Принципи права Європейського Союзу — це головні основи даної правової системи, які визначають зміст правотворчої, право-застосувальної і правоохоронної діяльності Союзу в цілому і його держав-членів зокрема1.
Залежно від сфери дії, принципи європейського права можуть бути загальними і спеціальними. Перші належать до правової системи в цілому, другі — до її окремих галузей та інститутів.
У європейському праві головним джерелом принципів спочатку виступало прецедентне право. При формулюванні принципів права Союзу Суд Європейських Співтовариств спирається на спільні конституційні традиції держав-членів і загальновизнані принципи міжнародного права.
Ряд принципів загального і спеціального характеру закріплений в установчих договорах Європейського Співтовариства та Європейського Союзу. Так, стаття 6 Договору про заснування Європейського Союзу зазначає, що “Союз заснований на принципах свободи, демократії, поваги прав людини і основних свобод, а також верховенства права — принципах, спільних для держав-членів”.
Інші принципи, що належать до категорії загальних, закріплюються, переважно, у рішеннях Суду Європейських Співтовариств.
Оскільки право навколишнього середовища є галуззю європейського права, то до нього застосовуються також загальні принципи європейського права.
Принципи свободи, демократії, поваги прав людини і основних свобод, верховенства права та ін. є важливими для будь-якої галузі права, зокрема і для права навколишнього середовища.
У європейському праві навколишнього середовища також використовуються процесуальні принципи європейського права: принцип пропорційності та принцип субсидіарності.
Згідно з принципом пропорційності Співтовариства здійснюють свою юрисдикцію тільки в межах тих повноважень, які надані Співтовариству державами-членами, відповідно до установчих договорів, а також для реалізації встановлених Договором цілей. Дії чи акти
повинні бути пропорційні цілям, на досягнення яких спрямовані. Принцип пропорційності виконує функцію підтримання збалансованості цілей і дій Співтовариства у відповідних сферах.
Щоб визначити, чи дія відповідає принципу пропорційності, слід встановити чи:
– засоби, що використовуються, відповідають меті досягнення цілей (так званий тест на ефективність);
– ці засоби не виходять за межі того, що необхідно для досягнення цілей (так званий тест на доцільність).
Своєрідним продовженням і доповненням принципу пропорційності служить принцип субсидіарності. Суть принципу субсидіарно-сті полягає в тому, що у всіх випадках, коли досягнення цілей, які стоять перед Співтовариством, неможливе зусиллями лише окремих держав-членів, коли необхідно об’єднати дії всіх членів Співтовариства, то вирішення проблеми і реалізація дій стає справою самого Співтовариства.
Принцип субсидіарності застосовується у тих сферах, у яких Співтовариство не має виключної компетенції. Принцип субсиді-арності визначає розподіл повноважень між державами-членами та Співтовариствами.
Субсидіарність є динамічним поняттям. Вона застосовується з огляду на цілі, закріплені Договором. Це дозволяє розширювати дії Співтовариства, коли обставини цього вимагають, чи звужувати, коли відпадає потреба в якихось діях.
Принцип субсидіарності використовується, коли:
– питання, що розглядається, має транснаціональні аспекти, які не можуть успішно регулюватися діями держав-членів;
– самостійні дії держав-членів чи відсутність дій Співтовариства конфліктуватимуть із положеннями Договору чи завдаватимуть значної шкоди інтересам держав-членів;
– дії на рівні Співтовариства принесуть більше користі, ніж дії на рівні держав-членів.
Принцип субсидіарності означає, що держави-члени залишаються відповідальними за питання, які вони можуть вирішити ефективніше самі, ніж на рівні Співтовариства. І навпаки, якщо якесь питання може бути вирішене ефективніше на рівні Співтовариства, то ним повинно займатися Співтовариство, а не окремі держави-члени.
Принцип субсидіарності був введений Єдиним Європейським Актом і стосувався лише навколишнього середовища. Стаття 130 r (4) Єдиного Європейського Акту передбачала, що “Співтовариство вживає заходів у сфері навколишнього середовища в тій мірі, в якій
цілі, передбачені у параграфі 1, можуть бути реалізовані на рівні Співтовариства ефективніше, ніж державами-членами самостійно”.
Маастрихтський договір про заснування Європейського Союзу розширив дію цього принципу, зробивши його спільним процесуальним принципом для всіх дій Співтовариства. Стаття 5 Договору про заснування Європейського Співтовариства визначає межі застосування принципу субсидіарності. Співтовариство діє згідно з принципом субсидіарності, тоді коли цілі дій не можуть бути достатньо досягнуті державами-членами, а можуть бути успішніше досягнуті Співтовариством.
Після підписання Амстердамського договору до Договору про заснування Європейського Співтовариства був внесений Протокол про застосування принципу пропорційності та субсидіарності. Він визначає детальні умови і критерії застосування принципів субсиді-арності та пропорційності, а також повноваження держав-членів, що стосуються застосування цих принципів.
Щороку Європейська Комісія подає звіт під назвою “Вдосконалення розробки нормативно-правових актів” Європейській Раді та Європейському Парламенту, який присвячений, в основному, застосуванню принципу субсидіарності.
З метою кращого застосування принципу субсидіарності була створена Робоча група з питань субсидіарності.
Принципи субсидіарності та пропорційності застосовуються в усіх сферах, що входять до спільної компетенції Співтовариства і держав-членів, зокрема й у сфері навколишнього середовища. У своїх щорічних звітах Комісія описує застосування принципів у конкретних сферах.
Прикладом застосування цих принципів може бути вироблення проекту Директиви Європейського Парламенту і Ради щодо екологічної відповідальності з метою запобігання й усунення екологічної шкоди. Директива передбачає застосування принципу “забруднювач платить”, згідно зі статтею 174(2) Договору про заснування Європейського Співтовариства. Виникла необхідність вжити заходів на рівні Співтовариства, через наявність забруднених місць, забруднення води і шкоду біорізноманіттю, а також у зв’язку з тим, що не всі держави-члени мають систему відповідальності за екологічну шкоду. Мета полягає в забезпеченні, у майбутньому, відновлення завданої шкоди тими, хто забруднює. Більше того, за відсутності спільних законодавчих рамок, підприємці можуть використовувати різні умови в державах-членах, щоб уникати відповідальності. Законодавчий проект спрямований саме на це, але він і відповідає вимогам, оскільки встановлює рамки для заходів, спрямованих на усунення значної
шкоди довкіллю, як мінімальну основу, яку держави-члени можуть використовувати з метою ефективної імплементації запропонованого режиму.