З прийняттям нової Конституції України питання про місце основних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина, про основи взаємовідносин держави та її органів з індивідами було вирішено в дусі часу.
Усі колишні радянські конституції законодавче закріпляли примат держави над особою, бо вважалося, що саме держава визначає обсяг прав та обов’язків людини. Особливо це виявилося у першій Конституції Української РСР 1919 р. Становище не змінилося і після 1948 р., коли ООН прийняла Загальну декларацію прав людини, хоч вона й мала тоді лише рекомендаційний характер, і після 1966 р., коли положення Загальної декларації були визнані міжнародними правовими нормами. Навіть Конституція УРСР 1978 р. не змінила практику вторинності прав і свобод особи, хоч і закріпила в Основному Законі розділ про них після розділу І Конституції.
Нова Конституція України значно розширила обсяг прав і свобод людини і громадянина, практично включила до неї основні права і свободи, закладені у Загальній декларації прав людини. При цьому було визнано примат прав і свобод людини над державою.
Структурно розділ про права, свободи й обов’язки людини і громадянина розміщено одразу після розділу І Конституції “Загальні засади”.
-173-
Безумовно, розділ містить багато статей, яких немає у попередніх конституціях. Ці статті не є новими, створеними розробниками конституції. Всі вони запозичені з авторитетних джерел: французької Декларації прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 р., Загальної декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 р., Декларації прав і свобод людини, яку було прийнято з’їздом народних депутатів СРСР 5 вересня 1991 р.
Це стосується і норми, яка закріплює положення про те, що люди народжуються і залишаються вільними та рівними у правах (ст. 1 французької Декларації, далі — Декларації; ст. 1 Декларації ООН, ст. 1 Союзної декларації, ст. 21 Конституції України), а також принципів примату природних і невід’ємних прав людини (ст. 2 французької Декларації і ст. 22 Конституції), дозволеності робити все, що не заборонено законом (ст. 5 Декларації та статті 19 і 33 Конституції), недоторканності особи (ст. 7 Декларації та ст. 29 Конституції), презумпції невинуватості (ст. 9 Декларації та ст. 62 Конституції), свободи вираження думки й слова.
Проте, при всій важливості закріплення прав і свобод людини відповідно до міжнародних стандартів найважливішим, безумовно, є визначення механізму реалізації прав і свобод людини, закріплення їх дійсних гарантій захисту.
Наука конституційного права, на жаль, не має теоретичного обгрунтування того, яким має бути конституційно-правовий механізм захисту людиною своїх прав. Звичайно, поняття “механізм” розкривається як система правових засобів. Метою цих засобів є захист прав людини, потреба в такому захисті виникає при вчиненні певного правового правопорушення чи об’єктивно-протиправного діяння. Подібні юридичні факти спричиняють виникнення охоронного суб’єктивного права, яке в юридичній науці називається домаганням і реалізується у рамках правоохоронних відносин, що виникають або можуть виникнути із передбачених законом конфліктних ситуацій, що перешкоджають здійсненню регулятивних правовідносин1.
Мотьвилавка Е. Я. Теория регулятивного й охранительного права. — Воронеж, 1990. — С. 54.
-174-
Право на захист — це матеріальне суб’єктивне право правоохоронного характеру, що виникло в момент порушення регулятивного суб’єктивного права на стороні потерпілого.
Треба виділити дві риси правоохоронних відносин. По-перше, право на захист означає можливість вдатися у необхідних випадках до примусової сили держави, тобто суб’єктом правоохоронних відносин, як правило, має бути державний орган, без якого такий примус неможливий. Тому контрагентами цих правовідносин, з одного боку, є носій права на захист, а з іншого — державний орган влади. По-друге, властивістю правоохоронних відносин є те, що на їх основі складаються відповідні процесуальні відносини, які опосередковують порядок, процедуру застосування державно-правових заходів юридичної відповідальності та захисту.
Отже, юридичний механізм захисту людиною своїх прав — це динамічний взаємозв’язок носія права на захист та відповідного державного органу, що здійснюється у процесуальному режимі реалізації правоохоронних відносин з метою захисту суб’єктивного права.
Конституційно-правовий механізм захисту людиною своїх прав — це: система влади держави, функцією якої є захист прав людини; процедури такого захисту, а також конституційне право людини на захист, яке реалізується з допомогою держави і за цією процедурою1.
Гарантії основних прав і свобод людини і громадянина становлять собою систему норм, принципів, умов і вимог, які у сукупності забезпечують додержання прав і свобод та законних інтересів особи.
Як показує міжнародний досвід, ефективність гарантій основних прав і свобод людини залежить від рівня розвитку правових принципів і інститутів демократії, стану економіки, засобів розподілу життєвих благ, правотворчої атмосфери в суспільстві, рівня правового виховання і культури населення, ступеня суспільної злагоди, наявності певних елементів У системі функціонування державної влади. До останніх, зокрема, треба включити: наявність писаної конституції, чинність якої не може бути призупинена довільно, та жорст-
Докладніше див.: Конституційне право України / За ред. В. Ф. Пого-рілка. — К.: Наукова думка, 2002. — С. 205—206.
-175-
кої процедури її формальної дії; надійне законодавче забезпечення користування правами і свободами (знаменно, що у ст. 16 французької Декларації прав людини зазначалося: “Суспільство, у якому не забезпечено користування правами і не проведено розподіл влади, не має конституції”); визнання владою конституції як джерела цієї влади і умови її легі-тимності; конституційні гарантії стримування надмірного посилення виконавчої влади; наявність компетентних і ефективно діючих органів представницької влади; закріплення у конституції основних прав і свобод людини, що відповідають міжнародним стандартам; наявність незалежної судової влади у вигляді судів загальної і спеціальної юрисдикції; наявність компетентного, високоефективного та авторитетного органу конституційного контролю.
Система гарантій прав і свобод людини включає передумови економічного, політичного, організаційного та правового характеру, а також захисту прав і свобод. Система гарантій — це умови, засоби й методи, які забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод особи.
Практична реалізація конституційних прав і свобод забезпечується двома категоріями гарантій. Це, по-перше, загальні гарантії, які охоплюють усю сукупність об’єктивних і суб’єктивних факторів, спрямованих на практичне здійснення прав і свобод громадян, на усунення можливих причин і перешкод щодо їх неповного або неналежного здійснення, на захист прав від порушень. По-друге, це спеціальні (юридичні) гарантії — правові засоби і способи, за допомогою яких реалізуються, охороняються, захищаються права і свободи “громадян, усуваються порушення прав і свобод, поновлюються порушені права,
Загальні гарантії прав і свобод можна класифікувати на економічні, політичні та організаційні.
Економічні гарантії конституційних прав і свобод громадян України це: спосіб виробництва; економічний лад суспільства, який має забезпечувати неухильне зростання продуктивних сил на основі визнання й захисту різних форм власності на засоби виробництва; соціально орієнтована ринкова економіка; економічна свобода громадян та їхніх об’єднань у виборі форм і здійсненні підприємницької діяльності.
-176 –
До політичних гарантій належать: держава — головний організатор здійснення та захисту прав людини; народне волевиявлення, яке здійснюється безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування; право громадян на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод; право громадян на участь в управлінні державними справами, у референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування; право громадян звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Організаційні гарантії — це організаторська діяльність держави та всіх її органів, посадових осіб, громадських організацій зі створення сприятливих умов для реального користування громадянами своїми правами і свободами.
Спеціальні (юридичні) гарантії — це надання державою формальної (юридичної) загальнообов’язковості тим умовам, які необхідні для того, щоб кожна людина могла скористатися своїми конституційними правами і свободами. Юридичні гарантії встановлюються державою в Конституції, нормах поточного законодавства, їхньою метою є реальне забезпечення правовими засобами максимального здійснення, охорони й захисту конституційних прав і свобод громадян. Зокрема, Основний Закон передбачає низку конкретних гарантій, які є переважно традиційними для Конституції і законів України. До них належать:
— право на оскарження у суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55);
— право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної шкоди, що завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю зазначених органів і осіб;
— право знати свої права та обов’язки; закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом; закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов’язки громадян, але не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними (ст. 57); гарантується неприпустимість зворотної дії закону; ніхто не може відповідати за діян-
-177-
ня, які на час їх вчинення не визначалися законом як правопорушення (ст. 58);
— право на правову допомогу, яке означає, зокрема, що кожний вільний у виборі захисника своїх прав і що у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безплатно (ст. 59);
— принцип необов’язковості виконання явно злочинного
розпорядження чи наказу (ст. 60);
— принцип презумпції невинності людини, який означає що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку та встановлено обвинувальним вироком суду, і що ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ст. 62);
— гарантія неприпустимості обмеження конституційних прав і свобод означає, що дані права і свободи не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією
(ст. 64).
Призначення цих та інших нормативно-правових гарант тій, які містять Конституція і закони України, полягає в т^ і му, щоб забезпечити найсприятливіші умови за яких закріп-1 лений у Конституції України статус людини і громадянина став би юридичним і фактичним соціальним становищем^ кожної особи. Гарантії, таким чином, є тією ланкою, яка да§| змогу здійснити необхідний в правовому статусі громадян перехід від передбаченої у Конституції та в законах України можливості до реальної дійсності. |
Для реалізації прав і свобод людини необхідно, звичайної! щоб особа, по-перше, сама бажала цього, і по-друге, мал** певний рівень правового виховання і правової культури. Тс му важливою є роль держави у формуванні належної пр вої свідомості у кожного громадянина. На це, зокрема, з тається увага у проекті Концепції державно-право реформи у сфері захисту прав людини в Україні.
Найважливішими передумовами і водночас елемента! захисту прав людини і громадянина в системі гарантій в Уї раїні повинні виступати норми та принципи матеріального^ процесуального права, які закріплені у Конституції і * мають бути реалізовані у поточному законодавстві й судої практиці. До таких норм та принципів, наприклад, нале* принцип, що конституційні права і свободи не можуть
-178-
скасовані, а при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22 Конституції); принцип передбачуваності та ясності законів, які приймаються.
Проте основною юридичною гарантією прав і свобод людини виступає судовий захист. Судова влада здійснюється завдяки конституційному, цивільному, адміністративному та кримінальному судопровадженню. Об’єктом оскарження до суду можуть бути рішення, дії або бездіяльність, внаслідок яких порушено права і свободи громадян чи створено перешкоди для їх здійснення, або на громадянина покладено якісь не передбачені законом обов’язки, або громадянин був незаконно притягнений до будь-якої відповідальності.
В Україні згідно з Конституцією судовий захист прав і свобод покладено на систему судів загальної юрисдикції та спеціалізовані суди (ст. 125 Конституції), а також на Конституційний Суд України (ст. 42 Закону України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 р.).
В Україні лише впроваджується система адміністративної юрисдикції, яка відіграє значну роль у механізмі захисту прав людини у багатьох країнах, зокрема у Франції.
Значне місце у механізмі захисту прав і свобод людини належить контролю за додержанням законодавчими, виконавчими та судовими органами положень Конституції про права і свободи людини і громадянина. Такий контроль у світовій конституційній практиці здійснюється у двох формах: у формі звичайної процедури контролю за конституційністю нормативних актів та у вигляді спеціальних процедур, формально-юридичного забезпечення основних прав і свобод. Такими спеціальними засобами захисту конституційних прав громадян є: “конституційна скарга” (ФРН, Австрія), наказ “хабеас корпус” (як у країнах загального права, так і в державах з іншими правовими системами), процедура “ампаро” (Іспанія, ряд країн Латинської Америки).
Перша форма контролю в Україні здійснюється у специфічному вигляді. Згідно зі ст. 147 Конституції України, Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції і дає офіційне тлумачення Конституції і законів України. При цьому захист прав і свобод людини можливий шляхом конституційного звернення чи письмового клопотання до Конституційного
-179-
Суду України про необхідність офіційного тлумачення Конституції та законів України для забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 42 Закону України “Про Конституційний Суд України”).
Спеціальні процедури забезпечення прав і свобод громадян законодавством України не передбачені.
Система органів, які здійснюють нагляд за додержанням прав і свобод людини, включає не лише правові інститути. У багатьох державах є спеціальні служби омбудсмана (походить від королівського уповноваженого в Швеції XVII ст.), які відповідають за своєчасне й адекватне реагування влади на звернення та скарги громадян. В одних країнах ця служба представлена однією особою (Росія, Польща, Португалія, Велика Британія, Іспанія, Франція, Австрія та ін.), в інших — колегіальними органами (Угорщина та ін.).
Хоч омбудсман, як правило, призначається і звільняється з посади органом законодавчої влади, він розглядається як орган, незалежний від іншої публічної влади у сфері здійснення своєї компетенції.
До повноважень цієї служби, звичайно, належать: розгляд скарг громадянина на порушення його конституційних прав; проведення розслідування за власною ініціативою, якщо є підозра, що дії адміністрації порушують закон або суперечать справедливості і доцільності, чи є факти зловживання владою. Омбудсман зобов’язаний викривати корупцію в діяльності службових осіб, розглядати скарги щодо публічної служби, адміністрації держави, тюремної служби, нерівних можливостей доступу до державної служби. Він має право викликати необхідних осіб, вимагати пред’явлення документів, вести допит будь-якої особи, вимагати від будь-яких осіб співпраці та використовувати їх знання при розслідуванні.
Акти і рішення, які приймає омбудсман, не мають юридичної сили. Омбудсман щорічно представляє доповіді парламенту і останній приймає відповідні заходи до порушників закону.
Сфера діяльності омбудсмана — це відносини, між громадянином і представниками держави (органами, посадовими і службовими особами). До його компетенції не дять справи, у яких громадяни взаємодіють між собою.
-180 –
Важливою правовою гарантією захисту прав людини є відповідальність за їх порушення. Ефективність цієї гарантії визначається обсягом правового захисту, який є у особи, і тим, як вона вміє користуватися цими правами.
Обсяг правових засобів захисту в сучасний період значно розширено завдяки підключенню до національних, внутрішньодержавних інститутів і органів системи міжнародної юрисдикції. Йдеться про міжнародно-правові гарантії прав людини, які закріплені в універсальних і регіональних міжнародних документах (наприклад, у таких універсальних актах, як Загальна декларація прав людини, і таких регіональних, як Європейська конвенція із захисту прав людини).
Проте, інститут судового захисту прав людини має істотний недолік. Скарги на порушення прав людини звичайно приймаються до судового розгляду лише після того, як вичерпано інші засоби правового захисту.
В Україні з прийняттям Конституції запроваджено службу омбудсмана. Згідно з ч. 17 ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належать: призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; заслуховування щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні.
Докладно питання організації і діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини визначені в Законі України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” від 13 листопада 1997 р.
Згідно з Законом парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції здійснює на постійній основі Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. У своїй діяльності Уповноважений керується Конституцією, законами України та чинними міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Сферою застосування Закону є відносини, що виникають при реалізації прав і свобод людини і громадянина між громадянином України, незалежно від місця його перебування, або іноземцем чи особою без громадянства, які перебувають на території України, та органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, під-
-181-
приємствами, установами, організаціями, незалежно від форм власності, та їх посадовими і службовими особами.
Метою парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, що його здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, є: захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією, законами України та міжнародними договорами України; додержання та повага до прав людини і громадянина з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій та їх посадових і службових осіб; запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння поновленню порушених прав; сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина відповідно до Конституції України, міжнародних стандартів у цій галузі; поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва у галузі захисту прав і свобод людини і громадянина; запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод; сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини здійснює свою діяльність на підставі відомостей про порушення прав і свобод людини і громадянина, які отримує за зверненнями громадян України, осіб без громадянства чи їхніх представників, народних депутатів України, а також за власною ініціативою. Уповноважений приймає та розглядає звернення громадян України, іноземців, осіб без громадянства або осіб, які діють в їхніх інтересах, відповідно до Закону України “Про звернення громадян”. Такі звернення подаються Уповноваженому протягом року після вчинення порушення прав і свобод людини і громадянина, За виняткових обставин цей строк може бути подовжений Уповноваженим, але не більш як до двох років.
При розгляді звернення Уповноважений відкриває провадження у справі про порушення прав і свобод людини і громадянина; роз’яснює заходи, що їх має вжити особа, яка подала звернення, направляє його за належністю в органи, до компетенції яких належить розгляд справи, та контролює розгляд цього звернення, або відмовляє в подальшому розгляді звернення.
-182-
Уповноважений не розглядає тих звернень, які розглядаються судами, зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов, заяву або скаргу до суду.
Повідомлення про прийняття звернення до розгляду або про відмову у прийнятті звернення до розгляду надсилається у письмовій формі особі, яка його подала, причому відмова у прийнятті звернення до розгляду має бути вмотивованою.
Відповідно до Закону Уповноважений повинен реагувати на порушення положень Конституції, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини і громадянина.
Актами такого реагування є звернення Уповноваженого (конституційне подання та подання до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій, незалежно від форми власності, їх посадових і службових осіб).
Конституційне подання вноситься до Конституційного Суду України з приводу вирішення питання про відповідність Конституції закону України, чинного правового акта Верховної Ради України, акта Президента України та Кабінету Міністрів України, правового акта Автономної Республіки Крим, офіційного тлумачення Конституції та законів України.
Подання Уповноваженого — це акт, який він вносить до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій, незалежно від форми власності, їх посадовим і службовим особам для вжиття відповідних заходів у місячний строк щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини і громадянина.
Конституція України досить чітко визначає систему органів та осіб, які мають захищати права і свободи людини і громадянина. Це: Президент України, як гарант прав і свобод людини і громадянина (ст. 102), Верховна Рада України, яка виключно законами визначає права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод (ч. 1 ст. 22), Кабінет Міністрів України, який повинен вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ч. 2 ст. 116), місцеві державні адміністрації на відповідній території, які повинні забезпечувати додержання прав і свобод громадян (ч. 2 ст. 199), підсистема судів загальної юрисдикції та спеціалізованих судів (ст. 125), Конституційний Суд
-183-
України (ст. 147 Конституції і ст. 42 Закону України “Про Конституційний Суд України”); Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ч. 17 ст. 85 Конституції), прокуратура, адвокатура, інші правоохоронні органи України.