Важливим індикатором здоров’я економіки є інфляція, яка характеризується загальним підвищенням цін, збільшенням грошей та зниженням їх купівельної спроможності. Інфляція (від лат. inflatio) буквально означає «роздуття». Вона виникає не стихійно, а внаслідок більш швидкого зростання випуску грошей проти виробництва товарів.
Інфляційні процеси можуть виникати під впливом таких факторів:
- грошових — емісія паперових грошей, швидкість їх обертання, стан фінансово-кредитної системи, відношення національної валюти до інших валют;
- виробничих (негрошових) — монополізація виробництва, відсутність конкуренції, структурні перекоси у матеріальному виробництві і ціновій політиці, витратний характер економіки.
Грошові фактори формують інфляцію попиту, яка виявляється у перевищенні виробничого і споживчого попиту над пропозицією. Якщо зростання сукупного попиту не компенсується підвищенням пропозиції, то це призводить до інфляційного зростання цін, яке супроводжується збільшенням грошової маси. Переповнення каналів обігу грошовою масою знецінює грошову одиницю, що є найхарактернішою ознакою інфляції попиту в класичному вигляді.
В умовах перехідної економіки виникнення інфляційного попиту обумовлюється: надмірною емісією грошей в готівковій формі; дефіцитом бюджету; невиваженою кредитною експансією банків, що веде до зростання грошей у безготівковій формі; високим рівнем непродуктивних державних витрат, зокрема надмірним інвестуванням важкої промисловості і військово-промислового комплексу. Усі перелічені фактори були характерними для інфляційних процесів в Україні — однієї з найбільших серед республік колишнього Радянського Союзу (табл. 8.1). На думку фахівців, головним фактором такого зростання цін було збільшення обсягу грошової маси, яка тільки в 1993 р. зросла майже в 26 разів і становила 12,3 трлн крб. Розрахунки показують, що збільшення грошової маси безпосередньо обумовлює зростання інфляції на 65,8—74,6 %.
Важливим фактором інфляції попиту є монетизація дефіциту, під якою розуміють фінансування видатків держави, які перевищують її поточні доходи за рахунок збільшення грошей в обігу. В Україні в перехідний період дефіцит бюджету покривався лише шляхом прямого кредитування уряду Національним банком України. Так, дефіцит бюджету України, який у 1992 р. становив 27,1 %, у 1993 р. — 14, а у 1994 р. — 17,7 %, на 100 % відсотків був профінансований шляхом використання «друкарського верстата».
Виробничі фактори викликають інфляцію витрат, яку ще називають інфляцією пропозиції. Хоча основою цієї інфляції також є гроші, але вони грають тут пасивну роль. Головним її імпульсом виступає невпинне збільшення витрат виробництва на одиницю продукції в результаті підвищення заробітної плати, цін на сировинні ресурси та енергоносії.
Класичним прикладом інфляції витрат є спіраль «зарплата — ціни». Якщо в економіці відбувається загальне підвищення цін, то це неминуче веде до падіння реальних доходів населення. Для збереження їхнього рівня необхідно передусім збільшувати зарплату, що призводить до зростання виробничих витрат. Унаслідок цього підвищується собівартість продукції та падає її прибутковість. У цьому разі підприємці, аби відновити свої попередні позиції, підвищують ціни на товари і послуги. Їх подорожчання знову потребує подальшого перегляду ставок плати в бік їх збільшення. Наведений приклад інфляційної спіралі «зарплата — ціни» свідчить про взаємозв’язок факторів інфляції попиту і витрат. Підвищення заробітної плати, з одного боку, сприяє зростанню доходів населення, що є фактором підвищення платоспроможного попиту, а з іншого — збільшуючи витрати виробництва, веде до підвищення цін.
Таблиця 8.1
ІНДЕКСИ ІНФЛЯЦІЇ ЗА 1992—2001 рр.
(рази до попереднього року)
| Країна | Рік | |||||||||||
| 1992 | 1993 | 1994 | 1995 | 1996 | 1997 | 1998 | 1999 | 2000 | 2001 | |||
| Україна | 21,0 | 102,6 | 5,0 | 2,8 | 1,4 | 1,1 | 1,2 | 1,2 | 1,26 | 1,06 | ||
| Азербайджан | 10,1 | 12,3 | 17,6 | 5,1 | 1,2 | 1,0 | 1,0 | 0,9 | 1,0 | 1,0 | ||
| Білорусь | 10,7 | 12,9 | 23,2 | 8,1 | 1,5 | 1,6 | 1,7 | 3,9 | 2,7 | 1,6 | ||
| Вірменія | 8,3 | 110,0 | 50,6 | 2,8 | 1,2 | 1,1 | 1,1 | 1,0 | 1,0 | 1,03 | ||
| Грузія | 8,5 | 113,7 | 65,7 | 2,6 | 1,1 | 1,1 | 1,1 | 1,1 | 1,04 | 1,05 | ||
| Казахстан | 16,1 | 17,6 | 19,8 | 2,8 | 1,4 | 1,2 | 1,1 | 1,1 | 1,1 | 1,1 | ||
| Молдова | 12,1 | 12,8 | 5,9 | 1,3 | 1,2 | 1,1 | 1,1 | 1,4 | 1,3 | 1,1 | ||
| Російська Федерація | 26,1 | 9,4 | 3,2 | 2,3 | 1,2 | 1,1 | 1,8 | 1,4 | 1,2 | 1,2 | ||
| Таджикистан | 10,6 | 22,4 | 3,4 | 5,4 | 3,7 | 1,7 | 1,4 | 1,3 | 1,2 | 1,4 | ||
До факторів інфляції витрат належить також підвищення ставок оподаткування, що рівнозначно збільшенню витрат виробництва і відповідному зростанню цін. Крім того, високі ставки податків обмежують стимули до підвищення виробництва, що зменшує пропозицію товарів і відносно збільшує грошову масу.
Крім внутрішніх факторів, на інфляцію впливають і зовнішні: зростання цін на імпортні товари, доларизація економіки, вивезення капіталу, стан платіжного балансу та збільшення зовнішнього боргу. Серед зазначених факторів значний тиск на інфляційні процеси в Україні справили ціни на імпортні товари і, в першу чергу, на енергоносії. Так, п’ятиразове зростання цін на імпортовані в країну нафту і нафтопродукти, які майже на 90 % покривають потреби України в цих енергоносіях, у поєднанні з іншими факторами призвело в 1992—1993 рр. до значного збільшення цін практично на всі товари вітчизняного виробництва. При загальному збільшенні індексу оптових цін у 1992 р. у 42,3 раза особливо високими темпами зросли ціни на продукцію нафтохімічної промисловості — в 55 разів, хімічної — в 72,4 раза та паливної промисловості — в 237 разів.
До зовнішніх факторів, які сприяли розвитку інфляційних процесів, належать бартеризація зовнішньоекономічної діяльності та вивезення капіталу за кордон. За даними Державної податкової адміністрації України за 1992—1995 рр. вивезення капіталу з країни становило 6 млрд дол. США та 0,4 млрд нім. марок. Легальне та нелегальне вивезення капіталу за кордон сприяє зростанню внутрішніх диспропорцій та прискоренню тенденцій до економічного спаду, які підштовхують інфляційні процеси.
В сучасних умовах інфляція стала постійним фактором економічного життя, і повна її ліквідація практично неможлива. По-перше, чим нижче темп інфляції, тим важче досягти її подальшого зменшення. По-друге, досвід розвинених країн доводить, що помірна і порівняно стабільна інфляція, яку можна передбачити і врахувати, ще не створює великих проблем в економіці. Вона навіть може стимулювати пожвавлення виробництва та підвищення зайнятості. Але її неконтрольоване зростання сприяє розвитку негативних процесів в економічному організмі, вражаючи виробництво, розподіл і споживання.
Боротьба з некерованою інфляцією є однією з головних проблем державного регулювання, бо на її врахуванні ґрунтується вся соціально-економічна, фінансова і банківська політика. З метою стримання інфляції та зменшення її негативних наслідків уряд здійснює антиінфляційну політику.
Антиінфляційна політика — це комплекс відповідних заходів державного регулювання економіки, спрямованих на боротьбу з інфляцією. Втілення в життя такої політики вимагає від уряду розроблення антиінфляційної програми, яка визначає мету, задачі і шляхи її реалізації, що залежить від стадії інфляційного процесу, його інтенсивності та інших факторів. Так, задачі боротьби з інфляцією або обмеження масштабів інфляційних наслідків різні і потребують прийняття неоднакових методів регулювання.
Важливою частиною розроблення антиінфляційної програми є встановлення кількісних показників, які визначають її кінцеві результати. До таких належать цінові показники (темп інфляції, індекс споживчих цін, індекси оптових цін та ін.), динаміка грошової маси в обігу, розмір і динаміка державних видатків тощо.
Вибір конкретних шляхів антиінфляційної політики обумовлюється впливом багатьох факторів, у тому числі: характером інфляційних процесів; загальногосподарською кон’юнктурою; особливостями теоретичної бази економічного розвитку країни; політичними аспектами, оскільки треба визначити об’єкт (сектори економіки, верстви населення), який нестиме головний тягар інфляційних витрат.
Незважаючи на багатофакторність інфляції, заведено, що напрями її подолання мають бути адекватними фактором, що викликали цю інфляцію. Тому антиінфляційна політика здебільшого охоплює політику управління факторами попиту і пропозиції, а також факторами, які регулюють живильне середовище інфляції — сферу грошового обігу.
У міжнародній практиці з метою боротьби з інфляцією поширені такі класичні напрями антиінфляційної політики (рис. 8.5):
- дефляційна політика (регулювання попиту);
- політика доходів (регулювання витрат);
- адаптаційна політика.
Сутність дефляційної політики полягає у впливі на окремі елементи платоспроможного попиту з метою його обмеження та формування нового співвідношення попиту і пропозиції як на товари, так і на гроші. На практиці з метою регулювання попиту використовуються заходи грошово-кредитної, бюджетної та структурно-інвестиційної політики.
Заходи грошово-кредитної політики передусім спрямовані на обмеження та стабілізацію грошового обігу. З цією метою використовуються такі важелі впливу на грошову масу:
- облікова ставка;
- норма обов’язкових резервів;
- операції на відкритому ринку.
Рис. 8.5. Заходи антиінфляційної політики
Головним важелем впливу на величину грошової маси є надання центральним банком кредитів комерційним банкам. Установлюючи офіційну облікову ставку, центральний банк фактично визначає ціну кредитів, які продаються комерційним банкам, що значною мірою формує вартість грошей. Так, при підвищенні облікової ставки вартість кредитів комерційних банків зростає, що обумовлює падіння попиту на самі кредити, а через них і на величину грошової маси в обігу.
Зміна норми обов’язкових резервів, які комерційні банки повинні тримати у формі готівки в себе або на безпроцентних рахунках у центральному банку, має подвійний результат. Підвищення резервної норми, з одного боку, веде до прямого вилучення певних коштів з обігу, що обмежує їх пропозицію, з іншого — викликає подорожчання надаваних комерційними банками кредитів і, як наслідок, сприяє зменшенню попиту на гроші.
Процентна ставка і норма обов’язкових резервів — це важелі, які в основному опосередковано регулюють кількість платіжних засобів, що знаходяться в обігу. Найдійовішим напрямом антиінфляційного регулювання, що прямо впливає на грошову масу, є проведення операцій з цінними паперами на відкритому ринку. Так, центральний банк, маючи намір зменшити пропозицію грошей, продає комерційним банкам цінні папери, що веде до вилучення з обігу відповідної частини грошової маси. Цей напрям грошово-кредитної політики хоча і дає швидкі результати, але має і певні перешкоди в інтенсивному застосуванні. У країнах з перехідною економікою до них належать слабка розвиненість вторинного ринку цінних паперів і недостатність коштів для проведення операцій в необхідних масштабах.
Заходи грошово-кредитної політики мають бути головними лише на початковому етапі реформування економіки. Після досягнення первинної стабілізації грошової одиниці необхідно перейти до другого етапу реалізації антиінфляційної політики шляхом використання фінансових (бюджетних) заходів. Грошово-кредитні та фінансові елементи антиінфляційної політики мають різні об’єкти впливу. Якщо перші мають справу з кредитом та грошовим обігом, то другі — з відносинами, що складаються у сфері формування, перерозподілу та використання фінансових ресурсів. Проте і грошово-кредитні, і фінансові заходи в процесі боротьби з інфляцією тісно пов’язані та взаємодіють між собою.
Фінансовий механізм антиінфляційної політики спрямований на забезпечення збалансованості державних фінансів, на скорочення бюджетного дефіциту, що можна досягти за рахунок збільшення доходів і скорочення державних видатків. Збільшення надходжень до бюджету може бути здійснено за рахунок підвищення податків, що дасть позитивний результат у короткостроковому періоді. Але в подальшому політика посилення податкового пресу приведе до приховування прибутків, підриву стимулів до праці та інвестування, викличе гальмування економічного розвитку і, як наслідок, скорочення надходжень до державного бюджету. Тому вважається більш доцільним розвивати податкову систему у напрямі зниження ставок оподаткування, що може стати дійовим інструментом антиінфляційної політики. Так, зниження ставок податку на прибуток заохочує до інвестування і пожвавлення виробництва, що у перспективі приведе до збільшення доходів і, відповідно, до зростання надходжень до бюджету від оподаткування.
Зменшення податкових ставок викличе також зростання доходів населення, які спрямовуються на споживання та заощадження. Збільшення споживання дасть новий імпульс для виробництва, що у перспективі обумовить розширення бази оподаткування. Приріст заощаджень, у свою чергу, піде як на фінансування економічного розвитку, так і на покриття дефіциту бюджету.
Одним з напрямів збільшення дохідної частини бюджету є залучення неінфляційних ресурсів фінансування бюджетного дефіциту передусім шляхом розвитку ринку цінних паперів і приватизації підприємств. Але поповнення державного бюджету за рахунок неподаткових надходжень може бути несуттєвим, якщо відсутні значні реальні джерела таких доходів. Так, в Україні в 1995 р. за рахунок випуску цінних паперів було покрито лише 7,4 % дефіциту бюджету (з передбачуваних 33 %), а від приватизації державного майна було реально одержано лише 9 трлн крб. з намічених 75 трлн крб.1
Однак розглянуті антиінфляційні резерви збільшення надходжень до бюджету, як правило, не дають швидкого результату і розраховані на перспективний період. Тому основним напрямом скорочення бюджетного дефіциту є зменшення державних видатків, насамперед шляхом поступового обмеження фінансування тих видів діяльності держави, які цілком можна передати ринковій системі. Конкретними шляхами вирішення цієї проблеми є зменшення обсягів бюджетних капіталовкладень, поступове скорочення дотування збиткових державних підприємств, перегляд системи трансфертів (Україна в 1997 р. серед республік колишнього СРСР мала найвищий процент трансфертів у доходах населення — 43,2 %), часткова приватизація сфери освіти, охорони здоров’я тощо.
У країнах з перехідною економікою найактуальнішим постає вирішення проблеми фінансування діючих і дотування збиткових підприємств. Держава повинна надавати пряму бюджетну підтримку тільки окремим підприємствам, які відповідають пріоритетам її структурної політики і здатні у разі такої підтримки досягти ефективного господарювання. При цьому потрібно спрямовувати грошові ін’єкції безпосередньо на виробництво, але не на сплату нагромаджених раніше боргів.
Скорочення бюджетних асигнувань — це складний процес, і раптова відмова від них може завдати економіці значних витрат. Так, з позиції ринкової економіки, недоцільно підтримувати
діяльність збиткових підприємств за рахунок бюджету. Але одночасне припинення їх дотування безумовно викличе масові банкрутства і зростання безробіття, що може призвести до збільшення державних видатків на соціальне забезпечення додаткової кількості безробітних, їх перекваліфікацію, працевлаштування тощо. Намагаючись швидко приборкати інфляцію без урахування довгострокових наслідків зменшення державних видатків, уряд може отримати зворотний ефект — збільшення дефіциту бюджету і прискорення інфляції. Тому здійснення зазначених заходів потребує особливої обачності, попереднього оцінювання можливих негативних наслідків та їх своєчасної компенсації.
Обмеження грошової маси та досягнення фінансової стабілізації є головними, але не єдиними напрямами приборкання інфляції попиту. Відомо, що кількість грошей в обігу може бути великою або малою лише відносно кількості товарів, тобто їх величина залежить від товарного забезпечення грошової маси. Звідси збільшення обсягів виробництва при незмінному абсолютному розмірі грошової маси веде до її відносного зменшення і, відповідно, до спаду темпів інфляції. Тому одним з напрямів дефляційної політики є збільшення виробництва, передусім у галузях, які випускають споживчі товари та надають послуги населенню. З цією метою використовуються заходи структурно-інвестиційної політики, які передбачають: обмеження монополізму і розвиток конкуренції, залучення іноземних інвестицій; проведення раціонального протекціонізму по відношенню до національного виробника; недопущення відпливу вітчизняних капіталів за кордон; формування ринку позичкового капіталу тощо. Такі шляхи спрямовані на припинення падіння виробництва, що забезпечить приборкання одного з найважливіших факторів інфляції — зменшення товарного забезпечення грошей.
Класичним напрямом антиінфляційної політики є також політика доходів, сутність якої полягає у прямому обмеженні зростання цін і заробітної плати, а також використання економічних стимулів або санкцій з метою утримання їх зростання в певних межах. На думку експертів Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), створеної з метою координації програм економічної допомоги країнам, що розвиваються, максимальна ефективність політики доходів проявляється в умовах, коли основним фактором інфляції є підвищення витрат.
Політика доходів справляє подвійний вплив на інфляцію. Обмежуючи розміри підвищення цін і заробітної плати, політика доходів зменшує зростання витрат на виробництво товарів, у ціни яких включаються такі величини. Це перешкоджає саморозвитку інфляційних процесів і стримує їхню інтенсивність. Водночас стримання зростання цін на товари і заробітної плати визначає динаміку доходів населення, що сприяє обмеженню платоспроможного попиту. Тому політика доходів часто використовується в поєднанні з напрямами дефляційної політики.
У практиці розвинених країн використовуються різні варіанти політики доходів, екстремальним з яких є прямий контроль за рівнем цін і заробітної плати шляхом їх «заморожування». Досвід використання цього методу в деяких європейських країнах виявляє його незначну ефективність. Так, фіксація цін викликає дефіцит товарів і веде до виникнення прихованих форм інфляції, а подальше скасування обмежень на їх підвищення обумовлює прискорення зростання цін. Крім того, при проведенні політики доходів легше контролювати не ціни, а заробітну плату, оскільки в цьому зацікавлені керівники підприємств. Тому, як правило, більш успішними заходами політики доходів є зниження темпів зростання заробітної плати, а не регулювання цін. При цьому потрібно враховувати, що адміністративне обмеження зростання цін поглиблює не лише виробничі, а й фінансові диспропорції. Це викликає необхідність збільшення субсидіювання виробництва, що в кінцевому підсумку веде до зростання дефіциту державного бюджету.
Адміністративне стримування цін як інструменту антиінфляційної політики може застосовуватися в умовах перехідного періоду, але лише як тимчасовий елемент для подолання спекулятивних і стихійних процесів. У довгостроковому часовому інтервалі такий напрям антиінфляційної політики неефективний, оскільки прямий державний контроль над цінами блокує ринковий механізм, порушує систему зв’язків між виробниками і споживачами, стримує процеси подолання диспропорцій, що в кінцевому підсумку створює умови для подальшого зростання цін. Тому в сучасних умовах перевага віддається більш ефективним формам контролю: обмеженню рівня цін тільки в певних розмірах; укладанню угод про цінову політику з галузями; встановленню темпів підвищення заробітної плати при укладанні колективних угод; обмеженню зарплати за допомогою податків. Останній шлях передбачає введення диференційованих ставок податку на прибуток залежно від темпів зростання цін на вироблену продукцію і заробітної плати.
Для проведення політики доходів держава може створювати спеціальні тимчасові органи або використовувати традиційні структури, наприклад Міністерство фінансів України. Уважається, що найбільшу результативність політика доходів приносить тоді, коли в регулюючих органах беруть участь представники трьох зацікавлених сторін: держави, підприємств і профспілок.
Серед заходів антиінфляційної політики певне місце посідають методи не стільки боротьби з інфляцією, скільки пристосування до неї. До них, зокрема, належить адаптаційна політика, яка реалізується, в першу чергу, за рахунок індексації доходів. Спричинене інфляцією підвищення цін неминуче веде до зниження доходів населення, особливо тих його верств, які не можуть захиститися від знецінення грошей. У зв’язку з цим виникає необхідність захисту інтересів населення через повну або часткову індексацію доходів шляхом підвищення заробітної плати працівників бюджетних установ, пенсій, грошових виплат і вкладів населення з урахуванням зростання цін. Така індексація може бути проведена як одноразово — при окремому підвищенні регульованих і фіксованих цін на споживчі товари і послуги, так і періодично — при безперервному їх зростанні. Періодичність індексації грошових доходів населення залежить від інфляційного порогу, який у розвинених країнах визначається урядом за погодженням з профспілками. Така індексація не усуває інфляцію, а лише пом’якшує її негативний вплив, але вона сама може перетворитися у потужний інфляційний фактор, якщо здійснюється в умовах бюджетного дефіциту, який фінансується за рахунок грошової емісії.
Адаптаційна політика спрямована також на гасіння інфляційних очікувань, тобто на подолання страху суб’єктів економічної системи щодо безперервного подорожчання товарів і знецінення заощаджень. Стикаючись із постійним зростанням цін і намагаючись хоча б зберегти свій життєвий рівень, населення зменшує свої заощадження і збільшує поточний попит. Підвищення останнього викликає чергове зростання цін, яке посилює адаптивні інфляційні очікування. Таким чином утворюється надзвичайно небезпечний для економіки самопродукуючий механізм інфляції, який важко зупинити.
У таких умовах населення чекає від держави не стільки компенсації знецінених доходів, скільки приборкання самої інфляції. Світовий досвід доводить, що проблема гасіння адаптаційних очікувань скоріше долається в умовах постійного розвитку і зміцнення механізму ринкової системи та довіри населення країни до уряду, який веде непохитну боротьбу з інфляцією.
Отже, проведення антиінфляційної політики залежить від співвідношення багатьох економічних процесів і ступеня їхньої активності. Тому найбільша ефективність її застосування може бути досягнута лише за умов комплексного використання розглянутих шляхів боротьби з інфляцією.