Підприємництво та його організаційно-правові засади

3.2. Особливі форми організації підприємництва

Підприємствами колективної власності є виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації, підприємства громадських та релігійних організацій, інші підприємства, передбачені законом.

Кооператив – це добровільне об´єднання громадян для спільного ведення господарської або іншої діяльності з метою спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших питань. Кооператив – це таке товариство, діяльність якого спрямована, в принципі, не на отримання доходів, а на надання допомоги та підтримку членів кооперативу.

Власність кооперативу складається з паїв його учасників. Прибуток, як правило, розподіляється з урахуванням трудової участі членів в діяльності кооперативу. Частина доходу може розподілятись в залежності від паю. Діяльність кооперативу регулюється статутом.

Вищий орган – загальні збори, де кожний учасник має один голос. Виконавчий орган – правління. У випадку, якщо кількість членів виробничого кооперативу становить більше як п´ятдесят осіб, у кооперативі може утворюватися спостережна рада для контролю за діяльністю виконавчого директора кооперативного підприємства. Спостережна рада обирається загальними зборами з числа членів кооперативу у складі трьох – п´яти осіб.

Кооператив може займатись виробництвом та збутом продукції, постачанням, закупівлею та споживанням товарів або послуг, обслуговуванням його членів та інших осіб, будівництвом та експлуатацією житлових будинків.

Види кооперативів за сферами діяльності:

- виробничий (профіль – виробництво товарів);

- переробний (профіль – переробка сировини);

- збутовий (профіль – збут продукції, що виробляється партнерами, в основному, оптова торгівля);

- торговельний (профіль – торгівля продукцією партнерів, в основному, роздрібна торгівля);

- сервісний (профіль – надання різних послуг);

- будівельно-ремонтний (профіль – надання будівельних та ремонтних послуг);

- кооператив з виконання робіт (видобування корисних копалин, рішення науково-технічних проблем тощо).

Таким чином, кооператив – це об´єднання споживачів, фермерів, дрібних виробників. Наприклад, кооперативне товариство оптової закупівлі, кооперативний банк, кооперативне страхове товариство, кооперативне будівельне товариство, кооперативний магазин, садівницький кооператив, житловий кооператив.

З метою здійснення господарської діяльності на засадах підприємництва громадяни можуть утворювати виробничі кооперативи (кооперативні підприємства). Виробничим кооперативом визнається добровільне об´єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що базується на їх особистій трудовій участі та об´єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі у його діяльності.

В ринковій економіці розвинутих країн кооперативи становлять відносно невелику частку (кілька процентів) і зосереджені у сільському господарстві, постачанні сільськогосподарських товарів та закупівлі сировини.

Споживче товариство – самоврядна організація громадян, які на основі добровільності членства, майнової участі та взаємодопомоги об´єднуються для спільної господарської діяльності з метою колективного організованого забезпечення своїх економічних і соціальних інтересів.

Підприємством громадянського об´єднання релігійної організації є унітарне підприємство, засноване на власності об´єднання громадян (громадської організації, політичної партії) або власності релігійної організації для здійснення господарської діяльності з метою виконання їх статутних завдань.

Світовий досвід і практика господарювання показують, що найважливішою ознакою ринкової економіки є існування і взаємодія багатьох великих, середніх і малих підприємств, їх оптимальне співвідношення. Найбільш динамічним елементом структури національної економіки, що постійно змінюється, є мале підприємництво.

Малі підприємства не є особливою організаційною формою господарювання і можуть бути будь-якої форми власності: державними підприємствами, товариствами з обмеженою відповідальністю, акціонерними товариствами, приватними або індивідуальними підприємствами.

Мале підприємництво має такі економіко-виробничі та соціально-економічні переваги: гнучкість, динамізм, здатність швидко пристосовуватись до змін попиту, оперативно створювати і впроваджувати нову техніку та технологію, забезпечення соціальної стабільності, відкритість доступу та легкість входження до цього сектора економіки. Крім того, мале підприємництво має і значні соціально-психологічні переваги, в основі яких лежить схильність до ризику, специфічна мотивація до праці, яка передбачає подолання елементів відчуження і залучення елементів економічного та неекономічного заохочення. Властивий невеликим підприємствам дух ініціативи, підприємливості та динамізму виражається в особливих людських стосунках та специфічному соціально-психологічному кліматі, який допомагає швидкому вирішенню трудових конфліктів між адміністрацією і робітниками. У невеликих трудових колективах, пов´язаних єдиним прагненням до самостійності та виживання, відроджується почуття господаря, скорочуються до мінімуму елементи бюрократизму.

Названі особливості малих підприємств визначають необхідність підтримки і розвитку малого підприємництва в Україні.

Значення і місце малого підприємництва в національній економіці найкраще виявляються в притаманних йому функціях.

По-перше, мале підприємництво формує конкурентне середовище.

По-друге, мале підприємництво, оперативно реагуючи на зміни кон´юнктури ринку, надає ринковій економіці необхідної гнучкості. Ця його риса набула в сучасних умовах особливого значення внаслідок швидкої індивідуалізації та диференціації споживчого попиту, прискорення науково-технічного прогресу (НТП), зростання номенклатури промислових товарів та послуг.

По-третє, величезним є внесок малого підприємництва в здійснення прориву з ряду важливих напрямків НТП, передусім у галузі електроніки, кібернетики, інформатики. Сприяючи прискоренню peaлізації новітніх технічних і комерційних ідей, випуску наукомісткої продукції, малий бізнес, тим самим, виступає провідником НТП. У США на сектор малого бізнесу припадає близько 50 % науково-технічних розробок.

По-четверте, мале підприємництво робить вагомий внесок у вирішення проблеми зайнятості. Ця функція виявляється у здатності малого підприємництва створювати нові робочі місця та поглинати надлишкову робочу силу під час циклічних спадів та структурних зрушень економіки.

По-п´яте, важлива функція малого підприємництва полягає в пом´якшенні соціальної напруги і демократизації ринкових відносин, бо саме воно є фундаментальною основою формування середнього класу.

За умов дестабілізації економіки, обмеження фінансових ресурсів саме суб´єкти малого підприємництва не вимагають великих стартових інвестицій, мають швидке обертання ресурсів, спроможні за певної підтримки найбільш швидко і економічно доцільно вирішувати проблеми демонополізації.

Отже, позитивні результати розвитку малого підприємництва в різних країнах показують його необхідність для:

- розвитку конкуренції;

- швидкого насичення ринку товарами та продуктами.

- активізації інноваційних процесів;

- створення додаткових робочих місць;

- формування нового соціального прошарку підприємців-власників.

Селянське (фермерське) господарство. У грудні 1991 р. Верховною Радою України було ухвалено Закон України "Про селянське (фермерське) господарство". Цей Закон визначає економічні, соціальні й правові основи створення та діяльності селянських (фермерських) господарств в Україні. Закон гарантує право громадян України на добровільне створення цих господарств, самостійність їх господарювання, рівність з іншими формами господарювання в агропромисловому комплексі, а працюючих у селянських (фермерських) господарствах – із зайнятими в інших сферах народного господарства.

Закон спрямований на створення умов для розвитку селянських (фермерських) господарств, виробництва в них товарної сільськогосподарської продукції, забезпечення раціонального використання і збереження переданих і наданих їм земель, соціального та правового захисту цих господарств.

Селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян з метою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції.

Членами селянського (фермерського) господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, родичі, які об´єдналися для роботи в цьому господарстві. Членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою).

Право на створення селянського (фермерського) господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досягнув 18-річного віку, виявив таке бажання, має документи, що підтверджують його здатність займатися сільським господарством, та пройшов конкурсний відбір. Першочергове право на створення селянського (фермерського) господарства надається громадянам, які проживають у сільській місцевості та мають необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві. Конкурсний відбір бажаючих створити фермерське господарство проводить районна (міська) конкурсна комісія, склад якої формує районна державна адміністрація (виконавчий орган місцевого самоврядування) і затверджує голова районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район.

Головою селянського (фермерського) господарства є засновник або особа, яка є його правонаступником. Селянське (фермерське) господарство має найменування, печатку і штамп.

Фермерське господарство в системі ринкової економіки народногосподарського комплексу є рівноправною формою ведення господарства поряд із державними, колективними, орендними та іншими підприємствами і організаціями, господарськими товариствами.

Земельні ділянки громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства передаються у приватну власність і надаються в користування, у тому числі на умовах оренди.

Передача земельних ділянок у приватну власність і надання їх у користування здійснюється із земель запасу, а також земель, вилучених (викуплених) у встановленому порядку. Безоплатно земельні ділянки передаються у приватну власність громадян для ведення селянського (фермерського) господарства у межах середньої земельної частки, що обчислюється в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.

Селянське (фермерське) господарство зобов´язане:

- забезпечувати використання землі за цільовим призначенням та відповідно до умов її надання;

- ефективно використовувати землю відповідно до проекту внутрігосподарського землеустрою, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, не допускати погіршення екологічної обстановки на території внаслідок своєї господарської діяльності;

- своєчасно вносити земельний податок або орендну плату за землю;

- не порушувати права власників інших земельних ділянок і землекористувачів, у тому числі орендарів;

- дотримуватися правил добросусідства та ін.

У власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, можуть бути земля, житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, птиця, бджолосім´ї, посіви та посадки сільськогосподарських культур і насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція і доходи від її реалізації, транспортні засоби, кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення для ведення селянського (фермерського) господарства і заняття підсобними промислами.

Фермерське господарство має право вступати у договірні відносини з будь-якими підприємствами, установами, організаціями, з окремими громадянами, самостійно вибирати партнерів, у тому числі іноземних, для укладання договорів.

Діяльність селянського (фермерського) господарства припиняється у випадку:

1) рішення членів селянського (фермерського) господарства про припинення його діяльності;

2) припинення права власності на землю, права користування земельною ділянкою у випадках, передбачених ст. 27 і 28 Земельного кодексу України;

3) визначення селянського (фермерського) господарства неплатоспроможним (банкрутом);

4) якщо не залишається жодного члена селянського (фермерського) господарства або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства.

Особливості орендної форми господарювання. Лізинг. Концесія. Орендним підприємством визнається підприємство, створене орендарем на основі оренди цілісного майнового комплексу існуючого державного або комунального підприємства чи майнового комплексу виробничого структурного підрозділу (структурної одиниці) цього підприємства з метою здійснення підприємницької діяльності.

Оренда – це тимчасове платне користування майном на основі договору між орендарем та орендодавцем. За договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Орендодавець передає своє майно та інші права власності на визначений договором строк і за плату у володіння, розпорядження та користування орендарю (трудовому колективу або окремим особам). Оренда не змінює власника і означає розподіл функцій власника та господарюючого володаря (користувача). Орендар при цьому є власником виробленої продукції та послуг, доходів від їх реалізації, а також придбаного за їх рахунок майна. Орендар несе відповідальність за використання орендованої власності.

При проведенні орендарем за рахунок власних коштів та за згодою орендодавця реконструкції майна або будівництва нових будівель та споруд можливо наступне:

1) відшкодування орендарю витрат після закінчення договору оренди;

2) перехід новоствореного майна у власність орендаря;

3) перетворення новоствореного майна в акціонерну (пайову) власність.

Оренда може застосовуватись до будь-якої форми власності: державної, колективної, приватної, тобто орендодавцями можуть бути державні органи, громадяни, товариства.

За формою оренда може бути фінансовою або операційною.

Фінансова оренда передбачає передачу орендарю всіх ризиків та вигод, пов´язаних з правом користування та володіння активом. Оренда вважається фінансовою за наявності хоча б однієї з наведених ознак:

1) орендар набуває права власності на орендований актив після закінчення строку оренди;

2) строк оренди становить більшу частину строку корисного використання об´єкта оренди;

3) вартість орендних платежів дорівнює або перевищує вартість об´єкта оренди.

Операційна оренда – оренда інша, ніж фінансова (коли не має місця жодна з наведених ознак).

Суборенда – передача орендарем орендованого ним об´єкта в оренду третій особі.

Основним документом, що регулює відносини між орендарем та орендодавцем, є договір оренди. Умовами договору оренди є:

- мета оренди;

- суб´єкт оренди;

- об´єкт оренди (склад та вартість майна за залишковою відновною вартістю). Перед укладанням договору проводиться оцінка майна та до договору додається баланс;

- термін дії договору;

- розмір орендної плати і строки її внесення;

- порядок використання амортизаційних відрахувань для відновлення орендованого майна (орендарем або передаються орендодавцю);

- права та обов´язки сторін. Обов´язками орендодавця можуть бути матеріально-технічне забезпечення, обслуговування устаткування, консультаційна допомога; обов´язок орендаря – підтримувати робочий стан об´єкта;

- умови зміни та розірвання договору. Наприклад, орендодавець може розірвати договір, якщо орендар використовує майно не за призначенням, погіршує стан майна (родючість землі), не виконує капітальний ремонт устаткування, не вносить в строк орендну плату. Орендар може розірвати договір, якщо майно за обставин, за які орендар не відповідає, опиниться у непридатному для використання стані (наприклад, внаслідок стихійного лиха).

Строк оренди залежить від об´єкта оренди. На практиці, для будівель, споруд, землі – строк оренди становить 20-50 років і навіть до 99 років; для устаткування – до 5 років (строк морального старіння техніки). Тривалий строк оренди зацікавлює орендаря у технічному оновленні, підтриманні у робочому стані техніки, збереженні родючості землі. Менший строк оренди невигідний для орендодавця, тому що важко буде знайти наступного користувача майже повністю застарілої техніки.

Орендна плата – це частина доходу орендаря, що сплачується орендодавцю відповідно до умов договору. Як правило, орендна плата – це фіксований платіж у грошовій або натуральній формі, який вноситься орендарем незалежно від результатів його господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін.

Розмір орендної плати визначається в кожному конкретному випадку при укладанні договору про оренду шляхом узгодження інтересів сторін. Інтереси сторін протилежні – орендар намагається знизити орендну плату, орендодавець – підвищити. Існує мінімально та максимально допустима величина орендної плати.

Мінімальний рівень орендної плати – це такий, починаючи з якого орендодавець вже зацікавлений у передачі власного майна в оренду. Цей рівень повинен бути не менший за банківський процент на залишкову відновну вартість майна в поточних цінах. Величина ставки банківського процента дорівнює процентній ставці за довгостроковими кредитами банків з урахуванням ризику підприємницької діяльності. При орендній платі, меншій за мінімальний рівень, орендодавцю вигідніше продати майно (або віддати в заставу) та покласти гроші у банк і отримувати дохід у вигляді банківського процента.

Максимально можливий рівень орендної плати – це такий, при якому орендарю ще є сенс орендувати майно. Він дорівнює величині чистого прибутку, отриманого від використання орендованого майна. Відповідна частка загального чистого прибутку підприємства може бути визначена пропорційно до частки орендованого майна у загальній вартості майна підприємства. Якщо орендна плата перевищує максимальний рівень, то немає сенсу брати майно в оренду.

Конкретна величина орендної плати знаходиться в діапазоні між мінімально та максимально можливими значеннями і залежить від попиту та пропозиції на об´єкт оренди, дефіцитності продукції, що випускається, перспектив підвищення прибутковості діяльності орендаря, виду оренди та ступеня наполегливості тієї чи іншої сторони.

Лізинг – це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій лізинг може бути двох видів – фінансовий чи оперативний. За формою здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, міжнародним тощо.

Об´єктом лізингу може бути нерухоме і рухоме майно, призначене для використання як основні фонди, не заборонене законом до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг.

Концесія – це надання з метою задоволення суспільних потреб уповноваженим органом державної влади чи органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі вітчизняним або іноземним суб´єктам господарювання (концесіонерам) права на створення (будівництво) та/або управління (експлуатацію) об´єктом концесії за умови взяття концесіонером на себе відповідних зобов´язань, майнової відповідальності і підприємницького ризику. Строк дії концесійного договору встановлюється сторонами договору залежно від характеру та умов концесії. Цей строк не може бути меншим десяти років та більшим п´ятдесяти років.

Державні та змішані підприємства. Ринкова економіка не вимагає повної ліквідації державної власності. Основною функцією державного підприємництва є створення сприятливих умов для виробництва необхідних товарів (послуг). Державні підприємства часто створюються в низькоприбуткових галузях, які є непривабливими для приватних підприємців, але необхідними для суспільства.

Про доцільність збереження державного сектора свідчить закордонний досвід. В країнах Західної Європи частка державного сектора в економіці становить від 10 до 30% в залежності від особливостей ринкового механізму, а саме: в Австрії, Португалії – 24-28%, Великобританії, Іспанії, Німеччині – 10-15%, Франції – 18%. У Великобританії, наприклад, державний сектор охоплює чорну металургію, вугільну промисловість, засоби зв´язку, транспорт, вокзали, аеропорти, морські порти, аерокосмічну промисловість, постачання електроенергії, газу, деякі установи культури. В США на частку держави припадає 40% зайнятих, 20% капіталу, 40% землі, 42% електростанцій, поштове обслуговування, значна кількість станцій телебачення та радіомовлення. В деяких розвинутих ринкових країнах державні компанії є лідерами серед великих промислових фірм, зокрема в автомобільній промисловості Франції та Італії. Електроенергетичні компанії перебувають у стовідсотковій державній власності у таких країнах, як Франція, Данія, Латвія, 55% перебуває в державній власності у Швеції, 51% – в Австрії, 38% – у Норвегії.

Сьогодні в індустріально розвинутих країнах основна кількість робочих місць в економіці виникає у сфері послуг, освіти, науки, охорони здоров´я, соціального забезпечення. Тому значення державного сектора зростає.

До державного сектора в Україні відносяться:

1. Державні підприємства, засновані на державній власності. Центральні органи влади уповноважені управляти таким підприємством від імені громадян. Державне унітарне підприємство утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки. Найменування державного унітарного підприємства повинно містити слова "державне підприємство".

Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства.

Державне комерційне підприємство є суб´єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту на принципах підприємництва і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном.

Казенні підприємства створюються у галузях національної економіки, в яких:

- законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;

- основним (понад 50%) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава;

- за умовами господарювання не можлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;

- переважаючим (понад 50%) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;

- приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.

Найменування казенного підприємства повинно містити слова "казенне підприємство".

2. Комунальні підприємства, що засновані на власності відповідної територіальної громади і управляються місцевими органами влади. Комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління.

3.Змішані підприємства, в яких держава володіє частиною майна (акцій). Управління пакетом акцій, що залишились у державній власності, здійснює уповноважена особа. В Україні створений спеціальний орган – агентство з управління частинами державної власності.

4.Бюджетні організації, що функціонують в основному за рахунок коштів державного бюджету.

Підприємництво на державних підприємствах здійснюється за контрактом з власником в умовах комерційного розрахунку.

Процес розвитку державного сектора (державних підприємств) називається націоналізацією. Зворотний процес – скорочення державного сектора – називається приватизацією (роздержавленням).

У ринковій економіці державний сектор представлений:

1) бюджетними (відомчими) організаціями, частка яких у різних країнах з ринковою економікою змінюється від 0 до 2 %. Вони не мають господарської самостійності та безпосередньо підпорядковуються міністерствам або органам місцевого самоврядування. їх не можна вважати самостійними суб´єктами підприємницької діяльності;

2) державним підприємництвом, яке широко представлено у країнах з ринковою економікою в галузях, що мають особливо важливе значення для економіки, або не можуть забезпечити підприємцям достатню норму прибутку та потребують великих капіталовкладень. Це громадські корпорації або змішані товариства. Вони можуть створюватись урядовим указом у формі акціонерних товариств, всі акції якого належать державі. При необхідності громадська корпорація може бути легко перетворена у змішане акціонерне товариство з часткою державної власності. Такі акціонерні товариства узгоджують плани своєї діяльності з органами державного управління та контролюються ними. Вони зобов´язані щорічно друкувати звіти про свою діяльність. Держава здійснює контроль за інвестиціями товариств і фінансує їх шляхом надання істотних дотацій, збільшення статутного капіталу, реінвестування дивідендів.

Інноваційне підприємництво та венчурний бізнес. Комерційна концесія. Франчайзингова форма підприємництва. Офшорні фірми. Під інноваційним підприємництвом розуміють процеси створення і комерційного використання нововведень. Зазвичай, в основі підприємницької інноваційної діяльності лежать нововведення у сфері продукції чи послуг, що дають змогу створити новий ринок, задовольнити нові потреби. Попит на інноваційні продукти виникає постфактум, коли вони вже знаходяться у виробництві.

На основі способу організації інноваційного процесу у фірмі можна виокремити три моделі інноваційного підприємництва:

1. Інноваційне підприємництво на основі внутрішньої організації, коли інновація створюється і освоюється всередині фірми її спеціалізованими підрозділами.

2. Інноваційне підприємництво на основі зовнішніх організацій за допомогою контрактів, коли замовлення на створення й освоєння інновації розміщується між сторонніми організаціями.

3. Інноваційне підприємництво на основі зовнішньої організації за допомогою венчурів, коли фірма для реалізації інноваційного проекту організовує дочірні венчурні фірми, що залучають додаткові фінансові та інші засоби.

Венчурні фірми (від англійського слова "venture" – ризик) – це невеликі, але гнучкі й ефективні підприємства, що створюються з метою апробації, доробки і доведення до промислової реалізації ризикових інновацій. У деяких випадках венчурні фірми є тимчасовими організаційними структурами, що створені для вирішення конкретної проблеми. Після досягнення мети вони, зазвичай, продаються, поглинаються великою фірмою або продовжують своє функціонування як нова розвинена фірма. Ці підприємства характеризуються високою активністю, яка пояснюється прямою особистою зацікавленістю працівників і партнерів з венчурного бізнесу в успішній комерційній реалізації розробленої ідеї, технології, винаходу. Найбільшого поширення венчури набули в наукомістких галузях економіки, де вони спеціалізуються на проведенні наукових досліджень та інженерних розробках.

Таким чином, венчурні підприємства – це малі інноваційні підприємства, створені для реалізації певного інноваційного проекту, статутний капітал яких формується із засобів власників інтелектуального капіталу і з капіталу професійних (венчурних) інвесторів. Вкладення в такі фірми характеризується високим рівнем ризику та високим рівнем доходу.

Виділяють дві форми венчурних підприємств: самостійні фірми і такі, що входять до складу великих корпорацій.

Венчурний (ризиковий) капітал асоціюється з фінансуванням інновацій і науково-технічного прогресу. В широкому значенні під венчурним фінансуванням розуміються всі вкладення у ризикові, з точки зору фінансових результатів, проекти, перш за все в галузі високих технологій. У вузькому значенні венчурне фінансування означає довго- або середньострокові інвестиції у вигляді кредитів або вкладень в акції, які здійснюються венчурними фондами з метою створення і розвитку малих швидкозростаючих компаній.

Форми венчурних компаній:

- партнерства ділового розвитку;

- філії корпорацій;

- компанії, що інвестують у мале підприємництво;

- партнерства з розвитку наукових досліджень;

- спеціальні фонди ризикового капіталу.

Саме через венчурні фонди корпорації здійснюють ринкове фінансування малих та середніх фірм. Венчурний капітал відрізняється від інших джерел фінансування трьома ознаками: інвестиція, зазвичай, здійснюється у формі участі у статутному фонді підприємства; інвестиція є довгостроковою; інвестори беруть активну участь у діяльності компанії, яку вони фінансують. Зазвичай, організація ризикового бізнесу відбувається таким чином. Група з декількох людей (або навіть одна людина), яка володіє оригінальною ідеєю в галузі нової технології або виробництва нової продукції, але не має засобів, потрібних для організації виробництва, розпочинає контакти з одним або декількома венчурними інвесторами. Через 3-8 років венчурна фірма передає ведення справ (шляхом продажу акцій) потужнішій компанії, якщо досягнутий рівень розвитку потребує розширення масштабів виробництва.

Комерційна концесія – використання у підприємницькій діяльності прав інших суб´єктів господарювання. Договір комерційної концесії передбачає використання комплексу наданих користувачеві прав, ділової репутації і комерційного досвіду правовласника в певному обсязі, із зазначенням або без зазначення строку та території використання щодо певної сфери підприємницької діяльності. Користувач зобов´язується дотримуватися умов використання наданих йому прав а сплатити правовласнику обумовлену договором винагороду.

Франчайзинг – це метод здійснення підприємницької діяльності, за яким потужна, відома фірма надає іншому підприємству право використовувати своє ім´я та товарний знак, виготовляти або продавати її продукцію (надавати послуги) в обмін на зобов´язання виплачувати частку доходу та за умови дотримання технологій виробничих та обслуговуючих операцій.

Із застосуванням франчайзингу зменшуються доходи підприємства, але зменшується і ризик. Такий метод підприємництва прийнятний для фірми-початківця. Найбільша кількість фірм, що працюють за системою франчайзингу, зосереджена в таких сферах: мережа ресторанів та кафе, продуктових магазинів, будівельна та реконструкційна діяльності, автосервіс тощо. Активно використовується франчайзинг у роздрібній та оптовій торгівлі товарами, при наданні різного роду послуг (бухгалтерські, аудиторські, юридичні, туризм та готельне господарство). Франчайзинг може поширюватися на будь-яку господарську діяльність, для якої розроблені процеси виробництва, переробки та продажу товарів і послуг.

Яскравим прикладом використання франчайзингової системи є індустрія пляшкових безалкогольних напоїв. Так, компанії "Кока-Кола", "Пепсіко" і "Севен Ап" завдяки франчайзингу дістали можливості виробляти концентрований сироп централізовано і постачати його місцевим заводам, що спеціалізуються на розливі, власники яких у кінцевому результаті ставали керівниками місцевого роздрібного продажу. У сфері громадського харчування розвитку та значного зростання бізнесу на засадах франчайзингу набула компанія "Макдональдс" з новою стратегією швидкого обслуговування клієнтів як у США, так і в інших країнах, у тому числі і в Україні. Всього в Україні відкрито майже 100 ресторанів, що дозволило додатково створити 5,5 тис. робочих місць. Обсяг інвестиції в економіку України склав майже 100 млн. дол. Для організації та ефективного функціонування проекту побудовані сучасні заводи з переробки м´яса та картоплі.

Інтелектуальна власність охоплює таке широке коло об´єктів: товарні знаки і знаки обслуговування, винаходи, промислові знаки, фірмові найменування, авторські права тощо. Всі ці об´єкти захищені патентами, свідоцтвами або сертифікатами виключних прав, які видані державними органами влади. Саме тому, що вони захищені, й у разі неправомірного запозичення права власності на них його можна захищати в судовому порядку, потенційні франчайзі змушені укладати угоди і отримувати право використання відповідних об´єктів інтелектуальної власності за платню.

Правові та ділові взаємовідносини між суб´єктами франчайзингу визначаються франчайзинговою угодою, за якою одна особа (франчайзер), яка має розроблену систему ведення певної діяльності, дає дозвіл іншій особі (франчайзі) використовувати цю систему відповідно до вимог франчайзера в обмін на винагороду. Ця система має назву франшизна система або франшиза (від англ. franchise – привілей, пільга, особливе право).

Основні види франчайзингу склалися відповідно до форм взаємодії великих і малих фірм. Враховуючи це, розрізняють франчайзинг товарний; виробничий; діловий (ліцензійний).

При першій формі франчайзингутоварній –франчайзером звичайно є великий виробник, у якого дилер франчайзі набуває права на продаж і сервісне обслуговування товарів відповідної марки. При цьому реалізація продукції кінцевим споживачам здійснюється винятково від імені франчайзера. Часто право на продаж і сервіс покупців фірма-франчайзі одержує на певній території. Як приклади тут можуть служити дилерські мережі з торгівлі технікою (наприклад, автомобілями), а також системи фірмових бензоколонок.

У випадку виробничого франчайзингу має місце продаж підприємствам-франчайзі технологій, патентів по них і сировини для виготовлення певного продукту. Найчастіше за все право використання технологій, патентів, "ноу-хау" і право реалізації продукції надається в межах певного продукту. Класичний приклад такого типу франчайзингу – виробництво безалкогольних напоїв з концентратів і за технологією компаній "Кока-кола", "Пепсі-кола" тощо.

Третій вид – діловий франчайзинг – передбачає придбання ліцензії на так званий "бізнес-формат", що охоплює практично всі елементи виробничо-господарського циклу великого підприємства, від сировини і технологій до організаційних схем і методів звітності. Найбільше розповсюдження цей вид франчайзингу отримав у торгівлі, побутовому обслуговуванні, готельному бізнесі, громадському харчуванні. Саме так функціонує відомий "Макдональдс".

Офшорна зона – це країна або окремі території країн, де на державному рівні для певних типів компаній, власниками яких є іноземці, встановлені значні пільги з оподаткування, частково або повністю зняті митні та торгові обмеження, знижені або відсутні вимоги до бухгалтерського обліку і аудиту (Кіпр, Люксембург, Гонконг, Сінгапур та ін.). Офшорна компанія може отримати пільги тільки у разі володіння компанією іноземцями, а прибуток повинен вилучатися за межами юрисдикції, де вона зареєстрована. Офшорній компанії заборонено вести підприємницьку діяльність у країні реєстрації. Найчастіше офшорна зона створюється там, де слабо розвинена економіка та інших можливостей для залучення іноземного капіталу немає. Офшорна компанія забезпечує надходження фінансового капіталу в економіку країни за рахунок оплати праці офісних службовців, придбання майна та реєстраційних зборів.