Періодизація розвитку державного управління
– ІХ – перша половина XIV ст. – київсько – руський та галицько – волинський період: виникнення, розквіт та занепад Давньоруської держави;
– середина XIV – XVII ст. – литовсько-руський та польський періоди: втрата незалежності Давньоруської держави, розподіл її
земель між Великим князівством Литовським та Польщею;
– середина ХVІІст. – друга половина ХУІІ ст. – козацький період: доба Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького; формування Козацької гетьманської держави;
– кінець ХVIII cт. – 1917р. – бездержавницький період: перебування українських земель у складі Російської та Австрійської (Австро-Угорської) імперій;
– 1917-1920 рр. – період визвольних змагань українського народу: доба Центральної Ради, Гетьманату Скоропадського, Директорії УНР, ЗУНР;
– 1920-1991 рр. – радянський період: перебування Української радянської соціалістичної республіки у складі СРСР (утворений 30 грудня 1922 р.);
– 1991 р. – по цей час – період незалежності: відновлення, формування та утвердження незалежної Української держави.
Київсько-руський та галицько-волинський період управління
Головні етапи формування Давньоруської держави [1]:
– 1-й етап – час князювання Олега та його наступника Ігоря (912-944). Держава не міцна, зв’язки між частинами слабкі, влада княжого центру маловідчутна; повинності не регламентовані та стягуються в примітивній і насильницькій формі;
– 2-й етап – князювання Ольги (початок з 945 р.) та початок князювання Володимира Святославича (978-1015 рр.). Упорядковується система збирання данини, адміністративна та судова організація поширюється на всі підвладні Києву землі. Пле- менні союзи та князівства остаточно входять до складу країни;
3-й етап – князювання Володимира Святославича та його сина Ярослава (1019-1054 рр.) Княжа влада, залишаючись спадковою, стає одноосібною. Собором єпископів проголошено божественний характер князівської влади.
У цілому згідно з періодизацією, запропонованою В.Нікітіним, можемо розподілити історію Давньоруської держави Княжої доби ХІ-ХІУ ст. на два періоди :
1-й період (ХІ-ХІІ ст.):
– політична та військова влада концентрується в руках князів;
– знижується роль міських та племінних віче;
– виконавча влада фактично розподіляється між князями, князівською радою та місцевою земельною аристократією;
– підвищується значення удільних князівств, з’являється підґрунтя для феодальної роз- дрібленості.
2-й період (ХШ-ХІУ ст.):
– відбувається піднесення, розвиток та занепад Галицько -Волинської держави – спадкоємиці Київської Русі;
– унаслідок внутрішніх конфліктів і зовнішніх втручань послаблюється князівська влада;
– починається впровадження магдебурзького права в міському самоврядуванні.
Литовсько -руський та польський періоди
“Ми старини не рушимо і новини не вводимо” – таким було гасло, під яким відбувалося проникнення литовської влади. Відповідно говорити про якісь нові органи управління, принесені новими правителями, не доводиться, принаймні щодо ХІУ ст.
У всіх руських князівствах продовжував діяти старий, перевірений часом політико-адміністративний апарат.
Основи державного устрою та системи управління Речі Посполитої заклали рішення об’єднавчого польсько – литовського сейму 1569 р. На територію України-Русі, більша частина якої перед тим входила до складу Великого князівства Литовського, поширилися політико-правові норми Корони Польської.
Владна структура у Речі Посполитій поділялася на центральну, земську, гродську, військову та двірську категорії. Разом з тим державна влада у Речі Посполитій базувалася на одному стані – шляхті. Кожний польський, литовський та український шляхтич мав виборче право для обрання короля, сейму та сеймику. Шляхта стала найбільш привілейованим і заможним станом у країні.
Основні події періоду:
– 1362 р. – Литовська держава поглинає Київську, Подільску, Чергнігово-Сіверську землі;
– 1387 р. – остаточне приєднання галицьких земель до Польського королівства;
– 1413 р. – Городельська унія між Польщею та Великим князівством литовським, яка серед іншого передбачала, що займати вищі урядові посади, бути допущеними до великокнязівської ради та користуватися всіма правами та привілеями можуть тільки пани і бояри – католики за віросповіданням, а не “відщепенці чи невірні”, тобто православні і мусульмани;
– 1529 р. – видання першого Литовського статуту – кодексу феодального права Великого князівства Литовського;
– 1569 р. – Люблінська унія між Литвою і Польщею. Утворення федеративної польсько – литовської держави – Речі Посполитої;
– 1573 р. – ухвалення так званих Генріхових артикулів (статей) та Пакта конвента (Pacta conventa), які були укладені між королем Генріхом Валуа та шляхтою. Вони обмежували владу короля й коригували форму правління Польсько-Литовської держави в напрямі так званої шляхетської демократії;
– 1588 р. – видання третього литовського статуту – своєрідної конституції об’єднаної Польсько-Литовської держави;
– 1596 р. – Берестейська релігійна унія. Українська православна церква переходить під зверхність католицької церкви. Виникає греко – католицька (уніатська) церква в Україні.
Козацький період
Вищим органом влади на Запорозькій Січі була Козацька (військова) рада. До її повноважень входило: оголошення війни та укладання миру; розподіл землі між куренями; дипломатичні зносини; покарання за найтяжчі злочини; обрання кошового отамана та старшинської ради. До повноважень курінних рад належали: вирішення термінових невідкладних справ; урегулювання прикордонних суперечок; організація незначних військових походів. Найнижчі (паланкові) ради розглядали дрібні справи.
Військова старшина на Запорозькій Січі складалася з військового судді, військового писаря, обозного та військового осавула.
Генеральна старшина включала: 1) найвищі військові чини та виборні посади в українському козацькому війську; 2) членів уряду Української козацької держави XVII-XVIII ст. та пов’язаних із нею російських управлінських структур (1-ша і 2-га Малоросійські колегії, Правління гетьманського уряду).
До генеральної старшини, яку очолював гетьман, входили: генеральний суддя, генеральний обозний, генеральний осавул, генеральний підскарбій, генеральний хорунжий, генеральний писар, генеральний бунчужний.
Основні події періоду:
– 1648-1654 рр. – визвольна війна українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького;
– 8 січня 1654 р. – Переяславська Рада. Прийняття рішення про перехід “під високу руку” московського царя Олексія Михайловича;
– 6 вересня 1658 р. – підписання гетьманом Іваном Виговським Гадяцького трактату;
– 1663-1687 рр. – “Руїна” – період занепаду козацької держави та її розподілу на дві частини по р. Дніпро;
– 1686 р. – підпорядкування Київської метрополії Московському патріархату;
– 6 травня 1687 р. – укладення “Вічного миру” між Польщею та Росією;
– жовтень1708 р. – перехід гетьмана І.Мазепи на бік шведського короля Карла ХІТ. Підписання шведсько-української угоди про протекторат;
– 1764 р. – остаточне скасування інституту гетьманства;
– серпень 1775 р. – маніфест про скасування Запорозької Січі;
– початок 1780-х рр. – скасування полкового адміністративно-територіального устрою.
Бездержавницький період
З кінця XVIII ст. українські землі було розділено між Російською та Австрійською імперіями.
На підросійських землях України систему державного управління очолював імператор та органи державної влади імперії у Санкт-Петербурзі (ради, комітети, Сенат, галузеві міністерства). На чолі генерал-губернаторств стояли генерал-губернатори. Губерніями керували губернатори, в яких зосереджувалася вся адміністративно-виконавча влада, а військова і політична – в генерал-губернаторів. При губернаторі діяло управління у складі віце-губернатора, радників і прокурора. У губернії функціонували губернські галузеві установи (казенна палата, рекрутське присутствіє, з 1840 р. – палата державних маєтностей та ін.). Це були органи відповідних міністерств на місцях, які підпорядковувалися губернатору. У своїй діяльності губернатор спирався на станові дворянські збори.
Губернії поділялися на повіти. У повіті влада належала суду (до 1837 р. він мав назву “нижчий земський суд”) на чолі з капітаном-ісправником. Земський суд був одночасно адміністративно-поліцейською установою і судовим органом. Повіти поділялися на стани. Стан очолював становий пристав – поліцейський чин. Йому допомагали сотенні і десятські.
У другій половині ХТХ ст. на підросійських землях України поширилася земська реформа. До повноважень земств входило:
– забезпечення населення продовольством і вжиття заходів у разі його нестачі;
– утримання в належному стані шляхів загальнодержавного призначення та покращання місцевих шляхів сполучення, облаштування пристаней;
– нагляд за санітарно-гігієнічним станом місцевості;
– утримання земської пошти, лікувальних та доброчинних закладів;
– дотримання протипожежної безпеки та земське страхування;
– сприяння розвитку народної освіти, землеробства, промисловості, торгівлі тощо.
Земства – загальні виборні органи місцевого самоврядування з розпорядчими (губернські
та повітові земські збори) та виконавчими (губернські та повітові земські управи) функціями. Створювались згідно з положенням про губернські та повітові земські установи від 13 січня 1864 р.
Діяльність земств перебувала під наглядом губернаторів і міністра внутрішніх справ, а деякі рішення не мали сили без затвердження їх губернатором.
В Австрійській монархії у XVIII ст. – першій половині XIX ст. верховна влада належала імператору, який зосереджував у своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої, військової і судової влади. У 1846 р. було проведено новий адміністративно-територіальний поділ, згідно з яким усю територію Галичини розділили на 74 повіти (в деяких місцях вони називалися староствами) на чолі зі старостами і начальниками повітів. Північна Буковина з 1849 р. була перетворена на окрему провінцію, яку очолював президент крайового управління. В Галичині та Буковині поряд з урядовими органами адміністративного управління існували також органи крайового і місцевого самоврядування.
Основні події періоду:
– 1772, 1793 р. – перший та другий поділи Речі Посполитої;
– 1831 р. – скасовано чинність магдебурзького права у містах підросійської частини України;
– 16 квітня 1847 р. – Ліквідація кріпацтва в Австрійській імперії;
– 1850 р. – видання Австрійським урядом крайової конституції для Галичини (не була введена в дію і за рік скасована рішенням імператора);
– 19 лютого 1861 р. – скасування кріпацтва в Російській імперії;
– 1860-70-ті рр. – проведення судової, земської, військової, освітньої реформ у Російській імперії;
– 1906 р. – початок Столипінської аграрної реформи;
– 1905-1907 р. – перша російська революція;
– 1914 р. – початок Першої світової війни.
Період визвольних змагань українського народу
Після Лютневої революції у Росії в українських землях почалося відродження державності. 4 (17) березня 1917 р. було утворено вищий орган української влади – Українську Центральну Раду (УЦР) – виборний представницький орган у Києві, до складу якої входили члени, обрані на селянських, робітничих та солдатських з’їздах від місцевих рад, партій та громадських організацій.
Якогось певного, заздалегідь виробленого плану діяльності Центральна Рада на початку свого існування не мала. Так само не був усталеним і її склад [1].
Жовтневі події в Петрограді докорінно змінили ситуацію і поставили Центральну Раду перед необхідністю терміново будувати державу в повному обсязі. Попри це в Україні всі російські закони і постанови, які були видані до більшовицького перевороту і не скасовані Центральною Радою, залишалися чинними.
Українська Центральна Рада утворила вищий виконавчий орган – Генеральний Секретаріат із восьми галузевих генеральних секретарів (міністрів). На місцях управління здійснювалося через губернські, повітові, волосні, міські думи, філії УЦР. І Універсалом УЦР 10 (23) березня 1917 р. було проголошено автономію України; ІУ Універсалом УЦР від 9 (22) січня 1918 р. – незалежну та самостійну державу – Українську Народну Республіку (УНР).
За підтримки окупаційного німецького командування до влади прийшов Павло Скоропадський, обраний гетьманом з’їздом хліборобів України.
Німецька сторона змусила П.Скоропадського дати їй письмове зобов’язання не допустити скликання Українських Установчих зборів. Цей крок гетьмана заблокував конституційний процес і позбавив український народ реальної можливості законного і демократичного формування власної держави.
Конституційно-правові підвалини Української держави були задекларовані 29 квітня у “Грамоті до всього українського народу” та “ Законах про тимчасовий державний устрій Української держави”. З метою переборення “бешкетів і анархії”, “економічної розрухи і безроботиці” проголошувався новий державний лад, розпускалися Центральна і Мала ради, земельні комітети, звільнялися з посад міністри УНР.
Після поразки в Першій світовій війні Німеччини та Австро-Угорщини українським лівим силам вдалося 14 грудня 1918 р. повалити Гетьманат і відновити Українську Народну Республіку. До складу Директорії – верховного державного органу УНР – входили п’ятеро осіб (В.Винниченко, С.Петлюра, А.Макаренко, Ф.Швець, О.Андрієвський).
Радянський період
У системі союзної держави УСРР формально зберігала ознаки державності. Але принцип централізму, який визначав державний устрій СРСР, спричинив перетворення УСРР наприкінці 1920-х рр. на звичайний регіон унітарної держави.
Разом з тим, увійшовши до складу Радянського Союзу, Україна стала чітко окресленим національним і територіальним цілим із власним адміністративним центром і управлінським апаратом, чого українці не мали з другої половини XVIII ст.
Основні події періоду:
– 30 грудня1922 р. – І-й з’їзд рад СРСР затвердив Декларацію про утворення СРСР та Союзний договір;
– травень 1925 р. – ІХ всеукраїнський з’їзд рад. Затвердження Конституції УСРР;
– січень-лютий 1929 р. – оголошення 1929 р. “роком великого перелому”. Відмова від НЕПу;
– жовтень 1932 р. – квітень 1933 р. – масовий голод на Україні внаслідок політики насильницької колективізації. Прямі людські втрати від голодомору – понад 3,5 млн осіб;
– 15 березня 1939 р. – проголошення самостійності Карпатської України на чолі з президентом А.Волошиним;
– 1 вересня 1939 р. – напад Німеччини на Польщу. Початок Другої світової війни;
– 26-27 жовтня 1939 р. – прийняття народними зборами Західної України Декларації про входження до складу СРСР;
– 22 червня 1941 р. – напад Німеччини на СРСР. Початок Великої вітчизняної війни;
– 8 вересня – 28 жовтня 1944 р. – визволення радянськими військами Закарпатської України. Визволення всієї території України від німецько-фашистських загарбників;
– 9 травня 1945 р. – капітуляція Німеччини. Закінчення Великої Вітчизняної війни;
– 27-30 серпня 1946 р. – VII сесія Верховної Ради УРСР першого скликання, затвердження п’ятирічного плану відбудови і розвитку народного господарства на 1946-1950 рр.;
– березень-липень1953 р. – початок “десталінізації”;
– 19 лютого 1954 р. – Указ Президії Верховної Ради СРСР про передачу Кримьскої області із складу РРФСР до складу УРСР;
– 14-25 лютого 1956 р. – ХХ з’їзд КПРС. Промова М.Хрущова про культ особистості Й.Сталіна;
– 14 жовтня 1964 р. – Пленум ЦК КПРС. Звільнення М.Хрущова з посади Першого секретаря ЦК і голови ради Міністрів СРСР. Призначення на посаду першого секретаря ЦККПРС Л.Брежнєва;
– 9 вересня 1976 р. – утворення правозахисної організації – Української гельсінської групи;
– березень-травень 1990 р. – перші в історії УРСР альтернативні вибори депутатів республіки і місцевих рад;
– 16 липня 1990 р. – прийняття Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України;
– 24 серпня 1991 р. – Прийняття Акта проголошення незалежності України.
Період незалежності
Основні етапи державотворення в незалежній Україні:
– грудень 1991 р. – жовтень 1994 р. – розбудова основних інститутів держави, визначення засад зовнішньої та внутрішньої політики України;
– жовтень 1994 р. – листопад 1999 р. – формування сучасної політичної системи, затвердження конституційних засад життя суспільства. Прийняття Конституції України;
– листопад 1999 р. – грудень 2004 р. – розвиток політичної системи, становлення інститутів громадянського суспільства, суспільно-політична боротьба щодо визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики;
– січень 2005 р. – січень 2010 р. – загострення внутрішньополітичної боротьби. Спроба здійснення конституційної реформи. Формальна активізація політики європейської та євроатлантичної інтеграції;
– лютий 2010 р. і по цей час – стабілізація внутрішньополітичного життя. Скликання Конституційної асамблеї з метою продовження конституційної реформи. Повернення до змішаної виборчої системи.