Мова – один із чинників становлення нації у наукових дослідженнях вчених 19-20 століть

Метою розвідки є аналіз проблеми мовного питання як чинника становлення нації крізь призму соціально-правових досліджень український вчених 19-20 століття.

Національний стержень українського суспільства аналізується у перших розділах праці «Теорія нації» українським громадсько-політичним діячем, соціологом та правником В. Старосольським. Вчений акцентує увагу на ролі нації у державі через її чинники, до яких передусім і належала мова, як невід’ємна частина етносу. Наголос ставиться на питанні освіти, без якої неможлива політична активність народу та вивчення мови, як важливого елементу суспільних відносин [5].

У своїй праці В. Старосольський нагадує зокрема про Яна Щасного Гербурта, польського політичного діяча, який «пізніше в московській мові заступив політичну українську думку» та став на захист української культури. Ян Щасний Гербурт обурюється проти нехтуваннями звичаєвим правом українського народу і тим, без чого народ перестає бути народом, – території і мови [3].

Про це пише у своїй праці «Нарис української культури» інший український науковець психолог і публіцист В. Янів, згадуючи мовознавця, історика М. Максимовича, який «довів, що українська, білоруська і російська мови, це три окремі східно-словянські мови, і кожна з них має право на власний незалежний розвиток» [2]. В. Янів писав, що твори М. Костомарова та П. Куліша були «настільки імпозантні», що тогочасний уряд видав наказ про заборону друку книг українською мовою.

В.Янів у вищевказаній праці згадує про український місячник «Киевская старина», що існував з 1882 р. до 1906 р., який «за умовами часу друкувався

російською мовою, і велика група українських вчених, польських та російських друкували свої наукові праці в ділянках українознавства» [2]. «Таким чином українській науці доводилось користуватися чужою мовою, щоб довести самостійність української» [8], – підсумовує В. Янів.

Більшість вчених змушені були емігрувати і в нелегких умовах еміграційного життя плідно працювати і «виконувати місію свого народу і держави за її межами»[6]. «Така еміграція – є благо, бо вона відвойовує втрачений простір і стверджує себе в своєму часі, – писав славіст, історик літератури, учасник наукового життя української еміграції Юрій Шевельов у праці «Триптих про призначення України» [6].

У цьому випадку виділяємо два чинники проблеми: політику етноциду та вимушену еміграцію. Хоча остання містить у собі чимало позитивних рис, котрі так чи інакше впливають на розвиток національної культури навіть і поза межами самої держави.

Слушно б згадати американського історика українського походження Романа Шпорлюка, який пояснював суть праць тогочасних вчених, що стали міцним підґрунтям інтелектуального розвитку нації. ««Публікуй, або пропадай» – це було гасло українських «будителів», – зазначає історик. – Вони розуміли, що якщо в часи Котляревського не видати книжку, то їхня мова та ідентичність зникне, бо без науки, освіти, культури, без творення літературної мови прогресу не буде» [7].

Повертаючись до праці В. Старосольського, зупинімося на його твердженні про те, що «український народ переживав на протязі цілих століть спільну недолю з польськими та московськими народніми масами, безперечно переживав теж і спільні політичні процеси. Чому ж усе те спільне не стало національною традицією?» [5].

У 20-х роках минулого століття землі України були розділені. Наддніпрянщина фактично входила до складу Російської імперії, Галичина й Волинь опинилися під Польщею, Буковина – під Румунією.

Українізація декларувалася, але не здійснювалась. У 1921 році при УАН був створений Інститут наукової мови, але коштів на його утримання не було виділено. Зменшилося видання українських книжок [4]. Штучно створений політичний чинник етноциду та стереотип меншовартості знову поширював свою негативну роль у державі.

Таких прикладів в історії України безліч, починаючи від Валуєвського циркуляру, Емського указу до часів радянського режиму, коли російській мові на довгі роки надали привілейоване становище.

Мова завжди виступала тим інструментом, через який бажали поєднати Україну з державою-окупантом, або ж роз’єднати, поділити саму державу на частини, не давши можливості сформуватись українській нації.

І навіть у новій добі, в період незалежності України, неефективність мовної політики спричинила політичний розкол регіонів України з російськомовними громадянами.

В. Старосольський писав, що чинник мови став «першим історичним чинником після релігійного, яким користувалася демократія як у політичному так і в культурному розумінні» [5].

Аналізуючи думки Л. Гумпловича, австрійського та польського соціолога, В. Старосольський зупиняється на питанні про «державну минувшину» народу, щоб згодом визнати його нацією. Але Л. Гумплович сам не «признає українців за націю із-за браку такої минув ши ни», – п иш е вчений, але запитує: «Як довго повинна тривати державність народу щоб він став нацією?» [5].

Український вчений, соціолог та політолог, О.-І Бочковський надавав мові статусу одного з найважливіших чинників визвольного руху. У своїй праці «Національна справа» він зазначає, що мова – це «вихідна точка національного ренесансу і підвалина, на якій будується культурно-національне самовизначення». Науковець наводить приклад хорватів, які для заробітку, крім своєї мови, змушені були вивчати італійську, котру називали мовою хліба, а свою рідну хорватську – мовою серця.

Варто б згадати також яскраву постать Івана Пулюя, видатного фізика, який, «намагаючись протидіяти полонізації та русифікації, разом з П. Кулішем багато часу і зусиль віддав перекладу Біблії українською мовою» [2].

Усі згадані праці є спадщиною нашого народу, яка повертає українській культурі і науці власне ім’ я.

В умовах сьогодення перед суспільством стоїть завдання утверджувати мову в усіх сферах суспільного життя і по всій території України, адже наша держава, маючи більш ніж тисячолітню історію вживання рідної мови позбавлена була права нею користуватися.

Ця проблематика повинна бути чітко врегульована в першу чергу позицією держави у правовому аспекті, чим назавжди витерти зі свідомості нації принизливий стереотип меншовартості. Це залишається актуальним і сьогодні, бо замовчування та політичні спекуляції мовної проблеми не лише не підіймають престижу української мови серед її громадян, але і ставлять Україну у невигідне і примітивне становище у політичному світі.

Таким чином, мовна політика є частиною національної, яка спрямована на утвердження самобутності, пріоритетний розвиток і утвердження престижу української мови у світі.

Site Footer