Сутність та особливості постмодернізму
Постмодернізм як форма рефлексії виник у результаті осмислення розвитку західного суспільства за останні два-три століття, іменовані Сучасністю. Відповідно для позначення епохи,
що змінила Сучасність, поряд із терміном “постмодернізм” використовуються й інші: “постмодерн”, “постсучасність”, “пізня сучасність”. Терміни “постмодернізм” і “постмодерн” більше підходять для культури і мистецтва, тоді як інші мають більш широкий зміст, охоплюючи глобальні суспільні і культурні процеси.
У цілому можна сказати, що в ХІХ і XX ст. людство йшло від одного розчарування до іншого, марно намагаючись наблизитися до світлого майбутнього. Очевидним стає внутрішня криза парадигми модерну Всесвітнє панування тих культурних сфер, що визначають і підтримують модерну парадигму, ставиться під сумнів і всебічно переглядається. У наші дні людство відчуває загрозу від:
– науки, що не знає меж у своїй безвідповідальності;
– техніки, що не служить людині, а поневолює її;
– промисловості, що планомірно знищує навколишнє середовище;
– демократії, що діє тільки у формальних юридичних рамках і не здатна забезпечити соціальну справедливість.
Особливості постмодернізму
Для постмодернізму властиві такі особливості:
По-перше, він виступає як ідейний супротивник модернізму, філософського і світоглядного напряму, що проповідує невтримний розвиток науки і науково-технічного прогресу.
По-друге, він вбачає основну причину трагедій ХХ ст. у раціоналізмі, позбавленому морального, гуманістичного начала. І в цьому аспекті постмодернізм критикує технологічну парадигму розвитку суспільства як антигуманну, детерміністську, що призводить до трагічних наслідків для суспільства.
По-третє, якщо в методологічному контексті раціоналізм спирається на ідеї системності, цілісності, детермінізму, закономірності, єдності сутності, строгі, кількісні методи досліджень, то постмодернізм проповідує хаос, розпад, перехідність, стихію, плюралізм, релятивізм, додатковість, якісні підходи до осмислення різноманіття прояву сутностей реальності. Для постмодернізму властиво принципово інше розуміння цілісності, коли частина і ціле розглядаються як суверенні і взаємопроникаючі. Важливою особливістю його є і когерентність, тобто синхронізованість, узгодженість подій і процесів. Якщо модерністська технологія строго детерміністична, вибудовує ланцюжки причинно-наслідкових зв’язків, то постмодерністський підхід передбачає інші форми взаємодії: зв’язок станів, кореляцію тощо.
Значний внесок у розвиток уявлень про соціальні технології зробив К.Мангейм, німецький філософ і соціолог, один із засновників соціології пізнання. Аналізуючи сучасне йому суспільство, К.Мангейм формулює висновок про те, що поява “масових суспільств” і подальший розвиток демократії усе більш піддаються небезпеці встановлення тоталітарного режиму. Показовими є його уявлення, наприклад, про соціальні технології, які дослідник розуміє як сукупність методів, що роблять вплив на поводження людини і службовців у руках уряду сильними засобами соціального контролю, і полягають у тому, що характер соціального розвитку значною мірою детермінований ступенем досконалості методів соціального управління. Самі ці методи, що дослідник і називає технологіями, не є ні гарними, ні поганими, однак їх досконалість і ефективність обмежують можливості розвитку сучасного суспільства. Основна тенденція їх розвитку полягає в посиленні централізації, концентрації влади і механізмів соціального контролю, що зміцнює влада меншості (отже, суперечить принципам демократії) і провокує настання тоталітаризму.
Єдино можливий вихід із зазначеної ситуації, на думку К.Мангейма, полягає в прихильності керівників до принципів гуманізму, знання ними основ соціології і управління. Тільки в цьому випадку управлінська еліта виявиться здатною до стимулювання демократичного саморозвитку суспільства за допомогою соціальних технологій.
Дисциплінарне суспільство
М.Фуко, розглядаючи соціальні аспекти влади, увів у наукових обіг поняття дисциплінарного суспільства. Сфера наукового пошуку М.Фуко дуже широка, однак у нашому дослідженні буде приділена увага тій частині його досліджень, що присвячена аналізу влади. У роботі “Наглядати і карати” (1975), присвяченій “фізиці влади”, М.Фуко одним із перших звернув увагу на зміну природи влади, її трансформацію в напрямі технологізації, що пов’язано із становленням буржуазного, раціоналістичного і демократичного начал у суспільстві.
Розглядаючи розвиток суспільства і пов’язані з ним владні інститути, М.Фуко відзначає, що в ХУП-ХУШ ст. загальними формулами панування стали “дисципліни” – методи, що роблять можливими детальний контроль над діями тіла, постійне підпорядкування його сил, нав’язування останнім відносин корисності-слухняності-корисності. Характерною ознакою суспільства стає ознака дисциплінарності, оскільки дисципліна продукує “слухняні” тіла, вона збільшує сили тіла (з погляду економічної корисності) і зменшує ті ж самі сили (з погляду політичної слухняності). Як пише М.Фуко, “уїдливе вивчення деталі й одночасно політичний облік дріб’язків, що служать для контролю над людьми, і їхнього використання, проходять через усе класичне століття, несуть із собою цілу сукупність технік, цілий корпус методів і знання, описів, рецептів і даних. І з цих дрібниць, безсумнівно, народилася людина сучасного гуманізму”.
Суспільство, особливо у сфері здійснення влади, здобуває особливий технологічний характер. Далі М.Фуко постулює, що влада – це стратегія, а не надбання, це “механізми, маневри, тактики, техніки, дії”. Це “мережа незмінно напружених, активних відносин”, а не “привілей, яким можна володіти”. Це “сукупний вплив стратегічних позицій” пануючого класу.
Відносини влади у М.Фуко “не локалізуються у відносинах між державою і громадянами”, для них характерна “безперервність”, вони “виражаються в незліченних точках зіткнення і вогнищах нестабільності, кожний з яких несе в собі небезпеку… тимчасової зміни співвідношення сил”. При цьому особливо важливо, на думку М.Фуко, те, що: а) влада робить знання;
б) влада і знання безпосередньо допускають одне одного; в) немає ні відносин влади без відповідного утворення царини знання, ні знання, що не припускає і разом з тим не утворює відносин влади.
Становлення дисциплінарного суспільства, згідно з М.Фуко, пов’язано з “розподілом індивідів у просторі” за допомогою наступних методів:
а) відгородження, при цьому “клітинне” розміщення припускає, що “кожному індивідові приділяється своє місце, кожному місцю – свій індивід”;
б) функціонального розміщення;
в) організації простору по рядах і т. д.
Дисципліна встановлює “контроль над діяльністю” за допомогою: а) розподілу робочого часу; б) деталізації дій у часі; в) кореляції тіла і жесту – наприклад, оптимальна поза учня за партою; г) з’ясування зв’язку між тілом і об’єктом дій – наприклад, прийоми бойового мистецтва; д) вичерпного використання робочого часу тощо. Згідно з М.Фуко “за допомогою цієї техніки підпорядкування починає утворюватися новий об’єкт… Стаючи мішенню нових механізмів влади, тіло підлягає новим формам пізнання. Це скоріше тіло вправи, чим умоглядної фізики”.
Спираючись на зазначені М.Фуко характеристики, дисциплінарне суспільство так само можна назвати технологічним з огляду на нові принципи, закладені в соціальне управління і здійснення влади.
У рамках розробки зазначених контролюючих і дисциплінуючих вправ відбувалося освоєння владою процедур підсумовування і капіталізації часу. Як пише М.Фуко, виявляються: “лінійний час, моменти якого приєднуються один до одного і яке спрямоване до стійкої кінцевої точки (час “еволюції”)”; “соціальний час серійного, спрямованого і кумулятивного типу:
відкриття еволюції як “прогресу”… Макро- і мікрофізика влади уможливили… органічне входження тимчасового, єдиного, безперервного, кумулятивного виміру у відправлення контролю і практики підпорядкувань”.
Головний із висновків, до якого доходить М.Фуко в роботі “Наглядати і карати”, полягає в тому, що “влада в ієархізованому нагляді дисциплін – не річ, якою можна володіти, вона не передається як властивість; вона діє як механізм… Завдяки методам нагляду “фізика” влади – панування над тілом – здійснюється за законами оптики і механіки, за правилами гри просторів, ліній… і не вдається, принаймні в принципі, до надмірності, сили або насильства”.
Через дисципліни виявляється влада Норми, що, на думку М.Фуко, приєдналася до раніше існуючої влади Закону, Слова і Тексту, Традиції. Нормативність або технологічність сучасного суспільства стає такою істотною його якістю, як раціоналістичність або індустріалізм.
Усіх зазначених авторів відрізняє гнучкість підходів до аналізу суспільних процесів. Постмодернізм як інтелектуальний напрям розкриває різноманіття і відкритість соціальних структур. Людське суспільство в постмодерністському аналізі здобуває множинний і багатовимірний характер: воно розпадається і складається на взаємозалежні і взаємопереплетені елементи, системи і підсистеми. Суспільство виявилося улаштоване значно складніше і цікавіше, ніж це передбачалося мислителями епохи класичної науки. Це пов’язано як зі зміною самого суспільства, так і зі зміною підходів до його аналізу. Для постмодернізму, у тому числі у сфері соціологічного наукового знання, характерна наявність суперечливих концепцій, що водночас перебувають у відносинах взаємної додатковості. Тому О.О.Зінов’єва не можна протиставити М.Фуко, а П.Бурдьє – Е.Тоффлеру так само, як неприпустимо протиставлення концепцій “класичної” соціологічної думки, наприклад, К.Маркса і М.Вебера.
Питання про структуру і функції соціально-політичної діяльності і поводження, механізми дій і взаємодій, залишається центральним питанням сучасної західної політології і соціології XX ст., починаючи від теоретичних напрацювань М.Вебера і Т.Парсонса до новітніх розробок А.Гідденса, Н.Лумана, Д.Коулмена, концепції “ колективної дії” М. Олсона і теорії “ комунікативної дії” Ю.Хабермаса.
Теорія диференційованих соціальних систем
Німецький соціолог Н.Луман, автор оригінальної теорії диференційованих соціальних систем, уперше застосував у соціологічному аналізі системно-теоретичні методи, що застосовувалися раніше тільки в таких галузях знання, як загальна теорія систем, кібернетика, біологія або фізіологія. Його концепція фрагментарно викладена в роботах “Теорія суспільства або соціальна технологія” (1971, у співавторстві з Ю.Хабермасом), “Влада” (1975) і довершена в роботі “Соціальні системи”, що була опублікована в 1984 р.
Суть теорії диференційованих соціальних систем полягає в оригінальному трактуванні суспільства не як співтовариства індивідів, а як сукупності комунікацій – подій, що змінюють одна одну в часі. Структура суспільства, таким чином, представлена інститутами, здатними пов’язувати ці події, а принцип структурування полягає в диференціації комунікацій, у яких індивіди відіграють різні соціальні ролі.
Розробляючи теорію диференціації генералізованих засобів комунікації, що лежить в основі диференційованих соціальних систем, Н.Луман ставив перед собою завдання створення теорії, здатної охопити весь соціальний універсум і всю його еволюцію. На глибоке переконання Н.Лумана, “символічно генералізована комунікація” лежить в основі всього соціального, інакше кажучи, сутність суспільства і природа його еволюції можуть бути розкриті винятково виходячи з розуміння його іманентного комунікативного характеру.
У цій системі влада, гроші, право, релігія, мистецтво, істина або любов є комунікативними кодами, тобто комплексними принципами упорядкування неосяжного соціального світу, що мають бінарну структуру. Кібернетичні “1” або “0” стають основою селекції альтернатив. Генералізація комунікативних засобів полягає в тому, що індивіди починають вибирати, здійснювати акт селекції своїх дій, не пов’язуючи їх із конкретною емпіричною ситуацією.
В економічній системі суспільства комунікативним кодом виступають гроші, у науці – істина, а в політичній сфері комунікативним кодом є влада, що розуміється Н.Луманом як “здатність впливати на селективність у прийнятті рішень і здійсненні дій (або бездіяльності) у підлеглих перед особою інших можливостей”. Таким чином, функція влади визначається тим, що “влада встановлює можливі зчеплення подій абсолютно незалежно від волі підлеглої цій владі людини, що робить ті або інші дії, бажає вона цього чи ні”.
Раціоналістична концепція Н.Лумана припускає проникнення математичних, технічних і технологічних принципів у політику і, насамперед, у сферу влади: “Використовувана в природничих науках математична конструкція світу і створювана на її основі автоматична техніка переконують у тому, що висока селективність і контингенція технічних досягнень у жодному разі не допускають випадковості, невизначеності, сваволі або довільності можливих переживань і дій. Навпаки, у цьому разі виявляється усе більш тісна залежність поводження від строгих умов і обмежень… А в рамках подібної концепції високий раціоналізм сильної влади полягає не в переслідуванні форсованих і проте завжди таких, що залишаються проблематичними гарних цілей, а в тому, що все більше число можливостей піддається все більшому числу обмежень. Раціональність саме і полягає в цьому зв’язку можливостей і обмежень, а аж ніяк не в ступені ефективності владних дій. Підвищення раціональності вимагає все більш абстрактних критеріїв прийняття рішень. Дана обставина і виявляє технічний характер влади і її раціональності. У цьому змісті техніка влади може розумітися як демократія, нормуватися відповідно до її конституційних передумов і знову одержувати своє моральне обґрунтування”. Раціонально- технологічну комунікативну концепцію влади Н.Лумана варто вважати основною філософською базою сучасних представлень про сутності демократичного режиму.
Комунікативна концепція влади
Синтетичною концепцією влади варто вважати концепцію німецько – го філософа і соціолога Ю.Хабермаса, який об’єднав у феномені влади комунікативні й адміністративні аспекти. Його представлення про політичну владу зводиться до об’єднання двох її типів: влади, що народжується в процесі комунікації й адміністративно застосовуваної влади. Це зумовлено тим, що “у політичній діяльності перехрещуються два процеси, з одного боку, комунікативна влада може панувати тільки опосередковано, обмежуючи виконавські функції адміністративної, тобто дійсно здійснюваної влади.. .а з другого, цю функцію суспільна думка може здійснити тільки завдяки організованим через демократичні процедури процесам формування рішень.
Суспільство в уявленнях філософа розколюється на дві глобальні підсистеми: економічну підсистему, бюрократизоване державне управління і так звану приватну життєву сферу (родина, вільні асоціації) і публічну сферу (об’єднання приватних осіб і громадян). Першу сферу варто було б назвати легальним суспільством, у якому засобами саморегуляції виступають гроші і влада. Другу – громадянським суспільством, у якому засобами саморегуляції виступають вільні комунікації. Таким чином, призначення і зміст демократичної правової держави стає зрозумілим у ракурсі інституціоналізації форми комунікацій, необхідної для формування загальної волі.
Демократичні процедури є адміністративно-нормативними технологіями і належать сфері легального суспільства. Однак їх основне завдання полягає в тому, щоб розв’язувати проблему інституціоналізації громадської думки, що формується за допомогою вільних комунікацій. Таким чином, адміністративна влада стає на службу в громадянського суспільства, й удосконалювання технологій державного й адміністративного управління в правовому демократичному режимі можливо тільки в цьому напрямі. Без цієї процедури раціоналізації процес вироблення суспільної волі мав би анархічний характер.
Однак домінування адміністративних аспектів і надмірне розширення сфери легального суспільства призводить до деградації сфери вільних комунікацій і руйнування громадянського суспільства. Саме в такий спосіб відбувалося формування всіх тоталітарних і авторитарних режимів.
Ю.Хабермас розрізняє три основних типи технік: техніки, що дають змогу робити речі, змінювати їх і ними маніпулювати; техніки, що дають можливість визначати поводження індивідів, пропонувати їм визначені кінцеві цілі й завдання; і техніки, що дозволяють використовувати системи знаків. Таким чином, філософом формується уявлення про типи технологій, притаманних різним сферам суспільства. Перші, технології виробництва і технології підпорядкування, належать легальному, а другі – технології сигніфікації або комунікації – громадянському суспільству.
Оригінальна концепція німецького соціолога дає змогу об’єднати, здавалося б, несумісні положення: раціональне управління і переважно ірраціональну сферу вільних комунікацій, цілеспрямований характер технологій державного адміністративного управління і феномен “ відкритого”, громадянського суспільства, що може існувати винятково в умовах волі свого розвитку.
У його поданні демократія набуває двоїстого нормативно-технологічного характеру, оскільки в політичній сфері стикаються і перетинаються два протидіючих один одному процеси: процес комунікативного виробництва легітимної влади і процес досягнення легітимації через політичну систему.
Постмодернізм подарував державному управлінню комунікативну функцію та практику, яка має для нього як позитивне, так і негативне значення. Швидкий розвиток РЯ-технологій у державному управлінні з одного боку, сприяє процесам демократизації влади й управління, а з другого боку, веде до переродження управління в комунікацію без прийняття управлінського рішення, в комунікаційну гру без практичного результату.
Комунікативно-технологічна соціальна концепція Ю.Хабермаса припускає технологічну раціоналізацію, формалізацію і інституціоналізацію сфери комунікативно структурованого життєвого світу, що відбувається за допомогою демократичних процедур, що мають цілераціональний характер.
При цьому найважливішим фактором трансформації управління є становлення інформаційного суспільства, для якого, на думку таких його теоретиків, як Д.Бєлл, Д.Рісман, А.Тоффлер, З.Бжєзинський, Дж.Гелбрейт, А.Турен та ін. основними категоріями, що характеризують соціальну реальність, є плюралізм, децентрація, невизначеність, фрагментарність, мінливість, контекстуальність. Принципи плюралізму, децентрації, фрагментарності, що є визначальними для постмодернізму, виражаються, насамперед, у твердженні розмаїтості як основного лейтмотиву постіндустріального суспільства.
Таким чином, постмодернізм не можна розглядати тільки як результат кризи класичної науки та її методології. Він об’єднує позитивні та негативні складові. З одного боку, він відкриває напрями вдосконалення державного управління, а з другого – веде до його деформацій, зниження ефективності. Він орієнтує на гуманізацію, демократизацію державного управління, шукає механізми еволюції та балансу, але й виступає ідеологічною основою маніпулювання, дестабілізації, створення та підтримки міфів.