1.1. Основні поняття, цілі та завдання прогнозування соціально-економічних процесів
Головною проблемою життєдіяльності будь-якої країни є успішний розвиток національної економіки із одночасною соціальною захищеністю населення. Рішення, які приймають керівні органи країн для управління економікою, незрідка зумовлюють негативні наслідки, тому передбачення цих наслідків і вибір найкращого шляху розв’язання в конкретній ситуації є головним завданням управління. З огляду на це підвищується роль науково обґрунтованих прогнозів.
Прогнози необхідні за двома основними причинами: майбутнє невизначене і повний ефект від багатьох рішень, що приймаються зараз, не відчуватиметься впродовж певного часу.
Здатність передбачати перебіг подій у всіх народів здавна вважалася ознакою розуму та обдарованості – досить вдуматися у зміст слів “прозорливий” і “недалекий”, щоб переконатися в цьому. Кожна людина, незалежно від бажання, підсвідомо або свідомо прогнозує наслідки своїх дій, щоб запобігти негативним виявам їх і максимально використати позитивні умови майбутнього, а також мірою можливості змінити на краще передбачуване майбутнє. Наприклад, інвестор, який прийшов на фондову біржу, купує акції, сподіваючись на прибуток у вигляді дивідендів і підвищення вартості акцій у майбутньому, банкір купує на ф’ючерсному ринку іноземну валюту, щоб зменшити ризик збитків від коливання обмінного курсу. Прогнозування здійснюють уряд, державні підрозділи різного рівня, приватні організації та підприємства. Вони розв’язують однакові проблеми, а саме: аналізують темпи зростання внутрішньої та світової економіки, рівень інфляції, ціни й доступність праці та капіталу, рівень курсу обміну валюти тощо, адже точне передбачення майбутнього підвищує ефективність процесу прийняття рішення.
Джерело передбачення, його механізм завжди був надто загадковим, тож пращури без вагань відносили його до низки надприродних. На ранніх стадіях розвитку людського суспільства до пророкувань вдавалися окремі особи, які втілювали еліту (жерці, шамани тощо). Найвідомішою в історії стародавнього світу є група жерців із храму у Дельфах, так званий «дельфійський оракул». Із часом до процесу передбачення подій залучалося дедалі більше людей. Відмінність прогнозу від провидіння (віщування) полягає у тому, що прогноз має властивості наукового результату, тобто його можна обґрунтувати і повторити без автора. Пророцтво сприймають на віру – як данину. Між прогнозом і пропоцтвом перебуває експертна оцінка, тобто прогноз фахівця у певній галузі, складений на підставі його уявлень стосовно аргументованого імовірного розвитку прогнозованого процесу. Зазвичай, такий прогноз враховує багато чинників, які слібко формалізуються або не підлягають вимірюванню, але більш-менш увиразнюються завдяки поясненням експерта.
Церква не визнає за наукою права на передбачення з принципових міркувань: передбачати майбутнє можна лише шляхом “прозріння через творця”, але ніяк не емпірико-дедуктивним шляхом. Навпаки, класична наука в особі П.Лапласа проголосила цілковиту передбачуваність світу. “Дайте нам миттєві координати і швидкість усіх молекул Всесвіту і ми передбачимо його долю”. Класична механіка й справді змогла б усе це здійснити, якби діяла в класичному світі. Скажімо, в інженерно-технічних розробках майже завжди можна змоделювати результат, користуючись відомими законами. В економіці усе значно складніше, хоча й тут можна моделювати майбутнє, якщо нам відомі способи економіко-математичного прогнозування.
Закономірності прогнозування почали з’ясовувати лише впродовж останніх десятиліть. Цей факт пояснюється слабкою потребою в минулому практичної економіки в прогнозах, які б відображали реакцію об’єкта на управління. Постійний соціально-економічний розвиток суспільства потребує невпинного ускладнення процедури управління. За ринкових умов прогнозування стає одним із вирішальних наукових чинників формулювання стратегії й тактики суспільного розвитку. Соціально-економічні прогнози необхідні для визначення можливих цілей розвитку суспільства, забезпечення досягнення їх, сприяє зростанню економічних ресурсів для здійснення найімовірніших та економічно ефективних варіантів довготермінових, середньотермінових і поточних програм, обґрунтуванню основних напрямів економічної й технічної політики, вможливлює передбачення наслідків рішень і заходів, що їх вживають у кожен поточний момент.
У наш час прогнозування соціально-економічних процесів сформувалося у спеціальність, виникла нова галузь науки зі своєю специфічною методологією. У розвинених країнах створено інститути прогнозування суспільного розвитку. Розроблення теорії та методів прогнозування соціально-економічної сфери дає змогу уникати експериментів над живими людьми, застосування нових технологій і сучасної обчислювальної техніки у цій царині, забезпечує вибір раціонального способу управління суспільством.
Розгляду сучасних методів і моделей прогнозування соціально-економічних процесів присвячено пропонований курс.
Прогнозування соціально-економічних процесів (СЕП) – це наукова дисципліна, яка вивчає розроблення прогнозів розвитку національної економіки та соціальної сфери в майбутньому, ґрунтується на науковому пізнанні соціально-економічних явищ і використанні всієї сукупності методів, засобів і можливостей прогностики.
Прогноз – науково обґрунтоване судження стосовно можливих станів об’єкта в майбутньому, альтернативні шляхи і терміни їх здійснення. Прогноз має випадковий характер, та оскільки він будується на підставі аргументованих наукових уявлень про стан і розвиток об’єкта, здійснення його є доволі імовірним. Самі розробники прогнозу оцінюють його як очікуваний, імовірний стан об’єкта в майбутньому.
Процес розроблення прогнозів називають прогнозуванням. Подібно до будь-якого процесу трудової діяльності (зокрема й творчої) характер прогнозування визначають його суб’єкт і об’єкт, застосовувані засоби й методи, а також навколишнє середовище.
Суб’єктами прогнозування соціально-економічного розвитку є органи державної влади й місцевого самоврядування, корпорації й підприємства, також науково-дослідні й консалтингові організації, окремі експерти, яких залучають для розроблення й упровадження прогнозів.
Об’єктом соціально-економічного прогнозування є соціально-економічні процеси (СЕП) – тобто сукупність економічних і соціальних процесів формування та функціонування соціально-економічної системи, які характеризують динаміку зміни її параметрів на певному рівні господарювання [32].
Економічні (природні) процеси – це процеси між людиною й природою, які здійснюються за допомогою засобів праці з метою створення матеріальних продуктів виробничих процесів, або інтелектуальних продуктів – інформаційних та інноваційних процесів.
Соціальні (суспільні) процеси – це процеси взаємовідносин між людьми щодо забезпечення виробництва або надбання та споживання створених продуктів. Соціальні (суспільні) процеси формують сферу соціальної економіки, яка охоплює соціальні технології та пов’язані із ними політичні й організаційні процеси.
Взаємодія різноманітних процесів зумовлює утворення комбінованих видів: інформаційно-економічних, виробничо-економічних, інноваційно-економічних (у сфері природних процесів), політико-економічних, соціально-економічних та організаційно-економічних (у сфері суспільних процесів). Зв’язок між природними і суспільними процесами опосередковують процеси ринкового й інституціонального регулювання (див. рис.1.1.1).
Рис. 1.1.1. Соціально-економічні процеси та їхній взаємозв’язок із іншими процесами в економіці
Предметом соціально-економічного прогнозування є пізнання закономірностей соціально-економічних процесів у майбутньому, дослідження способів розроблення прогнозів.
Метою соціально-економічного прогнозування є створення наукових передумов для прийняття управлінських рішень органами законодавчої та виконавчої влади, органами місцевого самоврядування. Ці передумови передбачають:
- науковий аналіз тенденцій зміни соціально-економічних процесів;
- варіантне передбачення розвитку соціально-економічних процесів з огляду на наявні тенденції й окреслену мету;
- оцінювання ймовірних наслідків ухвалюваних рішень;
- обґрунтування напрямів соціально-економічного та науково-технічного розвитку.
Завданням соціально-економічного прогнозування, з одного боку, є з’ясування перспективи найближчого або віддаленішого майбутнього, вважаючи на реальні процеси сьогодення, а з іншого – сприяння розробленню оптимальних програм і планів економічного та соціального розвитку об’єкта, що має грунтуватися на пропонованому прогнозі й враховувати оцінку прийнятого рішення з позицій його наслідків у прогнозованому періоді.
Розглянемо детальніше сутність і мету розвитку соціально-економічної системи.
Соціально-економічну систему країни (СЕС) можна визначити як систему соціальних і економічних відносин у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання соціальних і матеріальних благ.
СЕС характеризується різноманітністю елементів, властивостей та відносин і може розглядатися як відносно уособлена система, пов’язана своїми входами й виходами із зовнішнім середовищем.
Соціально-економічні процеси характеризуються динамікою зміни початкових (вхідних) і похідних (розрахункових) показників ефективності функціонування соціально-економічної системи за рівнем використання наявних виробничих потужностей та інших ресурсів, конкурентоспроможності продукції й обсягу її виробництва (зокрема й на експорт), рівня прибутку й платоспроможності, ефективності праці (включно із критеріями дохідності) та рівня його оплати. На підставі аналіза й оцінки показників фактичного стану економіки прогнозують можливі зміни їх з огляду на науково-технічні та соціальні чинники у стратегічному й тактичному розумінні залежно від усталених тенденцій зміни ринкових ситуацій, зумовлених об’єктивними соціально-економічними процесами.
Засадовими цілями розвитку СЕС країни є:
- всебічний розвиток особистості, створення для кожного члена суспільства мінімальних умов, які забезпечують його свободу й безпеку;
- динамічний та ефективний розвиток країни;
- забезпечення національної безпеки країни в усіх аспектах – політичному, економічному (зокрема й продовольчому), соціальному, військово-стратегічному.
Цілі функціонування СЕС нерозривно пов’язані зі стратегією розвитку держави.
Стратегія соціально-економічного розвитку – це наука і мистецтво розроблення сукупності концептуально взаємопов’язаних довготермінових рішень, спрямованих на системне використання політичних, економічних, технологічних, соціальних, психологічних, організаційних та управлінських чинників для реалізації соціально-економічної політики, здійснюваної органами виконавчої влади у межах чинного законодавства [32].
Стратегія соціального розвитку невід’ємна від стратегії економічного розвитку. Це зумовлено спільною глобальною метою стратегії соціально-економічного розвитку на сучасному етапі – забезпечити стале економічне зростання за умов випереджувальних темпів зростання реальних доходів громадян і використання їхнього трудового потенціалу. Така постановка глобальної мети пов’язана із тим, що головним чинником, що об’єктивно стримує розвиток виробництва споживчих товарів і послуг, є неприпустимо низький рівень платоспроможного попиту більшості населення і невпинне відставання від розвинених країн за рівнем продуктивності й ефективності праці.
З огляду на ситуацію, що характеризується кризовим станом економіки та рівня життя населення й сфери праці, визначають цілі й підцілі соціально-економічного розвитку. Схематично це можна представити у вигляді дерева цілей (див. рис. 1.1.2).
Рис.1.1.2. Дерево цілей соціально-економічного розвитку [32]
Реалізація вказаних цілей зумовлена похідними від них підцілями, досягнення яких передбачає підвищення рівня ефективності функціонування усієї СЕС. Так, для забезпечення сталого економічного зростання необхідна ефективніша економіка, тобто підвищення віддачі на 1 гривню вкладених основних і оборотних коштів на кожному рівні господарювання за рахунок розвитку підприємництва і комплексного використання науково-технологічних, організаційних, структурних і соціальних чинників забезпечення конкурентоспроможності товарів і послуг, призначених для реалізації. Для відтворення і зростання людського капіталу необхідна ефективна праця, тобто зростання її продуктивності, ефективності й дохідності за одночасного зростанні оплати праці шляхом підвищення рівня знань і вмінь працюючих, гуманізації умов праці, застосування прогресивних технологій і норм, стимулювання творчих трудових досягнень. Для зростання реальних доходів населення потрібен ефективний соціальний захист, тобто підвищення надійності систем гарантій соціального забезпечення громадян на засадах нагромадження й адресного використання відповідних фондів з урахуванням наявних обсягів і результатів праці, розвитку страхування і сфери соціальних послуг.
Основним інструментом досягнення стратегічних цілей економічного росту й соціального розвитку є ефективне функціонування СЕС. Це зумовлено двома обставинами:
по-перше, тим, що загальною і суттєвою причиною тривалої системної кризи об’єктивно є неефективність розв’язання економічних і соціальних проблем на всіх рівнях господарювання, внаслідок чого більшість підприємств або не працюють, або перебувають на межі банкрутства, не відтворюється рівень реальної заробітної плати й реальних доходів населення;
по-друге, об’єктивною необхідністю пошуку оптимальних економічних і соціальних рішень, визначення шляхів підвищення їх ефективності за кількісними та якісними критеріями результативності, економічності витрат і стабільності забезпечення життєво важливих умов – безпеки, добробуту і справедливості.
Кожному рівню господарювання відповідають характерні саме для нього умови економічного зростання.
Для мікрорівня це:
- ефективне використання ресурсів;
- ефективна зайнятість робітників і суцільна економія робочого часу;
- раціональне використання сировини й матеріалів;
- застосування безвідходних технологій;
- скорочення виробничих запасів;
- раціональне використання виробничих потужностей;
- дотримання екологічних вимог.
Для сфери господарювання, що відповідає мезорівню, найважливішими умовами економічного зростання є розвиток підприємництва:
- розширення практики внутрішнього підприємництва на наявних підприємствах;
- створення нових підприємств і робочих місць;
- розвиток венчурного підприємництва.
Умовами економічного зростання на макрорівні є:
- оптимізація економічного середовища, що забезпечує створення необхідних стимулів для залучення інвесторів;
- отримання короткотермінових кредитів під низький відсоток;
- зниження податкових норм за рахунок розширення податкової бази;
- підвищення зайнятості й зниження безробіття шляхом вивільнення частини коштів фонду соціальної допомоги безробітним.
Реалізація перелічених умов економічного зростання потребує створення необхідного науково-методичного підгрунтя. Ефективне використання ресурсів потребує інженерного забезпечення у формі відповідних технологій. Розвитку підприємництва сприятиме створення економічних механізмів, що забезпечують залучення інвестицій у необхідну матеріально-технічну базу нових підприємств. Оптимальне сприяння економічного оточення пов’язане із забезпеченням інституціональної підтримки у формі соціально-економічних норм и нормативів, які орієнтують на стимулювання економічного зростання.
Системний розгляд понять економічного зростання і умов його досягнення дає змогу вирізнити два принципові напрями розв’язання проблем (рис. 1.1.3).
Перший напрям стосується функціональних засад (або аспектів) і грунтується на розглянутих вище чинниках, суб’єктах господарювання й принципових положеннях трудової теорії економічного зростання, якими є технологічні, трудові, підприємницькі та інституціонально-стимулювальні.
Функциональные основы экономического роста
Рис. 1.1.3. Проблеми формування функціональних та інтеграційних засад економічного зростання
Другий напрям, що охоплює інтеграційні засади економічного зростання, грунтується на положенні про те, що кожну із названих функціональних засад можна реалізувати стосовно всіх економічних суб’єктів лише за умови встановлення між ними необхідного зв’язку (комунікаційні засади), відносного рівня впливу на економічне зростання (кореляційні засади) й одержання результатів (аналітичні й оцінні засади). Розроблення функціональних та інтеграційних засад економічного зростання слугує теоретичнм підгрунтям проектування відповідних систем і прикладних програм технології, організації й стимулювання економічного зростання.
Управління соціально-економічними процесами становить сукупність управлінських рішень та дій, спрямованих на створення умов для здійснення потрібних змін в економіці й соціальній сфері. Головний принцип формування функцій управління у цьому разі полягає в тому, що соціально-економічні процеси, висвітлюючи динаміку стану економіки та соціальної сфери в режимі реального часу, водночас відіграють роль не лише об’єктів управління, а й заходів утілення їх. Окрім того, специфіка управління соціально-економічними процесами, на відміну від управління виробничими процесами, полягає в аналітичному, дослідницькому характері пошуку рішень у поєднанні з оперативністю реалізації їх, що визначає необхідність підготовки економістів-аналітиків широкого профілю, зорієнтованих на управління соціально-економічними процесами в усіх секторах економіки.
За цих умов основні функції управління соціально-економічними процесами можна визначити як етапи управлінського циклу, оскільки кожен із них характеризується досягненням певної проміжної мети у межах вирішуваних функціональних завдань. Перелік основних функцій управління соціально-економічними процесами у їх послідовності та з урахуванням зворотного зв’язку схематично представлений на рис. 1.1.4.
Перша функція управління СЕП — аналіз та оцінювання цих процесів з метою виявлення фактичного стану досліджуваної економічної системи (підприємства, фірми, галузі, регіону) за усталеними позитивним і негативним критеріям. Ця функція здійснюється шляхом систематичного проведення моніторингу за даними статистичної звітності й безпосереднього вивчення економічних і соціальних процесів на підприємствах і фірмах, зважаючи на дію чинників ринкового та інституціонального регулювання. При цьому використовують первинні й похідні (розрахункові) показники, для яких можлива кількісна оцінка. До їх них належать такі показники:
Рис. 1.1.4. Основні функції управління соціально-економічними процесами
- номінальний і реальний валовий внутрішній продукт, його структура за напрямом використання;
- співвідношення попиту й пропозиції на споживчі та інвестиційні товари;
- капітальні вкладення та їхня структура;
- обсяг продукції та її реалізації;
- індекси цін;
- питома вага збиткових підприємств;
- податки;
- заборгованість покупців постачальникам за кредитами банків, включно із простроченою;
- прожитковий мінімум;
- обсяг грошових доходів;
- середньомісячна заробітна плата в розрахунку на одного працюючого;
- обсяг трудових ресурсів в економіці;
- чисельність безробітних тощо.
Окрім того, рекомендується використовувати якісні оцінки чинників, які не підлягають кількісному вимірюванню.
Друга функція — прогнозування тенденцій розвитку наявних економічних процесів, грунтоване на результатах їхнього аналізу й оцінювання. Розробку прогнозу очікуваних змін стану економіки на досліджуваному рівні здійснюють у двох варіантах:
– розглядають очікувані показники за збереження наявних зовнішніх умов (кон’юнктура ринку і політика інституціонального регулювання), а також внутрішніх чинників (структурні й технологічні зміни), тобто вдаються до простої екстраполяції показників;
– з урахуванням вказаних чинників, за наявності низки варіантів прогнозу, кожен із них має супроводжуватися оцінкою ймовірних економічних і соціальних наслідків залежно від терміну, на який розраховано прогноз, та від його призначення: (довготерміновий потрібен для розроблення стратегічних рішень; короткотерміновий – для рішень поточного тактичного характеру).
Третя функція – стратегічне планування розвитку економічних та соціальних процесів. Ця функція має за мету визначити, обґрунтувати й запропонувати оптимальні рішення стосовно вибору пріоритетних напрямів позитивної зміни перебігу економічних процесів шляхом вжиття заходів антикризового регулювання для забезпечення курсу економічного зростання у прогнозованому періоді.
Четверта функція — організація процесів соціально-економічного регулювання. Вона полягає в розробленні й удосконаленні економічних механізмів, призначених для цілеспрямованої зміни наявної практики у відповідно до прийнятих напрямів стратегічного планування і з огляду на реальний стан економіки.
П’ята функція – реалізація проектних і нормативних рішень для досягнення поставленої мети. Головна форма реалізації – розроблення й затвердження програм введення нових економічних механізмів (і коригування наявних), а також пов’язаних із ними процесів економічного регулювання із використанням нормативних методів (або аналітичних – за відсутності останніх). Розглянута функція подібно до зворотнього зв’язоку, слугує логічним підгрунтям для контролю над перебігом реалізації рішень, відповідного коригування та здійснення першої функції – аналізу й оцінювання соціально-економічних процесів.
Перехід до сталого розвитку СЕС потребує скоординованих дій в усіх сферах життя суспільства, відповідної переорієнтації соціальних, економічних та екологічних інститутів держави.
Державне управління процесом переходу до сталого розвитку передбачає розроблення системи програмних і прогнозних документів:
- державної стратегії дій тривалого характеру; довготермінових і середньотермінових прогнозів, складовим елементом яких є прогнози змін навколишнього середовища й окремих екосистем унаслідок господарської діяльності;
- короткотермінові прогнози і програми галузевого, регіонального (територіального) і державного рівнів. При цьому однією із важливих умов є створення злагодженої системи взаємодії «центр – регіони», яка передбачає формування ефективної просторової структури економіки країни за дотримання балансу зацікавленості всіх суб’єктів господарювання, що доводить необхідність розроблення й реалізації програм переходу до сталого розвитку для кожного регіону, а також подальшої інтеграції цих програм у процесі розроблення державної політики у напрямі сталого розвитку.
Невід’ємною частиною концепції сталого розвитку є система індикаторів, розроблена однойменною Комісією ООН [61]. На підставі національних і міжнародних пропозицій щодо розроблення й застосування індикаторів Комісія у 1995 році ухвалила робочу програму введення індикаторів для сталого розвитку. Програма містить попередній набір із 130 індикаторів. Для полегшення застосування та перевірки прийнятності їх були розроблені методологічні поради щодо кожного індикатору.
Індикатори відрізняються за рівнем спонукувальної сили (Driving Force), тобто належністю до чинників, характеристики стану (State) та реагування, тобто зворотної реакції відповідної структури (Response Framework). Призначені вони для використання країнами на національному рівні в процесі ухвалення державних рішень. Не всі індикатори можуть бути застосовані в будь-якій ситуації, тобто країни можуть обирати для використання ті індикатори, які більшою мірою відповідають пріоритетам, цілям і завданням. Методологічні поради містять необхідну інформацію стосовно поняття, значення, вимірювання та джерела даних за кожним індикатором для полегшення збирання й аналізу даних.
Індикатори сталого розвитку можуть слугувати підгрунтям формування сценарних умов для прогнозування розвитку соціальної економіки. Під сценарними умовами розуміють сукупність індикаторів, які за кожним завданням або функцією (напрямом) прогнозування характеризують чинники, що впливають на розвиток об’єктів; оцінку стану об’єктів; оцінку заходів щодо реагування на зміну стану об’єктів.
Таблиця 1.1.1
| Цільові завдання (функції) | Індикатори чинників | Індикатори стану | Індикатори реагування | |
| 1. Економічні індикатори | ||||
| 1. Міжнародна співпраця з метою пришвидчення сталого розвитку в країнах і відповідна внутрішня політика | — ВВП на душу населення
— Частка чистих інвестицій у ВВП — Сума експорту та імпорту у відсотках до ВВП |
— Чистий внутрішній продукт із урахуванням зовнішнього оточення
— Частка вироблених товарів у загальному обсязі експорту |
||
| 2. Зміна моделей споживання | — Річне споживання енергії
— Частка промислового видобування природних ресурсів у виробництві готової продукції |
— Розвідані мінеральні ресурси
— Розвідані паливно-енергетичні ресурси — Термін використання розвіданих ресурсів |
||
| — Інтенсивність використання матеріалів
— Частка виробництва додаткового продукту у ВВП — Частка споживання відновлюваних енергетичних ресурсів |
||||
| 3. Фінансові ресурси
і механізми |
— Частка трансфертів чистих ресурсів у ВНП
— Загальне перевищення кредитів (виданих або отриманих) у відсотках від ВНП |
— Борг ВНП
— Обслуговування боргу /експорт |
— Видатки на захист навколишнього середовища у відсотках від ВВП
— Обсяг нових або додаткових фондів на сталий розвиток |
|
| 4. Передання екологічно чистої технології, співпраця і забезпечення продуктивності | — Імпорт технологічних товарів
— Прямі іноземні інвестиції |
— Частка імпорту екологічно чистих технологічних товарів | — Гранти технічного співпраці | |
| 2. Соціальні індикатори | ||||
| 1. Боротьба
із бідністю |
— Відсоток безробіття | — Індекс бідності (за кількістю осіб)
— Індекс рівня бідності — Точний індекс рівня бідності — Індекс Джини (нерівності доходів) — Відношення середньої зарплати жінок і чоловіків |
||
| 2. Демографічна сталість | — Відсоток зростання населення
— Відсоток чистої міграції — Відсоток народжуваності |
— Щільність населення | ||
| 3. Підтримка освіти, обізнаності суспільства і навчання, захист і підтримка здоров’я людини | — Відсоток населення шкільного віку
— Зарахування до початкової школи (разом і сальдо) |
— Діти, які отримали високу оцінку за початкову освіту
— Очікуваний результат шкільного життя — Очікувана тривалість життя — Відсоток дитячої смертності тощо |
— Частка витрат ВВП на освіту
— Національний фонд здоров’я, що фінансується місцевими органами — Частка національного фонду здоров’я у ВВП |
|
- Екологічні індикатори
| 1. Захист якості та забезпечення ресурсами прісної води | — Річний обсяг ґрунтової і поверхневої води, не придатної до споживання
— Внутрішнє споживання води на душу населення |
— Ресурси ґрунтової води
— Концентрація фекальних речовин у прісній воді — Потреба біохімічного кисневого очищення водних басейнів |
— Укриття стічної води
— Щільність гідрологічних мереж |
| 2. Захист океанів, морів і узбережної зони | — Зростання населення в узбережних зонах
– Виток нафти в узбережні води — Виток азоту і фосфору в узбережні води |
— Максимально стійкий вилов риби
— Індекс Algae |
|
| 3. Інтегральний підхід до планування й управління земляними ресурсами | — Зміни користування землею | — Зміни стану грунтів | — Централізоване управління природними ресурсами на місцевому рівні |
| 4. Забезпечення сталого сільського господарства і розвитку села | — Застосування сільськогосподарських пестицидів
— Застосування добрив — Відсоток іригації орних земель — Використання енергії у сільському господарстві |
— Орні землі на душу населення
— Зона, що підлягає засоленню й затопленню |
Сільськогосподарська освіта |
| 5. Захист атмосфери тощо | — Виділення газів від теплиць (випаровування)
— Виділення окису сірки — Виділення окису азоту — Споживання озонопоглинаючих речовин |
— Концентрації забруднень навколо міських зон | — Видатки на зменшення рівня забруднення повітря |
Модель процесу подолання негативних соціальних наслідків економічної кризи і формування позитивних тенденцій соціально-економічного розвитку із поступовим переходом до фази економічного зростання схематично можна представити так (див. рис. 1.1.5):
Найважливішим інструментом аналізу, прогнозування і розроблення стратегії макроекономічного регулювання й розвитку є система соціальних нормативів (стандартів) і норм, які впроваджуються державними органами виконавчої влади.
Рис.1.1.5. Схема процесу руху економічних і соціальних індикаторів
При визначенні ефективності соціально-економічного розвитку на підставі реалізації ухвалених стратегічних рішень слід вважати на рівень оптимальності збалансованих співвідношень між частками коштів чистого прибутку, які асигнуються на виробництво і споживання, тобто на стимулювання економічних результатів діяльності підприємств з метою збільшення доходів працівників. Для цього можна встановити такий показник, як індекс роподілу доходів, який визначається часткою прибутку, що витрачається на формування інвестиційного фонду, тобто на розвиток матеріально-технічної бази економічної й соціальної діяльності.
Залежно від призначення і правового статуту соціальних нормативів і норм їх можна розподілити на три групи:
- соціальні нормативи і норми як обов’язкові мінімальні соціальні гарантії загальної прямої дії на всіх рівнях економіки;
- соціальні нормативи, рекомендовані як підгрунтя розроблення норм на мезоекономічному рівні з огляду на територіальну і галузеву специфіку;
- соціальні та соціотехнологічні нормативи, рекомендовані як підгрунтя розроблення норм на мікроекономічному рівні з огляду на конкретні умови підприємств і корпорацій.
При визначенні найактуальнніших видів соціально-трудових нормативів, зважаючи на належність їх до конкретної групи, передусфм слід вирізняти нормативи чинників зростання продуктивності (дохідності) праці як засадової умови нагромадження коштів для соціального розвитку. До таких нормативів належать:
- мінімально допустима частка чистого прибутку, що має направлятися на поліпшення фондовіддачі (використання наявних виробничих потужностей);
- збільшення обсягу ВВП (виробленої продукції), а також освоєння і розвиток виробництва нової продукції, яка користується перспективним попитом, зі створенням додаткових робочих місць за одночасного впрогвадження нормативів, які передбачають економічне зростання у розрахунку на одного працюючого.
1.2. Методологія прогнозування соціально-економічних процесів
Сучасні умови господарювання потребують максимального розширення фронту прогнозування, подальшого вдосконалення методології й методики розроблення прогнозів. Чим вищий рівень прогнозування процесів суспільного розвитку, тим ефективніше регулювання та управління цими процесами у суспільстві.
Методологія прогнозування – це галузь знань про методи, способи і системи прогнозування.
Загальнотеоретичним підгрунтям прогнозування є спеціальна галузь – прогностика, що вивчає закономірності розроблення прогнозів [7]. Прогностика визначає також:
- Методи прогнозування – сукупність заходів і способів мислення, що вможливлює на основі аналізу ретроспективних даних, екзогенних та ендогенних зв’язків об’єкта прогнозування, а також вимірювань їх у межах явища або процесу, що розглядається, ймовірний висновок стосовно майбутнього розвитку об’єкта.
- Способи прогнозування – отримання й оброблення інформації про майбутнє на підставі однорідних методів розроблення прогнозу.
- Системи прогнозування – впорядкована сукупність методик і технічних засобів, призначена для прогнозування складних явищ або процесів. Система прогнозування СЕС означає певну єдність методології, організації й розроблення прогнозів, що забезпечує узгодженість, послідовність та неперервність їх .
Більш загальним поняттям ніж прогнозування є передбачення. Передбачення як випереджувальне (завчасне) відображення дійсності, грунтоване на пізнанні законів природи, суспільства та мислення, залежно від рівня конкретизації й характеру впливу на перебіг досліджуваних процесів, має чотири форми: гіпотезу (загальнонаукове передбачення), прогноз, програму та план.
Гіпотеза характеризує наукове передбачення на рівні загальної теорії. Це означає, що початкову базу побудови гіпотези становлять теорія і відкриті на її основі закономірності й причинно-наслідкові зв’язки функціонування і розвитку досліджуваних об’єктів. На рівні гіпотези дають якісну характеристику останніх, яка відбиває загальні закономірності їхньої поведінки.
Прогноз порівняно з гіпотезою більш визначений, оскільки грунтується не лише на якісних, а й на кількісних параметрах, що дає змогу характеризувати майбутній стан об’єкта ще й кількісно. Прогноз – це передбачення на рівні конкретно-прикладної теорії. Отже, прогноз відрізняється від гіпотези меншою мірою невизначеності та більшою ймовірністю. Разом із тим, зв’язки прогнозу з досліджуваним об’єктом або явищем не є жорсткими, однозначними: прогноз має імовірнісний характер.
Програма являє собою висування певної мети і передбачення конкретних, детальних подій досліджуваного об’єкта. У ній фіксуються шляхи і засоби розвитку відповідно до поставлених завдань, обґрунтовуються ухвалені управлінські рішення. Головна відмінна риса її – визначеність завдань. Отже, в програмі передбачення дістає найбільшу конкретність і визначеність. Подібно до прогнозу, програма ґрунтується на результатах і досягненнях конкретно-прикладної теорії.
Форми передбачення тісно пов’язані у своїх виявах одна з одною і з досліджуваною системою управління та планування, й становлять послідовні щаблі пізнання поведінки об’єкта в майбутньому. Початок цього процесу –загальнонаукове передбачення стану об’єкта, останній етап – побудова плану переведення об’єкта в новий, планований для нього стан. Важливим засобом цього слугує прогноз як єднальна ланка між загальнонауковим передбаченням і планом.
Хоча гіпотеза має найзагальніший характер, без неї неможливо жодне наукове управління та планування. Гіпотеза впливає на цей процес через прогноз і є важливим джерелом інформації для його побудови. У багатьох випадках гіпотеза виконує аналогічну роль безпосередньо під час розроблення планів.
Найтісніше прогнозування пов’язане із плануванням.
План и прогноз – це взаємно доповнювальні стадії планування за вирішальної ролі плану як провідної ланки управління суспільним виробництвом. При цьому прогноз виступає чинником, який орієнтує наявну практику на можливості розвитку в майбутньому, а прогнозування є інструментом розроблення планів. Форми поєднання прогнозу і плану можуть бути різними: прогноз може передувати розроблення плану (як правило), складатися після плану(прогнозування наслідків зафіксованого у плані рішення), здійснюватися в процесі розроблення плану.
Між прогнозом і планом існують і розбіжності. Головна з них полягає у тому, що план має директивний, а прогноз – імовірний характер. План – це однозначне рішення, зокрема й тоді, коли його розробляють на варіантній основі. Натомість прогноз за своєї сутністю має альтернативний, варіантний зміст. У цьому сенсі прогнозування становить дослідницьку базу планування, яка, втім, має власне методологічне й методичне підгрунтя і значною мірою відрізняється від планування. Розроблення прогнозів грунтується на прогностичних методах, тоді як планування спирається на більш строгі й точні методи балансових та інших розрахунків.
Прогнозування й планування відрізняються й тим, що характеризують різні щаблі пізнання досліджуваного об’єкта, різні, хоча й взаємопов’язані, форми передбачення його майбутнього стану.
Отже, прогнозування є важливою єднальною ланкою між теорією та практикою в усіх царинах життя суспільства, і має дві різні площини конкретизації: власне передбачальну (дескриптивну, описову) і вказівну (прескриптивну, визначальну).
- Під передбаченням розуміють опис можливих чи бажаних перспектив, станів, розв’язань проблем майбутнього.
- Вказівка (рекомендація) дає спосіб розв’язання цих проблем, використання інформації про майбутнє у цілеспрямованій діяльності. Отже, в проблемі прогнозування розрізняють два аспекти: теоретико-пізнавальний та управлінський, пов’язаний із можливістю прийняття на підставі набутого знання управлінських рішень (див. рис.1.2.1).
Виходячи із загальноприйнятих понять теорії управління суспільними процесами, прогнозування відіграє провідну роль у системі управління процесами соціально-економічного розвитку як єднальна ланка між об’єктивно необхідними функціями підготовки й реалізації відповідних рішень (див. рис. 1.2.2.).
Рис.1.2.1. Сутність прогнозування
Функції підготовчого блоку мають дослідницький і аналітичний характер. До них належать такі п’ять функцій:
- інформація – передбачає одержання поточних статистичних та аналітичних даних стосовно динаміки соціально-економічних процесів на відповідному рівні моніторингу, а також ознайомлення із новітнім досвідом і тенденціями у цій галузі;
- цілеспрямування — полягає у встановленні системи конкретних цілей соціально-економічного розвитку стосовно певного календарного періоду, виходячи із загальнонаціональної мети – підвищення якості життя та зростання добробуту населення, забезпечення його безпеки і соціальної справедливості;
Рис.1.2.2. Місце прогнозування серед функцій управління соціально-економічними процесами
- аналіз – передбачає вивчення й узагальнення одержаної інформації про динаміку соціально-економічних процесів у зіставленні із відповідними цільовими індикаторами;
- вимірювання передбачає створення і вдосконалення системи соціально-економічних показників (індикаторів) та методів кількісного оцінювання їх;
- діагностика – полягає у підготовці висновків і узагальнювального підсумку (на зразок аудиторського) щодо наявного стану та рівня соціально-економічного розвитку із визначенням позитивних і негативних чинників, які спричинили на нього вплив.
Прогнозування полягає в розробленні й обґрунтуванні можливих варіантів очікуваних змін соціально-економічної ситуації та їхніх наслідків під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників. Тим самим прогнозування завершує підготовчий блок функцій управління соціально-економічними процесами, що передбачає розв’язання завдань прогнозування у комплексі з усіма попередніми функціями шляхом розроблення відповідних технологій їхнього виконання.
З іншого боку, прогнозування є підгрунтям здійснення функцій виконавчого блоку, які мають програмно-управлінський характер:
- програмування (тобто розроблення програм соціально-економічного розвитку);
- планування (укладання планів здійснення заходів, передбачених програмою);
- регулювання (внесення оперативних змін під час виконання програми).
Отже, стосовно якості та ефективності прогнозів соціально-економічного розвитку можна робити висновки мірою реалізації програм, які на них ґрунтуються.
Таким чином, усі функції управління соціально-економічними процесами становлять у сукупності єдину систему узгодження й функціонального розподілу дій органів управління будь-яких рівнів.
Прогнозування соціально-економічного розвитку регіонів має виходити із необхідності науково обґрунтованого врахування загальноекономічних галузевих і регіональних пропорцій. У регіональному аспекті провідну роль відіграє соціальна домінанта розвитку економічних систем, оскільки регіони створюють передумови для всебічного розвитку індивіда, використовуючи для цього соціальні нормативи [32].
Якісне виконання функцій управління зумовлене рівнем обладнання й використання сучасних технологій і засобів комп’ютерної й телекомунікаційної техніки. Стосовно конкретного змісту і сфери впливу функцій управління на соціально-економічні процеси технологія, що розробляється, є механізмом виконання їх, який визначає послідовність операцій (дій), технічні засоби, склад виконавців і форми їхньої взаємодії, а також процедури узгодження і затвердження готових документів нормативного, проектного або розпоряджувального характеру.
Основними вимогами і пов’язаними із ними проблемами під час розроблення технологій прогнозування соціально-економічного розвитку є:
- виконання прийнятих у прогностиці принципів системності, узгодженості, варіантності, безперервності, верифікаційності (тобто імовірності, точності, обґрунтованості) і рентабельності прогнозів;
- орієнтація на домінантний вибір нормативного виду прогнозів, за яких прогнозовані показники визначають залежно від співвідношення фактичних і нормативних (ретроспективних і перспективних) значень внутрішніх і зовнішніх чинників;
- використання абсолютних і відносних показників, що відбивають динаміку зміни значень параметрів прогнозованих об’єктів;
- встановлення оптимальної довжини бази й упередження прогнозу.
Виходячи з принципу системності в розробленні технологій прогнозування визначають склад і взаємозв’язок економічних та соціальних параметрів, суттєвих для опису й кількісної оцінки об’єктів прогнозування як значущих змінних стосовно завдання, що розв’язується. При цьому видокремлюють ендогенні змінні кожного об’єкта, які відображають його властивості, та екзогенні змінні, зумовлені впливом певної сукупності зовнішніх чинників. Кожен параметр характеризує об’єкт прогнозування впродовж прогнозної бази і періоду упередження прогнозу. Що стосується вимірювання й оцінки параметрів об’єктів прогнозування, то для цього використовують як натуральні, так і похідні від них вартісні показники. Особливе значення при цьому має створення механізмів узгодження їх на всіх рівнях економіки, оскільки від цього залежить можливість порівняльного аналізу різних варіантів прогнозованих рішень, забезпечення безперервності й достовірності використовуваної інформації, а також ефективність прогностичної діяльності.
Однією із важливіших теоретичних проблем прогнозування є побудова типології прогнозів. Останню можна будувати залежно від різних критеріїв і ознак – цілей, завдань, об’єктів, методів організації прогнозування тощо. До найважливіших із них належать: масштаб прогнозування, характер об’єкта, функція прогнозу.
Рис.1.2.3. Головні напрями розвитку країни
За м а с ш т а б о м прогнозування розрізняють: макроекономічний (народногосподарський) та структурний (міжгалузевий і міжрегіональний) прогнози, прогнози розвитку народногосподарських комплексів (паливно-енергетичного, агропромислового, інвестиційного, виробничої інфраструктури, сфери обслуговування населення тощо), прогнози галузеві та регіональні, прогнози первинних ланок народногосподарської системи –– підприємств, виробничих об’єднань, а також окремих виробництв і продуктів (рис.1.2.3) [33].
За п е р і о д о м у п е р е д ж е н н я прогнози поділяють на короткотермінові –– від місяця до року; середньотермінові–– від одного року до п’яти років; довготермінові –– від п’яти до п’ятнадцяти-двадцяти років; далекоглядні – триваліші за означені періоди.
Означені типи прогнозів відрізняються як за змістом, так і за характером оцінок досліджуваного процесу. Короткотермінові прогнози СЕП грунтуються на припущенні, що у прогнозованому періоді не станеться ані кількісних, ані і якісних суттєвих змін досліджуваного об’єкта. Середньо–– і довготермінові прогнози виходять із кількісних і якісних змін у досліджуваному процесі, причому в середньотермінових кількісні зміни домінують над якісними. У середньотермінових прогнозах здійснюють кількісно-якісну оцінку подій, у довготермінових –– якісно-кількісну. Далекоглядні прогнози виходять сутно із якісних змін, причому йдеться переважно про загальні закономірності розвитку досліджуваного об’єкта. Форма оцінювання прогнозованих подій –– якісна (див.рис.1.2.4) [33].
Розподіл прогнозів залежно від х а р а к т е р у д о с л і д ж у в а н и х п р о ц е с і в пов’язаний із різними аспектами процесу відтворення. За цією ознакою виокремлюють такі народногосподарські прогнози: розвитку виробничих відносин; соціально-економічних передумов і наслідків науково-технічного прогресу; динаміки народного господарства (його темпів, чинників та структури); відтворення трудових ресурсів, зайнятості й підготовки кадрів; економічного використання природних ресурсів; відтворення основних фондів і капітальних вкладень; рівня життя населення; фінансових відносин, доходів і цін; зовнішніх економічних зв’язків тощо.
Кожен із названих напрямів має самостійне значення і може розроблятися на власній основі. Разом із тим між ними існує методологічна єдність, яка забезпечує науковий характер прогнозування народного господарства загалом.
Рис.1.2.4. Система прогнозів
Економічне прогнозування здійснюють у поєднанні з іншими видами прогнозування: соціальним, політичним, демографічним, науково-технічним, прогнозуванням природних ресурсів тощо. На результати цих прогнозів зважають у народногосподарському та інших типах економічних прогнозів. Своєю чергою, економічні прогнози – невід’ємна складова прогнозування й планування розвитку суспільних процесів. Зв’язок різноманітних видів прогнозів дістає вияв у послідовності їхнього розроблення. Так, економічні прогнози будують за прогнозами науково-технічного прогресу, природних ресурсів, демографічних процесів тощо.
За ф у н к ц і о н а л ь н о ю о з н а к о ю (спрямуванням прогнозування) розрізняють два типи прогнозів: пошуковий і нормативний.
Пошуковий прогноз грунтований на умовному продовженні в майбутнє тенденцій розвитку об’єкта, що вивчається в минулому і сучасному, абстрагуючись від можливих рішень, здатних радикально змінити ці тенденції (планів, програм тощо). Його завдання – з’ясувати, як розвиватиметься досліджуваний об’єкт за умов збереження наявних тенденцій.
Нормативний прогноз, на відміну від пошукового, розробляють на базі заздалегідь визначених цілей. Його завдання – визначити шляхи і терміни досягнення можливих станів об’єкта прогнозування в майбутньому, які визнано за мету. Якщо пошуковий прогноз при визначенні майбутнього стану об’єкта відштовхується від минулого і нинішнього, то нормативний прогноз здійснюється у зворотному порядку: від заданого стану в майбутньому до наявних тенденцій та зміни їх задля поставленої мети.
Обидва типи прогнозів на практиці водночас як напрами, підходи до прогнозування і використовуються разом (рис.1.2.5). У поєднані їх проявляється стимулювальна роль прогнозування як інструменту планування досягнення поставлених цілей. Стимулювальна функція прогнозування спричиняє таку його особливість, як ефект дії прогнозу на початкові передумови передбачення. Ефект дії може бути позитивним, що спричиняє пришвидчуючи здійснення прогнозу, та негативним, тобто гальмує його реалізацію, а подеколи навіть приводить до самознищення прогнозу. Збумовлено це тим, що досягнення мети прогнозу безпосередньо залежить від об’єктивних умов його здійснення. Якщо прогноз відповідає нагальним умовам розвитку об’єкта, реалізація його на практиці відбудеться успішно. Навпаки, невідповідність прогнозу цим умовам негативно позначиться на його реалізації. На взаємозв’язки умов здійснення прогнозу із його цілями впливає вплив також взаємодія прогнозування із прийняттям рішень. Рішення, як правило, приймають на підставі даних прогнозування. Своєю чергою, прийняті рішення справляють вплив на результати здійснення прогнозів. Тому з метою запобігання розбіжності між прогнозом і прийнятим рішенням необхідно систематично коригувати прогноз, наприклад, шляхом порівняння його із цілями розвитку об’єкта прогнозування й можливістю здійснення їх .
Рис.1.2.5. Схеми пошукового та нормативного прогнозування
Із типологією прогнозів тісно пов’язане питання стосовно джерел інформації щодо майбутнього і способи його прогнозування. Розрізняють три основні джерела прогнозової інформації:
– набутий досвід, грунтований на знанні закономірностей проходження і розвитку досліджуваних явищ, процесів, подій;
– екстраполяція наявних тенденцій, закон розвитку яких у минулому й сучасному відомі;
- побудова моделей об’єктів прогнозування стосовно очікуваних або накреслених умов.
Цим джерелам інформації відповідають три способи прогнозування, що взаємно доповнюють одне одного:
- експертний, оснований на мобілізації професійного досвіду й інтуїції висококваліфікованих експертів для одержання прогнозів, що не мають кількісних характеристик. Цей спосіб застосовують, коли немає або не досить статистичних даних, не існує надійних методів оцінювання подій минулого, якщо у розвитку прогнозованих процесів передбачаються різкі зміни, про характеристики яких майже нічого невідомі;
- екстраполяція – вивчення минулого і сучасного розвитку об’єкта і перенесення закономірностей цього розвитку на майбутнє;
- моделювання – дослідження пошукових і нормативних моделей прогнозованого об’єкта в світлі очікуваних або окреслених змін його стану. Моделі соціально-економічних процесів прийнято розрізняти за методами, які використовують у математиці для їх побудови. Формалізоване відображення вхідних положень має загальну назву – “економіко-математичні моделі”. Вони можуть бути статичними або динамічними, статистичними або детермінованими, лінійними або нелінійними, зі стаціонарною або змінною структурою відображення досліджуваного процесу тощо.
1.3. Структура прогнозування розвитку національної економіки
З огляду на сучасні вимоги до прогнозування соціально-економічного розвитку розглянемо в системному взаємозв’язку деякі актуальні питання технології розроблення прогнозів, включно з основними макроекономічними показниками, демографічними ситуаціями та зайнятістю населення, доходами населення й оплатою праці, соціально-економічною безпекою.
Прогнозування розвитку національної економіки здійснюється на підставі розроблення комплексної системи, яка перебачає базові та соціально-економічні прогнози [33].
У структурному плані такий комплекс прогнозів демонструє рис. 1.3.1.
Базові прогнози мають свої цілі й завдання, тому слугують підгрунтям розроблення соціально-економічних прогнозів. Разом із тим, базові прогнози за їхнім стосунком до соціально-економічних прогнозів можна розподілити на два блоки: ресурсний і зовнішніх впливів. Перший блок базових прогнозів надає соціально-економічним прогнозам інформацію про можливі значення і подальші зміни ресурсної бази країни. Другий блок визначає зовнішні стосовно соціально-економічного розвитку чинники, які впливають на параметри СЕП країни.
Ресурсний блок охоплює демографічний прогноз, прогноз природних ресурсів та НТП.
- Метою демографічного прогнозування є отримання даних щодо перспективної зміни таких показників, як:
- чисельність дітей дошкільного віку як у країні загалом, так і за регіонами для планування розвитку мережі дошкільних закладів і шкіл;
- чисельність осіб пенсійного віку для органів соціального забезпечення;
- дані щодо майбутньої статевовікової структури, потрібні для розвитку мережі медичного обслуговування населення, профілю підготовки медичних кадрів і будівництва медичних закладів;
- чисельність і склад сімей, необхідна для планування випуску товарів широкого вжитку, будівництва житла тощо.
У сучасному уявленні результат демографічного прогнозу – поняття комплексне й складається із пов’язаних між собою елементів. Наприклад, перспективи розвитку населення регіону не можна визначити без прогнозу міграції. Своєю чергою міграція суттєво впливає на віковий склад населення. Але зміни вікового й статевого складу населення суттєво позначаються на динаміці народжуваності й смертності. Комплексність, своєю чергою, здебільшою визначає методику демографічних прогнозів.
Головною функцією демографічного прогнозу є прогнозування руху (міграції) населення країни та регіонів, відтворення трудових ресурсів за статевовіковим складом, рівня зайнятості працездатного населення, кваліфікації професійного складу.
Найважливішим результатом прогнозу є інформація щодо кількості сімей, середнього розміру їх, спрямованості та інтенсивності міграційних потоків населення, середньої тривалості життя, тривалості активної трудової діяльності, можливих структурних змін тощо.
Рис.1.3.1. Структурний розріз комплексу прогнозів
- Метою прогнозування природних ресурсів вважають виявлення за вже розвіданими, тими що використовуються, відкритими, але ще не введеними в дію родовищами, можливого рівня їхнього використання в майбутньому, і необхідних для цього умов.
Прогноз охоплює всі види природних запасів: паливо і мінеральні ресурси, лісові ресурси (окрім тваринного світу), енергію річок, альтернативні види енергії (сонячну, вітрову, морських приливів і відпливів тощо), їхні кількісні та якісні характеристики.
Основною функцією є прогнозування обсягу та складу природних ресурсів, умов їх залягання, розподілу в просторі тощо, які впливають на структуру національної економіки, розвиток регіонів та їхню спеціалізацію, на експортну й імпортну складові платіжного балансу і, зрештою, на ефективність виробництва.
Основним результатом прогнозу є пошук можливості переходу до використання ресурсів нижчої якості, із меншим вмістом корисного компоненту, до освоєння родовищ у важкодоступних районах, використанню вторинних і супутніх ресурсів, зменшення міри залежності суспільного виробництва від наявності природних ресурсів, пошуки інших альтернативних джерел енергії.
Прогноз природних ресурсів доповнюють від соціально-економічних прогнозів відомостями про потребу національної економіки в природних ресурсах і, своєю чергою, передають соціально-економічним прогнозам усі необхідні дані стосовно прогнозу природних ресурсів.
- Прогноз НТП, або прогноз науково-технічного розвитку країни – це система прогнозів, яка містить три блоки.
Перший блок – прогнози розвитку фундаментальної науки, яка вивчає закони й закономірності функціонування і розвитку природи, та прогнози розвитку найважливіших прикладних досліджень;
Другий блок – прогнози розвитку галузевої науки, техніки й технології, тобто пошукових робіт: науково-дослідних (НДР); дослідно-конструкторських (ДКР);
Третій блок – прогнози впровадження (або освоєння) результатів НДОКР у виробничу й невиробничу сфери: впровадження нової техніки (обладнання), технологій, прогресивних форм організації виробництва та праці.
Прогноз НТП тісно пов’язаний із прогнозом природних ресурсів, оскільки результати його використовують у соціально-економічному прогнозуванні.
Наприклад, виробництво і використання атомної енергії дозволяє зменшити споживання природних ресурсів, виробництво і використання синтетичних (хімічних) матеріалів дає можливість скоротити споживання як природних ресурсів, так і ресурсів тваринного походження (масла, фарби, шерсті, шкіри тощо).
Результати прогнозу НТП беруть за основу всіх розроблень із соціально-економічного прогнозування, оскільки економічне зростання безпосередньо пов’язане із НТП в частині інтенсивного розвитку виробництва і сфери послуг, структурний прогноз цілком базується на прогнозі розвитку науки і техніки.
Від прискорення темпів НТП залежить міра і способи задоволення особистих і суспільних потреб населення, раціональна організація та вдосконалення виробничого апарату країни, система методів і засобів управління національною економікою тощо.
Аналіз взаємозв’язку між НТП і динамікою кон’юнктури свідчить, що результати НТП є одним із найважливіших чинників, які визначають темпи розвитку економіки на багато років. Практично всі економічні індикатори змінюються відповідно до розвитку науки і техніки, що позначається на зміні технологічних укладів. Суспільні потреби спричиняють інтенсифікацію наукових досліджень і прискорюють НТП, що, своєю чергою, скорочує життєвий цикл інвестицій.
Блок зовнішніх впливів на СЕП
- Метою зовнішньоекономічного прогнозу є визначення результатів експорту та імпорту. Результати прогнозу експорту залежать від даних прогнозу НТП, прогнозу природних ресурсів у частині визначення можливостей експорту ліцензій, ноу-хау, інформаційних технологій і програм тощо. Зовнішньоекономічний прогноз на підставі аналізу кон’юнктури і тенденцій розвитку світового ринку визначає можливості країни в експорті наукомісткої конкурентоспроможної продукції та необхідному імпорту інвестиційної й споживчої продукції.
Для цього зовнішньоекономічний прогноз отримує від соціально-економічних прогнозів відповідну інформацію щодо виробництва науковоємної продукції, прогнозні оцінки міри задоволення потреб (попиту) національного виробництва та сфери послуг в інвестиційній продукції (машини, обладнання, потужні установки) та нових технологіях, а також потреб (попиту) населення в товарах народного споживання і продуктів харчування. Варіанти зовнішньоекономічного прогнозу обмежені варіантами зовнішньополітичних прогнозів, оскільки можливості торгівлі суттєво залежать від політичних відносин країн-партнерів. Під час розроленняі прогнозу використовують дані, що характеризують геополітичне і геоекономічне становище країни, її інтереси тощо.
- Зовнішньополітичний прогноз дає інформацію про можливі політичні відносини з іншими країнами. З цією метою прогнозують можливі зміни політичної ситуації у провідних країнах світу та країнах – партнерах у торгівлі. Зовнішньополітичний прогноз розроблюють у різних варіантах, які формуються під впливом результатів внутрішньополітичного прогнозу. Дані зовнішньополітичного прогнозу використовують для формування варіантів зовнішньоекономічного прогнозу та розроблення варіантів військово-стратегічного прогнозу.
- Внутрішньополітичний прогноз дає інформацію про можливі ситуації й розташування політичних сил у середині країни, їхні соціально-економічні, зовнішньоекономічні та військово-політичні наслідки. Залежно від того, яка партія стане «партією влади», визначається соціально-економічна політика уряду і Національного банку країни.
- Військово-стратегічний прогноз містить інформацію щодо ймовірних конфліктів із іншими країнами, можливих воєнних блоків інших країн, а також стосовно можливих воєнних блоків і договорів за участю своєї країни. У процесі прогнозування враховують інформацію зовнішньополітичного і внутрішньополітичного прогнозів. На підставі найімовірнішого військово-стратегічного прогнозу або найраціональнішого прогнозу, обраного з-поміж різних варіантів, формується воєнна доктрина країни.
Воєнна доктрина країни визначає рівень необхідної (достатньої) обороноздатності держави, потребу та рівень військової присутності збройних сил країни в інших регіонах. Військово-стратегічний прогноз використовує дані прогнозів розвитку військово-промислового комплексу і надає пропозиції економічним прогнозам стосовно необхідних обсягів озброєння й оснащення збройних сил.
Соціально-економічні прогнози також поділяють на два блоки: «економічні» та «соціальні» прогнози.
В «економічному» блоці основними є:
- прогноз сукупної пропозиції, або економічного зростання;
- прогноз сукупного попиту;
- прогноз галузевої структури національної економіки;
- прогноз рівня інфляції.
У « соціальному» блоці основними вважаються:
- прогноз рівня життя населення;
- прогноз зайнятості населення;
- прогноз житлово-комунального господарства (ЖКХ) і побуту;
- прогноз охорони здоров’я та освіти;
- прогноз культури і мистецтва.
Провідне місце у цій системі прогнозів належить прогнозу зайнятості населення. Він є складовою демографічного прогнозу, показники якого входять до прогнозу рівня життя, і є єднальною ланкою між економічними та соціальними прогнозами.
Особливий інтерес у практичному й теоретичному плані становлять функціональний та інформаційний зв’язки між цими двома блоками. Загальновідомим є те, що першочерговими завданнями розвитку громадянського суспільства окремої країни мають бути цілі гармонійного розвитку особистості. Це передбачає охорону здоров’я людини, продовження активної частини її життя, всебічну та якісну освіту, участь у культурному житті, виявлення і реалізацію усіх її здібностей тощо, що, своєю чергою, сприяє розвитку соціальної сфери – культури і мистецтва, освіти, охорони здоров’я, фізкультури та спорту. Але всі ці галузі невиробничі, й для їхнього розвитку потрібні ресурси, які створюються у сфері виробництва, тобто в економічній системі. Тому соціальна сфера є немов первинною стосовно економічної, вона висуває до економіки вимоги щодо становлення своїх галузей. Водночас соціальна сфера залежить від розвитку економіки. До того ж, для розвитку виробництва і соціальної сфери необхідна еволюція науки і техніки. Усі сфери – соціальна, виробнича та наукова – потребують для свого розвитку ресурсів, і передусім фінансових, оскільки наявність фінансів розв’язує проблеми і природних, і трудових ресурсів. Утім фінансові ресурси, як відомо, обмежені. Обсяг їх насамперед залежить від доходів (чистої продукції), які створюються у сфері виробництва. Разом із тим, якщо у великому обсязі фінансується виробництво, менше коштів залишається для фінансування науки, що негативно впливає на темпи зростання ефективності виробництва. Менше коштів дістається й соціальній сфері, що також негативно позначається на загальному стані суспільства, і зокрема трудових ресурсів, освіти і зрештою на виробництві. Саме тут виникає потреба в розробленні варіантів прогнозів, які відрізняються різними співвідношеннями розподілу коштів між цими трьома сферами.