Ставлення радянської влади до України
Ставлення радянської влади до України в 20-30-ті рр. XX ст. неодноразово змінювалося зі зміною внутрішніх чи зовнішніх політичних чинників. Якщо 20-ті рр. ввійшли в історію як період українізації, то 30-ті рр. стали епохою “великого перелому” і активної русифікації та уніфікації всіх аспектів життя українського суспільства. Голодомор 1932-1933 рр. і Великий терор другої половини 30-х рр. мали на меті зламати саму можливість національного опору, остаточно інтегрувати Україну в СРСР. У сфері економіки завдяки зваженій політиці НЕПу в 20-ті рр. було подолано наслідки кризи часів громадянської війни, у період перших п’ятирічок Україна зробила величезний крок уперед у розвитку власного індустріального потенціалу. Але ціна, яку народ сплатив за економічні успіхи, була надто дорогою.
Приєднання за згодою Німеччини західноукраїнських земель до Радянської України (1939 р.), незважаючи на імперський характер сталінської зовнішньої політики, об’єктивно мало велике позитивне значення, оскільки український народ вперше був дійсно об’єднаний у кордонах однієї держави.
10 березня 1919 р. на Ш Всеукраїнському з’їзді рад було прийнято першу Конституцію Української Соціалістичної Радянської республіки (УСРР), що закріпила принцип “диктатури пролетаріату” як основи радянської державності. Відповідно до цієї конституції представників буржуазії (у дуже широкому розумінні слова) було позбавлено політичних прав, а виборчі права селянства були істотно обмежені. Формально УСРР була державою послідовно парламентського типу, однак на відміну від демократичної УНР уся влада фактично перебувала в руках Комуністичної партії (більшовиків) України, яка, у свою чергу, була повністю підлегла Центральному Комітету Російської комуністичної партії (більшовиків), що розміщувався у Москві.
За Конституцією УСРР вищим органом державної влади (нерозподіленої на гілки) став Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів (див. рис. 4.8).
У період між з’їздами найвищим законодавчим, розпорядчим, виконавчим і контролюючим органом
державної влади був Всеукраїнський Центральний виконавчий комітет (ВУЦВК). Йому підпорядковувалися губернські ради та Рада Народних Комісарів – найвищий орган виконавчої влади, який за погодженням з ВУЦВК мав право видавати закони. У регіонах були створені місцеві ради народних депутатів із жорсткою системою підпорядкування та їх виконавчі комітети, побудовані за аналогічним принципом.
Жорстка партійна централізація всієї системи державного управління дала змогу уникнути проявів засадничої суперечності радянського типу організації влади, а саме конфлікту, пов’язаного із реалізацією владних повноважень радами різних рівнів – від всеукраїнської до сільської, оскільки в радянському конституційному праві домінував принцип всевладдя рад на відповідній території. Радянський тип держави припускав відсутність системи місцевого самоврядування як такої. Місцеві ради вважалися регіональними органами єдиної державної влади і повністю залежали від партійних комітетів відповідного рівня. Радянська конституція України 1978 р. остаточно узаконила домінування Комуністичної партії в політичній системі Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР).
Управління територією України під час німецько – фашистської окупації
Україна займала велике місце в стратегічних планах німецького фашизму: по-перше, як джерело вкрай необхідних природних ресурсів і, по-друге, як потенційний сателіт у війні проти радянського уряду.
Друга світова війна почалася для України 1 вересня 1939 р. з нападу Німеччини на Польщу та приєднання за згодою Гітлера та Сталіна західноукраїнських земель до УРСР. Після окупації гітлерівськими військами територія України була поділена на такі частини: Рейхскомісаріат Україна з округами в Миколаєві, Рівному, Житомирі, Києві, Дніпропетровську і в Таврії; Польське генерал-губернаторство (Львівська, Дрогобицька, Станіславська і Тернопільська області); воєнну зону – Харківська, Донецька та Луганська області; Чернівецька, Ізмаїльська, Одеська, південь Вінницької та захід Миколаївської областей було включено до складу Румунії (див. рис. 4.9).
Державне управління УРСР за Конституцією УРСР (від 20 квітня 1978 р.)
Велика Вітчизняна війна, складова частина Другої світової війни, спустошила Україну: лінія фронту двічі проходила по країні (Харків чотири рази переходив із рук у руки), було зруйновано 714 міст та понад 28 тис. сіл, майже 6 млн мешканців республіки загинуло під час війни, у тому числі 4 млн осіб у період окупації. Розрахунки німецького керівництва знайти підтримку в Україні не виправдалися. Проти німецьких загарбників в Україні діяв міцний та організований рух народного опору – червоні партизани та формування Української повстанської армії (УПА). Переважна більшість населення України активно підтримала Радянську Армію, оскільки перемога над фашизмом відповідала його докорінним інтересам. Водночас дотепер в Україні ще офіційно не з’ясовано, чи були вояки УПА учасниками антифашистського руху. Одним із суттєвих наслідків війни для України стало завершення формування її державної території. Відтепер майже всі історично заселені українцями землі було об’єднано в межах однієї країни.
Зміст повоєнних десятирічь (друга половина 40-х – перша половина 80-х рр.) історії СРСР і України визначали кілька протилежних тенденцій: у зовнішніх відносинах – “холодна війна” із Заходом, що ледве не перетворилася у війну “гарячу” (наприклад, у 1962 р. у період так званої Карибської кризи), і відома політика мирного співіснування ворогуючих світових систем; у внутрішній політиці – “відлига” кінця 50-х – 60-х рр., яка справляла великий позитивний вплив на життя українського суспільства, розвиток національної культури, підвищення національної свідомості тощо, і політичний терор, переслідування дисидентів та адміністративна боротьба з націоналізмом у 70-ті – першій половині 80-х рр.; в економіці – господарська реформа, що підштовхнула розвиток економіки наприкінці 60-х рр., і сумнозвісна “ епоха застою”, що, врешті- решт, призвела до загострення соціально-економічної кризи радянської системи.
20 квітня 1978 р. прийнято останню Конституцію Української Радянської Соціалістичної Республіки. Відповідно до Основного Закону найвищим органом державної влади в Українській РСР була Верховна Рада, а в період між її сесіями – Президія Верховної Ради (рис. 4.10).
Президії підпорядковувалися Рада Міністрів (найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади) і місцеві (обласні, міські та районні) Ради народних депутатів. Але на практиці вся повнота влади належала Комуністичній партії та її керівним комітетам – центральному (який підпорядковувався ЦК КПРС) і місцевим. Саме в цих органах розроблялися перспективні та оперативні плани, кадрова політика, вирішувалися всі питання життєдіяльності населення.
Однак саме в цей період українське суспільство накопичувало сили для боротьби за право самостійно визначати власну історичну долю. Будь-які спроби реформувати радянську систему “згори”, а саме зробити суспільно привабливим образ соціалізму, надати “другий подих” одержавленій економіці, – що відбувалися в СРСР під час керівництва Ю.В.Андропова (1982-1984 рр.), були невдалими.
Централізована радянська економіка, монопольна командно-адміністративна система державного управління в першій половині 80-х рр. продемонстрували свою неспроможність забезпечити планові темпи зростання добробуту народу, витримати військове та економічне змагання з провідними державами Заходу “Епоха застою” у 70-80-ті рр. поклала край сподіванням на побудову в СРСР “соціалізму з людським обличчям”.
Перебудова соціально-політичного ладу, що почалася в країні в 1985 р. за ініціативою генерального секретаря ЦК КПРС М.С. Горбачова, була вкрай вимушеним засобом врятувати “реальний” соціалізм та велику радянську державу від близького краху. Всупереч намірам ідеологів перебудови її жодна практична мета не була досягнута: з кінця 80-х рр. розпад СРСР став неминучим. Одночасно з послабленням союзної влади в Москві відбувається помітне укріплення української державності, активно формуються національні рухи та партії, ідея державної самостійності України поширюється в суспільстві. Перебудова соціалізму в СРСР закінчилася його історичною поразкою, оскільки радянська соціально-економічна система об’єктивно виявилася нездатною до реформування.