Відомо, що система будь-якої галузі права – це її внутрішня структурна будова, це об’єктивно зумовлена внутрішня структурна організація даної галузі. Ця внутрішня організація насамперед полягає в єдності й погодженості всіх правових норм даної галузі, а також в розподілі цих норм по правових інститутах.
Отже, під системою конституційного права України розуміють об’єктивне, логічне і взаємопогоджене поєднання конституційно-правових норм по інститутах, яке дозволяє їм функціонувати як єдиному цілісному механізмові.
Іншими словами, система конституційного права – це така її внутрішня будова, за якої її складові елементи (правові норми), об’єднавшись між собою по певних групах, мають змогу виконувати своє основне призначення – комплексно врегульовувати суспільні відносини.
Елементами системи конституційного права є :
– конституційні принципи;
– конституційно-правові інститути;
– конституційно-правові норми.
Конституційні принципи – це закріплені в Конституції України загальні основоположні засади, відповідно до яких вона виступає як система правових норм і здійснюється регулювання суспільних відносин. Вони регулюють суспільні відносини не безпосередньо, а через конкретні конституційно- правові норми і втілюються в цих нормах та в правозастосов- ній діяльності органів влади. Конституційні принципи можуть стосуватися як конституційного ладу держави загалом, так і її окремих елементів – форми правління, територіальної організації, органів державної влади тощо. Їм логічно і юридично підпорядковується увесь зміст конституції та прийнятих на її розвиток законів. Усі акти державних органів, навіть якщо вони безпосередньо не засновані на конституційних но- рмах, не повинні суперечити конституційним принципам, інакше вони будуть неконституційними.
За ступенем загальності розрізняють дві основні групи конституційних принципів. Першу групу складають загальні принципи, що декларуються Конституцією: державного суверенітету; демократизму; соціальної держави; правової держави; унітаризму; гуманізму; республіканізму; народного суверенітету; поділу державної влади; законності; верховенства права; політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності суспільного життя тощо. Такі принципи є визначальними щодо багатьох конституційно-правових норм, але самі по собі не формулюють конкретних прав та обов’язків і не завжди забезпечуються правовими санкціями. Загальні принципи потребують конкретизації через відповідні конституційно-правові норми, інакше залишаться конституційними деклараціями.
До другої групи конституційних принципів належать спеціальні принципи, що мають чітку юридичну форму вираження і безпосередньо застосовуються в державній діяльності. Це, наприклад, принципи вільного мандата, депутатської недоторканності, незворотності дії законів, презумпції невинуватості.
Конституційні принципи можуть розрізнятися також залежно від сфери їх дії. Одні з них діють у сфері економіки (принципи багатоманітності форм власності, вільної конкуренції тощо), інші – у соціальній (принципи соціальної держави, гуманізму тощо), політичній (принципи демократизму, народного суверенітету, поділу державної влади тощо) чи духовній (принципи ідеологічної багатоманітності, відокремлення церкви від держави тощо) сферах. Докладно про конституційні принципи йдеться у главі.
Конституційно-правові інститути – це відповідна система норм конституційного права, що регулюють однорідні і взаємопов’язані суспільні відносини, які утворюють відносно самостійну групу.
Конституційно-правові інститути є основними елементами системи конституційного права. Основними конституційно- правовими інститутами є інститути вищих органів держави – глави держави, парламенту, уряду, вищих судів (в Україні – відповідно, Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Верховного Суду України, Конституційного Суду України), форми державного правління, територіальної організації держави (форми державного устрою), прав і свобод людини і громадянина, громадянства, виборчої системи, референдуму, місцевого самоврядування тощо. Можна виокремлювати також інститути законодавчої, виконавчої і судової влади та інші. Конституційно-правові інститути розрізняються за змістом, структурою, методами й завданнями правового регулювання та іншими ознаками.
В.М. Шаповал за ступенем узагальнення виокремлює три різновиди конституційно-правових інститутів:
– загальні;
– головні, що звичайно входять до складу загальних;
– початкові, що, як правило, включають кілька правових норм.
Загальні конституційно-правові інститути – це складні нормативні формування найчастіше комплексного змісту. До них насамперед належить інститут начал організації і діяльності державного механізму, до якого на правах головних входять інститути кожного з вищих органів держави, основ організації місцевого управління і (з певними застереженнями) самоврядування та деякі інші, залежно від змісту галузі конституційного права конкретної країни. До загальних конституційно-правових інститутів також належить інститут територіальної організації держави. Він охоплює такі основні інститути як політико- територіальний устрій, адміністративно-територіальний устрій і власне державна територія. Нарешті, до загальних конституційно-правових інститутів слід віднести інститут конституційного статусу особи, який охоплює такі головні інститути як громадянство та основні права і свободи.
Виходячи з наведеного вище визначення предмета конституційного права України як загальні конституційно- правові інститути можна виокремити: засади організації суспільного життя; організації і функціонування публічної влади; основи взаємовідносин держави і особи. Ці загальні конституційно-правові інститути, своєю чергою, складаються, відповідно, з таких головних інститутів: засад організації суспільного життя в його кожній окремій сфері (економічній, соціальній, політичній, духовній); форми державного правління (вищих органів держави та їх взаємовідносин); форми державного устрою (взаємовідносин держави як цілого та її територіальних складових); порядку функціонування вищих органів держави; місцевого самоврядування; громадянства; основних прав і свобод особи. Конституційно-правові інститути, що входять до складу головних інститутів, – інститути окремих органів державної влади, порядку формування і функціонування кожного з них, окремих прав і свобод особи тощо, можуть розглядатися як початкові.
Загалом розмежування загальних, головних і початкових конституційно-правових інститутів є досить умовним. Так, інститут, який порівняно з більш загальним інститутом є головним щодо тих інститутів, із яких він складається, може розглядатися і як загальний. Однак таке розмежування дозволяє розрізняти конституційно-правові інститути за ступенем узагальнення, з’ясовувати зв’язки між ними, вибудовувати певну їх систему.
Поняття конституційно-правового інституту, правового інституту загалом є певним узагальненням, яке дозволяє позначати і виокремлювати сукупність норм, що регулюють певну групу однорідних і взаємопов’язаних суспільних відносин. Однак воно не передбачає виокремлення всіх таких норм, розміщених по багатьох нормативно-правових актах, чіткого визначення меж того чи іншого інституту. Одні й ті самі норми можуть водночас входити до складу різних інститутів. Зміст конституційно- правових інститутів не пов’язується з певною структурною частиною конституції. Норми, що становлять той чи інший інститут, можуть розміщуватися в різних розділах чи главах конституції, входити до складу органічних і звичайних законів, інших нормативно-правових актів, наприклад, рішень органів судового конституційного контролю. Найчіткішими за змістом, межами, співвідношенням з іншими інститутами є конституційні інститути, тобто ті, норми яких містяться безпосередньо в тексті конституції.
Конституційно-правова норма (норма конституційного права) – це встановлене або санкціоноване державою формально-обов’язкове правило поведінки для учасників конституційно- правових відносин.
Приклад конституційно-правової норми: «Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону»
Для норм конституційного права будуть властиві всі загальні ознаки, притаманні правовим нормам загалом. Але вони мають і свої особливості в порівнянні з нормами інших галузей права. Таких характерних особливостей є декілька.
Перша особливість пов’язана із внутрішньою будовою самої конституційно-правової норми. В класичному варіанті правова норма складається з гіпотези, диспозиції і санкції. В нормах конституційного права, зазвичай, санкція (третя частина правової норми, яка визначає міру покарання за невиконання правил поведінки передбачених диспозицією) відсутня. Часто відсутні й інші частини правової норми. Бувають випадки, коли конституційно-правова норма містить тільки одну якусь свою частину, наприклад, гіпотезу або диспозицію.
Приклад тієї ж норми із Конституції України: «Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону». Першою має відображатися гіпотеза (частина правової норми, яка визначає за яких умов ця норма буде діяти) але в нашому випадку вона безпосередньо відсутня.
Далі відображається диспозиція – частина правової норми, яка визначає, як за таких умов (умов передбачених гіпотезою) повинні вести себе учасники даних суспільних відносин. В нашому випадку – «Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону»
Остання частина правової норми – санкція (та частина правової норми, яка повинна визначати міру покарання за недотримання правил поведінки викладених у диспозиції) – в нашому випадку є фактично відсутньою.
Друга особливість норм конституційного права полягає в тому, що норми конституційного права на відміну від норм інших галузей права (кримінального, адміністративного, земельного) регулюють найбільш важливі суспільні відносини.
Третя особливість полягає в тому, що вони фактично виступають основою (фундаментом) для норм інших галузей права. Особливо це проявляється, коли йдеться про норми Конституції України. Наприклад, положення норм Конституції України із ст. 43 (право на працю), ст. 44 (право на страйк), ст. 45 (право на відпочинок), ст. 46 (право на соціальний захист) – фактично закладають основу для цілих галузей права, а саме трудового права і права соціального забезпечення.
Четверта особливість норм конституційного права полягає в тому, що окрім класичних правових норм є так звані «норми- принципи» та «норми-цілі». До прикладу, ст. 1 Конституції України «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна і правова держава». Очевидно, що останнє положення про Україну як правову державу є не сталим доконаним явищем, а тільки бажаною програмною метою – ціллю.
Класифікація конституційно-правових норм:
1) за функціональною направленістю:
– регулюючі;
– охоронні.
2) за способом дії (впливу) на суб’єкт права:
– уповноважуючі;
– зобов’язуючі;
– забороняючі.
3) за часом дії:
– постійні;
– тимчасові;
– виключні (норми, які діють тільки у виключних обставинах).
Підсумовуючи питання про системно-структурну характеристику конституційного права, пригадаємо пояснення внутрішньої будови права загалом за проф. Сергієм Алексєєвим (проф. Московського університету), який свого часу пропонував студентам уявити собі все право як цегляний будинок. Він говорив, що у будиночку «права» цеглиною, тобто найменшою частинкою, є правова норма. Норми (цеглини) об’єднаються в інститути (стіни будинку), а вже інститути містять галузь права (стіни будинку творять кімнату). Всі галузі права разом творять цілісну систему права – будинок «права». Отже, ми маємо норми (цеглини), які об’єднаються в інститути (дають стіни) і твориться окрема кімната у будиночку «права» – окрема галузь права – конституційне право України.
Важливою частиною у розумінні змісту, сутності конституційного права як галузі права його структурної характеристики є питання про конституційно-правові відносини та про об’єкти і суб’єкти цих конституційно-правових відносин.
Право в цілому врегульовує суспільні відносини – відносини, які складаються між людьми в процесі їхнього спілкування. Кожна галузь права врегульовує свою окрему групу відносин. Відносини, які врегульовуються тією чи іншою галуззю права, зазвичай, отримують назву такої галузі, наприклад, відносини врегульовані кримінальним правом – кримінально-правові; цивільним правом – цивільно-правові; адміністративним правом – адміністративно-правові. Це звичайно спрощений підхід, однак загалом він відповідає реальності.
Отже, конституційно-правові відносини – це суспільні відносини врегульовані нормами конституційного права. Вони мають єдину для всіх правовідносин структуру: суб’єкт, об’єкт і зміст (суб’єктивні права та юридичні обов’язки).
Суб’єкти конституційно-правових відносин – це фізичні особи, їхні об’єднання, органи державної влади і місцевого самоврядування України, Українська держава, а також політичні партії та громадські організації, інші установи й організації, які є учасниками конституційно-правових відносин.
Суб ’єктами конституційно-правових відносин в Україні є:
1) фізичні особи:
– громадяни України;
– іноземні громадяни;
– особи без громадянства.
2) спільноти (об’єднання) людей:
– нація;
– народ;
– національна меншина.
3) об’єднання громадян:
– політичні партії;
– громадські;
– організації;
– збори громадян за місцем проживання.
4) територіальні утворення:
– Автономна Республіка Крим;
– області;
– райони;
– міста, села, селища.
5) органи держави:
– органи законодавчої влади;
– органи виконавчої влади;
– органи судової влади;
– органи самоврядування.
6) юридичні особи:
– підприємства;
– установи;
– організації.
Об’єкти конституційно-правових відносин – це явище, матеріальна чи нематеріальна (духовна) реальність, у зв’язку з якою виникає суспільний стосунок, що регулюється конституційно-правовою нормою. Об’єкти конституційно- правових відносин виступають їх необхідним елементом, вони забезпечують зв’язок між суб’єктами і ними. Об’єктами можуть виступати різноманітні явища – дії, матеріальні та нематеріальні блага. Наприклад, виборче право громадянина, депутатський мандат, депутатська недоторканість тощо. Специфічним об’єктом конституційно-правових відносин є публічна влада.
Зміст конституційно-правових відносин характеризується складною структурою. Умовно в конституційно- правовому відношенні вирізняють юридичний (суб’єктивні права та юридичні обов’язки) і матеріальний (фактична поведінка суб’єктів) зміст.
У конкретних конституційно-правових відносинах
суб’єктивне право учасників конституційно-правових відносин – це їхня гарантована конституційно-правовою нормою можливість вільно діяти в визначених нормою межах, а юридичний обов’язок – це установлена конституційно-правовою нормою вимога діяти чітко визначеним чином або утриматися від здійснення певних дій.
Юридичний зміст загальних конституційно-правових відносин виявляється через конституційно-правовий статус їх суб’єктів. При цьому загальні конституційно-правові норми не містять конкретного переліку суб’єктів і не індивідуалізують їхні взаємні права та обов’язки. Для таких відносин характерним є особливий механізм реалізації їх суб’єктами своїх прав та обов’язків. Так, у значній частині цих відносин права та обов’язки суб’єктів реалізуються не безпосередньо, а через інші правовідносини, що виникають внаслідок реалізації різних видів правових норм і мають конкретний характер.