Характеристика сучасного наукового пізнання та практики
Структура сучасного наукового пізнання – це знята історія його формування та розвитку в згорнутому вигляді, а також зародкові форми, чи елементи, його майбутньої долі. На сьогодні загально-
прийнятою є класифікація наук за об’єктним принципом, а також відносно практики. Так, розрізняють природничі (механіка, фізика, хімія, біологія тощо), суспільні (економічна теорія, соціологія, право, політологія та ін.) та гуманітарні науки (історія, філософія, етика, психологія, культурологія, аксіологія, герменевтика, філологія тощо).
Особливу групу утворюють практикоорієнтовані науки: технічні, аграрні, медичні, екологія, космонавтика тощо, а також управлінські: кібернетика, теорія систем, інформатика, синергетика та ін. До цього класу наукових дисциплін можна віднести і науку державного управління.
Якщо історія науки свідчить про прискорення темпів її розвитку та еволюцію через внутрішню диференціацію форм і типів знання, то сучасний її стан, образно кажучи, можна порівняти з “великим вибухом”, у тому числі з виникненням нових космічних систем.
І все ж, хоч би якою була наука в минулому і якою вона стане в майбутньому, хоч би як змінювались її предмет, завдання, методологія та відношення до практики, вона все одно залишиться особливою формою пізнавального освоєння людиною світу, що здійснюється за критеріями істинності, об’єктивності, логічної обґрунтованості та доказовості, теоретичності, рефлективності та історичності.
Як уже згадувалося, особливістю розвитку сучасного наукового пізнання є тенденції до його технологізації та гуманітаризації. Перша виникає як результат перетворення наукових знань на засіб виробництва, а згодом – на засіб будь-якої практичної діяльності, в тому числі управлінської. Друга тенденція пов’язана з революцією у самосвідомості сучасної науки, переосмисленням її місця і ролі в системі культури взагалі, а не тільки стосовно виробництва чи іншої форми практики. Інакше кажучи, сучасна наука осмислює себе як феномен культури, тобто робить предметом свого дослідження не тільки власну діяльність з її безпосередніми цілями, засобами, механізмами тощо, а й свою культурну функцію, визначає свою кінцеву, стратегічну мету і реалізує певні соціально-культурні цінності.
Слід також зазначити, що вказані тенденції сучасного розвитку наукового пізнання не є результатом його іманентної історичної логіки чи закономірностей еволюції. Навпаки, і історія науки, і сучасні особливості її розвитку не можуть бути правильно зрозумілими, якщо абстрагуватися від характеру взаємодії науки і практики та від змісту самої практики, як і від культурно-історичного контексту в цілому.
Згадаємо, що наука історично аж до ХУП-ХУШ ст., тобто до виникнення науки Нового часу, завойовувала “місце під сонцем” у боротьбі з міфологією і релігією. Цим пояснюється світоглядна, а не практична орієнтація (науки). І лише з виникненням експериментального природознавства і промисловою революцією кінця ХУШ – початку ХІХ ст., коли машини “входять в історію”, починається крутий поворот науки до практики: спочатку виробничої, потім і соціальної.
Під соціальною практикою розуміється цілеспрямована діяльність людей зі зміни самого суспільства: його відносин (економічних, соціальних, політичних, культурних), інститутів, системи влади й управління тощо аж до зміни соціальної психології та культурних цінностей. Земна цивілізація, принаймні, західноєвропейський її тип (на відміну від східного чи азіатського), стає на шлях як науково-технічного прогресу, так і соціальних революцій – спочатку буржуазних, потім соціалістичних. Саме потреби соціальної практики зумовили бурхливий розвиток суспільних наук: економічної теорії, соціології, політології, права тощо, аж до соціальної технології та соціальної інженерії сучасності.
Спинимось докладніше на понятті соціальної технології, оскільки це важливо для більш глибокого розуміння як сутності науки державного управління, так і природи суспільного управління взагалі.
Розробка поняття і проблематики соціальної технології набуває значного поширення наприкінці ХХ ст. як реакція науки на негативні наслідки соціальних експериментів, пов’язаних із безпосереднім застосуванням суспільних наук на практиці, що нерідко оберталося “підгонкою” практики під теорію і політичним насиллям: від “диктатури пролетаріату” до сучасних єзуїтських форм “примусу до миру і демократії”.
Стало очевидним, що між науками про суспільство і практикою має бути якась сполучна ланка на зразок техніки і технічних наук, що опосередковують зв’язок науки (не тільки природознавства) з виробництвом. Такою ланкою і стала соціальна технологія. Настала доба експансії “техне” у соціальну, а згодом – і в духовну сферу життєдіяльності суспільства. Яскравий приклад – Інтернет. Власне кажучи, технологічна парадигма, або принцип “техне”, сьогодні пронизує майже всі сфери життєдіяльності суспільства.
У сучасних наукових дослідженнях розрізняють три “іпостасі” соціальної технології: як об’єктивно-предметний спосіб організації суспільної діяльності і практики, як особливий, технологічний тип знань (знання “як”) і як діяльність із застосування цих знань, до чого, власне, і зводиться суть соціального управління.
У цьому контексті наука державного управління репрезентує технологічний тип знань і “обслуговує” практику державного управління як різновид соціального управління.
Технологічність знання, і в принципі будь-якого іншого ресурсу, означає його здатність виконувати функцію ефективного засобу реалізації управлінської мети. Технологічність знання – це його функціональна якість, яка забезпечується його предметним характером.
Предметність взагалі – це універсальна якість успішної, результативної діяльності, що характеризує її здатність отримувати той результат, що максимально відповідає поставленій меті. За змістом предметність – це органічний синтез об’єктивних і суб’єктивних чинників, чи детермінант, людської діяльності. Цей синтез реалізується у способі діяльності як внутрішній, необхідній формі зв’язку суб’єкта та об’єкта. Внаслідок повторюваності спосіб діяльності набуває усталеної форми алгоритму, що характеризує “логіку діяльності” та зумовлює можливість його подальшої “матеріалізації”, точніше, опредметнення у засобах – знаряддях праці, знаннях, уміннях, навичках тощо.
Отже, предметність – це логіка будь-якої результативної діяльності, а технологічний тип знань – це знання про таку логіку.
Місце та роль державно- управлінської науки у науковому пізнанні та практиці
У зв’язку з цих виникає запитання, чи можна вважати науку державного управління прикладною галуззю щодо суспільних наук? Мабуть що не можна, оскільки це зовсім інший тип знання: не об’єктний, а технологічний, це не тільки і не стільки знання сутності чи закону існування об’єкта (хоча це теж важливо), скільки знання про спосіб його перетворення, зміни. В практиці управління доводиться мати справу з реальними, а не ідеальними об’єктами, не з їх сутністю, а з їх існуванням, не з законами, а механізмами взаємозв’язку як власних елементів об’єкта, так і з іншими об’єктами. Управління передбачає знання “специфічної логіки специфічного предмета”, а це, у свою чергу, вимагає синтезу як наукових, так і ненаукових форм знань – від “здорового глузду” і природної кмітливості до релігії та моралі. Слід зазначити, що технологічний тип знань має управлінську природу і уособлює не традиційний науковий тип раціональності, а саме технологічний. Технологічність є фундаментальним принципом і критерієм сучасного етапу розвитку наукового пізнання та практики.
Загалом державно-управлінський тип наукового знання має відповідати трьом критеріям: істинності, технологічності та аксіологічності. Істинність – це відповідність знання предметному способу управління, що синтезує всі необхідні форми і типи знання для виконання завдань управління, в тому числі знання як про об’єкт, предмет і засоби (ресурси), так і про сам суб’єкт (“пізнай самого себе”: свої можливості, дійсні наміри, світоглядні орієнтації, ціннісні пріоритети, моральні принципи тощо).
Технологічність – відповідність принципам ефективності, оптимальності та раціональності – трьом “китам”, на яких тримається будь-яка технологія.
Аксіологічність – відповідність знання певним суспільним цінностям: від економічних (рентабельність, прибутковість, конкурентоспроможність тощо) чи правових (законність, справедливість тощо) до духовних (моральних, релігійних, естетичних та ін.).
Наука державного управління – це вид пізнавальної діяльності, опосередкованої управлінською практикою. Державне управління сьогодні – це вид професійної діяльності з регулювання суспільних процесів, який має опосередковуватися наукою державного управління, це – знання, уміння і мистецтво управління такими процесами, суспільним розвитком у цілому.
Отже, місце і роль науки державного управління в системі сучасного наукового пізнання та практики визначається природою цієї нової наукової галузі, яка виникає на стику теорії і практики, характеризується технологічним типом раціональності і перебуває в епіцентрі сучасного, постіндустріального етапу розвитку науки і суспільства.