Підходи до тлумачення державності
Становлення і розвиток української державності, витоки якого сягають раннього середньовіччя, є складним і довготривалим процесом. Становлення української державності стало закономірним наслідком визрівання соціально-економічних передумов, тривалих пошуків, визвольних змагань і напруженої боротьби українського народу за свою свободу і незалежність. Проте в цьому процесі трапляється чимало доволі суперечливих подій, а також остаточно нез’ясованих та навіть перекручених сюжетів. Не вщухають дискусії і навколо терміна “державність”, взаємозв’язків становлення української державності та націотворення, а також періодизації розвитку Української держави.
У тлумаченні державності вирізняються два основних підходи, які виходять з неоднакового ставлення до співвідношення державності та держави. В одному підході дослідники акцентують увагу на тому, що “державність – це несталий стан територіально-політичної організації суспільства, що володіє обмеженою публічною владою…”. Згідно ж з іншим підходом, якого з часом дотримуються дедалі більше науковців, державність є узагальнюючою ознакою еволюції та сучасного розвитку держав, що виникає незалежно від типології державно-владних формувань і характеризується складною сукупністю соціальних функцій. У такому разі державність є складною багатофункціональною і внутрішньодиференційованою цілісністю, якій притаманна низка важливих рис, особливостей та ознак. У загальному вигляді вони складаються з ознак держави та особливостей її функціонування. Отже, державність характеризує якісний рівень держави, який системно охоплює складні соціокультурні та суспільно-політичні відносини. Це повною мірою стосується й становлення та розвитку української державності.
Початки української державності
Початки української державності своїм корінням сягають сивої давнини, що й вимагає належної уваги до вивчення її витоків та процесу становлення. Першими на шлях державотворення вступили кочові племена та народи Північного Причорномор’я – кімерійці, скіфи та сармати. Кімерійці були першим народом Східної Європи, справжню назву якого було зафіксовано в давніх джерелах і дійшло до нашого часу (час існування Х-УІІ чи ІХ- VII ст. до н.е.). У VII ст. до н.е. з Азії в Північне Причорномор’я переселилися численні племена скіфів, які завоювали величезну територію між Доном, Дніпром та Дунаєм. Територію, на якій сформувався Скіфський племінний союз, що існував упродовж УТТ-ТТТ ст. до н.е. і мав ознаки ранньої державності, античні автори називали “Скіфією”, або “Великою Скіфією”. У ІІІ ст. до н.е. на території Північного Причорномор’я стали панувати сармати (савромати, алани, роксолани), які розвивали власну протодержавність упродовж наступних шести століть (Ш ст. до н.е. – Ш ст. н.е.). Помітним явищем в українській історії стали грецькі міста-держави, що виникли в Криму та Північному Причорномор’ї у VII ст. до н.е. і перенесли з метрополії більш- менш розвинуті форми владарювання.
На початку І тисячоліття на авансцену європейської історії виходить східнослов’ янський етнос, який у процесі складної еволюції набув рис української народності та утворив власну державу. До часу утворення держави у східних слов’ ян існувало кілька великих племінних об’єднань (поляни, сіверяни, волиняни, бужани, уличі, тіверці та ін.), які упродовж УТ-УП ст. і сформували протодержавні утворення (Волиняно-Бужанський та Полянський союзи). В процесі подальшої консолідації у УТТТ-ТХ ст. виникли ще ширші політичні об’єднання, своєрідні “союзи союзів”, чи “надсоюзи”. Серед таких союзів з часом дедалі більшого значення набував Полянський союз із центром у Києві, який і став територіальною основою для формування східнослов’янської державності.
Незабаром у середньому Подніпров’ї і виникла перша держава східних слов’ян – Руська земля, чи Давньоруська держава (книжна назва – Київська Русь). Наприкінці ІХ ст. розпочався інтенсивний процес окняження земель, тобто підпорядкування владі великого київського князя територій племінних князівств. Якщо в ІХ ст. територія держави обіймала землі Київського,
Чернігівського і Переяславського князівств, то в Х-ХІ ст. – усі східнослов’янські землі. Значну роль у цьому процесі відігравали й князі, які зосереджували у своїх руках вищу адміністративну та військову владу. Більш чіткою ставала й процедура передачі князівської влади: від ідеї старшинства одного з князів роду Рюриковичів до удільної системи та до принципу сюзерені- тету-васалітету. Активною в державотворчих процесах була діяльність і ради старійшин, яка згодом перетворилася в князівську раду (до її складу входили старійшини, бояри та заслужені дружинники).
Поступово здійснювався перехід від дружинної форми організації влади до більш цивілізованих форм владарювання з виокремленням апарату публічної влади, формуванням та вдосконаленням правової системи. Якщо в Х ст. існував “ Закон Руський” з основою у нормах звичаєвого права, то вже на початку ХІ ст. була прийнята “Найдавніша правда”, або “Правда Ярослава”, що формувалася на нормах писаного права. Незабаром вона була доповнена “Поконом вірним”, що визначав розмір данини. У другій половині ХІ ст. світ побачила “Правда Ярославичів” – перший звід законів, що регламентував різнобічні аспекти правової системи. Вдосконалювалася і система оподаткування, про що свідчили відмова від полюддя та встановлення чітких норм податків і повинностей (уставів, уроків та оброків).
У тодішніх державотворчих процесах значущою була і роль Києва як центру тяжіння та консолідації східнослов’янських земель. Вона виявлялася навіть у ті часи, коли вже не існувало єдиної централізованої держави. “Київ, – як зазначають українські історики В.Кремень, Д.Табачник та В.Ткаченко, – так і не перетворився на вотчину якогось князівського роду, а як державницький і культурний центр до 1240 р. так і не був перевершений жодним з руських міст”.
Часів Київської Русі сягають і корені українських історичних традицій безпосереднього народовладдя, які пов’язані з вічовими зібраннями (віче). На вічах були представлені широкі кола народних мас, переважно міщани, інколи й сільські жителі. Характер компетенції віча насамперед визначався його взаємозв’язками з князівською владою. Досить часто народ брав безпосередню участь як у закликанні князів на престол, так і у вигнанні їх “зі стола”. Існував звичай укладання “ряду” між князем і віче, коли той “сідав” у якому-небудь місті. Роль віча значно зростала в часи соціальних потрясінь та в разі загрози з боку кочівників. Але не слід і перебільшувати впливу віча на політичну структуру давньоруського суспільства, яка базувалася передусім на монархічних засадах.
Перше східнослов’янське державне об’єднання, основу якого становили землі українського середнього Подніпров’я, з часом стало поступово занепадати. Посилилися відцентрові тенденції, була порушена політична стабільність і настав час жорстких міжусобиць. Послаблені й децентралізовані князівства не змогли справитися зі зовнішніми загрозами й зупинити монгольську навалу На деякий час центр українського державотворення перемістився на південний захід країни, де утворилося й зміцніло Галицько -Волинське князівство. Але й воно не спромоглося забезпечити сталого, стабільного й довгострокового розвитку української державності.
У другій половині ХІУ ст. більшість українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського, а Східна Галичина опинилася в складі Польського королівства (Королівства Польського).
Проте і в таких умовах державотворча енергія українства не була зведена нанівець. Українці становили майже 90% населення литовської держави, відзначалися вищим рівнем суспільного розвитку та попервах мали чимало засобів для самоідентифікації. Власне, і литовці, приєднавши українські землі внаслідок так званої “мирної експансії”, перейняли від місцевого населення традиції та підходи до організації державного устрою. Запозичувалися принципи владарювання (з дотриманням критерію старшинства представника князівського роду), руські правові норми, військова та адміністративно-податкова система. Представники українських родів продовжували керувати більшістю місцевих князівств. Тогочасна литовська держава, за оцінкою українського історика М.Брайчевського, “була спадкоємцем і продовжувачем традицій Київської Русі”. Тож не випадково українські історики М.Грушевський, О.Єфименко, Н.Полонська-Василенко та інші називають Велике князівство Литовське Литовсько-Руською державою.
Проте з часом становище українців стало погіршуватися. Великі литовські князі, посилюючі централізаторські тенденції, водночас повели наступ і на права та свободи українців.
Розпочався й процес закріпачення українського селянства, який значно посилився унаслідок жорсткої польської експансії. Отже, українці в черговий раз були змушені боротися за власну незалежність та державність зі зброєю в руках.
Подальший розвиток державотворчих процесів пов’язаний із зародженням і діяльністю козацтва та створеною ними військово-політичною організацією під назвою Запорозька Січ (Запорозька Січ). За оцінкою сучасного українського історика В.Смолія, “незаперечним є те, що Запорозька Січ взяла на себе функції Української держави”.
У середньому Подніпров’ї інтенсивний процес становлення козацтва відбувався упродовж XV – першої половини XVI ст. завдяки низці соціоекономічних та суспільно-політичних факторів, зокрема, й державницьким традиціям попередніх епох та намаганню відновити власне врядування. Українське козацтво спромоглося організувати чіткий адміністративний та військовий порядок, встановити власне судочинство тощо. Водночас спостерігалося стрімке розширення меж території козацької України.
Центральне місце у владарюванні відводилося громадському волевиявленню, яке на поняттєвому рівні можна визначити як “колективна воля”. Вона характеризувалася передусім рівністю і свободою громадянського голосу, а також головним місцем ради у системі політичного устрою. Козацька рада не мала юридичного статусу й базувалася не на державному, а на звичаєвому праві, яке отримало назву Вольностей Війська Запорозького. Рада збиралася спочатку для вирішення власне станових, а згодом і загальнодержавних питань.
Залежно від способів формування і компетенції виділяють генеральну (загальну) чи “військову” раду, старшинську раду, а також так звану “чорну” раду.
Генеральна рада являла собою вище законодавчо-розпорядне зібрання козаків-громадян, тобто повноправних членів запорозького товариства. Вона була органом прямого народовладдя і органом широкої народної демократії. Генеральна рада не була постійно діючим органом і збиралася в разі потреби у вирішенні особливо важливих питань життєдіяльності Війська Запорозького: виборів гетьмана і генеральної старшини, укладення договорів з іншими державами, визначення основних напрямів державної політики тощо. Їй повинні були підкорятися всі інші установи Запорозького Війська. Зобов’язуючі владні рішення, розпорядження і постанови приймалися на засадах простої більшості голосів усіх учасників.
Старшинськарада була більш придатною для вирішення повсякденних питань. До її компетенції входило вирішення основних законодавчих, адміністративних, економічних, військових і дипломатичних справ. Чорні ради не були досить поширеним явищем в історії української козаччини, частково ставши елементом козацького бунтарства та виявом безпосереднього впливу рядових козаків на прийняття рішень державної ваги.
Процес становлення української козацької державності значно прискорився під час Визвольної війни українського народу середини XVП ст. Упродовж 1649-1650 рр. у цілому завершився процес творення головних інституцій Української держави, яка в сучасній літературі слушно називається державотворчою спадкоємницею Київської Русі. Зміцнювалася козацька адміністрація, було проведено адміністративний поділ (полки, сотні), формувалася власна фінансова та податкова системи. Старшинська рада перетворювалася в головний орган влади, а гетьман очолював державний апарат і був військовим головнокомандувачем. Активізувалася і дипломатична діяльність, про що свідчить рівень укладених із сусідніми країнами договорів (Зборівського договору, Білоцерківського договору, Московських статей чи Статей Богдана Хмельницького).
Водночас козакам так і не вдалося подолати охлократичних тенденцій. Наприкінці Визвольної війни досить чітко виявилася і тенденція до встановлення одноосібної влади. Рада (попервах ще генеральна, а згодом лише старшинська) збиралася виключно за бажанням гетьмана. Як згодом напише М.Грушевський, “гетьман поза радою править сильно і самовласно, має право над життям і смертю кожного, і військо йому вповні і безгранично послушно”.
Українська козацька держава проіснувала ще понад 150 років, маючи автономний статус у складі Російської держави (Автономна Україна). Проте державотворчий потенціал козацької державності відчувався і в наступні часи української історії. У так званий імперський період (чи час перебування українських земель у складі Російської, Австрійської та Австро-Угорської імперій) традиції козацького врядування відобразилися в початках українського національного
відродження, поглядах автора “Історії Русів”, діяльності Кирило-Мефодіївського товариства, відродженні українського суспільно-політичного життя в другій половині ХІХ ст. та становленні української багатопартійності.
Державність під час Української національно-демократичної революції
Процеси самовизначення України та відродження її державності реалізувалися під час Української національно-демократичної революції 1917-1920 (1921) рр. Падіння самодержав’я привело до активізації національно-визвольного руху в усіх частинах імперії (“весна народів”) та державотворчих процесів в Україні. На хвилі піднесення національно-визвольної боротьби постала Українська Центральна Рада (УЦР), яка повела рішучу боротьбу за самовизначення українського народу. Віхами тодішнього українського державотворення стали Універсали Центральної Ради (УЦР), а також проголошення та діяльність Української Народної Республіки (УНР, утворена в листопаді 1917 р.; влада УЦР-УНР існувала впродовж початку березня 1917 р. – 29 квітня 1918 р.). Внаслідок низки несприятливих внутрішньо- та зовнішньополітичних факторів її замінила Українська держава гетьмана П.Скоропадського (29 квітня – 14 грудня 1918 р.). Незабаром до влади в Україні повернулися колишні очільники УЦР (Директорія УНР, або “Друга УНР”, час існування: грудень 1918 р. – листопад 1920 р.), а на території Західної України була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР, час існування: листопад 1918 р. – липень 1919 р.).
У тодішніх буремних подіях зримо виявилися як значний потенціал українського державотворення, так і недоліки та прорахунки у процесі побудови національної держави. В українському суспільстві визрівали й реалізовувалися трансформаційні процеси, які стали глибинною основою потужних національно-визвольних та державотворчих змагань. “Весна народів” на українських землях позначилася масовими суспільно-політичними акціями, відродженням багатопартійності, формуванням інституцій національної державності, якісною реорганізацією державного апарату та змінами в інших сферах суспільного життя. Водночас давалися взнаки і відсутність консенсусу щодо перспектив розвитку країни, постійні коливання між соціалістичним та загальнодемократичним підходами до реформування країни, суперечливість здійснення соціально-економічних перетворень та деяка зневага до організації влади “на місцях”. Розвиток української державності гальмувався і зовнішніми чинниками, зокрема військовими інтервенціями сусідніх держав та ігноруванням українського питання представниками західних демократій. Сукупність зазначених чинників і призвела до ліквідації незалежності України, встановлення більшовицького правління на Наддніпрянщині, окупації її західних земель Польщею, Румунією та Чехословаччиною.
Українська радянська державність
Українська радянська державність, яка утверджувалася на більшості українських земель упродовж 1920-1980-х рр., характеризувалася сукупністю кількох визначальних обставин: декларативним створенням Радянської України – Української Соціалістичної Радянської Республіки (УРСРР), згодом – Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), поступовою втратою політичного суверенітету; союзним диктатом, на тлі якого вихолощувався й формальний статус України як суверенної республіки; зосередженням реальної влади у партійних секретарів, які здійснювали керівництво, прикриваючись ширмою “диктатури пролетаріату” та “влади трудового народу”; відсутністю багатопартійності та політичного плюралізму; ліквідацією ринкової багатоукладності та ринку взагалі; насадженням офіційної “комуністичної” ідеології (державний соціалізм, радянська демократія).
Радянський режим дещо лібералізувався під час “перебудови” (1985 р. – перша половина 1991 рр.). Однак радянська держава загалом виявилася неспроможною адаптувати принципи політичної демократії та ринкової економіки. З часом дедалі більше українських громадян стали притримуватися ідей економічної самостійності та державної незалежності. Активізувалися громадські рухи, у нових соціально-політичних умовах відроджувалася українська багатопартійність, і демократичні об’єднання все частіше стали відкрито вимагати від влади проведення докорінних перетворень у різних сферах суспільного життя. Врешті Верховна Ради УРСР 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка стала важливим кроком на шляху до утвердження незалежності України. “Українська РСР, – зазначалося в Декларації, – здійснює захист і охорону національної державності українського народу, забезпечує верховенство Конституції та законів республіки на своїй території”. Невдала спроба антиконституційного перевороту, відома під російською абревіатурою “ ГКЧП”, сприяла остаточній переорієнтації українців щодо підтримки національної державності. Як наслідок 24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР проголосила історичний Акт про державну незалежність України, в якому зазначалося: “З моменту проголошення незалежності чинними на території України є тільки її Конституція, закони, постанови уряду та інші акти законодавства республіки”.
Становлення сучасної Української держави завдячує не лише сучасним соціоекономічним та політичним процесам, а й численним народно-визвольним та державницьким змаганням багатьох поколінь українців. Віхами в історії української державності стали Давньоруська держава, Козацька республіка та українські уряди часів Української національно-демократичної революції.