Принципи державної інноваційної політики
Інноваційна стратегія є однією з головних складових економічної політики на етапі переходу до сталого зростання виробництва в Україні. Успішна реалізація інноваційної стратегії розвитку економіки безпосередньо пов’язана з ефективністю державної підтримки науково-дослідних і дослідно-конструкторських організацій, стимулюванням приватного підприємництва та розвитком конкуренції в інноваційній сфері. Державна інноваційна політика — це складова економічної політики, яка визначає цілі, пріоритети, напрями, форми та методи державного регулювання інноваційної діяльності в науково-технічній та виробничій сферах. Державна інноваційна політика України засновується на таких принципах:
- орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки, що забезпечує підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції в умовах глобальних трансформацій світової економіки;
- визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку, підтримка радикальних інновацій, які становлять основу сучасного технологічного прогресу;
- формування нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності, що забезпечує конкуренцію та підвищує ефективність інноваційного процесу;
- створення умов для збереження, розвитку і використання вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу, захист інтелектуальної власності;
- забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва і фінансово-кредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності;
- ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інноваційній діяльності, підтримка підприємництва у науково-виробничій сфері;
- здійснення заходів на підтримку міжнародної науково-технологічної кооперації, трансферту технологій, міжнародного інвестиційного співробітництва, захисту вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;
- фінансова підтримка, здійснення сприятливої кредитної, податкової і митної політики у сфері інноваційної діяльності;
- сприяння розвитку інноваційної інфраструктури, в тому числі створенню приватних інноваційних фондів і забезпеченню прозорості їх діяльності, сприяння фірмам у наданні консультаційних, дорадчих та організаційних послуг інноваторам;
- інформаційне забезпечення суб’єктів інноваційної діяльності, розвиток загальнонаціональної інформаційної мережі з приєднанням до світових мереж;
- підготовка кадрів для інноваційної сфери у закладах вищої освіти, спеціальної фахової підготовки, системи підвищення кваліфікації.
Складові
організаційно-економічного механізму
Необхідною умовою ефективної реалізації інноваційної політики є комплексний підхід до створення і функціонування організаційно-економічного механізму державного регулювання інноваційної діяльності. Складовими цього механізму є комплекс напрямів, методів та інструментів впливу держави на інноваційні процеси в економіці; система державного інвестування інноваційної діяльності; заходи, спрямовані на створення сприятливого соціально-економічного середовища для інноваційної діяльності (рис. 5.10).
Напрями державного регулювання інноваційної діяльності передбачають:
- визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку;
- розроблення цільових комплексних програм;
- податкове регулювання;
- бюджетне регулювання;
- кредитне регулювання;
- розвиток конкуренції та обмеження монополізму в інноваційній сфері;
- кваліфікування та експертизу інноваційних проектів, видачу свідоцтва про внесення інноваційного проекту до Державного реєстру;
- державне замовлення на проведення наукових досліджень і підготовку кадрів для науково-технічної сфери;
- захист інтелектуальної власності;
- міжнародну науково-технічну кооперацію.
Кожний з цих напрямів реалізується на практиці за допомогою універсальних методів та інструментів державного регулювання економіки (надання податкових пільг, визначення бюджетних асигнувань, надання кредитних пільг, зменшення митних тарифів тощо). Поряд з універсальними методами та інструментами реалізація інноваційної стратегії промислової політики передбачає застосування специфічних заходів. До основних специфічних методів та інструментів державної інноваційної політики належать:
- визначення і підтримка пріоритетних напрямів інноваційної діяльності загальнодержавного, галузевого, регіонального і місцевого рівнів, у тому числі шляхом створення перспективних науково-дослідних інститутів і лабораторій, технопарків і технополісів;
Рис. 5.10. Складові механізму державного регулювання інноваційної діяльності
- формування і реалізація загальнодержавних, галузевих, регіональних і місцевих інноваційних програм, спрямованих на створення та організацію виробництва наукомісткої високотехнологічної конкурентоспроможної на внутрішньому і зовнішньому ринках продукції;
- створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки і стимулювання інноваційної діяльності, зокрема системи атестації і державної реєстрації інноваційних проектів, яка включає: розроблення методик експертизи, визначення установ та організацій, які матимуть право проводити таку експертизу, розроблення та затвердження свідоцтва про державну реєстрацію інноваційного проекту, що дає право суб’єктам інноваційної діяльності на отримання фінансової підтримки, надання податкових та митних пільг;
- захист прав та інтересів суб’єктів інноваційної діяльності, у тому числі оскарження дій органів центральної влади щодо атестації інноваційних проектів у господарському суді, дотримання права на інтелектуальну власність і корпоративного права, захист інтересів фізичних осіб, яким належить авторське право на інтелектуальну власність, що використана при створенні інноваційного продукту;
- фінансова підтримка виконання інноваційних проектів шляхом пільгового кредитування за рахунок бюджетних коштів, повної чи часткової компенсації витрат інноваторів на сплату процентів комерційними банками та іншими фінансово-кредитними установами за кредитування інноваційних проектів;
- стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ шляхом надання гарантій за інноваційними проектами та майнового страхування реалізації цих проектів у страхових установах;
- установлення пільгових ставок податку на додану вартість по операціях з продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), пов’язаних з реалізацією інноваційних проектів, і податку на прибуток, одержаного від виконання цих проектів;
- застосування гнучкої системи амортизації основних фондів науково-дослідних, дослідно-конструкторських та інноваційних підприємств, у тому числі прискореної амортизації активної частини вказаних фондів;
- зменшення на 50 % ставки земельного податку для інноваційних підприємств;
- звільнення від сплати ввізного мита та податку на додану вартість щодо сировини, устаткування, обладнання, комплектуючих виробів та інших товарів, необхідних для виконання пріоритетного інноваційного проекту;
- розвиток конкуренції та підприємництва в інноваційній сфері шляхом створення бізнес-інкубаторів, державної підтримки малих венчурних фірм;
- підтримка функціонування і розвиток сучасної інноваційної інфраструктури.
Податкове регулювання, наприклад, спрямоване на стимулювання інноваційної діяльності й полягає у зменшенні податкового навантаження в пріоритетних напрямах інноваційної діяльності та широкому застосуванні відносно цих платників податків системи пільг, що збільшуватимуть привабливість інноваційних проектів для приватних інвесторів. Наголос під час реалізації податкового регулювання інноваційної діяльності робиться на результативності наданих пільг. При цьому в меншій мірі застосовується просте звільнення від сплати податків, а в більшій — розширення сфери застосування податкового кредиту, зменшення податкової бази і ставок податків.
Напрями, методи та інструменти державного регулювання інноваційної діяльності є елементами системи, між якими існують причинно-наслідкові зв’язки. Саме наявність цих зв’язків дає можливість розглядати їх як складові механізму державного регулювання інноваційної діяльності. Відсутність хоча б одного елемента (або неефективне його застосування) знижує результативність механізму в цілому.
Центральною складовою організаційно-економічного механізму державного регулювання інноваційної діяльності є система державного інвестування, яка включає: функціональні (цільові) засади, нормативно-правове забезпечення, фінансово-кредитне забезпечення, інституціональні засади тощо.
Функціональні (цільові) засади спрямовані на: досягнення сталого й динамічного розвитку національної економіки; прискорення впровадження досягнень науки, техніки і технологій у виробництво; підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції; розвиток міжнародної науково-технологічної кооперації; розвиток науково-технічного та інноваційного потенціалу; збільшення національних і закордонних інвестицій в інноваційну сферу; підвищення ефективності інноваційної діяльності, підвищення добробуту та соціального статусу працівників інноваційної сфери.
Нормативно-правове забезпечення включає: законодавче забезпечення, інструктивно-методичні документи з питань формування та використання фінансових ресурсів, адміністративне регулювання.
Законодавче забезпечення засновується на законах України щодо регулювання науково-технічної та інноваційної діяльності, стимулювання пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, відповідних нормах чинного законодавства — цівільного, адміністративного, трудового, податкового тощо. Законодавчою базою державного регулювання інноваційної діяльності є Закони України «Про інноваційну діяльність» (2002 р.), «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності» (2003 р.), «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків» (1999 р.), Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку України (1999 р.). До причин низької результативності дії цих Законів можна, зокрема, віднести: недостатнє фінансування; відсутність спеціально уповноваженого державного органу з регулювання наукової та інноваційної діяльності; недостатнє опрацювання інструктивно-методичних документів щодо визначення: найбільш перспективних інноваційних проектів, у які найперше здійснюється державне інвестування та яким надаються інші форми державної підтримки, обсягів державного інвестування, методів стимулювання залучення приватних інвестицій в інноваційну сферу.
Фінансово-кредитний механізм державного
інвестування інноваційної діяльності
У перші роки незалежності України фінансово-кредитним відносинам відводилася другорядна роль. Основним завданням було фінансування за рахунок бюджетних коштів мінімального рівня витрат з метою збереження науково-технічного потенціалу. Не мали успіху й намагання створити механізм фінансування інноваційної діяльності через систему органів Держіннофонду. Основна причина полягала в тому, що не було повною мірою реалізовано кредитні відносини між органами Держіннофонду та інноваційними підприємствами, які отримували кошти на реалізацію інноваційних проектів. У результаті значну частину фінансових ресурсів було розпорошено на реалізацію дрібних проектів без гарантій їхньої окупності й розрахунків фактичної ефективності витрачених коштів. Державі відводилися функції або прямого фінансування витрат на наукові дослідження і дослідно-конструкторські роботи, або фінансового стимулювання науково-технічного розвитку.
Досвід фінансування науково-технічної сфери довів, що реальне значення для прискорення інноваційних процесів має не тільки обсяг виділених фінансових ресурсів, а й (що особливо важно) економічний механізм фінансування державних інвестицій у нову техніку і технології. Під фінансовим механізмом державного інвестування інноваційної діяльності слід розуміти регламентовану державою форму вираження фінансових відносин, яка визначає конкретні способи формування й використання цільових фінансових ресурсів з метою активізації та підвищення ефективності інноваційних процесів і забезпечення на цій основі окупності інвестованих коштів.
Реалізація концепції державного інвестування інноваційної діяльності певною мірою знайшла своє відображення в Законі України «Про інноваційну діяльність», яким визначено механізм фінансової підтримки інноваційної діяльності через систему державних інноваційних фінансово-кредитних установ. Проте цей Закон не охоплює всієї системи фінансового забезпечення інноваційної діяльності як щодо джерел фінансування та видів фінансових ресурсів, так і щодо форм інвестування. До джерел фінансування інноваційної діяльності крім бюджетних коштів та кредитних ресурсів комерційних банків слід включати й власні кошти інноваційних підприємств, іноземні інвестиції та кошти приватних інвесторів. Це дає змогу розширити сферу і збільшити обсяги інвестиційних ресурсів, які залучаються в інноваційний процес, та виокремити такі форми інвестування: кредитну, лізингову, компенсаційну, акціонерну, облігаційну.
До складу інституціональних засад належать: організаційне забезпечення, кадрове забезпечення, інфраструктурне забезпечення, моніторинг інноваційного процесу. Важливим практичним інструментом реалізації державної інноваційної політики є чіткий законодавчий розподіл повноважень, відповідальності та способів формування й використання фінансових ресурсів між різними органами управління. Інституціональну основу фінансово-кредитного механізму державного інвестування інноваційної діяльності становлять: Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності та його регіональні відділення, державні інноваційні фінансово-кредитні установи та їхні регіональні відділення, місцеві органи державної влади і самоврядування, комунальні інноваційні фінансово-кредитні установи. До повноважень Кабінету Міністрів України у сфері реалізації інноваційної політики віднесено: виконання державного бюджету щодо фінансування наукових установ і вищих навчальних закладів, створення спеціалізованих державних фінансово-кредитних установ та підготовка у складі Державного бюджету України пропозицій щодо обсягів бюджетних коштів для фінансової підтримки виконання інноваційних проектів і програм. Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності здійснює заходи щодо проведення єдиної науково-технічної та інноваційної політики; проводить експертизу та здійснює державну реєстрацію інноваційних проектів; доручає державним інноваційним фінансово-кредитним установам проведення конкурсного відбору пріоритетних інноваційних проектів і здійснення фінансової підтримки цих проектів; організовує підвищення кваліфікації спеціалістів у сфері інноваційної діяльності. Повноваження щодо доручення державним інноваційним фінансово-кредитним установам проведення конкурсного відбору інноваційних проектів із пріоритетних галузевих (регіональних) напрямів інноваційної діяльності і здійснення їх фінансової підтримки надані також іншим центральним органам виконавчої влади та місцевим державним адміністраціям. Місцеві органи самоврядування створюють комунальні інноваційні фінансово-кредитні установи, визначають кошти місцевих бюджетів для фінансування місцевих інноваційних програм. Державні інноваційні фінансово-кредитні установи та їхні регіональні відділення, а також комунальні інноваційні фінансово-кредитні установи проводять конкурсний відбір інноваційних проектів регіональних інноваційних програм і здійснюють їх фінансову підтримку у формах повного або часткового безпроцентного кредитування, передавання майна у лізинг, повної чи часткової компенсації процентів за користування банківським кредитом, надання державних гарантій комерційним банкам, майнового страхування реалізації інноваційних проектів. Фінансова підтримка державними та комунальними інноваційними фінансово-кредитними установами інноваційних проектів у формі надання кредитів чи передавання майна у лізинг здійснюється за умов наявності гарантій повернення коштів у вигляді застави майна, договору страхування, банківської гарантії, договору поруки тощо. Фінансово-кредитний механізм державного інвестування інноваційної діяльності унаочнює рис. 5.11. Форми державного інвестування доцільно застосовувати диференційовано залежно від стадій створення інновацій та виробництва інноваційної продукції (табл. 5.2).
Рис. 5.11. Фінансово-кредитний механізм
державного інвестування інноваційної діяльності
На стадії виникнення ідеї виконуються дослідження незадоволених потреб споживачів, пошук та економічне оцінювання можливих шляхів їх задоволення. Результати дослідження на цій стадії, як правило, не дають змоги розрахувати майбутню економічну ефективність інновацій, що обумовлює доцільність прямого фінансування цих витрат за рахунок власних коштів підприємств, бюджетних асигнувань та іноземних грантів. Практична реалізація інноваційних ідей потребує фундаментальних досліджень, які проводяться науковими установами і мають значення для багатьох сфер економіки.
Таблиця 5.2
ТРАНСФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОГО ІНВЕСТУВАННЯ
| Стадія створення інновацій та виробництва інноваційної продукції |
Форма державного інвестування інноваційної діяльності |
| Виникнення ідеї | Пряме фінансування |
| Фундаментальні дослідження | Пряме фінансування Компенсації |
| Прикладні дослідження | Кредити Лізинг Компенсації |
| Дослідно-конструкторські роботи | Кредити Лізинг Компенсації |
| Виробництво | Кредити Лізинг |
Такі дослідження фінансуються за рахунок цільових бюджетних асигнувань і коштів державних інноваційних фінансово-кредитних установ у формі безпроцентних кредитів або компенсації процентів за користування банківським кредитом. З просуванням інновації до стадії прикладних досліджень і дослідно-конструкторських робіт застосування прямого фінансування і компенсації підвищених витрат зменшується, натомість поширюються такі форми інвестування, як кредити та лізинг. На стадії виробництва інноваційної продукції ці форми стають основними. Використання кредитних і лізингових форм інвестування у відносинах між державними інноваційними фінансово-кредитними установами та інноваційними підприємствами є економічно вигідним для останніх, оскільки ціна (процентна ставка) залучених фінансових ресурсів може бути меншою від суми нарощеної вартості власних обігових коштів.