Конституційне право України

1.1. Поняття і предмет конституційного права України як галузі національного права

Конституційне право розглядається у трьох аспектах: як галузь права, як наука і як навчальна дисципліна. Як галузь права, воно є системою юридичних норм, що регулюють певний вид суспільних відносин у конкретній країні. Як наука конституційне право є системою знань про правове регулювання і функціонування таких відносин. Як навчальна дисципліна - є предметом викладання і вивчення в системі вищої освіти.

Вивчення будь-якої науки розпочинається з визначення її об’єкта, тобто тієї сфери природи чи суспільного життя, на яку спрямоване наукове пізнання, і предмета - тієї сторони об’єкта, яка перебуває у центрі вивчення саме цієї науки. Дослідження предмета здійснюється з використанням певних методів і супроводжується розробкою категорій - найбільш загальних понять науки, якими позначаються основні моменти, вузлові пункти процесу пізнання. Вивчення науки передбачає опанування її саме як системи знань, вираженої в поняттях і категоріях.

Визначення предмета науки конституційного права, розкриття змісту її категорій і понять потребують попереднього з’ясування предмета самої галузі конституційного права, її відмінностей від інших галузей права.

Суспільство є об’єктом дослідження багатьох наук - філософії, історії, соціології, політології, економічної теорії, правознавства, психології, педагогіки тощо. Кожна з них досліджує не суспільство загалом, а певний вид суспільних відносин, який виступає її предметом. Предметом правознавства в цілому є правове регулювання суспільних відносин, різні види яких виступають предметом окремих галузей права. Так, відносини, що складаються у сфері організації та здійснення господарської діяльності є предметом господарського права, майнові та особисті немайнові відносини - предметом цивільного права, особисті та майнові відносини, що випливають зі шлюбу та належності до сім’ї - предметом сімейного права тощо. Суспільні відносини тісно взаємопов’язані, що своєю чергою зумовлює взаємозв’язок різних галузей права, труднощі їх розмежування та визначення предмета кожної з них. Останнє утруднюється також тим, що одні й ті самі групи суспільних відносин можуть регулюватися нормами різних галузей права. Відносини в сім’ї, наприклад, регулюються нормами не тільки сімейного, а й конституційного, цивільного і кримінального (якщо йдеться про насилля в сім’ї) права.

Визначення предмета конституційного права додатково ускладнюється тим, що конституційно-правове регулювання охоплює тією чи іншою мірою усі основні сфери суспільного життя - економічну, соціальну, політичну, духовну, а конституційні норми є визначальними щодо інших галузей права і виступають їх складовими. Через те, що конституційно-правове регулювання поширюється на різні сфери суспільного життя, головною особливістю конституційного права, яка відрізняє його від інших галузей права, є те, що його норми регулюють насамперед політичні відносини у суспільстві.

Політичні відносини - це відносини, що складаються з приводу керівництва та управління суспільством на основі публічної влади. Публічність (від лат. publicus - суспільний, народний) влади означає її суспільний, безособовий і відкритий характер. На відміну від наявної, у невеликих групах приватної, особистої влади, наприклад, сімейної, публічна влада реалізується від імені і в межах суспільства і звертається за допомогою права до всіх його членів. Публічність є основною ознакою політичної влади, тому останню називають ще публічною владою. Основними формами політичної (публічної) влади є державна влада і місцеве самоврядування.

Політичні відносини складаються щодо керівництва та управління суспільством і виявляються як відносини з приводу влади в суспільстві, тому їх можна визначати і як відносини з приводу публічної влади. Ці відносини багатоманітні і складаються між різними суб’єктами - індивідами, соціальними спільнотами, різноманітними організаціями. Такими організаціями у широкому розумінні є держава та її органи (глава держави, парламент, уряд, місцеві адміністрації), органи місцевого самоврядування, політичні партії, громадські організації тощо. Очевидно, що не всі політичні відносини регулюються нормами права. Відносини всередині політичних партій і громадських організацій та між ними регулюються не правовими, а так званими корпоративними нормами, тобто встановленими самими партіями і громадськими організаціями, а також закріпленими в їхніх статутах. Частина політичних відносин регулюється нормами не конституційного, а інших галузей права. Так, відносини, що складаються в процесі діяльності органів виконавчої влади, регулюються нормами адміністративного права, а відносини між державами - нормами міжнародного права.

Постає проблема виокремлення з усієї багатоманітності політичних відносин саме тих, що регулюються нормами конституційного права, тобто є його предметом. Вирішується вона по-різному. Розмежовуючи суспільні відносини, що регулюються нормами різних галузей права, український конституціоналіст В.М. Шаповал зазначає, що конституційне право «регулює політичні відносини і політичну діяльність у суспільстві. Але будь-які суспільні відносини, врегульовані правом, набувають у кінцевому підсумку політичного аспекту. Тому конституційне право об’єктивно має вужчу сферу регулювання, сферу відносин безпосередньо політичного характеру» Такої ж думки дотримується інший український конституціоналіст - О.Ф. Фрицький: «Конституційне право має більш вузьку, специфічну сферу регулювання - сферу відносин безпосередньо політичного характеру».

Відокремлюючи відносини сфери дії конституційного права від внутрішньопартійних відносин та тих, що виникають між партіями у зв’язку або в процесі організації та діяльності органів державної влади, які далеко не завжди підлягають конституційно-правовому регулюванню, В.М. Шаповал зазначає: «До предмета конституційного права слід вважати належними ті відносини безпосередньо політичного характеру, що виникають у процесі організації та здійснення влади у структурі зв’язків «держава-особа» і «особа-держава», тобто в самій сфері державного владарювання. Безпосередньо політичний характер названих суспільних відносин, своєрідне коло учасників та специфіка об’єктів дають підстави говорити про їхні особливості. Однією з найважливіших особливостей цих відносин є те, що суб’єктом переважної більшості з них прямо чи опосередковано виступає держава. Тому їх можна назвати державно-політичними відносинами владарювання.

Таке визначення предмета конституційного права відмежовує цю галузь від решти публічно-правових галузей. Так, предмет адміністративного права також становлять відносини державного владарювання. Але ці відносини не мають безпосередньо політичного характеру».

Автори цитованих праць, на жаль, не пояснюють, які саме владні відносини мають безпосередньо політичний характер. На думку П.П. Шляхтун, відносини з приводу публічної влади набувають безпосередньо політичного характеру, зокрема, тоді, коли їх суб’єктами виступають політичні партії. Партії є носіями політичної ідеології, втілюють на практиці її ідеї та настанови. У демократичних державах вони виступають основними суб’єктами формування і функціонування представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування, тому діяльність таких органів має безпосередньо політичний характер. Щодо органів виконавчої влади держави або виконавчих органів місцевого самоврядування, то їх діяльність є політичною тією мірою, якою беруть участь політичні партії. Уряди зазвичай формуються політичними партіями, тому їх діяльність загалом також має безпосередньо політичний характер. Однак урядова діяльність щодо управління конкретними сферами, галузями та об’єктами господарства країни безпосередньо політичного характеру не має і регулюється нормами адміністративного права.

Виокремленню владних відносин безпосередньо політичного характеру сприяє розмежування керівництва суспільством та управління ним. Управління у загальному вигляді охоплює й керівництво. У разі розмежування управління й керівництва суспільством, як це зроблено у наведеному вище визначенні політичних відносин, під керівництвом розуміється діяльність щодо визначення цілей і завдань суспільного розвитку, а під управлінням - діяльність щодо реалізації таких цілей і завдань. Керівництво суспільством має безпосередньо політичний характер і відбувається за участі політичних партій.

Партії є найважливішими політичними інститутами громадянського суспільства, засобами його впливу на державу. В демократичних країнах громадянське суспільство є не тільки партнером держави, а й здійснює контроль над нею. Правовою формою угоди між громадянами, громадянським суспільством загалом і державою про умови взаємного співіснування є конституція. Тому до основних суб’єктів суспільних відносин, що становлять предмет конституційного права, багато дослідників поряд з особою (людиною) і державою відносять також громадянське суспільство (суспільство).

У навчальній літературі з конституційного права, де визначенню його предмета приділяється значна увага, конкретизація відносин сфери дії цієї галузі права часто здійснюється саме через виокремлення держави, суспільства і особи як їх основних суб’єктів. Російський конституціоналіст Л.М. Ентін вважає, що специфіка конституційного права, - пише, - полягає у тому, що воно регулює відносини між людиною, суспільством і державою. Відносини, які складаються у процесі здійснення і у зв’язку зі здійсненням державної влади. Інший російський конституціоналіст В. Є. Чиркін вважає, що конституційне право як галузь права регулює основи зв’язків у відносинах особа-колектив - (маються на увазі колективи публічного характеру) суспільство-держава. Їхні правові відносини базуються на застосуванні відповідно до закону державної влади, мають на меті здійснення державної влади, участь у ній, тиск на неї у формах, визначених конституцією. О.Ф. Фрицький зазначає, що ідеально предмет конституційного права повинен охоплювати такі складові: людина - громадянське суспільство - влада як основна ознака держави - економічні, соціальні, політичні, духовні сфери життєдіяльності суспільства в демократичній державі - територіальна організація держави.

Виходячи із зазначеного, можна дати таке визначення предмета конституційного права через його основні суб’єкти: конституційне право - це система юридичних норм, які регулюють відносини між особою, суспільством і державою, що складаються на основі та у зв’язку зі здійсненням державної влади. Відмінність між відносинами, що складаються на основі державної влади та відносинами, що складаються у зв’язку з її здійсненням, вбачається у тому, що перші зі здійсненням влади пов’язані безпосередньо (їх суб’єктами є органи влади, та їх посадові особи), а другі - опосередковано (стосуються, наприклад, боротьби за владу під час виборів).

У системі відносин, що є предметом конституційного права, особа може виступати як людина, громадянин, іноземець, особа без громадянства тощо; суспільство виступає як громадянське суспільство, а держава - як політичний інститут.

Після окреслення кола суспільних відносин, які є предметом правового регулювання конституційного права, декілька слів варто сказати і про метод правового регулювання конституційного права. Як відомо, під методом правового регулювання розуміють сукупність прийомів і способів впливу правових норм на ті чи інші суспільні відносини.

Як і в інших галузях права, в конституційному праві використовуються методи заборони, зобов’язання і дозволу. Заборонні норми забороняють суб’єктам конституційного права здійснювати певні дії. Зобов’язальні норми, навпаки, примушують здійснювати ті чи інші дії. Дозвільні норми дозволяють здійснювати певні дії і є найбільш характерними саме для конституційного права.

За співвідношенням основних регулятивних засобів впливу на поведінку суб’єктів правових відносин - дозволу, зобов’язання і заборони - з усієї багатоманітності методів правового регулювання найхарактернішим для конституційного права є метод імперативно-владного впливу на суспільні відносини. Основними рисами цього методу є підпорядкування, односторонність, беззаперечна обов’язковість, універсальність, установчий характер. На відміну від галузей приватного права (цивільного, господарського, сімейного), де використовується зазвичай диспозитивний метод регулювання (сторонам надається можливість вибору того чи варіанта поведінки), в конституційному праві домінує імперативний (наказовий) метод. Він не передбачає рівності сторін, ґрунтується на засадах субординації суб’єктів права, тобто підпорядкування одних суб’єктів іншим. Більшість норм конституційного права є імперативними. Відступ від них шляхом укладення між суб’єктами права яких-небудь приватно-правових угод не припускається.

Маючи певну уяву про предмет і метод правового регулювання конституційного права, можна дати (вивести) поняття цієї галузі права.

Отже, Конституційне право України - це самостійна галузь права, яка являє собою систему правових норм, що регулюють основи конституційного ладу, основи правового положення особи і громадянина в державі, територіальний устрій держави, а також організацію діяльності та систему органів державної влади і місцевого самоврядування.