Становлення незалежного державного управління
Після схвалення на загальноукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. Акта про державну незалежність України, проголошеного Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 р., розпочався сучасний, четвертий, етап становлення національної української державності.
За століття, що минули, Україна накопичила величезний досвід самоврядування, а в останні роки перебудови фактично здобула політичну самостійність у вирішенні питань внутрішнього устрою. Засадничі документи української державності ХХ ст. наведені в табл. 4.7.
Таблиця 4.7. Державно-правові акти, що ілюструють шлях України до незалежності у XX ст.
| Дата прийняття | Державний акт |
| 9 січня 1918 р.
(за старим стилем) |
Видано IV Універсал Центральної Ради: проголошення державної незалежності УНР |
| 22 січня 1919 р. | У Києві урочисто підписано Акт злуки УНР і ЗУНР (Указом Президента України від 21 січня 1999 р. встановлено День соборності України, який відзначається щорічно 22 січня) |
| 16 липня 1990 р. | Верховна Рада України прийняла Декларацію “Про державний суверенітет України”: проголошення державного суверенітету УРСР в межах її території |
| 24 серпня 1991 р. | Верховна Рада України прийняла Акт проголошення незалежності України: проголошення незалежності України та створення самостійної держави – УКРАЇНИ |
| 1 грудня 1991 р. | Проведено загальнонаціональний референдум щодо незалежності України: всенародне підтвердження Акта проголошення незалежності України |
Довідка. УКРАЇНА – держава у південній частині Східної Європи. Друга за розмірами країна в Європі (площа – 603,7 тис. км2) і п’ята за чисельністю населення (46 млн осіб). Столицею України є м. Київ.
Сучасна Україна як незалежна держава з’явилася на політичній карті Європи наприкінці 1991 р. Україна є членом близько 70 міжнародних організацій, з травня 2008 р. – членом Світової організації торгівлі, бере участь у діяльності Ради Європи, НАТО, ООН, ЮНЕСКО, ОБСЄ.
До складу України входять 27 адміністративних одиниць: 1 автономія (Автономна Республіка Крим), 24 області та 2 міста загальнодержавного значення (м. Київ – столиця України та м. Севастополь).
Кожна з областей поділяється на адміністративні райони (490), у середньому по 19 на одну область. У всіх областях існують міста обласного значення, більшість з яких зосереджена в східних промислових областях.
Україна – суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. За Конституцією Україна є унітарною республікою. Главою держави є Президент, який обирається громадянами на основі загального, рівного і прямого виборчого права строком на п’ять років. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання конституційних прав та свобод людини і громадянина.
Народногосподарський комплекс країни включає такі види промисловості, як важке машинобудування, чорна та кольорова металургія, суднобудування, виробництво автобусів, легкових та вантажних автомобілів, тракторів та іншої сільськогосподарської техніки, тепловозів, верстатів, турбін, авіаційних двигунів та літаків, обладнання для електростанцій, нафтогазової та хімічної промисловості тощо.
Україна – світська держава, в якій церква відокремлена від держави і школи. Конституція України гарантує громадянам свободу совісті та свободу віросповідання.
На території країни проживають понад 100 національностей. Українці становлять понад 77,8% населення, росіяни – близько 17%, румуни і молдавани – близько 0,8%.
Джерело: Енциклопедія державного управління, т. 3, с. 690.
Доцільно виокремити 5 етапів у становленні системи державного управління незалежної України.
- Розбудова основних інститутів держави, визначення засад зовнішньої та внутрішньої політики незалежної України (грудень 1991 р. – жовтень 1994 р.).
- Формування сучасної політичної системи, становлення вертикалі виконавчої влади та системи місцевого самоврядування, затвердження конституційних засад життя суспільства і держави (жовтень 1994 р. – листопад 1999 р.).
- Подальший розвиток політичної системи, становлення громадянського суспільства, політична боротьба щодо перспектив внутрішньої та зовнішньої політики України (листопад 1999 р. – грудень 2004 р.).
- Реформування системи державного управління та місцевого самоврядування на засадах оновленої Конституції (в редакції від 8 грудня 2004 р.), перехід від президентсько-парламентського до парламентсько-президентського типу республіканського устрою в Україні (січень 2005 р. – вересень 2010 р.).
- Повернення до президентсько-парламентського типу республіканського устрою, відновлення дієздатної вертикалі виконавчої влади (від жовтня 2010 р.)
Видатною подією стало прийняття 28 червня 1996 р. нової Конституції України, згідно з якою Україну проголошено суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою (ст. 1). Вперше схожа характеристика державного устрою України з’явилася в Конституційному договорі між Президентом України та Верховною Радою України від 8 червня 1995 р. (“Україна є демократичною, соціальною, правовою державою, яка утворена на основі здійснення українським народом свого суверенного права на самовизначення, виражає волю народу і захищає інтереси своїх громадян. В Україні діє принцип верховенства Права”, ст. 1). Ще раніше Статут про державний устрій, права і вільності УНР (Конституція УНР 1918 р.) слідом за IV Універсалом УНР (9 січня 1918 р.) проголосив Україну “державою суверенною, самостійною і ні від кого незалежною”.
Відповідно до Конституції України 1996 р. главою держави, гарантом державного суверенітету, цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина є Президент України. Влада представлена трьома гілками: законодавчою (Верховна Рада України), виконавчою (Кабінет Міністрів, центральні органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації), судовою (Верховний Суд, Конституційний Суд, суди загальної та спеціальної юрисдикції).
Характеристика державного управління незалежної України
Прийняття нової Конституції України підбило підсумки періоду розбудови незалежної держави. Але в соціально-економічній сфері ситуація залишалася вкрай складною: по-перше, народне господарство України не було самодостатнім і залежало від виробничої кооперації з економіками всіх колишніх союзних республік, а, по-друге, воно перебувало в стані глибокої системної кризи, що розпочалася ще за часів СРСР. Саме у сфері реформування економіки та створення ефективної демократичної політичної системи Україна складала головний іспит на право вважатися розвиненою соціальною правовою європейською державою.
Вагомим кроком на шляху інтеграції України до Європейського Союзу стала конституційна реформа, що передбачала перехід від президентсько-парламентського до парламентсько- президентського устрою республіки. Ця реформа, попри численні правові неузгодженості та деякі суперечності, наповнила реальним державницьким змістом історичний європейський вибір України.
Закон України “Про внесення змін до Конституції України” № 2222 від 8 грудня 2004 р. містив зміни щодо складу, форми обрання та умов дострокового розпуску Верховної Ради, строку її повноважень, прав народних депутатів, умов дострокового припинення їхніх повноважень, формування і функціонування парламентської більшості, механізму формування Кабінету Міністрів і призначення Прем’єр-міністра. Згідно з цим Законом значно розширювалися повноваження Верховної Ради, зростав її вплив на діяльність Уряду, більш жорсткими стали вимоги до народних депутатів щодо їхньої фракційної дисципліни тощо.
Зміни до Конституції України набрали чинності з 1 січня 2006 р., але найбільш вагомі положення – про принципи формування парламентської коаліції (більшості), правила призначення Прем’єр- міністра і Кабінету Міністрів, про так званий “імперативний мандат” народних депутатів – тільки з дня набуття повноважень Верховною Радою України, обраною 26 березня 2006 р.
Проте конституційна реформа попри сподівання її ініціаторів і прихильників призвела до розбалансування системи державного управління, посилила протистояння між Верховною Радою, Президентом та Урядом України, спровокувала внутрішню боротьбу в середині виконавчої гілки влади, суттєво ускладнила діяльність місцевих органів державного управління. До того ж конституційну реформу не було доведено до логічного завершення, а саме до реформування конституційних засад діяльності органів місцевого самоврядування (передача владно-розпорядчих повноважень від місцевих державних адміністрацій виконавчим органам відповідних рад), як передбачав ухвалений 8 грудня 2004 р. законопроект про внесення змін до Конституції України щодо вдосконалення системи місцевого самоврядування (№ 3207-1).
Після тривалої політичної боротьби, в тому числі під час президентських виборів 2010 р., Конституційний Суд України, враховуючи зазначені проблеми, у зв’язку з порушенням конституційної процедури її розгляду та прийняття скасував конституційну реформу. У державі було відновлено дію Конституції України в редакції 28 червня 1996 р. Україна повернулася до президентсько -парламентської форми республіканського устрою.
Новітня українська Конституція остаточно затвердила принцип поділу влади в державі. В Україні відтворена система місцевого самоврядування. Місцеві ради перестали бути формальними представниками державної влади на своїй території, а властивий радянській епосі принцип підпорядкованості нижчестоящих рад вищестоящим був скасований. У країні сформувалася єдина ієрархічна вертикаль органів державної влади – від Кабінету Міністрів до районних державних адміністрацій. Значний обсяг владних повноважень сконцентрований у руках Президента. Така система управління дала змогу уникнути відцентрових тенденцій, які є неминучими в перехідний період.