Поняття системної методології
Популярність системної методології нині наскільки велика, що можна перефразувати відомий афоризм видатних фізиків У.Томсона і Е.Резерфорда відносно науки, яку можна розділити на фізику і збирання марок. Дійсно, серед усіх видів методології системний аналіз є справжнім королем, а всі інші методи можна з упевненістю віднести до його невиразної прислуги.
Тим або іншим аспектам системної методології присвячені тисячі монографій і статей. Найбільш відомими її дослідниками є В.Г.Афанасьєв, Т.Гоббс, В.М.Глушков, О.О.Богданов, Л.Берталанфі, І.В.Блауберг, В.О.Карташов, О.Конт, С.О.Кузьмін, Ю.Г.Марков, Р.Мертон, М.Месарович, Т.Парсонс, Л.А.Петрушенко, В.М.Садовський, М.І.Сетров, Г.Спенсер, В.М.Спіцнадель, Ю.П.Сурмін, Я.Такахара, В.С.Тюхтін, У.Черчмен, Ю.І.Черняк, А.І.Уємов, Е.Г.Юдін та ін.
Системність методології державного управління зумовлена тим, що в основі будь-якого управління і державного особливо лежить ідея порядку, упорядкування, додання системності. Саме ця сутнісна риса державного управління приводить до того, що особливо популярним в управлінні справами держави стає системний підхід.
У цей час досить рельєфно виділяються кілька варіантів розуміння суті системної методології:
– ототожнення її з технологією наукового дослідження. При цьому для самого системного аналізу в цій технології практично немає місця;
– зведення системної методології до системного конструювання. По суті, системно-аналітична діяльність зводиться до системотехнічної діяльності;
– досить вузьке розуміння системної методології, зведення її до однієї з його складових, наприклад до структурно-функціонального аналізу;
– ототожнення системної методології із системним підходом;
– розуміння системної методології як дослідження системних закономірностей;
– у вузькому значенні під системною методологією досить часто розуміють сукупність математичних методів дослідження систем;
– зведення її до сукупності методологічних засобів, які використовуються для підготовки, обґрунтування та розв’язання складних проблем.
Таблиця 3.2. ВИДИ СИСТЄМНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ І ЇХ ХАРКТЕРИСТИКА
| Види діяльності | Мета діяльності | Засоби діяльності | Зміст діяльності |
| Системне пізнання | Отримання знання | Знання, методи пізнання | Вивчення об´єкта і його предмета |
| Системний аналіз | Розуміння проблеми | Інформація, методи її аналізу | Розгляд проблеми за допомогою методів аналізу |
| Системне моделювання | Створення моделі системи | Методи моделювання | Побудова формальної або натурної моделі системи |
| Системне конструювання | Створення системи | Методи конструювання | Проектування і опредмечування системи |
| Системна діагностика | Діагноз системи | Методи діагностики | З´ясування відхилень від норми в структурі і функціях системи |
| Системна оцінка | Оцінка системи | Теорія і методи оцінки | Отримання оцінки системи, її значущості |
Швидше за все те, що називають системною методологією, являє собою недостатньо інтегрований масив методів і прийомів системної діяльності. У табл. 3.2 дається характеристика основних видів системної діяльності.
Системна методологія являє собою досить складну і строкату сукупність принципів, підходів і конкретних методів. Розглянемо її основні складові.
До найважливіших принципів системного аналізу потрібно віднести принципи елементаризму, загального зв’язку, розвитку, цілісності, системності, оптимальності, ієрархії, формалізації, нормативності і цілепокладання. Системна методологія представляється інтегралом цих принципів.
Методологічні підходи в системному аналізі об’єднують сукупність сформованих у практиці пізнання прийомів і способів реалізації системної діяльності. Найбільш важливими серед них виступають системний, структурно-функціональний, конструктивний, комплексний, ситуативний, інноваційний, цільовий, діяльнісний, морфологічний і програмно-цільовий підходи. Їх характеристика представлена в табл. 3.4.
Найважливішою, якщо не головною складовою методології системного аналізу виступають методи. Їх арсенал досить великий. Різноманітні і підходи авторів при їх виділенні. Ю.І.Черняк методи системного дослідження поділяє на чотири групи: неформальні, графічні, кількісні і моделювання. А.В.Ігнатьєва і М.М.Мэксимцов дають класифікацію методів дослідження систем управління, розділяючи їх на три основні групи: 1) методи, засновані на використанні знань і інтуїції фахівців; 2) методи формалізованого представлення систем і 3) комплексні методи.
Методологічний аналіз свідчить, що системна методологія являє собою досить складний інтелектуальний комплекс. В.Г.Афанасьєв відзначав: “Пізнати ціле, цілісну систему – це значить відбити у свідомості людини, у визначених поняттях, категоріях, теоріях його внутрішню природу, його характерні риси, сторони, особливості. Пізнати ціле – значить розкрити:
– його сутність, якісну специфіку, властиві йому системні, інтегральні якості;
– його склад, кількісну і якісну характеристику його частин, компонентів, їх координацію і субординацію, головну з частин, тобто ту основу, на якій насамперед і тримається система;
– їх різноякісність і суперечливість, що є важливим джерелом руху, розвитку цілого;
– його структуру, тобто внутрішню організацію, взаємозв’язок компонентів, установивши при цьому, чому ці компоненти сполучаться, взаємодіють саме так, а не інакше, чому, взаємодіючи, вони утворять саме це, а не інше ціле;
– його функції, тобто його активність, життєдіяльність, так само як і функції частин, установивши при цьому, як ці останні “працюють” на загальні функції;
– його інтегральні, системні фактори, механізми, що забезпечують цілісність системи, її удосконалювання і розвиток, взаємодію;
– його комунікації із зовнішнім середовищем, у тому числі зв’язок із більш великим цілим, частиною якого воно саме є;
– його історію, початок і джерело виникнення, становлення, тенденції і перспективи розвитку, перетворення в якісно нову цілісну систему.
Проблема кризи системного підходу
Саме таке бачення системи і системного підходу на довгі роки визначило погляди на суспільство і державу. До речі, в більшості дисертаційних досліджень саме цими положеннями обмежується процедура обґрунтування і викладу змісту системного методу. Варто звернути увагу на те, що в цій транскрипції системного підходу відчувається зсув акценту на цілісність, якусь завершеність і однозначність системи, у той час як вона найчастіше є багатоликою, поліструктурною і поліфункціональною. Тому поняття “ цілісність”, яке переходить з одного визначення в інше, саме по собі мало що пояснює: цілісність у визначених умовах може бути властивістю окремого елемента або групи елементів; до того ж система в деяких станах (становлення, криза, руйнування) може не мати цю властивість повною мірою. Система, особливо соціальна – це частіше перехід, чим завершений стан. У традиційному й авторитарному суспільстві такий підхід цілком відповідає дійсності стійких, пірамідальних держав, що досить коректно відображалися такою термінологією, як “фундамент”, “базис”, “механізми”, “приводні ремені” тощо. Чим міцнішою, стійкішою і сильнішою у військовому відношенні була така держава, тим довше вона могла існувати в тих історичних умовах. Вступ держави в постіндустріальну інформаційну епоху принципово змінив акцент бачення системи і розуміння її життєздатності. Суспільна система стала розглядатися як споконвічно і завжди перехідна, а держава – як явище, що постійно адаптується й оновлюється.
При цьому перехідність у суспільстві стала масовою набагато раніше появи перехідної методології, що і призвело в 80-90-х рр. до кризи метафізичного розуміння системності і перенесення його на державу. Недостача динаміки, багатоваріантності в системності відчувалася вже при створенні системної методології. Тому У.Р.Еш6і ввів в обіг поняття “поле системи”. Поле системи являє собою фазовий простір, що містить усі лінії поводження, знайдені шляхом реєстрації переходів системи з усіх можливих початкових станів при даній сукупності зовнішніх умов. Поняттям “поля” ми будемо користуватися дуже широко. Воно визначає характерне поводження системи, заміняючи точним представленням неясний опис того, як “діє” або “поводиться” система, – опис, що часто удається виразити тільки словами. Крім того, поле представляє все поводження системи. Це поняття повинне було компенсувати нестачу різноманітного бачення руху систем.
Застосування механістичного моделювання систем приводило до того, що відбувалася втрата їх “життєвої сили”. Реалізація таких моделей на практиці не тільки неминуче омертвляла їх, але й призводила до серйозних помилок, що зводилися до того, що не враховувалася багато- варіантність і динаміка держави як системи та її підсистем. При цьому, що особливо небезпечно для авторитету науки, помилки маскувалися привабливою й авторитетною системною методологією. Від цього застерігав ще І.Р.Пригожин, який відмічав, що жоден методологічний принцип не може виключити, наприклад, ризику зайти в глухий кут у ході наукового дослідження. Не є винятком і системний метод, що, як і будь-який метод, має потребу в постійному розвитку й адаптації до виникаючих у суспільстві принципово нових пізнавальних і практичних завдань.
Разом з тим варто підкреслити, що це аж ніяк не означає кінець системного підходу і припинення його використання в пізнанні та практиці. Навпаки, це говорить про невдале його застосування.
Значні перспективи відкриваються в науці перед системним моделюванням, яке включає дві складові. Перша – це представлення моделі об’єкта або процесу як системи з її основними параметрами і характеристиками. Модель тут бачиться як сукупність взаємопов’язаних між собою елементів, яка відзначається структурною організацією і функціональним призначенням. Друга складова системного моделювання полягає в тому, що системність виступає не тільки як спосіб уявлення, але і спосіб вивчення моделі.
Системне моделювання
Системне моделювання є, по суті, сукупністю конкретних різновидів моделювання, найважливішими серед яких виступають: 1. Атрибутивне моделювання, спрямоване на систематизацію інформації про властивості об’єктів. При цьому використовуються різного роду класифікації, матриці, таблиці, які дають змогу систематизувати властивості об’єктів, виділити серед них головні і другорядні.
- Структурне моделювання, що забезпечує представлення структури об’єкта або процесу моделювання.
- Організаційне моделювання, яке передбачає вивчення організації системи.
- Функціональне моделювання, що орієнтоване на побудову і дослідження функцій явища, що вивчається.
- Структурно-функціональне моделювання, яке ставить за мету дослідження взаємозв’язку структури і функції об’єкта або процесу, що вивчаються.
- Вітальне моделювання, що спрямоване на уявлення і вивчення тих або інших етапів життєвого шляху системи.
Системне моделювання не обмежується задоволенням простої цікавості до моделі. Воно досить прагматичне і його найважливішим призначенням виступає не просто отримання знань про систему, а її оптимізація. По суті, це пошук оптимуму характеристик системи відповідно до деяких критеріїв оптимальності. Тому системне моделювання орієнтоване на пошук у системній моделі оптимальних характеристик з метою перетворення за принципами оптимальності реальних об’єктів практичної діяльності людей.
Синергетична методологія
Подальший розвиток ідеї системності призвів до виникнення принципу, теорії та методу синергізму, який сформувався 80-х рр. ХХ ст., коли системність зазнала перших криз. Синергізм, або мультиплікаційний підхід, відокремився від системного підходу і висувається на передній план серед інших методологічних принципів завдяки тому, що науково-технічна революція і соціальні перетворення підштовхнули дослідження проблеми ефективності. Перед дослідниками й практиками стали дедалі частіше виникати проблеми щодо того, як забезпечити ефективність пізнання або практичної діяльності. Важливо і те, що синергетика, на відміну від класичної теорії систем, досліджує нестійкі, перехідні і складні системи.
Згідно з основоположником синергетики Г.Хагеном, синергетичний підхід відрізняється від традиційного переходом від дослідження простих систем до складних, від закритих до відкритих, від лінійності до нелінійності, від розгляду рівноваги процесів біля рівноваги до делокалізації і нестабільності, до вивчення того, що відбувається далі від рівноваги.
Настала епоха динамічних, перехідних і нерівноважних систем. Це зумовило кризу детерміністського розуміння систем, що склалася під впливом ментальності промислової цивілізації. Криза системності відразу ж позначилася на різкому спаді публікацій, присвячених тим або іншим аспектам системності. Механістичне розуміння системності перестало відповідати реаліям кінця ХХ – початку ХХІ ст.
Вихід із цієї кризи був забезпечений завдяки виникненню дуже суперечливої філософії постмодернізму, яка на противагу категорії система ввела категорію хаос. Відбулися значні концептуально-методологічні зрушення і в природознавстві, пов’язані з активним поширенням ідей і методів синергетики – теорії самоорганізації і розвитку складних систем будь-якої природи. Завдяки таким поняттям, як “біфуркація”, “флуктуація”, “хаос”, “нелінійність”, “невизначеність”, “ безповоротність” тощо відбувається швидке пожвавлення системної теорії. Системність знову починає відповідати духу часу, успішно вирішує різні дослідницькі і практичні завдання в різних сферах людської діяльності.
Синергетика досить сильно впливає на стиль мислення ученого. Вона формує принципово нову парадигму пізнання, найважливішими елементами якої виступає відкритість середовища і систем; нелінійність процесів; розвиток через нестійкість, дисипативність (нестаціонарність); пульсація, ускладнення, деградація і т.ін. структур; а також через структури-атрактори, які є стійкими станами, які ніби притягують до себе всю множину траєкторій системи, що визначаються різними умовами; буферні точки як точки розгалуження можливих шляхів еволюції тощо. В.В.Василькова виділяє такі зразки (патерни) синергетики:
– предметом науки є не тільки загальне, повторюване, але і випадкове, індивідуальне, неповторне (не тільки закони, а й події);
– природний порядок всесвіту не є від віку даним, матерія не інертна, їй властиві джерела саморуху і внутрішньої активності;
– математичне знання не є універсальною мовою і стандартом знання – не менш важливими є якісні “розуміючі” методи;
– детермінізм в описі світу не виключає випадковості – вони узгоджуються і взаємодоповнюють одна одну: якщо в точці біфуркації діє (домінує) випадковість, непередбачуваність, то після вибору шляху розвитку, на етапі більш стійкого існування системи в силу вступає детермінізм;
– розвиток є багатоваріантним і альтернативним як у перспективному, так і в ретроспективному плані, тому можна припустити, що так звані “тупикові проміжні або девіантні шляхи” розвитку можуть бути досконалішими або перспективнішими обраного варіанта розвитку;
– розвиток відбувається через нестійкість, тому не слід побоюватися, а тим більше ігнорувати роль хаосу, флуктуацій у розвитку – хаос не тільки руйнівний, але й конструктивний;
– процес розвитку поєднує в собі дивергентні тенденції (зростання різноманітності) і конвергентні тенденції (згортання різноманітності);
– розвиток світу відбувається за нелінійними законами, тобто не можна зводити його до кумулятивної наступальності, темп і напрям розвитку не заданий однозначно; звідси – нове розуміння проблеми управління складноорганізованими системами: воно повинне орієнтуватися не стільки на бажання керуючого, скільки на власні тенденції розвитку цих систем, а також допускати можливість існування зон (і моментів), вільних від контролю – непередбачуваних.
О.М.Князєва і С.П.Курдюмов, розглядаючи синергетику як філософію надії, дають оцінки її можливостям за такими напрямами:
1) вона може бути використана як основа міждисциплінарного синтезу знання, як основа для діалогу природознавців і гуманітаріїв, для кросдисциплінарної комунікації, діалогу й синтезу науки, діалогу науки і релігії, західного та східного світобачення;
2) вона може забезпечити нову методологію розуміння шляхів еволюції складних соціальних і людиновимірних систем, причин еволюційних криз, загроз катастроф, надійності прогнозів і принципових меж передбачуваності в екології, економіці, соціології, геополітиці;
3) будучи міждисциплінарною, або трансдисциплінарною, за своїм характером, синергетика дає змогу виробити нові підходи до навчання й освіти, до ефективного інформаційного забезпечення різних прошарків суспільства;
4) методологія нелінійного синтезу, заснована на наукових принципах еволюції і коеволюції складних структур світу, може лягти в основу проектування різних шляхів людства в майбутнє.
Нині спостерігається стрімкий розвиток синергетики, її бурхлива експансія навіть на традиційно освоєні сфери науки. Але найголовніше в тому, що синергетика збагатила методологію наукового пізнання.