Поняття «екологія» (від гр. oikos — дім, житло), запропоноване в 1869 р. Е. Геккелем, означає науку про відносини рослинних, тваринних організмів із навколишнім середовищем. У 70-ті роки ХХ ст. утворилася соціальна екологія, або екологія людини, яка вивчає закономірності взаємодії суспільства та навколишнього середовища.
Екологія впливає на всі сфери людської діяльності, охоплює практично всі сторони життя на Землі. Забруднення навколишнього природного середовища — це негативний продукт господарської діяльності, який завдає збитків національному добробуту. Несприятливий вплив на навколишнє середовище набув катастрофічних масштабів, особливо в Україні, де відбулася Чорнобильська катастрофа та мають місце інші техногенні випадки.
В сучасних умовах екологічна безпека виступає найважливішим фактором формування ринкової економіки, переходу до нової моделі економічного зростання. Без розвиненої екології немає і не може бути розвиненої економіки.
Реформування економічної системи в Україні неможливе без коригування екологічної політики. Економічна ситуація в країні явно не сприяє вирішенню екологічних питань. І нині мають місце адміністративно-командні методи їх вирішення, принижується значення, спостерігається спад у відтворенні земельних і водних ресурсів, повітряного басейну. Все це знижує процес відтворення і головної продуктивної сили суспільства — працівника, людини. Склалася ситуація, коли введення нових методів регулювання екології все більше суперечить внутрішнім закономірностям екологічної безпеки. Усі наші негаразди пов’язані, прямо чи опосередковано, з надзвичайно загрозливою екологічною ситуацією, що склалася в державі.
В Україні вже досить давно сталися структурні деформації народного господарства, коли перевага віддавалася розвиткові сировинно-видобувних галузей промисловості — найбільш екологічно небезпечних. Економіці України притаманна висока питома вага ресурсомістких та енергоємних технологій, використання яких у промисловості й сільському господарстві здійснювалося в «найдешевший» спосіб — без будівництва відповідних очисних споруд. Відсутність ефективно діючих правових, адміністративних та економічних механізмів захисту навколишнього природного середовища, низька економічна свідомість суспільства, високий рівень концентрації промисловості та інтенсивне сільське господарство, непродумане, екологічно необґрунтоване розміщення й нарощування виробничих потужностей, фінансування і здійснення природоохоронних заходів за залишковим принципом призвели до високого техногенного навантаження на природне середовище, до його деградації, надмірного забруднення поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря і земель, нагромадження у величезних кількостях шкідливих, у тому числі високотоксичних відходів виробництва. Такі процеси тривали десятиріччями і призвели до значного погіршання стану здоров’я людей, зменшення народжуваності та збільшення смертності, що загрожує вимиранням і біологічно-генетичною деградацією всього народу України.
І досі в багатьох промислових агломераціях і великих містах залишаються високими рівні забруднення атмосферного повітря, водного басейну, землі, продуктів харчування. Триває виснаження й руйнування біологічних ресурсів, ландшафтів та інших цінних природних комплексів.
Значно ускладнила ситуацію найбільша у світі ядерна катастрофа на Чорнобильській АЕС, яка відбулася 26 квітня 1986 р. Від вибуху на 4-му блоці станції викид радіоактивних речовин в атмосферу тривав до 6 травня, тобто практично 12 діб. За оцінками фахівців, відбувся витік 50 МКи небезпечних ізотопів і 50 МКи хімічно інертних радіоактивних газів. У результаті цього викиду були забруднені води, ґрунти, рослини, будівлі, дорогі на десятки і сотні кілометрів. Ця аварія з її вкрай негативними медико-біологічними, економічними та соціальними наслідками спричинила в Україні ситуацію, що наближається до рівня глобальної екологічної катастрофи.
Парламентом країни усю територію України оголошено зоною екологічного лиха.
У водойми скидається 2,6 млрд куб. м забруднених стоків, а в атмосферу — 17,5 млн т небезпечних речовин, зокрема промисловістю — 11 млн т.
Дуже велика кількість забруднюючих речовин надходить в природне середовище в процесі сільськогосподарської діяльності. Питома вага орних земель в Україні становить 55 %. Проте із 42 млн га сільськогосподарських угідь понад 31 млн га зазнають водної та вітрової ерозій, 10 млн га мають підвищену кислотність, 4,7 млн га — землі засолені й солонцюваті. За останні 15 років із сільськогосподарського обороту вилучено 450 тис. га, з яких 97 % — колишні високопродуктивні землі. Найбільший збиток приносить вживання пестицидів — щорічно у світі їх використовується 4 млн т, проте лише 1 % впливає безпосередньо на шкідників сільськогосподарських культур. Решта змивається в ґрунт і водоймища, несеться вітром, впливає на інші організми. При розкладанні пестицидів в ґрунті, воді і рослинах часто утворюються ще стійкіші та токсичніші метаболіти. У результаті щорічно в світі відбувається 0,5 млн випадків отруєнь пестицидами.
Значне забруднення ґрунтів, а отже, і сільськогосподарських культур, пов’язане із застосуванням мінеральних добрив. Щорічно у світі на поля вноситься 400 млн — 500 млн т мінеральних добрив, гіпсу і фосфоритів.
Автомобільний транспорт (у світі налічується понад 600 млн автомобілів) дає 70—90 % забруднень у містах (викидає в атмосферу щорічно близько 400 млн т вуглекислого газу, понад 70 млн т вуглеводнів і понад 40 млн т оксидів азоту). Вихлопні гази автомобілів містять понад 200 хімічних сполук, переважна більшість з яких — токсичні та канцерогенні.
За останні роки в Україні спостерігалось зменшення загального обсягу викидів забруднюючих речовин від стаціонарних джерел. З 1995 по 1999 р. викиди забруднюючих речовин в атмос-
ферне повітря від стаціонарних джерел зменшилися на 1571 тис. т, або на 28 % (порівняно із 1990 р. — у 2—3 рази). Майже 83 % забруднень потрапило в атмосферу від стаціонарних джерел Донецько-Придніпровського регіону. Особливо великий їх обсяг спостерігається в м. Кривий Ріг — понад 10 % та в м. Маріуполь — 8 % від загального обсягу викидів забруднюючих речовин по країні.
Обсяги щорічного утворення відходів підприємств хіміко-металургійного, машинобудівного, паливно-енергетичного, будівельного, агропромислового комплексів і відходів споживання сягають близько 600—700 млн т. В Україні також щорічно нагромаджується понад 35 млн куб. м побутових відходів, які знешкоджуються на 770 звалищах і трьох сміттєспалювальних заводах.
Відходи нагромаджуються у вигляді териконів, відвалів, шламосховищ, різного роду звалищ, їх налічується понад 2700. Під ними зайнято близько 160 тис. га землі, і ці площі щорічно збільшуються на 3 тис — 6 тис. га. На сьогодні загальні обсяги нагромаджених відходів оцінюються в 25 млрд т, з яких понад 4,4 млрд т відносяться до токсичних.
У навколишнє середовище в Україні надходить 11,89 млн т забруднювачів поверхневих вод у рік, що на душу населення становить 234 кг. Скиди забруднених вод збільшилися проти 1990 р. у Полтавській області — у 8 разів, у Чернігівській — у 6 разів, у Хмельницький — у 5 разів, у Херсонській, Волинській, Запорізькій, Луганській, Одеській та Харківській областях — у 2 рази. Споживання свіжої води становило 76 % від рівня 1990 р., а викиди забруднюючих речовин у поверхневі водні об’єкти зросли в 4,25 раза.
Майже чверть від загального обсягу забруднених стічних вод надходить у водойми без будь-якого очищення. Загалом по країні скинуто неочищеними 980 млн куб. м стоків, що майже вдвічі більше, ніж у 1990 р. та на 7 % більше, ніж у 1995 р. Понад 90 % забруднених неочищених вод припадають на промислові регіони — Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку, Луганську, Одеську та Херсонську області.
Водойми країни забруднюються переважно сухими покидьками (7,2 млн т), хлоридами (2,6 млн т), сульфатами (1,65 млн т), завислими речовинами (0,2 млн т), нітратами (65 тис. т), амонійним азотом (21 тис. т), важкими металами (1800 т), нафтопродуктами (1200 т) тощо. Залишається високим рівень забруднення поверхневих вод сполуками важких металів, азоту. Збільшення вмісту цих речовин відзначено у басейнах річок Дунаю, Дністра, Південного Бугу, Сіверського Донця.
В Україні на одного жителя припадає 1130 куб. м води на рік, що в 15 разів менше, ніж у країнах Європи. Гострий дефіцит води відчувають райони Донбасу, Криму, Придніпров’я. Забруднено річки, зокрема Дніпро, Сіверський Донець та ін., унаслідок порушення гідрологічного режиму з карти України нині зникло безліч малих річок, озер та інших водойм.
Водні ресурси України зазнають постійного жорстокого хімічного пресингу. Третина промислових і побутових стоків узагалі не очищуються, а вони містять понад 7 млн т шкідливих і отруйних речовин, що у водному середовищі утворюють нові токсичні сполуки.
Відбувається термальне забруднення природних вод унаслідок скидання гарячої води із систем охолодження електростанцій та інших промислових підприємств. Виникає цвітіння води, яке активізується хімічними елементами мінеральних і органічних добрив, що також потрапляють у водоймища.
Нині в Україні неякісну воду п’ють 17 % населення, що спричинює жовчнокам’яні захворювання, вірусний гепатит і навіть холеру.
Україна, ще донедавна квітучий край із сприятливим кліматом, з чистими річками, родючими ґрунтами, на очах одного покоління перетворюється на пустелю, малопридатну для життя, на зону, перенасичену промисловістю, де міста задихаються від токсичних промислових викидів, води не вистачає, де дорослі й діти страждають від різних захворювань, де поля, які раніше годували мільйони людей, отруєно ядохімікатами, а знівечені землерийною технікою всемогутніх меліораторів мальовничі річечки, ще донедавна сповнені життям, стають багнистими канавами.
Могутній Дніпро, цю священну для українського народу ріку, оспівану Гоголем і Шевченком, у наші дні четвертовано, поділено на так звані моря, які кожного літа загнивають на величезних площах, стаючи розплідником отруйних синьо-зелених водоростей.
З екологічного погляду нині Україна значною мірою може слугувати сумним прикладом майбутнього людства, моделлю нашої нещасної планети, де Червоних книг уже не вистачає для внесення безжалісно знищених людиною видів флори і фауни.
Чорнобиль став лиховісним знаком людської долі, найдраматичнішим наслідком нерозважного протиборства з природою.
Чорнобиль — це поразка відомчої науки, науки, байдужої до ідей гуманізму.
«Розум іде вперед, — сказав Микола Гоголь, — коли йдуть уперед усі моральні сили».
Якщо сучасна цивілізація не вирішить головної проблеми — ядерної і пов’язаної з нею екологічної, — вона не вирішить жодної із своїх проблем.
Люди — не господарі національного лану, а тільки орачі на ньому, які забезпечують добробут суспільства. Спроба не прилаштовуватися до природи, а прилаштовувати її до себе — найстрашніша помилка в історії людства.
Тому незалежна українська держава повинна, якщо не відновити колишній стан живої природи (це, на жаль, уже неможливо!), то, принаймні, подбати про те, щоб завдавати довкіллю мінімальної шкоди. Альтернатива — посадити ліс чи збудувати завод — має завжди, за всіх обставин вирішуватися на користь лісу. Наша ситуація додатково ускладнюється тим, що вирішення проблеми охорони природи й навколишнього середовища потребує не тільки розроблення «заходів», як це було раніше, а й величезного ентузіазму всіх громадян, зростан-
ня загальної культури, глибокого і точного знання законів при-
роди.
У доповіді Міжнародної комісії з навколишнього середовища зазначається, що для досягнення стану сталого природного позитивного розвитку необхідними є такі умови:
- політична система, здатна забезпечити участь широкої громадськості в прийнятті рішень;
- економічна система, яка б могла забезпечити розширене виробництво та технічний прогрес на власній міцній базі;
- соціальна система, здатна знімати напруження, що виникає внаслідок негармонійного економічного розвитку;
- система ефективного виробництва, орієнтованого на збереження еколого-ресурсної бази;
- технологічна система, яка б могла стимулювати постійний пошук нових рішень;
- міжнародна система, яка б сприяла налагодженню сталих торгових і фінансових зв’язків;
- достатньо гнучка, здатна до самокорекції, адміністративна система.
Такий широкий діапазон необхідних передумов для переорієнтації системи сучасного матеріаломісткого та енергоємного екологічно небезпечного природокористування відбиває масштабність завдань, що постали перед людством.
Невіддільність завдань збереження природного середовища та економічного розвитку була однією з головних проблем, що розглядалися на Конференції ООН з навколишнього середовища та розвитку (Ріо-де-Жанейро, червень 1992 р.). Там було сформульовано такі установки:
- економічний розвиток, відірваний від розв’язання екологічних проблем, призводить до перетворення Землі на пустелю, закріплює зубожіння і несправедливість;
- право на дію без урахування завдань екології торує шлях до колективного самознищення людства.
Ці міркування покладено в основу економічної політики розвинених країн, де завдяки великим інвестиціям у справу охорони довкілля і високій технологічній культурі є певні досягнення в опрацюванні прогресивних засобів природокористування. А що робити у нашій ситуації?
Хоч як дивно, але фахівці-екологи на Заході оцінюють наші потенційні можливості не нижче за свої власні. Усе залежить від того, чи зможемо уникнути тих екологічних помилок, безліч яких уже колись зробили розвинені капіталістичні країни.
На думку західних експертів, наші переваги полягають у тому, що:
- моральна і фізична застарілість виробничого устаткування потребує термінової його зміни, а це є сприятливою передумовою для модернізації, запровадження нових, екологічно безпечних його модифікацій;
- гостра екологічна криза, брак енергоносіїв в Україні можуть (як це було у 1973 р. на Заході) стимулювати пошуки дешевих енергоощадливих і відновлювальних технологій, нових «альтернативних» джерел енергії. З огляду на достатньо високий рівень розвитку української науки, такі сподівання не є безпідставними;
- у країнах СНД майже немає «синдрому автомобільної залежності», наявна добре розвинена система екологічного та економічного громадського транспорту;
- в Україні ще не набула масового поширення тара одноразового користування, яка на Заході є одним з основних забруднювачів довкілля.
Нині Україна особливо гостро відчуває наслідки екологічно непродуманого й нераціонального економічного розвитку, в якому вирізняють два типи: техногенний і сталий. Характерними рисами техногенного типу економічного розвитку є виснажливе використання невідновлюваних видів природних ресурсів (передовсім корисних копалин) і надмірна експлуатація відновлюваних ресурсів (ґрунту, лісів і т. п.) зі швидкістю, що перевищує можливості їх відтворення та відновлення. Стратегія сталого типу економічного розвитку забезпечує задоволення не тільки потреб сьогодення, але й не ставить під загрозу здатність задовольняти потреби майбутніх поколінь. Прихильники сталого розвитку підкреслюють незворотний характер шкоди навколишньому середовищу, заподіяної в результаті нераціонального використання природних ресурсів. Зараз в Україні відбувається трансформація економічної стратегії в напрямі становлення сталого типу економічного розвитку.
Україна, не маючи достатньої кількості власних енергоносіїв, продовжує «триматися» за ту структуру народногосподарського комплексу, яка сформувалася раніше, коли безперервно надходили дешеві сировинно-енергетичні ресурси з Росії. Ця структура є згубною не тільки з погляду екології, оскільки вона погано пристосована для задоволення найважливіших потреб людини.
За браком коштів екологічні проблеми в Україні нині практично не вирішуються, хоча деякі з них стають дедалі загрозливішими. Система організації управління природокористуванням, охороною навколишнього середовища, контролю за цими процесами, що сформувалася за адміністративно-командної системи та за державної власності на всі національні багатства, виявилася неспроможною здійснювати ефективне екологічне регулювання розвитку продуктивних сил суспільства, розв’язувати складні еколого-економічні проблеми.
Отже, постає питання: як діяти у сфері екології на сучасному етапі, зважаючи на гостроту економічної кризи і потребу в проведенні докорінних соціально-екологічних реформ?
Тут можливі два варіанти. Перший — дещо модернізувати та вдосконалити існуючу систему управління, другий — створити принципово нову систему управління й регулювання у сфері природокористування та природоохорони, яка б повною мірою включала й ринкові механізми. На нашу думку, другий варіант має низку істотних переваг, оскільки саме ринок можна з успіхом використати для обмеження руйнівного впливу суспільства на навколишнє середовище, застосовуючи гнучку систему товарно-грошових відносин. Досвід країн з ринковою економікою переконує, що ринкові механізми у разі належного державного контролю за дотриманням вимог екологічного законодавства забезпечать сприятливіші умови для природо- та ресурсозбереження, застосування екологобезпечних технологій і методів господарювання тощо, ніж жорстке планово-адміністративне регулювання.