ЛТД, 1994. – 702 с.
101. Методичні рекомендації до вивчення навчальної дисципліни “ Вступний модуль” підмо- дуля “Методологічні засади досліджень в галузі публічної адміністрації” (для слухачів спец. “Публічне адміністрування” ден. форми навчання) / уклад. : В. М. Князєв, Ю. В. Бакаєв. – К. : Вид-во НАДУ, 2007. – 96 с.
102. Милецкий В. П. Российская модернизация: предпосылки и перспективы эволюции социального государства / В. П. Милецкий. – СПб. : Изд-во С.-Петерб. ун-та, 1997. – 128 с.
103. Музиченко П. Історія держави і права України : навч. посіб. / П. Музиченко. – 6-те вид., переробл. і доп. – К. : Знання, 2007. – 471 с.
104. Музыченко П. П. История государства и права Украины : учеб. пособие / П. П. Музы- ченко. – 6-е изд., испр. и доп. – К. : Знання, 2008. – 588 с.
105. Надолішній П. І. Теорія та історія державного управління : Основний конспект лекцій до навчальної дисципліни : навч. посіб. / П. І. Надолішній. – Одеса : ОРІДУ НАДУ 2006. – 126 с.
106. Нариси історії державної служби в Україні / [О. Г Аркуша та ін. ; редкол. : С. В. Кульчицький (кер. авт. кол.) та ін.] ; Голов. упр. держ. служби України, Ін-т історії України Нац. акад. наук України. – К. : Ніка-Центр, 2009. – 536.
107. Наукові дослідження в галузі державного управління : навч. посіб. / авт.-упоряд. : О. Ю. Оболенський, М. К. Орлатий, Ю. П. Сурмін та ін. – К. : НАДУ, 2008. – 224 с.
108. Научные основы государственного управления в СССР. – М. : Наука, 1968. – 440 с.
109. Національна економіка : навч. посіб. / В. І. Мельникова, О. П. Мельникова, Т. В. Сідлярук та ін. – К. : Центр навч. л-ри, 2011. – 248 с.
110. Овсянко Д. М. Административное право : учеб. пособие для студентов / Д М. Овсянко ; отв. ред. Г. А. Туманов. – М. : Юристъ, 1995. – 304 с.
111. Онищук Н. В. Методы государственного управления внедрением научно-технических достижений / Н. В. Онищук ; отв. ред. В. Б. Аверьянов. – К. : Наук. думка, 1990. – 96 с.
112. Орленко В. І. Історія державного управління в Україні : навч. посіб. / В. І. Орленко. – К. : Вид-во КНТЕУ, 2001. – 268 с.
113. Основи місцевого самоврядування в Україні : конспект лекцій / уклад. : О. С. Ігнатен- ко, С. М. Рюмшин. – К. : УАДУ, 2002. – Ч. 1. – 68 с.
114. Парсонс Т. Система современных обществ / Т Парсонс. – М. : Аспект Пресс, 1998. – 266 с.
115. Пасько Я. І. Соціальна держава і громадянське суспільство: співпраця versus протистояння : монографія / Я. І. Пасько. – К. : Парапан, 2008. – 270 с.
116. Пахомов Ю. Н. Пути и перепутья современной цивилизации / Ю. Н. Пахомов, С. Б. Крымский, М. В. Шнейдерман. – К. : [б. и.], 1998. – 408 с.
117. Політичний енциклопедичний словник / за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. – 2-ге вид., допов. і переробл. – К. : Генеза, 2004. – 736 с.
118. Понятійно-категоріальний апарат публічного управління // Матеріали методологічного семінару у форматі відеоконференції, Київ, 31 берез. 2010 р.) / за заг. ред. Ю. В. Ковбасю- ка, Ю. П. Сурміна, В. П. Трощинського / передмова Ю. В. Ковбасюка. – К. : НАДУ, 2010. – 111 с.
119. Публічне адміністрування в Україні : [навч. посіб.] / [В. Б. Дзюндзюк, О. Б. Коротич, Н. М. Мельтюхова та ін.] ; за заг. ред. д-ра філос. наук, проф. В. В. Корженка, канд. екон. наук, доц. Н. М. Мельтюхової. – Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2012. – 256 с.
120. Райт Г. Державне управління : пер. з англ. / Г Райт. – К. : Основи, 1994. – 191 с.
121. Рассел Б. Власть. Новый социальный анализ / Бертран Рассел. – К. : [б. и.], 1996. -654 с.
122. Рейнольд Г. “Умная толпа”: новая социальная революция / Говард Рейнольд : [пер. с англ. А. Гарькавого]. – М. : ФАИР-ПРЕСС, 2006. – 416 с.
123. Реформування державного управління в Україні: проблеми і перспективи / наук. кер. В. В. Цвєтков.- К. : Оріяни, 1998. – 364 с.
124. Рідель М. Свобода і відповідальність / М. Рідель. – К. : [б. в.], 1996. – 438 с.
125. Розвиток [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki/
126. Роузфілд С. Порівнюємо економічні системи. Культура, багатство та влада в ХХІ столітті / С. Роузфілд ; пер. з англ. В. Вишенська. – К. : К.І.С., 2005. – 368 с.
127. Румянцев В. О. Українська державність у 1917-1922 рр. (форми і проблеми розбудови) / В. О. Румянцев. – Х. : Основа, 1996. – 163 с.
128. СавельеваМ. Ю. Введение в метатеорию сознания / М. Ю. Савельева. – К. : [б. и.], – 278 с.
129. Самоорганізація [ Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki/ Самоорганізація.
130. Свідзинський А. Самоорганізація і культура / А. Свідзинський. – К. : [б. в.], 1999. – 178 с.
131. Світоглядні імплікації науки / заг. ред. В. С. Лук’янець, О. М. Кравченко. – К. : [б. в.], 2004. – 408 с.
132. Ситніченко Л. Першоджерела комунікативної філософії / Л. Ситніченко. – К. : [б. в.], 1996. – 346 с.
133. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918 / П. Скоропадський ; голов. ред. Я. Пеленський. – К.-Філадельфія : [б. в.], 1995. – 493 с.
134. Словник системного аналізу в державному управлінні / Ю. П. Сурмін, Л. Г. Штика, В. Д. Бакуменко, Л. М. Гогіна. – К. : Вид-во НАДУ, 2007. – 148 с.
135. Совершенствование аппарата государственного управления: конституционный аспект / под общ. ред. В. В. Цветкова. – К. : Наук. думка, 1982. – 376 с.
136. Солодов В. В. Электронное правительство как инструмент трансформации государственного управления : автореф. дис. … канд. полит, наук : спец. 23.00.02 / Солодов В. В. – М., 2007. – 20 с.
137. Спицнедаль В. Н. Основы системного анализа : учеб. пособие / В. Н. Спицнедаль. – СПб. : “Изд. Дом “Бизнес-пресса”, 2000. – 326 с.
138. Стратегія [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://uk.wikipedia. org/wiki/Стратегія.
139. Сурмин Ю. П. Теория систем и системный анализ : учеб. пособие / Ю. П. Сурмин. – К. : МАУП, 2003. – 368 с.
140. Сурмін Ю. П. Майстерня вченого : підруч. для науковця / Ю. П. Сурмін. – К. : НМЦ “Консорціум з удосконалення менеджмент-освіти в Україні”, 2006. – 302 с.
141. Тарнавська Н. П. Менеджмент: теорія та практика / Н. П. Тарнавська, Р. М. Пушкар. – Тернопіль : Карт-бланш, 1997. – 456 с.
142. Теорія та історія державного управління : [ навч. посіб.] / Н. М. Мельтюхова, Г. С. Одін- цова, В. Б. Дзюндзюк та ін. – К. : Видавн. дім “Професіонал”, 2008. – 288 с.
143. Тимцуник В. Реформування системи влади та державного управління в УРСР (19531964 рр.) / В. І. Тимцуник ; Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. – К. : Вид-во НАДУ, 2003. – 399 с.
144. Тихонов А. В. Социология управления / А. В. Тихонов. – Изд. 2-е, доп. и перераб. – М. : “Канон +” РООИ “Реабилитация”, 2007. – 472 с.
145. ТищенкоМ. П. Особливості забезпечення сталого розвитку при переході до інформаційної економіки [Електронний ресурс] / М. П. Тищенко.
146. Тоффлер Э. Метаморфозы власти : пер. с англ. / Э. Тоффлер. – М. : ООО “Изд-во АСТ”, 2003. – 669 с.
147. Тоффлер Э. Третья волна / Элвин Тоффлер. – М. : АСТ, 2010. – 784 с.
148. Турен А. Возвращение человека действующего [Электронный ресурс] / А. Турен.
149. Україна: проблеми самоорганізації : [в 2 т.] / В. Кремень, Д. Табачник, В. Ткаченко. – Т. 1. Критика історичного досвіду – К. : Промінь, 2003. – 384 с.
150. Україна крізь віки : в 15 т Т 14. Україна в умовах системної кризи (1946-1980 рр.) /
151. К. Баран, В. М. Даниленко. – К. : Альтернативи, 1999. – 335 с.
152. Україна. Процеси націотворення / упоряд. Андреас Каппелер ; пер. з нім. – К. : К.І.С., 2011. – 416 с.
153. Україна: на шляху до соціального залучення. Національна доповідь про розвиток людського потенціалу 2011
154. Україна: утвердження незалежної держави (до 20-ї річниці Незалежності України) [Електронний ресурс] : бібліограф. покажч. ; Запоріз. нац. ун-т. – Запоріжжя, 2011.
155. Українська державність у XX столітті: Історико-політичний аналіз : наук. вид. [Електронний ресурс] / О. Дергачов, Є. Бистрицький, І. Бураковський. – К. : Політ, думка, 1996. – 448 с.
156. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали : у 2 т / НАН України ; Ін-т історії України / В. Смолій (відп. ред.), В. Верстюк (упоряд.). – Т 1: 4 березня – 9 грудня 1917 р. – К. : Наук. думка, 1996. – 588 с.
157. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали : у 2 т / НАН України ; Ін-т історії України / В. Смолій (відп. ред.), В. Верстюк (упоряд.). – Т 2: 10 грудня – 29 квітня 1918 р. – К. : Наук. думка, 1997. – 422 с.
158. Файоль А. Учение об управлении / А. Файоль // Научная организация труда и управления / под ред. А. Н. Щербаня. – М. : Экономика, 1966. – 362 с.
159. Фаренік С. А. Логіка і методологія наукового дослідження : наук.-метод. посіб. / А. Фаренік. – К. : Вид-во УАДУ, 2000. – 340 с.
160. Фаренік С. А. Управління соціальними процесами: побудова та реалізація соціальних моделей : монографія / С. А. Фаренік. – К. : Вид-во УАДУ, 2003. – 368 с.
161. Фейерабенд П. Против метода. Почерк анархистской теории познания / Пол Фейера- бенд ; пер. с англ. А. Л. Никифорова. – М. : АСТ : АСТ МОСКВА : ХРАНИТЕЛЬ, 2007. – 413 с.
162. Філософія управління : підручник / В. Г. Кремень, С. М. Пазиніч, О. С. Пономарьов. – Вид. 2-ге, допов. і переробл. – Х. : НТУ “ХШ”, 2008. – 524 с.
163. Фукуяма Ф. Великий разрыв / Ф. Фукуяма ; пер. с англ. – М. : ООО “Изд-во АСТ”, – 474 с.
164. Фукуяма Ф. Доверие: социальные добродетели и путь к процветанию : пер. с англ. / Ф. Фукуяма. – М. : ООО “Изд-во АСТ” ; ЗАО НПП “Ермак”, 2004. – 730 с.
165. Фукуяма Фр. Сильное государство: Управление и мировой порядок в ХХІ веке / Фр. Фукуяма. – М. : АСТ : АСТ МОСКВА : ХРАНИТЕЛЬ, 2006. – 220 с.
166. Хабермас Ю. Демократия, разум, нравственность / Юрген Хабермас. – М. : [б. и.], 1995. – 634 с.
167. Хайдеггер М. Время картины мира / М. Хайдеггер // Время и бытие. – М. : [б. и.], 1993. – С. 41-63.
168. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / С. Хантингтон ; пер. с англ. Т Велимее- ва, Ю. Новикова. – М. : Изд-во АСП, 2003. – 603 с.
169. Хміль Ф. І. Менеджмент : підручник / Ф. І. Хміль. – К. : Вища шк., 1995. – 351 с.
170. Христюк П. Замітки і матеріяли до історії української революції / П. Христюк : у 4 т – Відень : [б. в.], 1921. – Т. 1. – 152 с.
171. ЦвєтковВ. В. Державне управління: основні фактори ефективності (політико-правовий аспект) / В. В. Цвєтков. – Х. : Право, 1996. – 164 с.
172. Шпекторенко І. В. Державне управління в Україні періоду визвольних змагань / І. В. Шпекторенко // Енциклопедія державного управління : у 8 т / Нац. акад. держ. упр. при Президентові України ; наук.-ред. колегія : Ю. В. Ковбасюк (голова) та ін. – Т 3 : Історія державного управління / наук.-ред. колегія А. М. Михненко (співголова), М. М. Білинська (співго- лова) та ін. – К. : НАДУ, 2011. – С. 184-186.
173. Щекин Г. В. Социальная теория и кадровая политика : монография / Г. В. Щекин. – К. : МАУП, 2000. – 576 с.
174. Яблонський В. Від влади п’ятьох до диктатури одного. Історико – політичний аналіз Директорії УНР / В. Яблонський. – К. : Альтерпрес, 2001. – 160 с.