В юридичній науці, на жаль, поняття народного волевиявлення не визначено. Це пояснюється тим, що воно за-своєю сутністю підміняється такими визначеннями, як “народовладдя”, “народний суверенітет” або “суверенітет народу”, “безпосередня демократія”, “народне представництво”.
Зокрема, під народовладдям розуміється належність усієї суспільної влади, в тому числі державної, народові, вільне здійснення народом цієї влади відповідно до його суверенної волі в інтересах як всього суспільства, так і кожної людини1.
Суверенітет народу, стверджують деякі вчені, це — засноване на природному праві повновладдя народу, яке ^ира-жається в його повноваженні приймати.’змінювати і відміняти свою конституцію, встановлювати і скасовувати свою державу, обирати і заступати її посадових осіб, а також вільно здійснювати і захищати свої природні права і свободи в інтересах суспільного добробуту2.
Інші автори вважають, що найбільшою мірою сутність народного волевиявлення виявляється через категорію “безпосередня демократія”, під якою розуміється безпосереднє волевиявлення всього народу або його частини для здійснен
Див.: Конституційне право України / / Під ред. В.Ф. Погорілка — К • Наукова думка. — С. 286.
Див.: Мучник А. Г. Комментарий к Конституции Украйни Кн 1 — К.-, Парламентское нзддательство, 2000. — С. 91.
72-290
-193-
ня суспільних функцій шляхом виборів, не забороненими Конституцією і законами ‘.
Термін “народовладдя”, відомий ще з часів Ж.-Ж. Руссо, відразу було піддано жорсткій критиці.
Так, наприкінці XIX ст. відомий юрист, автор курсу “Цивільне право”, який викладався до 1917 р., і державний діяч К. П. Побєдоносцев відзначав: “ідея народовладдя є великою брехнею нашого часу, оскільки маса населення, покликана до розробки програми державного управління, не здатна до широких узагальнень теоретичного характеру, що грунтується на вивченні фактів та явищ життя, і, будучи безсилою у справі законодавства і управління, підкоряється вождям, які здатні красиво говорити, захоплювати натовп, а часом і підтасовувати думку і волю народу. Звідси зрозуміла і загроза.
За надзвичайної обмеженості розуму, безмежного розвитку егоїзму та самої злоби, за низькості та безчесності спонукань, людина з сильною волею може стати керівником партії і стає тоді керуючим, пануючим головою зборів, хоч б до них належали люди, які далеко перевершують його розумовими та моральними якостями.
Люди ж честі та обов’язку, як правило, не красномовні, не здатні нанизувати галасливі та банальні фрази.
Вони розкривають себе і власні сили свої на робочому місці, або в шкільному колі однодумців”2.
Термін “народовладдя” був використаний і в розділі її Декларації “Про державний суверенітет України”. Проте в ньому йшлося про інше: про єдине джерело влади в Республіці, про як безпосереднє здійснення влади народом, так і через депутатів, про те, що від імені народу може виступати виключно Верховна Рада.
До речі, категорія “народовладдя” жодного разу не використовується у Конституції України 1996 р., що є достатньо обгрунтованим.
Найповніше, на наш погляд, розкриває зміст народного волевиявлення поняття “народне представництво”, під яким мається на увазі система влади народу, яка здійснюється че* ;
1 Конституційно-правові форми безпосередньої демократії в УкраїнЦ; Проблеми теорії і практики /За ред. В. Ф. Погорілка. — К., 2001. — С. 8.Н
2 Див.: Полини православний богословский знциклопедический сло-.; варь. — М., 1992. — Т. 2. — С. 2436.
-194 –
рез виборних представників1. Цей термін безпосередньо пов’язаний з категорією “представницька влада”, під якою розуміється сукупність повноважень, делегованих народом, виборним представникам, які об’єднані у спеціальній колегіальній установі (парламенті, раді місцевого самоврядування тощо) на суворо визначений строк, а також сукупність представницьких органів влади.
Це поняття характеризує не стільки функціональне призначення, скільки природу влади, засіб її здійснення. Зокрема, представницьку владу не можна ототожнювати з владою законодавчою, оскільки не будь-яка представницька влада має законодавчі повноваження (так, ради місцевого самоврядування, які здійснюють представницьку владу, не можуть приймати закони), і, навпаки, не будь-яку законодавчу владу здійснюють органи представницької влади (наприклад, законодавча влада абсолютного монарха).
Крім того, представницька влада, крім нормотворчих, здійснює контрольні, розпорядчі та інші повноваження. Характер цієї влади багато в чому визначається видом (принципом) представництва.
У науці конституційного права розрізняють стан, національне, народне, конфесіональне, корпоративне партійне, регіональне та етнічне представництво.
Предметом виявлення їх є народне представництво як об’єкт народного волевиявлення.
Як єдине джерело влади народ повинен бути відповідальним за те, яким чином і кому він передає свої владні повноваження, кого і як він обирає у відповідні органи влади.
Генетично права народу, в тому числі й обирати, мають своїм джерелом основні права людини, перш за все природні. Тому логічним уявляється доповнити право обирати правом звільняти парламентарів та інших посадових осіб держави за наявності для цього відповідних підстав.
Цим шляхом, до речі, пішла конституційна практика ряду країн. Зокрема, у ст. ЗО французької Декларації прав людини і громадянина зазначалося: “Державні посади по суті тимчасові, їх можна ро’зглядати ні як відзнаки, ні як на-
Див.: Знциклопедический юридический словарь.— С. 178. 7* -195 –
городи, але лише як обов’язки1. Це положення було враховано у ст. 15 Конституції Японії: “Народ володіє невід’ємним правом обирати публічних посадових осіб і звільняти їх з посади. Всі публічні посадові особи є слугами всього суспільства, а не якої-небудь його частини”. Стаття 16 у свою чергу передбачала, що кожний має право звертатися з мирною петицією про відшкодування шкоди, про усунення публічних
посадових осіб2.
Участь народу у виборах безпосередньо пов’язана з його ставленням до політики держави. Якщо він буде до неї індиферентним, держава рано чи пізно визначить не лише його долю, а й долю його нащадків.
До речі, у постсоціалістичних країнах тривалий час вважалося, що соціалізм ліквідує політичну діяльність як професійну, оскільки у цьому суспільстві у здійсненні політики беруть участь народні маси які політичною активністю нібито переборюють свою ізольованість від держави. Політичних діячів називали “слугами народу” не лише у політичному, а й у професійному розумінні, хоч в останньому вони такими не були. Це було прямим заграванням з народом, який бачив радше недоступність політичних салонів для себе, ніж власну службову діяльність, причому як у верхніх ешелонах влади, так і на місцях. Це породжувало особливий тип відчуження народу від політики і призвело до величезних деформацій у політичній свідомості народу.
Створивши систему політичних міфів про сутність соціалістичного демократизму, про безпосередню і представницьку демократію, про політичну діяльність “на громадських засадах”, у якій головною нібито є участь народних обранців у законодавчій діяльності, радянська політична система таким чином не зважала на те, що вирішальна політична діяльність у державі була зосереджена в руках партійного і державного апарату, що так звані народні обранці збиралися на свої зібрання переважно для надання законності вольовим рішенням політичних діячів різного рівня. Цією обставиною, як відомо, розпочалося розкладання соціалізму, як явища не лише в економічному, а й у політичному відношенні, причо-
1 Див.: Хрестоматия по истории государства й права зарубежньїх стран. — С. 236.
Конституции зарубежньїх государств. — М., 1997. — С. 444.
-196-
му тривало це з невеликими перервами на демократичне пожвавлення політичного життя протягом більш як семи десятиліть.
За ст. 5 Конституції України держава, а звідси і влада, має право на реалізацію лише певних делегованих народом функцій. Але на цьому і закінчується народне волевиявлення, оскільки контрольних функцій за його здійсненням з боку народу, Конституція, на жаль, не передбачає.
А доки влада не буде підконтрольною народові, вона ніколи не буде відповідальною перед ним, отже і обмеження влади конституцією залишиться благочестивим побажанням.
У межах впливу державної влади і органів, які її здійснюють, перебувають такі об’єкти, як права, свободи та обов’язки людини і громадянина, права націй, національних меншин, статус мов, бюджет, підвалини фінансової політики, екологічна політика, використання природних ^ресурсів, підвалини соціальної політики, засади формування і діяльності громадських об’єднань і засобів масової інформації суспільства, територіального устрою, зовнішня політика тощо. Крім того, функціонально на державу покладено обов’язок розробляти і приймати як обов’язкові правові акти у всіх галузях національного законодавства, що робить її практично обмеженою формою делегованого самоврядування. Єдиною обставиною, що її обмежує, є право двох “довірителів” — народу та Президента країни. Стосовно першого, це цілком природно (“народ дав, народ забрав”). Президентське право, наприклад, розпуску парламенту як законодавчого органу не є логічним, оскільки його статус, нехай навіть за народним волевиявленням, не може бути вищий, за статус законодавчого органу, а право розпуску законодавчої влади ставить його статус не лише в делеговане становище, а й на вищий порівняно з парламентом щабель делегування1.
Аналізуючи зміст ст. 5 Конституції України можна зробити висновок що воля народу знаходить свій вияв передусім у рішеннях виборчого корпусу (виборах, референдумах), який у сучасних умовах не може бути обмежений за соціальною ознакою, тобто різні соціальні верстви, які нале-
Див.: Наумийна С. М. Соціально-політичні аспекти ефективності управлінської діяльності (теоретико-методологічний аспект): Автореф. дис…. Доктора політ, наук. — К., 1966. — С. 22—23.
-197-
жать народу, не можуть бути позбавлені права брати участь у формуванні народної волі. А це означає, що формування органів, які виражають волю народу, нації (в першу чергу, парламенту) повинно здійснюватися на принципах загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
Саме про це свідчить зміст ст. 69 Конституції України, яка зазначає, що “народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії”.
Згідно зі ст. 71 Основного Закону вибори до органів державної влади і місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі перелічених вище принципів. При цьому виборцям гарантується вільне волевиявлення.
Що стосується другої форми народного волевиявлення — всеукраїнського референдуму, то потенційно завдяки йому народ має право виносити на всенародне голосування (референдум) будь-яке питання, яке становить предмет референдуму згідно зі ст. 72, ч. 2 ст. 85 та ч. 6 ст. 106 Конституції України та Законом України “Про всеукраїнський і місцевий референдум”.
Оцінюючи в цілому позитивно закріплення у Конституції України принципу народного волевиявлення, необхідно відзначити ті положення, які, на жаль, законодавче не закріплені. Зокрема, незрозуміле про які інші форми безпосередньої демократії йдеться у ст. 69 Конституції України. Адже Основний Закон повинен уникати будь-якої невизначеності типу “інші”, “і подібне”.
У проекті Конституції України, який був підготовлений Робочою групою Конституційної комісії України 15 листопада 1995 р., у ст. 70 було запроваджено таку форму народного волевиявлення, як народна законодавча ініціатива. Проте у чинній Конституції України ця форма чомусь не передбачена, незважаючи на те, що у багатьох конституціях світу вона законодавче закріплена, зокрема у Конституції Італії.
Не вдаючись до з’ясування причин, що призвели до вилучення згаданої статті з тексту Основного Закону, все ж необхідно звернути увагу на явну суперечність між положеннями ст. 5 і ст. 69 Конституції України. Той, хто є єдиним джерелом влади, тобто народ, не може бути суб’єктом
-198 –
законодавчої ініціативи — реально впливати на тих, кого він наділив владою.
Положення про джерело і соціальних суб’єктів виборів безпосередньо пов’язані з нормами про характер влади. При використанні концепції народу як джерела і суб’єкта влади виключається питання (принаймні у конституційному праві) про неоднакову роль різних соціальних груп у здійсненні державної влади. Конституція, у тому числі і України, не має права містити оцінок її соціального характеру, становища різних верств населення у суспільстві тощо.
У даному разі реальне становище розходиться з конституційними нормами. В розвинутих країнах важелі влади перебувають у руках політичної еліти, а опорою державної влади звичайно є “середній клас”, який прагне до стабільності і порядку.
В сучасних постсоціалістичних країнах реальні важелі владування має блок великих чиновників і “нової буржуазії”, що формується, яка часто-густо зростається з мафіозними структурами.
Отже, народне волевиявлення має як позитивні, так і негативні якості. У процесі народного волевиявлення шляхом виборів або референдуму народ далеко не повністю і не завжди знає ту справу, яку слід вирішувати, і тих людей, яких він обирає. До цього слід додати, що жорстока криза соціального та економічного життя, зокрема в Україні, безпосередньо впливає на правосвідомість народу, що виявляється у прямому ігноруванні виборів. Намагання підкупати виборців, шантажувати їх посилює абсентеїзм (від лат. аЬ-5епз (аЬзепііз) — відсутній; у даному контексті — ухилення виборців від участі у виборах державних органів, посадових осіб та від інших громадських обов’язків (неявка на вибори). Тому сміховинною уявляється спроба деяких законодавців удосконалити виборче законодавство шляхом зменшення кількості виборців, які беруть участь у голосуванні, оскільки таким шляхом можна дійти до абсурду, що й відбулося на підставі Закону України “Про вибори народних депутатів України” 1998 р., тобто коли вибори визнавалися такими, що відбулися, навіть за умови, якщо на виборчу дільницю з’явився і проголосував лише один виборець.
Прагненням до повернення сталінських часів були пропозиції деяких депутатів встановити адміністративну відпові-
-199-
дальність виборців, що не бажають брати участі у виборах осіб, які у переважній більшості дбають лише про свої інтереси.
У кінцевому підсумку неучасть у виборах є також політикою, народним волевиявленням, з яким необхідно рахуватися і робити відповідні висновки.
Завершуючи висвітлення питання, пов’язаного з реалізацією принципу народного волевиявлення в повному обсязі у Конституції України, зазначимо, що взагалі не варто говорити про можливість застосування на легітимній основі принципу розподілу влади. Адже, визначаючи народ України як єдине джерело влади, Конституція законодавчо наділяє його правом формувати систему державної влади шляхом виборів, а також впливати на її організацію і діяльність завдяки можливості виносити на референдум найважливіші питання державного життя.
Проте, в цілому цього зробити практично не можна, адже в жодних виборах не брало участі 100 % виборців. Особливістю створення системи держаної влади в Україні є й те, що народ шляхом виборів формує лише єдиний законодавчий орган — Верховну Раду України, представницькі органи в особі Верховної Ради Автономної Республіки Крим, рад місцевого самоврядування, а також обирає Президента. Взагалі існування представницьких органів на місцях, які подібно до вищого законодавчого органу безпосередньо обираються населенням (наприклад, представницькі органи місцевого самоврядування), поставило на порядок денний питання про розмежування повноважень центру на місцях. Цю проблему було вирішено шляхом створення юридичних конструкцій державної влади і місцевого самоврядування: у конституційній практиці країн світу вважається, що державну владу здійснюють лише центральні органи та їх представники на місцях, а місцеві виборні органи займаються місцевим самоврядуванням. Це дві різні форми публічної влади, якій властивий примусовий характер особливого роду. Тому місцеве самоврядування в Україні згідно зі ст. 7 Конституції України по суті не є державною владою.
Сама мета держави доводить, що державна влада не повинна здійснюватися всім народом спільно. Народ встановлює владу для того, щоб жити і творити, а не навпаки. Саме тому процес формування державної влади — завжди процес
-200-
соціальної деформації, тобто висунення деяких уповноважених імперативно здійснювати державну мету. До цього приєднується технічна неспроможність творити владу великою масою, адже державна влада є перш за все жива діюча єдність, яка вимагає єдиної волеспрямованості і тому — згоди кожної окремої волі у питаннях загальних завдань і засобів. Ця єдина волеспрямованість виробляється тим важче, чим більша кількість людей бере участь у ній і чим більше принципи субординації витісняються принципом змови. Тобто у процесі формування і організації влади повинен діяти закон економії сил. Нарешті, далеко не кожний громадянин має здібності, які необхідні для влади: розвинена правосвідомість, правильне розумінням державної мети, непідкупна воля, наукове розуміння соціально-економічних процесів, громадянська мужність та організаторський хист. Здатність до влади є дуже висока кваліфікація, проте, за сучасного рівня розвитку людства людей з такою кваліфікацією замало.
Ніхто, крім більшовиків, не стверджував, що будь-який громадянин спроможний здійснювати державну владу. Навпаки, завжди визнавалося, що серед громадян є чимало людей незрілих, духовно-неспроможних, яким не можна доручати здійснення державних функцій. Дійсно, надати право здійснювати такі повноваження малолітнім або душевнохворим людям було б безглуздим та згубним для будь-якої держави.
Отже, підсумовуючи викладене, можна констатувати, що вся політика влади в СРСР протягом його існування, і, на жаль, в постсоціалістичних країнах зводилася до “одержав-лення особи”. На докорінну зміну цього принципу об’єктивно в демократичній правовій державі, має бути запроваджений принцип “олюднення держави”, якою прагне стати Україна.
Крім легітимації державної влади, вибори виконують функцію виявлення інтересів та дають об’єктивну оцінку політичним силам країни.
Існуюча в Україні до 1997 р. мажоритарна виборча система, передбачена Законом України “Про вибори народних депутатів України” від 18 листопада 1993 р., як показала практика їх проведення, недостатньо забезпечувала формування високопрофесійного, політично структурованого орга-
-201-
ну законодавчої влади, що негативно впливало на ефективність його роботи та взаємовідносин з Президентом України.
Слід зазначити, що і впровадження пропорційної або змішаної мажоритарної системи не відповідає сучасному стану суспільного ставлення до існуючих партій, які поки що не заслуговують на довіру народу, завдяки чому жадана струк-туризація суспільства може бути штучною, такою, що не відповідає бажанням народу.
Якщо завдяки виборам формуються органи державної влади, то питання визначення змісту і спрямованості діяльності держави, які відповідно до ст. З Конституції України безпосередньо випливають з прав і свобод людини і громадянина та їх гарантій, на жаль, не знайшли свого вирішення. На наш погляд, вони могли б реалізуватися завдяки такій формі народного волевиявлення, як референдум. Він є одним з ефективних і демократичних засобів безпосереднього впливу народу на вирішення найважливіших питань державного життя. Всеукраїнський референдум — спосіб прийняття всенародним голосуванням державного рішення, яке має остаточний і обов’язковий характер для всіх суб’єктів національного права і вищу юридичну силу над парламентськими законами. На референдум могли б також виноситися питання, які безпосередньо стосуються змісту і спрямованості діяльності держави, зокрема: обговорення проектів загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля, питання, пов’язані з реформами, що проводяться в Україні, тощо.
Потенційно народ має право виносити на всенародне голосування (референдум) будь-яке питання, яке становить предмет референдуму згідно зі ст. 72, ч. 2 ст. 85, ч. 6 ст. 106 Конституції України та Законом України “Про всеукраїнський і місцеві референдуми” (ст. 62).
У той же час у Конституції України у ст. 74 проведено розподіл на підставі предметного критерію повноважень народу зі здійснення влади і повноважень, які належать виключно державній владі. Згідно з цією статтею референдум не допускається щодо законодавчих актів з питань податків, бюджету та амністії.
-202-
3 прийняттям Конституції України виникла колізія між її відповідними нормами і Закону України “Про всеукраїнський і місцеві референдуми”.
В разі приведення цього Закону у відповідність з Конституцією виникла б можливість розширення предмета обов’язкового референдуму. Це стосується перш за все надання народові виключного права приймати Конституцію України і вносити до неї зміни й доповнення. Всенародне затвердження Конституції на референдумі зробило б її більш легітимною і по-справжньому народною. Вона б стала стабілізуючим фактором соціального розвитку, заклала б політично-правовий фундамент національної злагоди.
Народне волевиявлення здійснюється у певних, визначених у Конституції та законах України таких формах, як вибори, референдуми, мітинги, мирні збори, походи і демонстрації, місцеві ініціативи, звернення.
Проте, найважливішими з них є вибори до Верховної Ради України; до Верховної Ради Автономної Республіки Крим; до сільських, селищних, міських рад, а також вибори Президента України та вибори сільських, селищних та міських голів.
На жаль, участь народу у виборах усіх органів державної влади в Конституції України обмежена. Фактично обирається лише два державні органи — Верховна Рада України та Президент України. Саме вони, а не народ, формують інші гілки влади — Кабінет Міністрів України та всю судову систему України, включаючи Конституційний Суд.
Виникає парадоксальна ситуація, коли народне волевиявлення має по суті односторонній рух — лише право формувати названі органи. Це по-перше.
По-друге, народ, який сформував ці органи не ма€ права контролювати їх діяльність, не має права розпуску парламенту, усунення з посади Президента України за наявності відповідних підстав.
Що стосується виконавчої та судової влади, то вони взагалі є недоторканними, оскільки лише Президент України і меншою мірою парламент мають право розпуску уряду і усунення з посад суддів.
На стадії прийняття Верховною Радою України перебувають Закони “Про всеукраїнський референдум” та “Про референдум Автономної Республіки Крим та місцеві референдуми”. Бажано було б, щоб предмет цих референдумів був
– 203 –
значно розширений за рахунок надання народові права народної законодавчої ініціативи, вирішення інших важливих питань, які були перелічені раніше.
На підставі викладеного можна запропонувати таке визначення поняття “народне волевиявлення”.
Народне волевиявлення — це засіб реалізації політичного права громадян України вільно обирати і бути обраними до Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, до рад місцевого самоврядування, обирати голів сіл, селищ, міст та Президента України, брати участь у всеукраїнських та місцевих референдумах, а також здійснювати інші форми безпосередньої демократії.
Виходячи з того, що Конституція України проголосила народ єдиним джерелом влади, логічним продовженням цього є визначення в Основному Законі всіх без винятку форм установчої функції.
Такими формами народного волевиявлення відповідно до розділу III “Вибори. Референдум” і, зокрема, ст. 69 Конституції, є лише вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.
Характерними рисами цих форм є те, що громадяни України, беручи участь у виборах і референдумах, безпосередньо реалізують установчу функцію відносно обмеження кола державних органів, тобто формують парламент, органи місцевого самоврядування, обирають Президента України, а також сільських, селищних і місцевих голів.
Прийняті на підставі виборів і референдумів рішення народу України мають обов’язковий характер для всіх державних органів і посадових осіб.
До основних форм народного волевиявлення згідно з Конституцією України належать:
— вибори народних депутатів до Верховної Ради України;
— вибори Президента України;
— вибори депутатів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
— вибори до сільських, селищних міських рад;
— вибори сільських селищних, міських голів. Формою волевиявлення народу України є референдуми,
які поділяються на:
— всеукраїнський референдум;
-204-
— референдум Автономної Республіки Крим;
— місцевий референдум.
Нарешті, до форм волевиявлення народу України належать інші форми безпосередньої демократії, зокрема:
— народні обговорення;
— дорадче опитування громадян України (консультативний референдум) — ст. 46 Закону України “Про всеукраїнський і місцевий референдум” від 3 липня 1991 р.;
— опитування громадської думки — ст. 47 згаданого Закону;
— загальні збори громадян — ст. 8 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 р.;
— місцеві ініціативи — ст. 9 згаданого Закону;
— громадські слухання — ст. 13 згаданого Закону.
Для дійсного народного волевиявлення великого значення набуває громадська думка, як важлива умова функціонування громадянського суспільства, яка важлива не лише для громади, але й для державних органів.
У свій час О.С. Пушкін зазначав, що “відсутність громадської думки, — це байдужість до будь-якого обов’язку, справедливості, права та істини. Це цинічна зневага до думки і гідності людини”.
Велике значення щодо подальшого розвитку народного волевиявлення має Указ Президента України “Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів державної влади”1, в якому зазначається, що, з метою створення додаткових умов для реалізації конституційних прав громадян на інформацію, участь в управлінні державними справами, положень Послання Президента України “Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002— 2011 роки”, слід:
визначити забезпечення відкритості формування та реалізації стабільної та зрозумілої громадянам економічної та соціальної політики держави пріоритетним завданням Кабінету Міністрів України, центральних та місцевих органів виконавчої влади.
Див.: Голос України. — 2002. — 6 серпня.
-205-
У зв’язку з цим, Кабінету Міністрів України доручено: організувати у тримісячний строк за участю представників засобів масової інформації, громадських організацій вивчення практики виконання у 2000—2002 роках органами державної влади та органами місцевого самоврядування Закону України “Про інформацію”, інших нормативно-правових актів, зокрема в частині повинно бути:
— забезпечення додержання прав громадян на отримання в установлені строки достовірної інформації про діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування;
— обов’язкове опублікування відповідних нормативно-правових актів;
— оперативне оприлюднення інформаційними службами органів державної влади та органів місцевого самоврядування інформації про діяльність цих органів;
— здійснення систематичного відкритого публікування статистичної інформації про явища та процеси, що відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя, забезпечення відкритого доступу до неопубліко-ваних статистичних даних, які не підпадають під дію обмежень, установлених законами;
— недопущення обмеження права на одержання відкритої інформації, зокрема шляхом необгрунтованої відмови в її наданні, а також запровадження плати за надання інформації в розмірах і випадках, не передбачених законодавством, встановлення економічно необгрунтованих цін та тарифів на надання інформації;
— визначення спеціально уповноваженого органу з питань захисту права на інформацію з наданням йому повноважень щодо вжиття заходів для припинення порушень законодавства у сфері надання інформації, здійснення моніторингу, підготовки 5 опублікування доповідей про діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо надання інформації;
— підвищення відповідальності зберігачів інформації за достовірність наданої інформації, неправомірну відмову в наданні інформації, додержання інших вимог законодавства щодо доступу до інформації;
— забезпечення в установленому порядку організації та фінансування періодичних соціологічних досліджень гро-
-206-
мадської думки щодо найважливіших дій Кабінету Міністрів України та інших органів державної влади з визначенням виконавців таких досліджень на конкурсній основі, а також обов’язковим урахуванням результатів досліджень у діяльності зазначених органів.