7.2. Форми й методи регулятивної діяльності державних органів у сільському господарстві

Збільшення масштабів і ускладнення сільськогосподарського виробництва, якісні зрушення в економіці, і докорінні зміни в ор­ганізації сільського господарства викликають потребу в системно­му, комплексному аналізі діяльності державного апарату управлін­ня цією сферою. Тому важливо досліджувати суть регулювання нею, розкрити його форми й методи.

Форми безпосередньо відображають дії державних органів щодо регулювання діяльності сільськогосподарських підприємств, їх структуру та основи реалізації ними своїх функцій.

За своїм змістом і спрямованістю форми регулювання різнома­нітні. Доцільно дотримуватись такої класифікації: правотворча, правозастосовна, правоохоронна, організаційна¹.

Усі форми діяльності органів державного регулювання в галузі сільського господарства взаємозалежні. Тому тільки їх комплексне використання дає змогу оптимально розв’язати завдання, які вини­кають перед сільськогосподарським товаровиробником, раціональ­но застосовувати наявні юридичні засоби.

Правотворчу діяльність — здійснюють уповноважені органи держави, законодавчої і виконавчої влади щодо видання відповід­них правових актів з питань сільського господарства.

Правові акти органів держави спрямовані на удосконалення ор­ганізації і діяльності галузевого апарата, поліпшення планування, морального і матеріального стимулювання роботи працівників сільського господарства; впровадження в сільськогосподарське ви­робництво досягнень науки, економічних стимулів господарюван­ня; якнайефективніше використання матеріально-технічних і фі­нансових засобів; зміцнення законності. За допомогою правових актів визначається порядок здійснення господарської діяльності суб’єктів сільськогосподарського виробництва; основи їхнього пра­вового становища; режим земель сільськогосподарського призна­чення.

Правотворчість суб’єктів державного регулювання полягає в розробці, обговоренні і прийнятті законодавчих та інших норма­тивних актів.

Стаття 92 Конституції України констатує, що лише законами визначаються основи використання природних ресурсів, основи соціального захисту, регулювання праці, правові основи і гарантії підприємництва та ін. Суб’єктами правотворчості також є органи виконавчої влади.

Правові норми постійно змінюються відповідно до тих завдань, які стоять перед цією галуззю, наявності матеріальних і фінансових можливостей держави й сільськогосподарського виробництва.

Отже, правотворча діяльність держави та її органів визначаєть­ся важливістю ролі права в регулюванні суспільних відносин в аг­рарному секторі економіки України.

Суть правотворчої діяльності полягає в тому, щоб реалізовувати в конкретних життєвих обставинах аграрну політику держави, пра­вові норми. Вона є оперативно-творчою: вимагає ініціативи, активності, цілеспрямованості у розв’язанні завдань, врахування всіх обставин, що складаються в конкретній галузі, у кожному госпо­дарстві.

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 23. — Ст. 163.

¹ Див.: Аграрне право України. — К., 1996. — С. 394.

 

Правозастосовна діяльність дістає своє юридичне відображення в виданні правових актів індивідуального характеру, які містять державно-владні розпорядження стосовно суб’єктивних прав і юридичних обов’язків різних органів, посадових осіб, суб’єктів сільськогосподарського виробництва. Конкретність таких розпо­ряджень виявляється в тому, що: вони персоніфіковані, тобто їхнім адресатом є певна особа; за їхньою допомогою вирішуються інди­відуальні питання, які виникають у сфері державного регулювання; вони є юридичними фактами, що зумовлюють виникнення кон­кретних відносин¹. Індивідуальні акти найбільш поширені в прак­тиці державного регулювання сільським господарством, однак го­ловною вимогою щодо них є їх відповідність нормативним актам.

Правоохоронна діяльність, будучи важливою формою держав­ного регулювання, знаходить вияв у перевірці відповідності всієї фактичної діяльності нормам права, в обстоюванні загальнодер­жавних інтересів, прав сільськогосподарських виробників, праців­ників галузі. Необхідність правоохоронної діяльності пояснюється наявними фактами порушення правових норм.

Ці порушення мають як активну, так і пасивну форми. Пору­шення в активній формі виявляються в тому, що окремі особи пря­мо порушують розпорядження правових норм (розкрадання майна, нехтування нормами законодавства про землю й природокористу­вання, ігнорування агротехнічних і зоотехнічних вимог, здача нес­тандартної продукції тощо). У пасивній формі порушення правових норм виражаються в бездіяльності, відсутності розумного й твердо­го розпорядництва, безгосподарності.

Правоохоронна діяльність полягає у здійсненні органами дер­жави контрольно-наглядових повноважень, проведенні перевірок фактичного виконання виконавчо-розпорядчих функцій; прийнят­ті рішень щодо відновлення порушених прав підприємств і органі­зацій; вживанні заходів з попередження неправомірних дій у май­бутньому. При цьому органи держави застосовують кримінально-правові й адміністративно-правові засоби захисту.

У своїй правоохоронній діяльності, органи державного регулю­вання здійснюють державний контроль за використанням земель, правильною експлуатацією машинно-тракторного парку, застосу­ванням інших матеріально-технічних засобів, вживають заходів щодо охорони природи, раціонального використання зрошуваль­них, обводнювальних та інших меліоративних споруджень, охоро­ни поверхневих і підземних вод, полезахисних лісонасаджень, по­сівів, дотримання правил утримання тварин. Вищі органи держави скасовують або припиняють незаконні акти інших суб’єктів дер­жавного регулювання.

Охорону суспільних відносин у сільському господарстві держа­ва забезпечує також залученням винних осіб до кримінальної, ад­міністративної, цивільної, дисциплінарної відповідальності.

Метою організаційної діяльності державних органів у сільсько­му господарстві є забезпечення чіткої, максимально ефективної ді­яльності цієї галузі й міцно пов’язаних із нею інших галузей АПК. Природно, що для функціонування сільського господарства велике значення мають зміст і сутність організаційних дій усіх систем ор­ганів законодавчої і виконавчої влади. Організаційними формами державного регулювання сільського господарства є — роз’яснення змісту нормативних актів; проведення службових нарад; складання інструктивних листів, узагальнень тощо.

Отже, правотворча, правозастосовна, правоохоронна й організа­ційна діяльність — це основні форми державного регулювання сільського господарства.

Методам державного регулювання сільського господарства, ін­ших галузей у науковій літературі приділено досить велику увагу. В науковому розумінні метод є сукупністю однорідних засобів,* при­йомів, які застосовуються систематично під час реалізації функцій державного регулювання.

Застосування того чи іншого методу визначається характером ре­гульованих відносин, специфікою об’єктів регулювання, компетен­цією суб’єкта регулюючої діяльності, важливістю регульованого пи­тання, співвідношенням між суб’єктом і об’єктом. Але за будь-яких обставин застосування того чи іншого методу має бути продиктова­не не суб’єктивним бажанням суб’єкта регулювання, а зумовлене науковими принципами діяльності з регулювання сільського госпо­дарства, передбачатися або дозволятися правовими нормами.

Методи не лишаються незмінними. Поєднання методів держав­ного регулювання сільського господарства, виокремлення з них провідних, визначальних залежить від рівня продуктивних сил і стану виробничих відносин. Оптимальний розвиток суспільних процесів досягається за умов застосування всієї сукупності методів.

Кожний із них своєрідно впливає на учасників суспільного ви­робництва, діяльність органів державного регулювання сільського господарства, сільськогосподарського товаровиробництва.

Усі методи державного регулювання сільським господарством традиційно поділяються на загальні і спеціальні¹. До загальних вар­то віднести економічні й адміністративні. Вони реалізуються на всіх рівнях державного регулювання, спрямовані безпосередньо на виробництво сільськогосподарської продукції, можуть застосовува­тися до кожного об’єкта управління.

Спеціальні методи є складовою загальних методів, що їх кон­кретизують загальні методи, і разом з іншими методами сприяють здійсненню загального регулювання сільського господарства.

¹ Див.: Алехин А. П. Административное право РФ. — М., 1996. — С. 231.

¹ Див.: Рослов П. М. Государственное руководство сельскохозяйственными пред­приятиями. — Харьков, 1985. — С. 58.

Найважливішим серед методів державного регулювання сіль­ського господарства є: переконання, дозволяння, метод прямих вказівок, адміністративний, економічний, метод рекомендацій.

Метод переконання становить комплекс виховних, роз’ясню­вальних і заохочувальних дій, які здійснюються з метою забезпе­чення високої організованості й дисципліни, сумлінного виконан­ня та дотримання соціальних і технічних норм.

Це — виховна робота, що сприяє поглибленню працівниками власного досвіду, поширенню досягнень науки й техніки, підви­щенню правової культури, моральне й матеріальне заохочування працівників.

У практиці регулювання сільського господарства державні орга­ни дедалі частіше застосовують метод дозволяння. Основа його — посилення самостійності в діяльності господарств, значне підви­щення кваліфікованості кадрів, зростання активності сільськогос­подарських виробників в управлінні виробництвом. Застосовуючи метод дозволу, державні органи надають право сільськогосподар­ським підприємствам самим вирішувати те чи інше питання.

Метод прямих вказівок полягає у підготовці актів, в яких виз­начається конкретне поводження, що не допускає будь-яких відхи­лень, і якими керується суб’єкт у своїй господарсько-виробничій діяльності.

Метод прямих вказівок, застосовуваний державними органами щодо сільськогосподарських підприємств, має сприяти тому, щоб їхня діяльність відповідала загальнодержавним інтересам. Однак при цьому не повинно бути втручання в організаторську діяльність внутрішньогосподарських органів.

У державному регулюванні сільського господарства застосову­ється також метод рекомендацій. Він полягає в тому, що державні органи пропонують той чи інший варіант рішення, а господарства самі визначають його прийнятність. Рекомендації, на відміну від обов’язкових розпоряджень, виконуються на принципово нових за­садах внаслідок своєї авторитетності й наукової обґрунтованості.

Особливість рекомендаційної норми полягає в тому, що вона не має обов’язкового характеру. Рекомендації, навіть якщо вони викладені у формі юридичного акта, містять положення, виконан­ня яких юридичними санкціями не забезпечується. Тому їх не можна вважати правовими настановами; вони позбавлені обов’яз­ковості виконання. Рекомендаційна норма визначає напрями ви­рішення того чи іншого питання. Якщо її прийнято, вона набуває ознак внутрішньогосподарської і стає регулюючою для даного гос­подарства.

Адміністративний і економічний методи є основними в діяль­ності державних органів, що регулюють сільське господарство. Во­ни взаємозумовлені й доповнюють один одного. Протиставляти їх не можна. Оптимальне регулювання сільським господарством до­сягається за умови нерозривної єдності економічних і адміністра­тивних методів.

Адміністративні методи державного регулювання — способи і прийоми впливу на керуючу й керовану системи, їх окремі елемен­ти із використанням відносин субпідрядності. Особливість цих ме­тодів полягає в тому, що за їх допомогою здійснюється прямий вплив на керований об’єкт; визначаються найближчі завдання ос­таннього, порядок і терміни їх виконання, ресурси й умови роботи керованого об’єкта.

Якщо економічні методи спонукають діяти у певному напрямі, то адміністративні змушують до цього. Накази, завдання, постано­ви, розпорядження, вказівки характеризуються обов’язковістю ви­конання. Невиконання їх розглядається як пряме порушення дис­ципліни і супроводжується накладенням на виконавця відповідно­го стягнення.

Водночас адміністративні методи мають не тільки самостійне значення, а є опосередкованою ланкою для здійснення інших ме­тодів, наприклад економічних. Перевага цих методів полягає в то­му, що оперативність, гнучкість здійснення рішень забезпечує можливість у найкоротший термін досягти змін у виробничому процесі.

Економічними методами можна вважати таку сукупність засобів впливу, яка ґрунтується на застосуванні системи економічних сти­мулів (оплата праці, преміювання, ціна, собівартість, госпрозраху­нок, прибуток, рентабельність, кредит тощо), які сприяють матері­альній зацікавленості й передбачають матеріальну відповідальність управлінських працівників і колективів.

Методом державного регулювання сільського господарства є й ціноутворення. Міністерство фінансів України розробляє і дово­дить до сільськогосподарських товаровиробників орієнтовні закупі­вельні ціни і порядок закупівель та розрахунків за зерно й іншу продукцію щорічно. Відбувається поетапний перехід до паритетних закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, що реалізу­ється за державним контрактом і державним замовленням. Норми прибутку мають забезпечувати сільськогосподарським виробникам оптимальні умови для розширеного відтворення та узгоджуватися із платоспроможним попитом населення.

Відповідно до Закону України від 17 жовтня 1990 р. “Про пріо­ритетність соціального розвитку села й АПК у народному госпо­дарстві”^ редакції Закону від 15 травня 1992 р.) провадиться дер­жавне інвестування розвитку соціальної сфери села й АПК. Будів­ництво в сільській місцевості об’єктів освіти, охорони здоров’я, во­допроводів, ліній газопостачання, електропостачання тощо здій­снюється за рахунок державного й місцевого бюджетів.

Економічним методом є пільгове кредитування. Для підтримки фермерських господарств і створення стабільних умов одержання кредиту банку, використовуються кошти Українського державного фонду підтримки фермерських господарств.

Законом України від 17 грудня 1988 р. “Про фіксований сіль­ськогосподарський податок” визначено механізм сплати фіксова­ного сільськогосподарського податку, який вноситься сільськогос­подарськими товаровиробниками в грошовій формі або у вигляді поставок сільськогосподарської продукції. Цей податок розрахову­ється з одиниці земельної площі.

У сучасних умовах економічні методи є найбільш дієвими засо­бами впливу на об’єкти державного регулювання, тому що їхнє зас­тосування дозволяє створювати економічні умови, що підштовху­ють сільськогосподарських виробників діяти в напрямі, потрібно­му суспільству, вирішувати ті чи інші питання відповідно до загаль­нодержавних і особистих інтересів. Вони дають змогу зберегти вільний вибір поводження.

Отже, під методами державного регулювання сільського госпо­дарства варто розуміти способи, прийоми, що застосовуються в процесі регулятивної діяльності органами законодавчої і виконав­чої влади для розв’язання завдань у сфері сільськогосподарського виробництва з метою досягнення певних результатів.