Кредитні установи не є винаходом сучасності. Довгий час, часто протягом сторіч, вони розвивалися в уcіх країнах, формуючи той чи інший вигляд національної кредитної системи, головною ланкою якої є банківська система. Від її функціонування багато в чому залежить стабільність всієї економіки.
Еволюція розвитку кредитних систем довела необхідність ефективного нагляду за діяльністю банків. Завдання наглядового органу полягає у гарантуванні безпеки і надійного функціонування банків. Для цього вони повинні мати у своєму розпорядженні адекватні капітали і резерви, необхідні для покриття ризиків, що виникають у процесі виконання банківських операцій. Витрати на проведення банківського нагляду великі, але, як засвідчила практика, збитки, завдані внаслідок неефективності нагляду, виявляються незрівняно більшими.
Інтернаціоналізацією банківської справи та об’єктивним процесом зміцнення взаємовідносин між банками різних країх світу пояснюється активність Базельського комітету з питань регулювання діяльності банків стосовно визначення рамок проведення ефективного банківського нагляду. До складу комітету входять Великобританія, Німеччина, Франція, Нідерланди, Швеція та Люксембург.Комітетом розроблено і затверджено Ключові принципи ефективного банківського нагляду, які покликані стати орієнтирами для наглядових органів усіх країн світу.
У процесі розробки принципів враховувалися такі засади:
– основна мета нагляду полягає в тому, щоб забезпечувати стабільність фінансової системи і доріву до неї з боку вкладників та інших кредиторів;
– для ефективного виконання своїх обов’язків наглядовий орган повинен мати операційну незалежність, кошти, повноваження отримувати від банків інформацію, право примусового виконання його рішень;
– наглядовий орган повинен розуміти характер ділової активності банків і вживати заходів щодо забезпечення ними адекватного управління ризиками;
– орган нагляду повинен стежити за тим, щоб банки мали у своєму розпорядженні ресурси, необхідні для покриття ризиків, достатній обсяг капіталу, надійний менеджмент, систему бухгалтерської звітності та внутрішнього контролю;
– тісне співробітництво наглядових органів різних країн є об’єктивною необхідністю.
Базельський комітет з питань регулювання діяльності банків вважає, що дотримання кожною країною розроблених принципів та засад буде сприяти зміцненню фінансової стабільності у національному та міжнародному масштабі. Комітет наполягає на оновленні форм і методів законодавчого регулювання діяльності суб’єктів на ринку фінансових послуг. Насамперед це стосується банківських установ, оскільки саме їм належить провідна роль у забезпеченні ефективної мобілізації фінансових ресурсів для їх подальшого перерозподілу.
Однією з основних тенденцій у цьому аспекті є посилення нагляду за результатами діяльності фінансово-кредитних установ, а також виокремлення банківського законодавства у самостійну галузь банківського права.
В кожній країні існує система правових актів, які регламентують різні аспекти банківської діяльності. Особливості історичного розвитку та дія різних політико-економічних чинників обумовили специфіку форм та методів контролю за роботою банків. В багатьох країнах в проведенні нагляду і контролю за діяльністю банків беруть участь не тільки центральні банки, а й спеціально створені для цього державні органи(Додаток 2)
Так, у Великобританії , яка має найстарішу у світі банківську систему (їй понад 300 років)до 1979 р. не було спеціальних законів, які б регламентували роботу банків, а контроль за ними носив скритий та неформальний характер. Банки у цій країні регулювалися загальним Законом про акціонерні компанії і розвивалися на основі простих, розумних та практичних принципів.
Саме завдяки відсутності антимонопольного законодавства й жорсткого контролю наз злиттям банків у країні було досягнуто високого ступеня концентрації банківського капіталу. Наприкінці 70 –х рр. ХХ ст. ситуація змінилася у напрямку посилення формальних аспектів регулювання банківської діяльності. Так, згідно закону 1979 р. було введено обов’язкове ліцензування комерційних банків, засновано загальнонаціональний фонд страхування депозитів. Банківський закон 1987 р. визначив правила надання крупних позик, порядок банківських зливань тошо. За новою редакцією закону Великобританії з питань регулювання ринку фінансових послуг “Financial Service and Markets Bills”(липень 1999 р.) було створено спеціальний орган контролю за діяльністю посередників на ринку фінансових послуг – “Financial Services Authority”. До компетенції цього органу належать: забезпечення довіри до фінансового ринку на основі контролю діяльності його учасників, захист прав інвесторів, забезпечення відкритості ринку для громадськості, попередження можливих фінансових злочинів. Нині деякі питання контролю за діяльністю банків ( у частині довгострокових кредитних та інвестиційних операцій ) від Банку Англії перейшли до названої агенції.
У США протягом багатьох років складалася розгалуджена бюрократична системи контролю за діяльністю депозитних установ як на федеральному рівні, так і на рівні окремих штатів. Існують два загальних принципа, на яких будується система банківського регулювання у США:
– забезпечення стабільності та запобігання краху банків;
– обмеження концентрації капіталу в руках небагатьох кредитних установ та запобігання монопольного контролю над грошовим ринком.
На діяльність американських банків крім спеціальних органів контролю за їх діяльністю впливають також рішення інших урядових органів: Міністерства юстиції(злиття), Комісії з бірж та цінних паперів (допуск на біржу та емісія акцій), Федеральної торгової палати (обслуговування споживачів) та інше.
Є також неурядові органи контролю за роботою окремих груп кредитних установ (наприклад, Американська асоціація банкірів, Асоціація незалежних банків та інше).
У західноєвропейських країнах система контролю має більш чітку та централізовану структуру. Так, у Німеччині правову основу регулювання складає “Закон про банки Федеральної республіки Німеччини” та “Закон про Дойче Бундес банк” (1957 р.). Але практичну роботу контролю за операційною діяльністю веде спеціальний орган –Федеральне відомство з контролю над банками. Основні принципи контролю визначено спеціальним декретом цього відомства та узгоджені із центральним банком. Це відомство надає ліцензії, встановлює обов’язкові вимоги до банків, стежить за виконанням законів. Воно може запрошувати будь-яку інформацію, проводити ревізії, перевірки тощо. Банки зобов’язані надавати місячні та річні баланси.
У Франції нагляд за банками здійснюють декілька комітетів та комісій.Частина з них очолена керуючим Банком Франції, інші – міністром фінансів.
Нові тенденції у питанні нагляду за діяльністю банків пов’язані із створенням Європейського центрального банку (ЄБЦ – знаходиться у Франкфурті-на-Майні, Німеччина) як єдиного центру, що може емітувати євро і контролювати його пропозицію. ЄБЦ виконує усі функції, притаманні центральному банку і які поширюються на зону євро. Безперечно, перспективи євро тісно пов’язані з успіхом монетарної політики Європейського центрального банку та зі ступенем довіри до нього.
ЄЦБ разом із національними центральними банками країн-членів утворюють Європейську систему центральних банків (ЄСЦБ). Ящко ЄЦБ відповідає за рішення з питань монетарної політики в Євросоюзі, то національні центральні банки виконують рішення з питань монетарної політики ЄЦБ та здійснюють емісію.
Грошово-кредитна політика вплітається в канву загальноекономічної політики в рамках Європейського союзу шляхом розмежування міри відповідальності різних установ за проведення економічної політики.
Раз на рік Рада міністрів фінансів країн-членів ЄС визначає основні напрями економічної політики Союзу. Потому Рада здійснює нагляд за політикою різних гілок влади в аспекті її відповідальності схваленим основним напрямам. Рада правління ЄЦБ як колегіальний орган є підзвітною Європейському парламенту і Раді міністрів фінансів країн-членів ЄС. Грошово-кредитна політика ЄСЦБ – важливий орієнтир для визначення основних напрямів економічного розвитку кожної з країн ЄМС та процедур нагляду і контролю за їх реалізацією. На практиці взаємодія між різними гілками влади – монетарної (яку уособлює центральний банк) і виконавчої (яку уособлює уряд) – здійснюється шляхом участі члена або представника уряду в засіданнях керівних органів центрального банку, який є відповідальним за прийняття рішень.Складність місії ЄЦБ полягає в тому, що йому доводиться взаємодіяти з 11 незалежними органами фіскальної влади, які мають різні бюджетні цілі. А це унеможливлює традиційне балансування монетарної та фіскальної політики. Грошово-кредитна політика нової структури не має аналогій, тож попередній досвід є малопридатним. ЄЦБ змушений все починати заново, накопиючи базу знань про характер реакції реальної економіки на його грошово-кредитну політику.
Головною метою монетарної політики ЄЦБ є забезпечення цінової стабільності та сприяння економічній політиці Євросоюзу. Критерієм цінової стабільності і кінцевою метою монетарної політики є рівень гармонізованого індексу споживчих цін нижче 2% річних. За проміжну мету монетарної політики визначено річну процентну зміну грошової маси М3 у межах 4,5%. Щоб забезпечити досягнення проміжної та кінцевої мети монетарної політики, ЄЦБ використовує три групи спеціальних інстументів.
Перша група – процентні ставки, які оголошуються ЄЦБ для проведення власних операцій з комерційними банками.
Друга група – проведення різних видів кредитно-депозитних операцій на відкритому ринку з комерційними банками для підтримання іх ліквідності.
Третя – рівень обов’язкових резервів комерційних банків та контроль за його дотриманням. Обов’язкове резервування встановлене ЄЦБ на рівні 2% від обсягу залучених депозитів терміном до двох років. За залишки на рахунку обов’язкових резервів сплачуються відсотки.
Головним позитивним результатом монетарної політики для членів єврозони стало досягнення цілей цього етапу інтеграції: створення більш рівних можливостей для співробітництва та розвитку конкуренції всередині єврозони і підвищення загальної ваги країн Євросоюзу у світі.
Проблеми стабільності банківської системи та її можливості повертати вклади виникла на самих ранішніх етапах розвитку банківської справи. Перші спроби створення формальної системи страхування з участю державних влад відбулися ще в 1829 р. в США. Ці спроби успіху тоді не мали.
Наприкінці 19 ст. кооперативні банки Німеччини створили першу недержавну систему взаємного гарантування вкладів, яка успішно розвивалась і стала основою сучасної системи.
Вирішальне значення мало введення федеральної системи страхування депозитів в США в 1933 р. Дискусії з цього приводу точилися протягом 10 років. Було розглянуто приблизно 150 законопроектів. Інтерес до цього питання в США можна пояснити особливостями побудови банківської системи. В США існує багото тисяч дрібних та середніх банків, пізня порівняно з європейськими країнами централізація банкнотної емісії , численні банківські кризи. Створення Федеральної корпорації страхування депозитів (ФКСД) в умова[ світової економічної кризи мало визначальне значення для подальшого розвитку банківської системи США.
Досвід США в цьому питанні було використано для створення систем страхування в Канаді, Великобританії, Японії, Індії та деяких інших країнах(Додаток 3).
У деяких континентальних країнах Західної Європи (Нідерланди,Австрія, Швейцарія,Франція) розвиток пішов за німеціким шляхом недержавних міжбанківських систем гарантування.
Нині практично у всіх країнах існує та чи інша форма страхування депозитів, за допомогою яких вкладникам надаються гарантії повернення їх депозитів.При великому розмаїтті конкретних організаційних форм можно виділилити дві основні форми : американську та німецьку.
У США ФКСД користується незаперечним авторитетом у населення. Вкладники переконані, що корпорація тримає на контролі стан справ у кожній без винятку фінансово-банківській установі і в разі необхідності вживе заходи. ФКСД є державної корпорацією, яка працює під контролем Конгресу та федерального уряду при значному ступені самоуправління. ФКСД управляється Радою директорів. В її складі 5 членів.
В Німеччині держава не має будь якого прямого відношення до страхових фондів, які належать банкам- співучасникам. В ряді країн існують системи змішаного типу.
Участь банків у системі гарантування може бути обов язковою та добровільною, останне характерно для континентальних краї Західної Європи . В США ( для банків-членів Федеральної резервної системи) Великобританії, Канаді та Японії участь банків є обов’язковою.
Як правило, страхування розповсюджується на всі види депозитів, за виключенням міжбанківських, як юридичних так і фізичних осіб. Практично в усіх країнах існують ліміти відповідальності страхових фондів по вкладам. Ці ліміти можуть виражатися гранічною сумою застрахованого вкладу , процентом покриттям вкладу страхуванням Гранична сума залежить від достатку країни.
У США гарантія складає до 100 тис. дол. на 1 вкладника.Різні рахунки одного клієнта в банку сумуються, але рахунки в різних банках страхуються окремо.Встановлена в США гранична сума вкладу є найвишою в світі. Директива органів ЄС рекомендує страхувати вклади до 20 тис.євро, а для бідних країн ця сума складає 15 тис. євро.( В Україні – 500 грн.).
Часто страхова винагорода встановлюється у відсотках. Так, в Великобританії це співвідношення встановлено у 75%.
Акумуляція коштів банків для фінансування систем гарантування здійснюється або шляхом створення страхового фонду, або шляхом покриття банками фактичних витрат пропорційно сумам залучених депозитів. В США банки сплачують щорічні внески, які останнім часом зростають. Зараз вони складать 0,15% загальної суми депозитів. Згідно прийнятого закону ці внески не повинні пепревищувати 0,325%.ФКСД має право диференціювати ставку для банків, які знаходяться у різному фінансовому стані. Менш стабільні та більш ризиковані банки сплачують більш високі внески, ніж надійні та стабільні.
Фінансова участь держави може мати такі форми:
-
надання страховому фонду всього або частини первісного капіталу для запуску системи ( Японія, Індія);
-
регулярні внески до страхового фонду (Іспанія, Індія, Аргентина);
-
держава забезпечує резервні кошти для підкріплення фонду ( в США законодавчо дозволено ФКСД позичати кошти у державіи до 3 млрд. дол.)
Кошти страхового фонду можуть бути інвестовані насамперед у державні цінні папери, переважно короткострокові. Іншою формою є відкриття рахунку в центральному банку. Деяка части активів фонду може бути використана для надання кредитів та участі у капіталі комерційних банків.Разом з цим, дохідність інвестування не є головним принципом.Головнішими є надійність та ліквідність.
При банкрутстві банку страховий орган виплачує в обумовлені строки страхове відшкодування вкладникам в обумовлені строки. Але, як правило, страхові органи разом з центральними банком намагаються не доводити справу до процедури банкрутства. Банкрутство банку, особливо великого негативно відбивається на стані усієї банківської системи. З цією метою страховий орган може надати кредити проблемним банкам, організувати злиття банків тощо. Це значно дешевше, ніж виплата страхового відшкодування.
Остання чверть сторіччя стала періодом глибоких змін у кредитних системах всього світу.Ці зміни насамперед пов’- язані із такими процесами:
-дерегулювання фінансових ринків;
-посилення ролі небанківських фінансово-кредитних інститутов;
-посилення конкуренції у банківській справі;
-технологічна революція;
-фінансові нововведення;
-фінансова глобалізація.
Дерегулювання фінансових ринків –це процес законодавчих реформ, які проводилися з кінця 60-хх років та охопили більшість країн з розвинутою економікою.Вони були спрямовані на пом якшення чи повне скасування обмежень та заборон у фінансовій діяльності. Йдеться про відкриття нових установ, поширення філійної мережи, створення холдінгів, регулювання відсотків та тарифів на фінансові послуги тощо. Дерегулювання розпочалося в США з підвищення ліміту процентних ставок по ощадним депозитам . В той же час з’я- вилися нові різновиди чекових рахунків, наприклад, депозитний рахунок грошового ринку, що дало громадянам можливість отримувати відсоток по операційним рахункам. Завдяки новим законам банки отримали право пропонувати клієнтам операційні депозити, а також різні варіанти споживчого та комерційного кредиту, тобто послуги, типові для багатьох основних конкурентів банків , таких як позико-ощадні асоціації. Інші провідні країни світу, наприклад, Австралія, Канада, Англія та Японія приєдналися до практики дерегулювання в 80-ті роки, поширивши сферу повноважень діяльності банків, ділерів з операцій з цінними паперами та інших організацій, які надають фінансові послуги.
Посилення ролі небанківських фінансових інститутів – характерна особливість 1970-1990 років. Останнім часом частка активів комерційних банків, скажімо , у США ледь перевищує чверть сукупних активів усіх фінансових інститутів. На долю страхових компаній та пенсійних фондів припадає біля 40% всіх активів. Активно відбуваються процеси концентрації капіталу у сфері небанківських кредитно-фінансових установ.
Посилення конкуренції. Після того як банки та їх конкуренти поширили перелік запропонованих послуг, рівень та гострота конкуренції у сфері фінансових послуг зросли. Місцевий банк, який пропонує кредити приватним особам та підприємствам, плани управління заощадженнями, консультування з фінансових питань стикається кожного разу із прямою конкуренцією з боку не лише інших банків, а й небанківських фінансово-кредитних установ.
Одним з напрямків посилення конкуренції було вторгнення нефінансових корпорацій, основна діяльність яких не пов язана з наданням фінансових послуг.Вони виконують лише деякі банківські функції, тому не підпадають під банківське законодавство. Ще в 1985 р. один із найбільших американських концернів у сфері роздрібної торгівлі “Sears,Roebuck and Co.”запропонував спектр послуг фінансового характеру за принципом:”Усе під одним дахом”. А саме: консалтингові послуги клієнтам щодо розміщення їхніх вкладів, операції з нерухомістю та їх відповідний страховий захист. У 1984 році Дойчебанк приступив до реалізації “Ощадного плану, підкріпленого страховим захистом, що зумовило подальший успішний розвиток банківсько-страхового альянсу. Нині всі великі нефінансові корпорації, до числа яких належать ,зокрема, General Motors Company, Sears, AT &T тощо, надають комплекс фінансових послуг клієнтам. Їх іноді називають “nonbanks banks” – небанківські банки. Така конкуренція і в подальшому сприятиме поширенню переліка послуг для клієнтів.
Технологічна революція у банківській справі перш за все пов язана із процесом комп’ютерізації. Цей процес розпочався у 50-ті роки у США. У 80-тих роках відбулися якісні зміни в цьому процесі. Якщо раніше було комп ютерізовано процес обробки документів, то нині змінилася вся технологія банківського обслуговування. З явилися банківські автомати (АТМ-Automatic Teller Machine)за допомогою яких клієнт банку може сам здійснювати операції. З явилася також можливість банківського обслуговування клієнтів на дому(“home banking”), а також повністю автоматизовані банківські установи. Експерти вважають, що традиційне приміщення банку як місце зустрічі банкірів із своїми клієнтами буде кінець кінцем витіснено електронними засобами комунікації.
Фінансові нововведення.З’явилися операції, які раніше не виконувалися. Нові види депозитів, кредитні операції, нові інструменти грошового ринку,нові гарантійні операції (“свопи”, опціони, та інш.), сек”юритизація, тобто перехід позичальників від кредитних форм надання позик до випуску цінних паперів (зокрема, єврооблігацій, коли банки виступають посередниками між позичальниками та безпосередніми кредиторами).
Фінансова глобалізація– це поширення сфери діяльності великих банків за межі національних кордонів, що супроводжується створенням мережі закордонних філій та збільшенням питомої ваги іноземних операцій у банківському бізнесі.Ефективно використовувати засоби автоматизації та інші технологічні нововведення можливо лише у крупномасштабній банківській справі. Тому банки змушені збільшувати кількість клієнтів, виходячи на нові та віддалені ринки. Сьогодні найбільші банки світу ведуть конкурентну боротьбу на всіх континентах
Інший важливий аспект – активна діяльність у нерегулюємих світових офф-шорних центрах, де сконцентровані основні ринки євровалют.