Поняття наукового методу
Не менш важливим і взаємопов’язаним із питанням визначення об’єкта і предмета теорії державного управління є питання методу науки. Адже запорукою успішного розвитку науки управління є віднайдення методу дослідження, адекватного її предмету, та постійне його вдосконалення. На сучасному етапі розвитку наукової галузі “Державне управління” розробка методів дослідження політико-адміністративних аспектів державотворення набуває особливої актуальності, оскільки рівень розвитку будь-якої науки визначається змістовністю і дієвістю методичного забезпечення. Осмислення досягнень та визначення перспектив подальших досліджень у цій сфері зумовлює необхідність застосування адекватних методичних інструментів.
Науковий метод – це спосіб, підхід, інструмент, прийом, яким користується певна наука для дослідження закономірностей, що становлять її предмет. Це комплекс різноманітних засобів, який дає можливість знайти оптимальний шлях до наукової істини. Під методом теоретичного дослідження розуміється сукупність прийомів досягнення мети, поставленої наукою, чи вирішення конкретного дослідницького завдання, а під методологією – вчення про систему методів, що використовується в певній науці.
Як самостійна галузь наукового знання державне управління виробляє власну систему основних понять, принципів, наукових ідей, гіпотез і методів їх реалізації, що збагачують практичний досвід і відображають загальні закономірності предмета державного управління. Сукупність наукових теорій, доповнених методами досліджень, тобто їх методологією, утворює науку управління.
Загалом наука державного управління спирається як на загальнонаукову методологію, так і на спеціальні методи досліджень, що витікають із соціально-гуманітарного, у своїй кінцевій якості, предмета дослідження. У цілому під загальнонауковою методологією мається на увазі принципи, способи та засоби, якими здобувається наукове знання. В межах загальнонаукової методології можна відокремити наступні складові елементи: рівні дослідження, власне методи дослідження, методологічні підходи та форми наукового знання.
Характеристика методів наукових досліджень
Виділяють два методи дослідження: емпіричний та теоретичний. Емпіричний рівень пізнання характеризує отримання початкового, фактологічного знання безпосередньо з досвіду, завдяки таким методам: спостереження, порівняння, опису, вимірювання, аналогії, експерименту.
Спостереження – один із основних методів отримання первинної інформації про досліджуваний об’єкт. Це – активний, цілеспрямований, систематичний, “споглядально-зосереджений” процес відтворення об’єкта, що спирається переважно на діяльність органів чуття.
Порівняння – метод встановлення елементів тотожності та відмінності між досліджуваними об’єктами. На цьому методі оснований ряд емпіричних наук, наприклад, порівняльні анатомія, ембріологія, лінгвістика тощо.
Опис – переведення чуттєво даної інформації на штучну мову – у знаково-символічну форму, зручну для подальшої раціональної обробки.
Вимірювання – процедура визначення кількісних, числових параметрів і властивостей об’єкта засобом застосування певної одиниці вимірювання або еталону.
Аналогія – висновок за ознакою подібності явищ, процесів, властивостей.
Експеримент – активний вплив на об’єкт шляхом створення штучних або екстремальних умов для вивчення його властивостей і закономірностей у “ чистому” вигляді. Експеримент застосовується також для визначення нових і потенційних властивостей об’єкта. Іншим достоїнством експерименту є його повторюваність як критерій загальної наукової значимості та доказовості отриманого знання. За способом реалізації експеримент може бути мисленим або практичним. За сферами реалізації – природничо-науковим, технічним, соціальним (економічним, власне соціальним, політичним, культурним тощо).
На теоретичному рівні пізнання здійснюється перехід від явища до сутності, законів та закономірностей існування об’єкта із застосуванням наступних методів: абстрагування; аналіз; синтез; індукція; дедукція; формалізація; ідеалізація; моделювання; сходження від абстрактного до конкретного.
Метод абстрагування передбачає відокремлення певної риси досліджуваного предмета як критерію для систематизації інформації про цей предмет. Найбільш поширена методологічна помилка при застосуванні методу абстрагування полягає в певній підміні понять: замість визначення критерію систематизації риса, що відокремлюється, розглядається як головна, сутнісна риса досліджуваного предмета. Критерієм для такого визначення є позанаукові ознаки “наочності”, “очевидності” тощо. Насправді висновок щодо того, що певна риса предмета є головною, а інша – другорядною має стати результатом, а не передумовою дослідження.
Метод аналізу передбачає розклад інформації про предмет дослідження на складові елементи. Метод синтезу навпаки, означає зведення розрізнених елементів інформації про предмет дослідження до нової цілісної системи з метою отримання нового знання. Часто метод синтезу застосовується по відношенню до результатів використання методу аналізу.
Методи індукції та дедукції можуть бути об’єднані під спільною назвою методу редукції (зведення). Дедукція означає здійснення загального висновку на підставі часткового факту, зведення цілого до часткового. Якщо у доктора Ватсона палець у крейді (частковий факт), значить він весь день провів у більярдному клубі (загальний висновок), – розмірковував Шерлок Холмс, застосовуючи свій знаменитий “дедуктивний метод”. Індукція, навпаки, означає здійснення часткового висновку із більш загальної посилки, тобто зведення часткового факту до загальної підстави. Перефразуючи Шерлока Холмса, можна сказати: якщо доктор Ватсон провів весь день у більярдному клубі (загальна посилка), то в нього має бути палець у крейді (частковий висновок). Це, так би мовити, “індуктивний метод”, альтернативний “дедуктивному методу” Холмса.
Методи формалізації та ідеалізації теж можуть бути об’єднані під спільною назвою методу теоретичного моделювання. Відрізняються ці методи спрямованістю такого моделювання. Метод формалізації виходить з того, що є та здійснює узагальнення фактично наявної інформації про предмет дослідження. Метод ідеалізації діє зворотним чином: він виходить з того, що має бути та за таким критерієм оцінює фактично наявний стан справ. Розглянемо такий об’єкт дослідження, як група слухачів Академії. Формалізована модель такої групи – середній вік, середній стаж державної служби, середній рівень займаних посад тощо. Ідеалізована модель, навпаки, буде виходити з уявлень викладацького складу про “ідеального слухача” та використовуватися для оцінки фактично наявного положення відповідно до цього ідеалу.
Крім теоретичних моделей (“ідеальний слухач”, “ідеальний керівник”, “ідеальний газ” тощо) існують також і практичні моделі – тобто штучні об’єкти, які заміщують реальні об’єкти, наприклад “штучне серце”, “скляне око ”, “макет водія”, “лабораторний пацюк” тощо. Взагалі будь-яка модель – це такий аналог оригіналу, подібність якому в певному пізнавальному чи практичному відношенні є суттєвою, а відмінність другорядною. Усе залежить від мети, завдання і реальних можливостей дослідження.
Отже, моделювання – це відносно самостійний та універсальний метод створення та використання моделей, тобто аналогів реальних об’єктів з метою вивчення їх суттєвих з точки зору певного завдання властивостей в умовах обмежених можливостей пізнавальної чи практичної діяльності.
Метод сходження від абстрактного до конкретного означає вимогу розгляду предмета дослідження не ізольовано (абстрактно), а системно, у сукупності його взаємозв’язків з іншими предметами. Це рух пізнання від однобічного, обмеженого знання про об’єкт до синтезу багатьох визначень його. Це спосіб досягнення конкретності істини. Метод абстрагування дійсно спрощує розгляд предмета на початкових етапах дослідження, створює сприятливі умови для набуття об’єктивних знань про цей предмет. Проблема полягає в тому, що хоча абстрактне мислення і є необхідним елементом наукового підходу, але цей елемент не є ні достатнім, ні навіть визначаючим. Наукове мислення в принципі не може зупинятися на абстрактній стадії. У Г.Гєгєля є таке есе “Хто мислить абстрактно?”. Там він описує таку уявну ситуацію. Вулицями міста на страту ведуть засудженого злочинця. І натовп на вулицях волає: “Мерзотник!” і т. ін. Лише молода дівчина помітила, що цей злочинець – вродливий парубок і подумала, як же він занапастив своє життя. Питання: хто мислить абстрактно – натовп або дівчина? Відповідь: абстрактно мислить натовп. Натовп бачить тільки одну, ізольовану (абстраговану) рису явища – засудженого злочинця. А саме дівчина мислить науково, здійснивши сходження від абстрактного (злочинця) до конкретного (занапащене життя) та розглянувши це явище в усій сукупності його взаємозв’язків.
Методи досліджень інтегруються в методологічні підходи, тобто їх комплекси. В цілому можна відокремити наступні підходи.
Історичний підхід – пізнавальна установка на опис явища в реальному просторі і часі його функціонування та розвитку з урахуванням як унікальних і неповторних, так і всезагальних, необхідних і повторюваних рис і властивостей.
Логічний підхід – побудова теоретичної моделі об’єкта шляхом виокремлення всезагального, необхідного і повторюваного, абстрагуючись від несуттєвого, одиничного та випадкового.
Гіпотетико-дедуктивний метод – створення системи дедуктивно пов’язаних між собою гіпотез, із перевірки яких у кінцевому підсумку робляться висновки як щодо достовірності фактів, так і істинності вихідної, базової гіпотези. Це – опосередкований метод наукового пізнання в умовах його високої теоретизації та неможливості безпосередньої перевірки його абстрактних гіпотез.
Системний підхід – установка на розгляд об’єкта як системи або елемента більш загальної системи, тобто сукупності елементів, які існують у їх єдності та взаємозв’язку і в контексті загальних системних характеристик об’єкта як цілого, які не зводяться до суми властивостей його частин.
Структурно-функціональний підхід – різновид системного підходу, коли функціонування кожного елемента і системи в цілому розглядається з точки зору функціональної єдності, структурної впорядкованості, необхідності та доцільності.
Як останній елемент загальнонаукової методології можна вказати на форми наукового знання. Ці форми такі: факт, проблема, гіпотеза, ідея, концепція, теорія.
Факт – подія або (та) інформація (знання) про неї. Науковий факт – факт, апробований на предмет його всезагальності та необхідності: практично, внаслідок його повторюваності або можливості бути відтвореним, наприклад в експерименті; теоретично – внаслідок його розуміння чи можливості бути інтерпретованим у межах певної наукової системи знань, теорії.
Проблема – знання про незнання або неповне, недостатнє знання про об’єкт. Наукова проблема – це форма “наукового незнання” (Гєльвєцій), а не побутового невігластва, – яке перетворює вирішення будь-якого, навіть дріб’язкового питання на “проблему”. Дійсна, науко – ва проблема виникає на основі проблемної ситуації, коли нові наукові факти не можуть бути пояснені засобами наявних знань та методів. Так виникає потреба в нових знаннях та методах переходу від незнання до знання.
Гіпотеза – теоретичне припущення високого ступеня ймовірності. Інші вимоги до гіпотези: 1) можливість практичної, дослідної перевірки наслідків припущення; 2) коло явищ, які вона пояснює, має бути якнайширшим; 3) здатність передбачати нові явища; 4) логічна несуперечливість.
Ідея – базове, системоутворююче, евристичне і конструктивне поняття, що формує цілісне уявлення про об’єкт та адекватне розуміння його сутності. Здатність “генерувати” ідеї та втілювати їх у життя – основний показник творчих здібностей суб’єкта.
Концепція – задум, спосіб реалізації ідеї в певній системі знань.
Теорія – систематизована, логічно несуперечлива форма знань, яка відображає сутність об’єкта чи закон його існування. Теорія – результат практичної перевірки гіпотези та реалізації певної ідеї. Наявність теорії характеризує міру розвиненості наукового пізнання. Теоретичність, як і об’єктивність, – один із основних критеріїв наукового знання.
Серйозні ускладнення практичного застосування загальнонаукової методології в соціально-гуманітарній галузі, принципові обмеження такого застосування викликали до життя спроби розроблення специфічної методології гуманітарного дослідження. Такою альтернативною методологією стала герменевтика. В буквальному перекладі слово “герменевтика” означає наука про розуміння та початково сформувалася як метод літературної критики, насамперед – метод тлумачення текстів. У випадку застосування герменевтики як загальногуманітарної методології дослідження як текст інтерпретується суспільний процес. Вихідний принцип герменевтичної методології полягає ось у чому. Оскільки об’єктивний зміст суспільного процесу є значною мірою фіктивним, його встановлення з епістемологічної точки зору значною мірою знецінюється. Отже, метою дослідження в гуманітарній галузі повинно стати встановлення об ’єктивного сенсу суспільних процесів – інтерсуб’єктивного значення тих чи інших подій, спільного для їх учасників та дослідника.
Технічним засобом такого встановлення виступає контекстна інтерпретація. Одним із принципів такої інтерпретації є принцип герменевтичного кола: розуміння значень окремих деталей тексту або суспільного процесу неможливе без попереднього розуміння цілого (контексту). Але розуміння цілого досягається через розуміння окремих деталей. Таким чином, герменевтична інтерпретація рухається по спіралі: від тлумачення часткового до тлумачення цілого, а від нього – знову до тлумачення часткового. Згідно з поглядами В.Дільтєя початкова можливість попереднього розуміння цілого визначається темпоральністю – тобто внутрішнім усвідомленням часу, що притаманне кожній людині. Так, наприклад, свічка, яка горить, змінює свою форму, зовнішній вигляд тощо. Але, попри це, ми сприймаємо цю свічку як один і той самий предмет. Ця єдність сприйняття забезпечується саме темпоральністю, відчуттям часу Подібне явище стосовно емпіричних відчуттів І.Кант визначав як “трансцендентальну єдність аперцепції” (сприйняття).
В управлінській науці вирізняють три групи найважливіших методів (підходів) дослідження, специфіка яких зумовлена особливою природою державного управління як діяльності публічної адміністрації і пов’язаних із цим різноманітних факторів політичного, економічного, соціально-культурного характеру:
1) загальні методи дослідження явищ і процесів управління;
2) логічні методи пізнання;
3) емпіричні методи дослідження.
Загальні наукові методи
До загальних методів належать:
– метод діалектики, що дає можливість розглянути динаміку суспільно-політичних процесів: становлення і розвиток інститутів публічної влади. Діалектика розглядає явища в розвитку, в органічному зв’язку з політичними, економічними, соціальними, демографічними та іншими процесами, що відбуваються в суспільстві. Саме такий підхід забезпечує виявлення та розв’язання політико-адміністративних проблем, що виникають у суспільстві, розкриває діалектичну єдність та детермінованість загальних політико- економічних процесів з еволюцією публічної адміністрації;
– інституційний підхід – через зосередження на структурно-функціональних засадах побудови системи органів публічної влади та формально-правовій характеристиці політичної системи – дає можливість дослідити взаємозалежність і взаємозв’язок між змінами інституційних структур апарату державного управління і змістом державної політики;
– соціологічний підхід, який дає можливість досліджувати апарат державного управління з точки зору його ефективності (досягнення бажаних організаційних цілей) і продуктивності (досягнення цілей без зайвих затрат);
– комплексний підхід, зважаючи на складність і неоднозначність у методологічному аспекті феномену публічної адміністрації, дає можливість вийти за межі суто адміністративно-управлінської сфери і застосувати методи інших суспільно-гуманітарних наук та наукових знань – політології, юридичної науки, менеджменту, історії, соціології, філософії, психології тощо. Це сприяє більш повному дослідженню предмета науки та суттєвому підкріпленню методів управлінської науки арсеналом і результатами досліджень згаданих наук;
– історичний підхід базується на дослідженні системи публічної влади виходячи з історичної парадигми та факторів, що впливають на її розвиток (політичних, економічних, соціальних, культурних тощо) та допомагає відстежувати вплив зовнішнього середовища в часовому просторі на управлінську систему, передбачати та аналізувати її еволюцію, адекватну викликам часу Ґрунтуючись на тому, що система інститутів публічної влади у кожен історичний період визначається конкретними суспільно-політичними факторами, притаманними цим періодам, цей метод дає можливість установити переваги та недоліки існуючої сьогодні в Україні структурно-функціональної моделі виконавчої влади, стан її співвідношення і взаємодії з іншими гілками державної влади і місцевим самоврядуванням, окреслити підходи щодо її вдосконалення та оптимізації;
– культурологічний підхід дає можливість установити залежність управлінської поведінки суб’єктів державного управління від рівня культури суспільства;
– біхевіористський підхід, що сформований під впливом психологічних чинників, розглядає організацію передусім як соціальну систему, в якій формуються і розвиваються відносини, конфлікти й зв’язки, що їх керівник не завжди спроможний зрозуміти й проконтролювати. На відміну від інших підходів, біхевіористський метод фокусує увагу на людському факторі, взаємозв’язках та співпраці державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування, наголошуючи на розвитку інтуїції, спонукаючи управлінців та науковців досліджувати нераціональні й раціональні, неформальні й формальні аспекти організаційної поведінки.
Логічні методи пізнання
Другу групу становлять логічні методи пізнання:
– системний підхід дає можливість розгляду державно-управлінських явищ у сукупності соціальних зв’язків, виявлення цілого та його частин, вивчити окремі складові апарату державного управління в загальній системі організації державної влади. Цей метод зосереджується на організаційно-структурних формах, у яких здійснюється управлінська діяльність, та розглядає організацію як цілісне явище, всі складові якої взаємопов’язані цілями, функціями, принципами, методами, структурами, процесами, кадрами і ресурсним забезпеченням. Цей підхід, що передбачає структурування, ранжування проблем, дав можливість розгляду досліджуваного явища як системи, тобто багатьох взаємозалежних і взаємопов’язаних елементів, що становлять певну цілісність, і на цій основі здійснити пошук та визначити можливості і напрями розвитку управлінської науки;
– функціональний підхід, фіксуючи увагу на специфіці змісту управлінської діяльності, є підставою виявлення об’єктивно необхідних на відповідному етапі державотворення функцій державного управління, пошуку оптимальних варіантів їх розподілу в апараті державного управління;
– метод структурного аналізу, зважаючи на те, що виконавча влада реалізується через відповідну структуру – систему органів, сприяє розробці науково обґрунтованої методології визначення функцій апарату державного управління та дає можливість різноманітність цих функцій звести до таких науково обґрунтованих організаційних форм виконавчої влади, які не тільки відповідають різноманітності системи об’єктів управління, а й спроможні забезпечити оптимальність її розвитку;
– структурно-функціональний метод через адекватний опис сутності єдності структурного та функціонального аспектів організації апарату державного управління дає можливість обґрунтувати особливості окремих форм виявлення цієї сутності на різних рівнях системи виконавчої влади, в її конкретних підсистемах, ланках і на цій основі запропонувати практичні заходи щодо оптимізації відповідності між структурою і функціями кожного окремого суб’єкта державного управління (органу виконавчої влади);
– метод аналізу і синтезу через дослідження елементів логічної структури науки державного управління сприяє узагальненню основних понять, принципів, категорій науки; через розгляд управлінської діяльності з різних позицій дає можливість побудувати об’ ємну модель системи публічної адміністрації;
– порівняльний (компаративний) метод через вивчення та використання практики публічного управління в інших країнах (передусім розвинутих, демократичних) – дає можливість виявляти тенденції і напрями розвитку публічної адміністрації, її взаємозв’язки з іншими суб’єктами публічної влади та визначити її місце в державному механізмі. Саме таким шляхом можна вести пошук оптимальної моделі виконавчої влади, місцевого самоврядування та апробовувати успішні зарубіжні механізми для вирішення тих чи інших управлінських проблем у вітчизняному державотворенні;
– ситуативний метод через інтерпретування існуючих напрацювань у сфері політико-управлінської теорії на сучасний стан публічної адміністрації і передбачення можливих змін сприяє розробленню науково обґрунтованої методології оптимізації державного та муніципального управління.
До логічних методів також віднесені інші теоретичні прийоми – індукція і дедукція, моделювання, експеримент, абстрагування, узагальнення і обмеження, сходження від абстрактного до конкретного та ін.
Методи емпіричних досліджень
До третьої групи належать методи емпіричних досліджень – сукупність конкретних прийомів, за допомогою яких нагромаджується і систематизується емпіричний матеріал і дані інших близьких наук:
– аналіз джерельної бази (контент-аналіз) з проблематики публічної адміністрації українських, зарубіжних і радянських учених дає можливість розглянути соціальну природу та сутність публічного управління і на цих засадах розвинути теоретичні основи державного управління;
– аналіз документальної бази (законів, нормативно-правових актів, управлінських документів, статистичних даних тощо) дає можливість визначити недоліки законодавчого та нормотворчого характеру, що негативно впливають на ефективність державного управління, та визначити загальні підходи вдосконалення якості правового забезпечення політико-управлінської діяльності;
– аналіз та узагальнення практичної діяльності публічної адміністрації у контексті переходу до нової парадигми місії публічної влади дає змогу встановити найбільш об’єктивні методологічні підходи щодо розмежування і збалансування функцій і повноважень органів державної та муніципальної влади з метою підвищення їх ефективності.
Кожен із названих методів (їх груп) застосовують не ізольовано, а в комплексі, що дає змогу отримати більш повні та всебічні результати наукових досліджень. Використовуючи систему основних понять і методи теоретичних досліджень, управлінська наука виробляє власну методологію для більш повного та об’єктивного практичного вирішення своїх основних завдань.
Державне управління як багатоаспектне явище об’єктивно потребує залучення та поєднання методології багатьох наукових галузей, тобто застосування міждисциплінарних підходів. Адже при вивченні суспільних явищ міждисциплінарний метод зарекомендував себе як найбільш ефективний: коопераційна взаємодія різних соціально-гуманітарних дисциплін збільшує можливості аналізу, звільняючи його від одноманітності, зумовленої абсолютизацією підходів, властивих окремим наукам. Разом з тим важливо уникнути загрози певної методологічної розмитості і забезпечити цілісність стратегії певного дослідження, при цьому слід використати все міждисциплінарне багатство накопиченого методологічного інструментарію.