19.1. Особливості аграрно-правового регулювання договірних правовідносин у сільському господарстві

Питання про договори в сільському господарстві є одним зі спірних і проблемних у науці аграрного права, але в будь-якому ра­зі слід мати на увазі, що аграрно-правові договори є предметом са­ме аграрного права¹. При цьому, як вважають науковці, у законо­давстві важливо повно відобразити специфіку сільськогосподар­ського виробництва та сільськогосподарських договорів. Специфі­ка договірних відносин у цій галузі виявляється в кожному струк­турному елементі договору (предмет, сторони тощо)². Світовий дос­від доводить, що сільське господарство без державного регулюван­ня, спеціально орієнтованого на захист його майнових інтересів, без створення системи підтримки не може ефективно функціону­вати, оскільки воно є галуззю з підвищеним виробничо-господар­ським ризиком. Виробничий процес у ньому навіть в умовах най­вищого рівня науково-технічного та сервісного забезпечення кон­тролюється людиною не повністю. Державне регулювання має бу­ти орієнтовано також на охорону земель від надмірної експлуата­ції, стримування перевиробництва з одночасним збереженням від­повідного рівня життя того, хто працює в сільському господарстві.

У розвинутих країнах важливість створення “привілейованого” стану сільського господарства усвідомлена суспільством, визнана тео­ретично, реалізована в законодавстві та здійснюється на практиці. Пе­рерозподіл національного доходу для підтримування аграрного секто­ра є певним навантаженням для населення, але в кінцевому підсумку від стимулювання сільського господарства матиме вигоди й споживач³.

Такий “привілейований” стан сільського господарства спричинив впровадження політики аграрного протекціонізму. Вона здійснюєть­ся у вигляді системи державних заходів, спрямованих на стимулюван­ня національного сільського господарства та захист національного ринку від імпорту Концептуальною основою державної підтримки сільського господарства є визнання його стану хронічно невигідним у системі товарних зв’язків в економіці. За радянських часів сільське господарство було, можна сказати, донором промисловості та міста. Його внесок у національний доход на 1990 р. майже вдвічі перевищу­вав державні вкладення в нього. Необхідність системи підтримуван­ня сільського господарства держана політика ігнорувала. Останніми десятиріччями окремі елементи концепції такого підтримування сіль­ського господарства дістала своє відображення в законодавстві. Пер­шим кроком до створення режиму сприяння агрокомплексу в Укра­їні став Закон України від 17 жовтня 1990 р. “Про пріоритетність со­ціального розвитку села та агропромислового комплексу в народно­му господарстві Украши”(в редакції Закону від 15 травня 1992 р.), яким визначаються умови, зміст і межі пріоритетності розвитку соці­альної сфери села та агропромислового комплексу в структурі народ­ного господарства¹. Вищезазначене гіідтверджую тезу, що галузь сіль­ського господарства є важливою серед інших. Питання національної безпеки зобов’язують державу створити особливі умови розвитку ці­єї сфери, що має позначитися на її правовому регулюванні. За умо­ви забезпечення реалізації свободи обрання форм господарювання на землі це має обмежити, а в окремих випадках виключити можливість безмежної дії ринкових механізмів та свобод, зокрема щодо забезпе­чення свободи договорів у сільському господарстві.

Останнім часом поширилась думка, що сільське господарство природно перейде до ринку на основі вільного встановлення цін на власну продукцію. Світовий досвід доводить інше: ринкові механіз­ми недостатні для ефективного функціонування агрокомплексу, що потребує протекціонізму, захисту від мінливості та стихій рин­ку. Без цього сільське господарство не може обійтися через фак­тичну нерівність у взаєминах із промисловими, фінансовими та торговельними партнерами. У жодній із розвинутих країн не відмо­вились від закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, в яких враховується певний рівень витрат фермера.

Тому, кажучи про предмет аграрно-правового регулювання до­говірних відносин, слід зробити застереження. Аграрне право не визначає загальні положення про договори, правочини; всі аграр­но-правові договори підпорядковуються загальним правилам ци­вільного законодавства. Аграрне право визначає особливості їх правового регулювання.

Враховуючи, що аграрне право є галуззю комплексною, яка містить норми як приватного, так і публічного права, законода­вець, конструюючи її механізми, зобов’язаний в її рамках знайти “золоту середину” — взяти до уваги як індивідуальні інтереси, так і колективні, тобто національні інтереси всієї України щодо забез­печення національної безпеки.

Оскільки Конституцією України закріплено як загальний принцип — невтручання в сферу господарювання, аграрне законо­давство має встановити принципи та засади особливостей держав­но-правового регулювання відносин у галузі сільського господарс­тва. Водночас, одним із пріоритетних напрямів державної політики аграрного протекціонізму має бути турбота про селянина. На сьо­годні українське законодавство не має загальних засад регулюван­ня державою відносин у сфері економіки в цілому і сільському гос­подарстві зокрема, але такі події, як зернова криза, що охопила Ук­раїну 2003 р., примусять українських законодавців та урядовців пе­реглянути свої підходи до державного управління цією галуззю, припинити розглядати селянина виключно як на платника подат­ків та постачальника продовольства; тим більше, що за усіх часів сільське населення було та є генофондом нації.

Криза, що охопила сільське господарство у зв’язку з неефек­тивністю існуючих форм господарювання на селі, породила оману про те, що проста зміна цих форм господарювання автоматично дозволить подолати всі кризові явища. Реформування форм госпо­дарювання на селі дасть змогу створити лише передумови до аграр­ної реформи. Це означає, що земельна реформа є першим, скорі­ше підготовчим етапом дальшої аграрної реформи. А ця реформа вимагатиме величезних інвестицій.

Сільському господарству потрібне насіння нових, більш про­дуктивних рослин, нові технології у сфері агрономії, нова техніка, і, нарешті, нові технології у сфері організації його управління (ме­неджменту). Мінімальні передумови цих бажаних перетворень, найближчими роками має створити Українська держава. При цьо­му необхідно враховувати, що суб’єктам нових форм господарю­вання на селі бракує як сучасних економічних, так і правових знань, що також негативно позначається на ефективності галузі за­галом. І договори в сільському господарстві є тим правовим інстру­ментом, за допомогою кваліфікованого використання якого на се­лі можуть відбутися зазначені перетворення.