загрузка...

Актуальні проблеми розвитку освіти і науки в умовах глобалізації

Особливості та сучасний стан української політичної еліти

Владні відносини передбачають наявність двох сторін: тих, хто управляє і тих, ким управляють. Взаємовідносини між ними характеризуються надзвичайною асиметричністю: кількісно не надто чисельна управлінська група здійснює суттєвий вплив на спосіб життя, мислення і поведінку значних за чисельністю підвладних їй мас. Для розуміння феномену політичних відносин велике значення має з’ясування ролі кожної з вказаних груп у процесі прийняття політичних рішень.

В першу чергу, аналізу потребує роль управлінської меншості, яку в науці називають «елітою». Цим терміном в широкому соціологічному контексті позначається вищий, відносно замкнений прошарок суспільства, який панує над усіма іншими прошарками у зв’язку зі своїм переважанням за обсягом економічного, політичного або культурного капіталу.

Дослідження політичної еліти та аналіз соціально-філософських аспектів її розвитку і функціонування, проблем національної еліти та її структурних елементів, ролі еліти у функціонуванні соціуму в сучасних трансформаційних процесах набули особливої популярності в зв’язку зі змінами в суспільному житті держави саме після отримання Україною незалежності.

Соціальна рівновага вимагає, щоб у пануючу еліту постійно кооптувались особи з «елітарними якостями» неелітарного походження. Але цього не відбувається, оскільки пануючі еліти охороняють свої привілеї і намагаються передати їх у спадок. Тим самим погіршується склад еліти і відбувається кількісний ріст контреліти. Коли ці процеси набувають досить ши роких масштабів, контреліта за допомогою мобілізованих нею мас, або, навіть без них, скидає владу існуючої еліти і встановлює своє панування.

В демократичному суспільстві еліта в тій чи іншій мірі підконтрольна громадянам і відкрита для входження в її склад осіб, які мають необхідну кваліфікацію і є політично активними. Поняття «політична еліта» характеризує носіїв найбільш яскраво виражених політико-управлінських якостей, які здійснюють керівництво суспільством, що відображає нерівномірність впливу громадян на владу, суперництво і конкуренцію в політичному житті, її ієрархічність і динамізм.

Значна частина еліти незалежної Української держави має номенклатурне минуле, вона знаходилась на другорядних позиціях в радянській системі влади. Єдина елітна група, де переважають люди, що не входили раніше в номенклатуру, - це бізнес-еліта. Латентним періодом формування вітчизняної еліти були часи перебудови. Демократизація суспільного життя створила умови для включення радянської еліти в нові для неї види діяльності, які дозволили трансформувати номенклатурний статус в економічний і політичний.

В цілому ж, не зважаючи на певні зміни, рівень ділових і моральних якостей нинішньої еліти продовжує залишатись невисоким. Для більшості представників «нової буржуазії», яка інтегрувалась у політичну еліту, українська державність була виключно бізнес-проектом, можливістю участі в приватизації національного надбання. Про патріотизм не було й мови. Відчутним був у формуванні нової еліти і кримінальний фактор. В результаті, склалась «гримуча суміш», симбіоз двох моралей: старої, компартійної з її принципом схиляння перед вищими і зневагою до нижчих, і авантюрної моралі «нової буржуазії» з її неповагою до закону. Звідси - пріоритет егоїстичних (корпоративних, групових) інтересів (перш за все економічних) над національними інтересами. Звідси - надвисокий рівень корум- пованості влади.

За умов майже повної відсутності соціального контролю над владою ця обставина стала однією з суттєвих причин кризи українського суспільства. Політичні структури, які складають нинішню еліту, розсипчасті і аморфні, їх роздирають гострі суперечності. Має місце жорстка конкуренція між політичними угрупуван- нями, яка трансформується в непримиренне політичне протистояння. Розподіл сил, що склався всередині елітних угрупувань, не дозволяє жодній з них зайняти домінуюче положення. Широкий спектр політичних партій, в основному кишенькового походження, не відповідає тим ідейно-політичним і ціннісним засадам, що склалися в світовому політичному процесі. Цілком природно, що вони не знаходять відповідної соціальної бази і підтримки. Більш того, в Україні збереглись політичні еліти, які вороже налаштовані до самої незалежності Української держави, що, з точки зору найдемократичнішої держави, не мають права легально існувати і тим більше - активно діяти. Гострота політичної боротьби викликала до життя ще одну негативну тенденцію - політику сепаратизму деяких представників політичної еліти.

В Україні завжди існувала проблема національної еліти, здатної розв’язувати складні державотворчі завдання у конкретній історичній ситуації. Історія відносин української еліти з її народом сповнена драматизму. Полонізація, русифікація вели до втрати національної свідомості, а, разом з тим, і можливості політичного керівництва впливати на церкву і духовне життя народу.

Еліта в Україні першого десятиліття незалежності виявилася неспроможною до швидких комплексних реформ через те, що складалася здебільшого з вихідців соціально-класових груп, які об´єктивно боялися втратити владу; не володіла кадрами, які б відзначалися високою активністю, рішучістю і сучасною управлінською компетентністю; зазнавала сильного спротиву з боку антидержавних і анти- реформістських сил. Розлад механізмів соціального контролю призвів до поглиблення моральної деградації частини її представників, що виявилося у поширенні таких явищ, як клептократія, корупція; визначальним у політичному курсі був принцип «головне - не реформа, а збереження державності й національно- культурне відродження». Правлячій еліті не протистояла серйозна реформістська опозиція.

За твердженням політологів, Україна, як незалежна держава, ще не сформувала власної еліти усталеним шляхом якісного вибору - починаючи від обдарованої дитини чи студента до керівника-новатора і патріота. Проте, окрім цілеспрямованого втручання держави у довготривалий процес відбору, є ще і інші спонтанні формуючі чинники та соціальні «ліфти», які впливають на механізм становлення еліт. Епістемологія цього соціального механізму обумовлена природою функцій та ролей, що їх виконує національна еліта у суспільному розвитку.

Питання некомпетентності державної еліти значною мірою пов´язане з розмиванням змісту самого слова «еліта». У масовій свідомості належність до еліти визначається наявністю суто зовнішніх ознак, передусім - влади та грошей.

Сучасна українська еліта, незважаючи на швидкі процеси соціальних змін, несе на собі відбиток недавнього минулого стану соціуму. Реально в Україні склалася еліта провінційного типу з наявністю влади при вкрай нестійких статусних позиціях. Таке об´єктивне становище сприяло виробленню і інтеріоризації цінностей патріархально-підданської політичної культури, що відкидає будь-які інновації, соціальний ризик. Така ситуація концентрувалася на рівні української столичної еліти і відтворювалася на регіональних рівнях. Група правлячої еліти являла собою цілісне утворення з дуже твердими механізмами селекції. Поповнення правлячої еліти відбувалося за рахунок її представників з більш низького управлінського рангу, а також найближчого оточення еліти по лініях висхідної мобільності.

В умовах зміни чи руйнування селективних механізмів еліта виявлялася в ситуації різкої зміни простору можливостей, розширення свободи вибору, зміни адаптивних очікувань нового оточення. Така зміна суперечила цінностям патріархально-підданського типу, фізичним і психічним ресурсам індивідів. Це сприяло виникненню елітних квазіформ, маргіналізації груп нової правлячої еліти, що проявилось у зіткненні з моральними дилемами, у посиленні стану когнітивного дисонансу та соціальної амбівалентності.

У цьому процесі закладена як можливість успішної соціальної трансформації, так і можливість загострення міжрегіональних конфліктів, що стимулюють розгалуження у двох напрямках детермінантів ігрового поля української державності. Така можливість закладена в якісних особливостях самої ситуації, що стимулює конфлікт. Пасіонарна енергія і владні устремління регіональних еліт, що формуються, можуть бути спрямовані в конструктивні русла регіонального будівництва, але не у формі федералізму. Діяльність, зорієнтована за межі регіонів, могла б стати поштовхом для економічного росту, етнокультурної і політичної стабілізації.

Українське суспільство створило в собі самому соціально невизначену (віртуальну) реальність, від якої саме ж і потерпає: колишнього соціалізму вже немає, але немає і цивілізованого капіталізму. В країні сформувалися потужні фінансово- промислові й регіональні клани, які за допомогою приватизації захопили найбільш прибуткові галузі народного господарства, вчинили серії фінансових афер і фактично узурпували владу в державі, що забезпечує їм можливість вести розподіл суспільних багатств на свою користь і панування в суспільстві.

Досвід розбудови української держави свідчить, що роль еліти в політичному житті, формуванні органів влади й управління набуває першочергового значення. Через зростаючу та всеохоплюючу кризу суспільства, катастрофічне зубожіння населення та недосконалість державного апарату падає довіра людей до влади, а деякої частини - до самої незалежності України, спроможності українців мати власну державу. Суспільство, яке йде шляхом демократії, не має боятися опозиційної контреліти. Значно більше непокоїть апатія, зневіра, політична байдужість, оскільки на такому ґрунті виникають найкращі умови для застосування насильства і, відповідно, найгірші - для ефективного формування громадянського суспільства.

Нинішній стан правлячої еліти багато в чому визначається її складом. В значній мірі вона рекрутується з людей нової генерації без досвіду політичного управління, але з новими поглядами і підходами до проблем побудови нового суспільства.