Ознаки традиційного суспільства
У періодизації історії людства традиційне суспільство займає найбільший відрізок часу В ньому розрізняють три історичні епохи: первіснообщинність, рабовласництво, середньовічний феодалізм.
Типологічна єдність традиційного суспільства збирає під своїм дахом всі не- або доіндустріальні реалії. Отже, терміни “традиційне” і “доіндустріальне” є синонімами.
Д.Бєлл, поділяючи історію цивілізації на три послідовні етапи, до першого відносив доіндустріальне суспільство. Ця епоха тривала з найдавніших часів до початку першої промислової революції XVI ст. і становлення системи найманої праці. Кожному етапу розвитку притаманні свої особливості, які є характерними тільки цьому періоду. На думку Д.Белла, в доіндустріальному суспільстві життя було грою між людиною і природою, де люди взаємодіяли з природним середовищем (земля, вода, ліс). Доіндустріальне суспільство характеризується використанням природної сировини, а спосіб виробництва орієнтується на задоволення фізичних потреб.
У.Ростоу історію розвитку суспільства й людства поділяє на п’ять стадій, перша з яких – традиційне суспільство, яке, на думку дослідника, є аграрним суспільством з примітивним сільськогосподарським виробництвом, ієрархічною соціальною структурою і владою, зосередженою в руках земельних власників, а також порівняно низьким рівнем науки й техніки.
Таблиця 4.1. Порівняльна характеристика доіндустріального та індустріального суспільств за Д.Бєллом
| Параметри порівняння | Доіндустріальне (традиційне, аграрне) суспільство | Індустріальне
суспільство |
| Спосіб виробництва | Задоволення фізичних потреб | Масове виробництво |
| Основний фактор | Сировина | Енергія |
| Основний тип виробничої діяльності | Первинний | Вторинний |
| Основний тип економічної організації | Община | Суспільство |
| Базова технологія | Трудомістка | Капіталомістка |
| Головний сектор економіки | Сільське господарство, видобуток корисних копалин | Виробництво товарів, оброблювальна промисловість |
| Домінуючий тип виробництва | Дрібне виробництво, ручна праця | Великі промислові підприємства |
| Характер взаємозв´язків | Взаємозв´язок людини з природою | Взаємозв´язок людини з перетвореною природою |
| Організаційна структура | Проста лінійна організація | Ієрархія |
| Основні професії | Фермери, ремісники | Інженери |
Е.Геллнер, досліджуючи традиційне суспільство, визначає його як агрописемне і наводить такі ознаки:
– суспільство, що ґрунтується на сільському господарстві (включаючи скотарство);
– світогляд, на якому базується суспільство, не передбачає інтенсивного пізнання та опанування природи;
– для члена такого суспільства першочергове значення має позиція, яку він посідає в ієрархічній структурі, а не ефективність його виробничої діяльності;
– писемність (грамотність), яка існує в цьому суспільстві, лише поглиблює соціальну диференціацію;
– керівники в такому суспільстві не зацікавлені в його культурній однорідності, адже принцип “розподіляй та володарюй” легше застосовувати там, де населення вже розділене культурними бар’єрами.
Характерною рисою традиційного суспільства є геронтократія (від грец. геронтос – старійшини та краток – влада). Це явище було найбільш поширеним у традиційних та патріархальних суспільствах зі станово-кастовою соціальною структурою.
У таких суспільствах соціально-політичний статус людини великою мірою визначався її кланово-родовим статусом і, таким чином, для того, щоб увійти до складу правлячої еліти держави, необхідно було мати статус родового патріарха.
Види стародавніх держав
Ю.Павленко виділяє такі види держав, що існували в давні та середньовічні часи:
– місто-держава: давньосхідні номові міста, античні полісні міста, середньовічні міста-комуни;
– централізовано-бюрократична держава у вигляді царства, королівства, імперії (Стародавній Китай, Стародавній Єгипет, Візантія);
– феодальні держави, що існували переважно в Західній Європі.
У процесі виникнення перших держав незалежно від їх господарської основи вирішальну роль відігравала організаційна діяльність владних структур, що забезпечували ефективне функціонування систем виробництва і перерозподілу матеріальних благ. У цей період держава виконує організаційно-господарські, релігійно-культові функції, а також військово-політичні та юридично-правові. На думку Ю.Павленка, в зародковому стані всі ці функції наявні вже на рівні племінної організації пізньопервісної доби.
Сучасна Україна утворилася в результаті взаємодії всіх спільнот, які існували на її території, в тому числі держав, і, відповідно, є їх спадкоємицею.
Степова держава
Першою державою, яка засвідчена джерелами на території України, була степова імперія, умовну назву якій дав народ скіфів. За збігом ця держава є також першою степовою державою, відомою світовій історії. Сталося це завдяки тому, що її описав “батько історії” Геродот.
О.Галенко пропонує таке визначення степової держави: це імперія, в якій правляча династія очолювала ієрархічно побудовану конфедерацію союзних і підлеглих племен кочових скотарів. До її складу входять три компоненти:
1) центральний уряд в особі ватажка – верховного правителя, правлячої династії та двору;
2) союзні племена;
3) підлеглі племена.
Відмінність цієї спільноти від тактичного племінного союзу полягає в існуванні центрального уряду та ієрархічної структури нерівних членів конфедерації. Тому цей тип держави можна формально визначити як імперську племінну конфедерацію, а образно-скорочено назвати степовою імперією. Незважаючи на всі відмінності від звичних форм державності осілих народів, степові імперії мають притаманні всім державам цілі, державні інститути і функції. Так, головна мета степових імперій полягала в гарантуванні безпеки населенню. В них існували такі державні інститути, як центральний уряд, військо, право, суд, державна ідеологія. Але сильна культурна специфіка степової цивілізації зумовлювала незвичні для осілих спостерігачів зовнішні прояви державності степовиків.
У VІІ-VІ ст. до н. е. більшість скіфських племен уже перебувала на останній сходинці первіснообщинного ладу, хоча родові зв’язки все ще були сильними. Основною суспільною одиницею була родова община, що складалася з кількох патріархальних сімей. Рід, родова община володіли землею, виділяючи кожній патріархальній сім’ї ділянку землі за жеребом. Приватної власності на землю на той час ще не існувало.
Досягнутому скіфами розвитку відповідала й організація управління у формі воєнної демократії, форма політичної організації суспільства в умовах розкладання первіснообщинного ладу й утворення держави. Обов’ язковими елементами військової демократії є: військовий вождь (наділений також і судовими повноваженнями, але позбавлений адміністративних повноважень), рада вождів і народні збори. Сутність воєнної демократії проявляється в посиленні влади військових вождів, яких обирають демократичним шляхом. За В.Нікітіним, у східних слов’ян епоха воєнної демократії припадає на УІ-УІІІ ст. і збігається з періодом формування локальних до- державних утворень.
Найважливіші питання розглядалися на народних зборах воїнів. Великий вплив мали ради родових старійшин, передусім союзна рада. Але особливу роль у союзі належала військовим вождям – царям, які очолювали скіфське військо під час походів. Влада царів уже передавалася у спадщину, проте кандидатури царя і його спадкоємця ще затверджувалися народними зборами. Розвиток виробництва, зростаюча майнова і соціальна диференціація, процес класоутворення, що розпочався, сприяли посиленню влади скіфських військових проводирів, розвитку зародків спадкової знаті та справжньої царської влади.
На межі У-ІУ ст. до н. е. у Скіфії відбувається формування класового суспільства та виникнення рабовласницької держави. Однак поява державного апарату не знищила повністю колишню родову організацію. Її пережитки ще тривалий час давалися взнаки (особливо в місцевому управлінні, де зберігалися свої старійшини та вожді). Державна структура скіфів значною мірою відрізнялася від розвинутих рабовласницьких або феодальних держав, хоча за своїми функціями – підтримання відносин землевласності й панування, зміцнення верховної влади, накопичення верхівкою суспільства величезних багатств – вона була вже політичною організа
цією. Тому можна стверджувати, що перші паростки державності на території сучасної України з’явилися саме у скіфську добу.
Грецька колонізація, що розпочалася в УШ ст. до н. е., досягла території України в середині VII ст. Тоді грецькі купці з м. Мілет у Малій Азії, які наїжджали до Північного Причорномор’я для торгівлі зі скіфами, заснували постійне поселення – Борисфеніду на невеличкому півострові (тепер це – острів Березань), що прикривав вхід у Дніпровський лиман.
На час початку колонізації у VIII ст. греки вже віддавали перевагу полісній організації над царською владою – власне, це був один із чинників колонізації, якою рухала приватна ініціатива. Суть поліса полягала в самоорганізації родоплемінних громад (філ, фратрій, родів) заради виконання державних і культових функцій на засадах рівності й узгодження інтересів членів громади. Потреба в узгодженні індивідуальних і кланових інтересів у самоуправлінні викликала до життя такі інститути, як загальні збори громадян, участь громадян в органах влади, виборність державних посад, голосування, періодичність повноважень, колективність урядових органів.
Водночас полісна організація потребувала відповідної консолідуючої ідеології, що запобігала б анархічному індивідуалізмові, прищеплюючи громадянам поціновування колективних інтересів (державних, культових, економічних та ін.). Так у полісах розвинулись ідеали служіння громаді та державі як почесного обов’язку, самопожертви в ім’я суспільного блага, дисципліни. Також розвинулося саме поняття політичної громади – демос (5рро^), демократії як політичного режиму та державного устрою, та громадянства політея (лоХтша). Одне слово, грецький поліс дав перший зразок політичного режиму демократії, який ґрунтується на ідеї служіння держави індивідуальним інтересам громадян.
Вищим органом влади полісу були народні збори – екклесія. Збори представляли узгоджену волю громади поліса – демоса (5ро^), якому належала вся повнота влади. Народні збори обирали верховний уряд, який називався радою – буле (РоиХр). Перевибори ради відбувалися щороку. Декрети ради, однак, видавалися від імені громади й уряду, про що завжди писалося на початку: “Рада і народ ухвалили (єбо^є РоиХр каї 5ро^)…”.
За декретами з’ ясовується, що рада та народні збори поєднували функції як законодавчого, так і виконавчого органу влади. Вони відали зносинами з іншими державами, в тому числі про статус громади та колективні привілеї громадян щодо сюзеренів (“гегемонів”23), коли такі були, організовували військові заходи. У внутрішньому житті громади вони здійснювали будівельні проекти, санкціонували карбування монет, керували збиранням податків та іншими формами мобілізації коштів, розпоряджалися фінансами. Вони ж ухвалювали ті декрети про винагороду своїх громадян і чужоземців, які відзначилися перед громадою. На народних зборах обиралися також урядові колегіальні органи, які виконували спеціальні функції. Їх умовно позначають термінами “колегія” або “магістратура”. У разі виникнення окремих проблем, що потребували втручання влади, громада створювала тимчасові колегії.
Греки принесли із собою власну цивілізацію і державні традиції, які були покладені в основу державного ладу їхніх колоній, а згодом і держав. Найважливішою рисою державної традиції греків була ідея політичного режиму демократії. Тим самим територія України з давніх часів належала до ареалу демократичної традиції, що стала підвалиною європейської цивілізації, і, таким чином, її населення набуло раннього досвіду демократичного ладу.
Боспорське царство мало принципово відмінні від інших грецьких держав Північного Причорномор’я будову, політичний режим і, відповідно, державну службу. Воно може вважатися першою патримоніальною монархією на території України. Цар був єдиним розпорядником влади, верховним власником землі й іншого майна, вищим авторитетом для своїх підданих. Тому функції верховного уряду зосереджувалися в його оточенні. Останнє було також основним джерелом рекрутування державних кадрів. Навіть заможні аристократи – соціальна опора монаршої влади – рекрутувалися через царську службу (аристопіліти). Царська влада також використовувала рабів як найвідданіших слуг. Проте зосередження абсолютно всіх функцій управління було неможливим. Тому поряд із централізованим загальнодержавним правлінням необхідно було зберігати місцеве самоуправління.
Отож у грецьких містах залишалися діяти демократичні інститути, хоч їх авторитет був ледь помітний порівняно з царським. Залишався також високим авторитет загальногрецької культурної традиції з її сильними демократичними ідеалами. Одне слово, Боспорське царство являло собою монархію з територіями міст, де існувало демократичне самоуправління полісного зразка. Цим самим Боспорське царство було одним із перших ареалів, де вироблялася традиція міського самоуправління в умовах автократичної влади, що стала важливим компонентом європейської цивілізаційної спадщини.
Незважаючи на те, що вже понад 200 років проблематика історії Київської Русі перебуває в центрі уваги вчених багатьох країн і народів, питання державного управління залишаються недостатньо з’ясованими.
Невідомо, коли слов’яни виділилися у своєрідний етнос із величезного етнокультурного масиву, що становили їхні пращури спільно з балтами й іншими древніми пранародами, і коли слов’яни з’явилися на європейському просторі. Так само неможливо відповісти і на запитання про те, коли народилися перші протодержавні об’єднання у східнослов’янському середовищі.
Київське державне об’єднання Аскольдя стало, на думку М.Котляра, першою східнослов’янською державою, розміщеною на невеликій території Середньої Наддніпрянщини. Перше тверде свідчення “Повісті минулих літ” щодо існування загальноруської державності з’явилося після утвердження князя Олега в Києві (близько 882 р.). Як зазначає М. Котляр, давньоруська державність народилася і понад 200 років розвивалася в примітивному родоплемінному суспільстві. Вона мала дружинний характер – панівний прошарок Русі в ІХ, Х і частині ХІ ст. складався з дружинників, вони становили елементарний апарат управління, збирали данину і чинили суд.
Київська Русь
Найважливішим інститутом державного управління в Давньоруській державі була князівська влада. За П.Толочко, відсутність князя у місті чи землі порушувала нормальне функціонування всіх адміністративно-управлінських служб. В абсолютній залежності від князя перебував і адміністративний апарат, що змінювався разом із зміною одного князя іншим. Серед функцій князівської влади чільне місце посідає законодавчо-судова. Виключно князю належало право дипломатичних зносин як з іноземними державами, так і з іншими князівствами. Також князі відали питаннями оборони, особисто очолювали військові кампанії, були головними воєначальниками.
Вирішуючи важливі питання, князь спирався на раду старійшин. До її складу входили бояри, “градські” старці, вищі церковні ієрархи, пізніше – представники міських магістратів. Як зазначає П.Толочко, саме єпископи радили князю Володимиру Святослявичу прийняти закон про страту розбійників. Склад ради не був усталеним і міг розширюватися залежно від тематики питань, які розглядалися на раді.
Усі посадовці, особливо вищого рангу, тривалий час виконували свої обов’язки де-факто, адже їхні посади не були за ними закріплені законодавчо чи якось інакше. Це відповідало реаліям політичного життя в Середньовіччі, яке змушувало государя часто давати доручення не певним особам, а тим, хто був ближче. Щоправда, вже в другій половині ХП ст. джерела називають осіб (зазвичай бояр), за якими часом закріплювалися певні обов’язки, найчастіше військового чи дипломатичного характеру. Навіть назви і титули головних придворних чинів – дворський, тисяцький, печатник, конюший та ін. – не завжди відповідали дорученням государя, які вони виконували.
Важливою складовою системи управління доби Київської Русі було віче. В.Грабовський та О.Киричук включають до його компетенції :
1) покликання й прийняття городянами князя на престол (якщо він не посідав його за порядком спадщини чи внаслідок завоювання); позитивна або негативна оцінка його морального образу (підтримка городянами “доброго” князя або непідтримання ними “поганого”);
2) укладання суспільного договору (“ряду”) громади з князем;
3) деякі питання зовнішньої політики;
4) вирішення питань війни та миру (перед військовим походом князь запитував у “людей”, чи зможуть вони “за нього стати”);
5) схвалення виданих князем законів або їх громадський осуд ;
6) вирішення судових спорів (хоча писемна фіксація права та суд належала до сфери князівської компетенції);
7) розв’язання внутрішнього конфлікту між городянами та князем, вирішення питання, “хто винний”;
8) зміни княжих урядовців;
9) етикетні зібрання вічників (урочисті зустрічі князів та церковних ієрархів, прощання зі своїми правителями тощо).
Разом з тим не варто перебільшувати роль віча в системі управління, зокрема вважати його органом прямого народовладдя. За висновками П.Толочка, інститут віча ніколи не був органом народовладдя або широкої участі верств населення у державному управлінні. За сильного князя цей вузькостановий орган був слухняним додатком верховної влади, при слабкому залежність могла бути і зворотною.
Н.Яковєнко визначає тип ранньої руської державності як патримонію. Патрімонія – устрій, за якого влада панівного роду та підпорядкована їй територія вважалися нерозривно поєднаними: право на владу мав кожен член роду, а після смерті чергового правителя територія розподілялась між його синами як співучасниками володарювання.
Належність князів до одного роду, спільність походження підтримувала серед князів ідею єдності й рівної відповідальності за долю країни, що сприяло консолідації зусиль для боротьби із зовнішніми ворогами. Разом з тим, як зазначає П.Толочко, така формальна рівність спричиняла постійну міжосібну боротьбу за більші та багатші володіння.
Галицько-Волинське князівство
У Галицько-Волинському князівстві суспільство складалося із станів, належність до яких визначалась як родоводом, так і видом занять. Соціальну верхівку утворювали князі, бояри, духовенство. Вони контролювали землі держави і її населення. Князь вважався сакральною особою, “володарем, Богом даним”, властителем усієї землі і міст князівства та головою війська. Він мав право надавати підлеглим угіддя за службу, а також позбавляти їх земель та привілеїв за непослух. У державних справах князь покладався на бояр, місцеву аристократію. Вони поділялись на “старих” і “молодих”, яких також іменували “луччими”, “великими” або “нарочитими”. Їхні сини – “отроки”, або молодші бояри, становили ”молодшу дружину” князя і служили при його дворі як наближені “двірних слуг”. Керівництво духовенства було представлено шістьма єпископіями.
Окремо від князів і бояр існувала група міських адміністраторів “ліпших мужів”. Вони контролювали життя міста, виконуючи накази князів, бояр чи священнослужителів, яким це місто належало. З них поступово сформувався міський патриціат. Поряд з ними у місті жили “прості люди”, так звані “горожани”, або “містичі”. Вони були зобов’язані сплачувати податки на користь князів і бояр. Найчисленнішою групою населення в Галицько-Волинському князівстві були “прості” селяни – “смерди”. Більшість із них були вільними селянами, які жили общинами і сплачували владі натуральну данину.
Від ХII-ХIII ст. починається процес руйнування феодалізму, зростають значення та вагомість королівської влади, яка спільно з міськими комунами спрямовує сили на приборкування сваволі феодалів. Протягом ХIII-ХV ст. створюються новоєвропейські структури, в межах яких починали складатися перші новоєвропейські нації.