Природа державно- управлінської науки
В Україні, як відомо, галузь науки державного управління офіційно запроваджується Постановою Кабінету Міністрів України “Про затвердження переліку галузей науки, з яких може бути присуджений науковий ступінь” № 1328 від 29 листопада 1997 р. Хоча цьому передували відповідні постанови і накази ВАК України, міністерств освіти, науки і технологій, нарешті визнання державного управління як нової освітньої галузі (закріплено постановою Кабінету Міністрів України № 507 від 24 травня 1997 р.).
Виключно важливим є розуміння природи науки державного управління, оскільки недостатньо чітке усвідомлення та неадекватне її розуміння, зокрема, сутності, внутрішньої структури, методологічних особливостей, історичних умов виникнення та суспільних завдань, які має вирішувати наука державного управління, призводить до значного зниження ефективності і якості наукових, особливо дисертаційних досліджень. Як наслідок дрібнотем’я, низька методологічна культура дослідження та його бюрократизація (формальна відповідність вимогам ВАК та внутрішнім нормативним документам), підміна дослідження реального об’єкта і вирішення дійсної практичної проблеми аналізом текстів інших авторів, дискусією навколо понять тощо. Інший приклад – нарікання з боку представників суміжних, або традиційних наукових дисциплін – економічних, правових, політичних тощо – стосовно “вторгнення” в їх царину. Звідси додаткові експертизи, повторні розгляди, виклики в експертну раду тощо, не беручи до уваги постійне нагадування з боку органів державної влади про необхідність посилення практичної спрямованості наукових досліджень та розробки дієвих рекомендацій.
Можна навести ще багато прикладів, та суть у тому, щоб дотримуватись певних мети, завдань, логіки, методології і технології аналізу, які задаються саме специфікою державно-управлінського підходу, природою науки державного управління.
Отже, наскільки це можливо, спробуємо хоча б у вигляді тез розглянути цю вкрай актуальну проблему.
Зауважимо, що наука державного управління – це сучасний, постнекласичний тип знань, притаманний інформаційно-технологічному суспільству. Якщо в класичній науці суб’єкт пізнання виносився за межі пізнавального процесу і наукової картини світу, а в некласичній допускався як “спостерігач”, то в постнекласичній науці він є активним учасником пізнавального процесу, творцем як наукової картини світу, так і нових реальностей цього світу, які хоч і допускаються його законами, але без втручання людини – її волі, бажання, творчої фантазії, цілепокладання і практичної діяльності – неможливі.
Інакше кажучи, “світ без людини” стає “світом людини”, виступає як її проект. Наука і практика стрімко рухаються назустріч одна одній, перетинаються, взаємно збагачуються і трансформуються в якісно нові форми: практика стає “наукоємкою”, а наука – практичною: проективно-конструктивною, або технологічною як за змістом, так і за способом пізнання, ставлення до світу в цілому. Можна також вважати, що на зміну традиційному, просвітницькому типу знання, яке відповідало на запитання “що” і “чому”, приходить інженерна наука в широкому розумінні, яка вчить тому, “як” досягати певної мети в різних сферах життєдіяльності людини і суспільства – від виробництва до духовних практик.
У сучасній літературі, присвяченій філософським проблем науки і техніки, а також логіці та методології науки, все частіше трапляється термін “технонаука” для позначення методологічних особливостей сучасного етапу розвитку наукового пізнання, зокрема таких нових наукових дисциплін, як теорія інформації, кібернетика, комунікативні, у тому числі PR-технології, нанонаука і нанотехнології, генетика і нано-інженерія, біотехнологія, соціальна технологія та ін. Про “технонауку” йшлося також на ХІУ Міжнародному конгресі з логіки, методології та філософії науки, який відбувся 19-26 липня 2011 р. (м. Нансі, Франція). Як зазначають учасники цього конгресу Є.А.Мамчур та В.Г.Горохов, “технонаука – це не технічна наука”, а нова форма організації науки, що інтегрує в собі багато аспектів як природознавства і техніки, так і гуманітарного пізнання”.
У гносеологічному плані можна стверджувати, що з’явився третій, технологічний рівень пізнання, на відміну від емпіричного та теоретичного. Його сутність полягає не тільки в практичному використанні емпіричних і теоретичних знань, а й в особливій формі пізнавального процесу, який здійснюється в інженерній практиці і завершує увесь цикл пізнання.
Доречно зауважити, що в сучасній педагогічній практиці, особливо в середній школі, все ще переважає установка на просвітницький, а не інженерний тип знання. Мало хто з педагогів вчить мистецтву застосування знань на практиці, а тим більше “науці життя”. Як наслідок – байдужість до навчання, “липові” медалісти, невдахи-відмінники, “ботаніки” та ін., або ж, як зазначив в одному із своїх останніх інтерв’ю по телебаченню академік С.Капіца, масова “ідіотизація суспільства”.
На технологічному рівні пізнання, який здійснюється в інженерній практиці, розробляється особлива методологія та здійснюється певна селекція загальнонаукових методів, зокрема моделювання, експерименту, системного підходу, структурно-функціонального аналізу, прогнозування, програмно-цільового підходу тощо. Насамкінець відбувається реорганізація форми проведення наукових досліджень (проекти, гранти та ін.).
Особливістю сучасного етапу розвитку наукового пізнання є взаємозв’язок двох суперечливих тенденцій – технологізації і гуманітаризації науки. Якщо перша пов’язана з перетворенням науки на безпосередню продуктивну силу в епоху НТР, то друга – з усвідомленням місця і ролі науки в системі культури, що актуалізує її (науки) ціннісно-смислові виміри, наприклад відповідальності вченого і технолога перед суспільством, соціальних, економічних, демографічних, валеологічних та інших гуманітарних наслідків тих чи інших інновацій, меж втручання в природу самої людини внаслідок генно-інженерних експериментів тощо.
Важливими передумовами формування науки державного управління як знання сучасного, постіндустріального типу є перетворення управлінської діяльності в основу суспільного виробництва та вирішальний фактор розвитку суспільства в цілому, а також її професіоналізація та інтелектуалізація. Знання стає основним засобом управління. Тому науковий супровід управління і наукове виробництво необхідних для успішного управління знань стають питаннями конкурентоспроможності як окремих установ і організацій, так і держав.
Ураховуючи зазначене, можна вважати, що наука державного управління репрезентує комплекс знань про технологію та сенс державно-управлінської діяльності. Якщо в першому випадку йдеться про знання найбільш ефективних, оптимальних та раціональних способів і засобів досягнення певних державно-управлінських цілей, то в другому – про їх сенс. Це передбачає відповіді на запитання “навіщо?”, яка “ціна питання”?, у тому числі прийнятих або неприйнятих своєчасно рішень, які їх соціальні наслідки? Взагалі, яке суспільне призначення державного управління і на кого, зрештою, має працювати “державна машина”? Ці та інші ціннісно-смислові виміри та запитання становлять блок філософсько-світоглядних, аксіологічних та морально- етичних проблем, без вирішення яких теорія і практика державного управління набувають технократичного або бюрократичного характеру. Якщо предметом дослідження галузі науки державного управління є ті чи інші технологічні або аксіологічні виміри, питання та проблеми, що виникають у реальній управлінській практиці, “задаються” суспільством чи виникають як “виклик історії” тощо, то виникає запитання: яке місце в структурі науки державного управління займає класична теорія пізнання з її діалектикою суб’єкта і об’єкта, проблемою істини тощо? Взагалі, хоч як це парадоксально, чи існує в теорії державного управління власне пізнавальний момент? Якщо існує, то в якій формі? Якщо не існує, то чи можна таку теорію вважати наукою? (аргумент тих, хто все ще не визнає державне управління як науку).
Ствердні відповіді на ці запитання передбачають подолання “консервативної сили”, традиційних уявлень про науку, її об’єкт, предмет, засіб, тип суб’єкта, характер теорії тощо. Ключовим моментом у поясненні суті науки державного управління є розуміння її проективно-конструктивної природи. Це означає, що об’єктом пізнання виступає не стільки сам зовнішній об’єкт як частина об’єктивної реальності з її властивостями, закономірностями, законами існування тощо, а дія з ним, яка, по суті, має управлінський зміст, оскільки це: а) цілеспрямований вплив на об’єкт для отримання певного, потрібного суб’єкту ефекта, результату; б) на передній план тут виступає не матеріальна (закон), а ідеальна (мета) причинність. Управління, по суті, – це дія цільової причинності, реалізація задуму суб’єкта як творця. Управління тим і відрізняється від звичайної, в тому числі виконавської діяльності, що воно детермінується образом, моделлю потрібного майбутнього, а не просто наявними ресурсами і можливостями. За великим рахунком, управління створює нові ресурси і можливості. В екзистенційному плані це означає прорив із сфери неможливого у світ можливого і дійсного, це – самовизначення і самоствердження людини як суб’єкта перед туманним і тривожним майбутнім.
Отже, об’єктом науки державного управління виступає саме управління, а предметом – сам зміст реальної управлінської проблеми, пошук оптимальних шляхів її вирішення, найбільш ефективних способів досягнення управлінських цілей та раціональних засобів, доцільних і прийнятих як у технічному, так і в гуманітарному сенсах.
У науці державного управління предмет дослідження є не стільки “даним”, скільки “заданим”. Метою дослідження виступає вироблення певного проекту, моделі, “механізму”, технологічної (“дорожної”) карти, “рецептів”, “практичних рекомендацій” тощо, які вирішують певну управлінську проблему. З переходом від теорії до практики, від науки до технології процес пізнання не закінчується, навпаки, він тільки вступає у завершальну і вирішальну фазу. Фактично завершення пізнавального циклу збігається з “останнім актом” науково-технічної творчості, коли предмет стає новоствореним об’єктом і який виявився “життєздатним” (таким, що ефективно працює, відповідає різноплановим критеріям – економічним, соціальним, політичним, гуманітарним).
Стає також зрозумілим, що істина в науці державного управління вже не може розглядатись суто гносеологічно, як адекватне відображення об’єкта в суб’єкті. Це, скоріше, істинний, єдино правильний шлях до об’єкта у плані як його пізнання, так і практичного перетворення, в кінці якого вже не поняття має відповідати своєму об’єкту, а навпаки, об’єкт відповідає своєму поняттю – проекту, конструкту, людському задуму, управлінській меті. В онтологічному плані вказаний шлях, або спосіб пізнання та практичного перетворення об’єкта має законодоцільний характер, тобто здійснюється за логікою (об’ єктивними законами існування) як самого об’єкта, так і цілями існування суб’єкта, свободою його волевиявлення.
Істина – це результат співтворчості суб’єкта і об’єкта, суб’єкта і суб’єкта, збігу, стику процесів суб’єктивації об’єктивного і об’єктивації суб’єктивного.
Суб’єкт науки державного управління
Розглянемо докладніше питання про суб’єкт науки державного управління і вимоги, яким він має відповідати.
Взагалі, суб’єктом будь-якої діяльності є людина, яка відповідає двом якостям: а) є носієм суб’єктивності (не плутати з суб’єктивізмом), тобто має здатність виробляти і реалізовувати власне ставлення до дійсності; б) має певні здібності, знання, уміння та навички, необхідні для певного виду діяльності.
Управління є універсальною, загально-практичною формою діяльності, яка вимагає від його суб’єкта, крім названого, ще й організаційного таланту, відповідальності, вольових якостей (наполегливості у досягненні цілей, вміння працювати в екстремальних умовах, витримувати перенавантаження тощо), інженерного мислення (здатності знайти вихід з будь-якої кризової ситуації, прийняти оптимальне рішення і т. ін.), насамкінець, мудрості та відкритості для інновацій. (Не випадково, що у своїй теорії ідеальної держави Платон стверджував, що управлінцями народжуються і що державна влада повинна належати філософам. Але якби світом правили ідеї, а не інтереси і якби влада діставалася гідним, а не властолюбивим, то, мабуть, давно вже б настав рай на землі).
У галузі науки державного управління суб’єкт пізнання повинен поєднувати в собі якості вченого, інженера і практика. Крім того, бути творчою і високоморальною людиною, керуватися не тільки “інтересами”, а й ідеями суспільного блага, служіння народу, духовними цінностями.
Структура галузі науки “Державне управління ”
Структуру галузі науки державного управління можна розглядати як із зовнішнього, формального, так і внутрішнього, змістового боку. У першому випадку йдеться про структуру наявних спеціальностей, затверджених ВАКом і яка є не досконалою, у другому – про внутрішню форму організації самого змісту діяльності в галузі науки державного управління. Ця внутрішня форма утворює своєрідний методологічний трикутник, сторонами якого є аксіологічний, пізнавальний та технологічний аспекти державно-управлінської наукової діяльності, яким мають відповідати певні блоки спеціальностей. Так, блоки можуть включати такі спеціальності:
– аксіологічний: філософія державного управління; соціологія державного управління; психологія державного управління; етика державної (чи, ширше, публічної) служби тощо;
– пізнавальний: історія державного управління; теорія державного управління; методи і форми (чи методологія) державного управління;
– технологічний: технології державного управління (або ж соціальні технології в державному управлінні; сьогодні це “ механізми державного управління”, що значно спрощує суть “тех- не” як “мистецтва, майстерності, вміння” згідно з античним розумінням цього поняття); державне управління на центральному, регіональному та місцевому рівнях; організація та управління в державних установах; державна служба та служба в органах місцевого самоврядування.
Кількість таких спеціальностей можна збільшувати або зменшувати залежно від об’єктивних потреб і суб’єктивних можливостей. Але принцип методологічного трикутника має зберігатися.
Іще одне, прикінцеве зауваження стосовно передісторії та історії науки державного управління. Перша сягає корінням сивої давнини: від державно-управлінських ідей і висловлювань Конфуція, Лао-дзи, давньоєгипетських жерців, античних філософів – Сократа, Платона, Аристотеля та інших – аж до Нового часу, коли з’являється експериментальне природознавство і власне класична наука.
До передісторії можна віднести також геніальні ідеї Ш.Монтєск’є та П.Орлика стосовно принципу поділу державної влади на три відомі гілки. Але це теж ще не теорія державного управління.
Протягом першої половини ХХ ст. концептуально оформлюються три парадигми державно-управлінської думки: політична, менеджерська і правова, які віддають перевагу одній із гілок влади – законодавчій, виконавчій, судовій. Те, що їх об’єднує, – це загальна, так би мовити “провладна” парадигма мислення, а не власне управлінська, яка б спиралася на загальну теорію організації і управління в природі (універсумі) та суспільстві. Вперше ідею такої теорії висунув вітчизняний філософ О.О.Богданов у 1913 р. у своїй знаменитій “Тектології” або “Загальній організаційній науці”. У наступний період ця ідея отримала розвиток з виникненням кібернетики, теорії “порядку із хаосу” І.Пригожина і сучасних космогонічних теорій еволюції всесвіту. Проте універсальної теорії організації та управління все ще не існує. Але стало зрозумілим, що в умовах інформаційно-технологічного суспільства та з виникненням проективно- конструктивної парадигми пізнання феномен влади як “вольового відношення” (Гегель), або здатності підкорювати волю одних волі інших, є лише частковим і далеко не кращим епіфеноменом організації та управління в суспільстві. Уже сьогодні можна навести безліч прикладів успішних управлінських практик, побудованих не за принципом “панування – підкорення”, а за логікою співробітництва і взаємодопомоги, партнерства, а не конкуренції. Особливо важливо науково осмислювати ці практики і поширювати їх у наш кризовий час і перед глобальними загрозами, які потребують консолідації суспільства і задіяння творчих сил колективного інтелекту.
В інформаційному суспільстві, коли знання стає основним засобом виробництва та управління і коли з’ являється глобальна інформаційно-технологічна та комунікативна мережа, підриваються традиційні основи, чи “ресурси” (Е.Тоффлер) влади – насилля та гроші. Без перебільшення можна стверджувати, що інформаційно-комунікативні технології – це технічна основа глобальної демократії. Інша справа відповісти на запитання: як скористатися новими можливостями і хто виграє в боротьбі за новий ресурс: влада чи суспільство?
Отже, наука державного управління формується саме в наш час, і її актуальність зростатиме в процесі трансформації України в інформаційне суспільство та інтеграції в глобальну спільноту.