На формуванні та розвитку театрального мистецтва доби українського Бароко особливим чином позначився феномен козацької культури. І хоча, як вважають науковці, на сьогодні ми не маємо чіткого уявлення про характер театрального мистецтва в Запорозькій Січі [1, с. 1024], дане твердження є лише свідченням недостатнього дослідження та вивчення цього питання з точки зору театрознавства та культурології. Проблеми театральності в козацькій культурі залишаються практично неопрацьованими у наявних історичних джерелах [1, с. 1024]. Водночас, документально підтверджено широке побутування у козацькому середовищі таких театральних елементів, як «театр календарної обрядовості; мистецтво народних лицедіїв; народна драма в обох варіантах: «живому» і ляльковому (вертеп); театрально-карнавальні дійства» [1, с. 1024], іншими словами, вже засвідчено існування форм фольклорної театральності у самому козацькому єстві а принцип театралізації самого життя складає суттєвий момент бароковості української культури ХУІІ-ХУІІІ століть.
Те, що форми театрального мистецтва у різних його виявах супроводжували життя козаків увесь час, не підлягає сумніву. Деякі з культурологів (Н. Чечель) навіть висувають тезу про існування у козацькому середовищі так званого «тотального театру», розглядаючи його як один із феноменів української козацької культури та класифікуючи його як явище «народно-містеріального українського театру за стилем маски і методом імпровізації» [4, с. 177]. Загальній театралізації козацької культури сприяли споконвічні етнічні підвалини народного мистецтва, що проявлялися у різних формах української обрядовості, в яких стрижневу роль відігравали й елементи театрального мистецтва, засновані на синтетичному поєднанні мистецтва слова, пісні й танцю.
Зимові, весняні, літні та осінні обрядові дійства, що відповідали споконвічним календарним звичаям, строго узгоджувалися з річним літургічним циклом православної церкви, синкретично поєднуючи у собі естетичні та сакральні основи. Фольклорний традиціоналізм, виражений у широкому побутуванні язичницьких обрядів, з одночасним накладанням православного календаря, також дає можливість говорити про синкретизм релігії та естетики в українській театральній культурі ХУІІ-ХУІІІ століть. Зокрема, різдвяно-новорічні, весільні, хрестильні та інші обряди, що водночас поєднували у собі відзначення подій відповідно до народнообрядових традицій з їхньою релігійною основою, були доволі театралізованими. У даному випадку маємо можливість говорити і про культурний діалогізм релігії та естетики у гармонійному сполученні православної молитви та українських обрядових старожитностей.
Своєрідна «комплікованість» театрального мистецтва, окреслена Д. Антоновичем [2, с. 443], гармонійно вливалася у козацькі естетичні уподобання. Про відчайдушні танці та музичні смаки запорожців ходили легенди. Д. Яворницький писав про козаків: «танцюють, бувало так, що супроти них не витанцює ніхто на світі: весь день буде музика грати, весь день будуть і танцювати, ще й примовляючи: «Грай-грай! От закину зараз ноги аж за спину, / Щоб світ здивувався, який козак вдався». Як музика перестане грати, то вони візьмуть у руки лаву, один з одного боку, другий з другого, стануть один проти одного та й танцюють» [6, с. 246]. Грали запорожці майже на всьому, придатному для гри. Найулюбленішими музичними інструментами були кобза, цимбали, скрипка, ліра та різного роду сопілки і свистуни. Але, не зважаючи на широко розповсюджену побутову театралізацію, і стале музичне середовище, козацький театр професійного типу так і не сформувався. Відтак свідчення про вияви професіонального театру західноєвропейської моделі на Запорожжі відсутні [1, с. 1024].
Однак, аналізуючи українське театральне мистецтво ХУІІ-ХУІІІ століть взагалі, необхідно підкреслити глибинний вплив барокових тенденцій на його формування та розвиток. Нарочита театральність робить бароко періодом розквіту сценічного мистецтва, – класичної трагедії, високої комедії і героїчної драми [4, с. 172]. Існують свідчення про функціонування у гетьманських театрах оперної та балетної труп [1, с. 984].
Слід зазначити, що найвищого розвитку в епоху Бароко набув шкільний театр [1, с. 1011], а українська шкільна драма ХУІІ-ХУІІІ століть стала одним із найяскравіших виявів барокового стилю на теренах України. Репертуар театральних сюжетів українських драматургів був досить обмеженим. Як вважає М. Сулима, «конфесійна заангажованість тогочасного мистецтва залишала «поза сценою» чимало жанрів, тем та ідей» [3, с. 484]. Шкільний театр, починаючи із ХУІІ століття, переважно розробляв форми релігійної драми з темами біблійними чи агіографічними (про життя святих) [5, с. 63]. Також чималого побутування набули драми різдвяні, великодні, житійні та повчальні. Різдвяна й великодня драми існували в адаптованих варіантах – вертеп та «Слово о збуреню пекла» [3, с. 475]. І лише у першій половині ХУІІІ століття, була започаткованою історична драма. Вершиною української шкільної драматургії вважаються саме драми на історичні теми [1, с. 1015].
Показово, що найбільш популярними темами шкільних драм історичної тематики були сюжети, пов’язані з історією українського козацтва. Відомий український мистецтвознавець Дмитро Антонович, найвидатнішим явищем між усіма українськими трагікомедіями вісімнадцятого століття, вважає драму «Милость Божія» невідомого автора [2, с. 455], у якій відтворено основні події початкового періоду Національно-визвольної війни, а «головною дійовою особою виступає Богдан Хмельницький, схарактеризований як вождь українського народу у його самовідданій боротьбі за національне та соціальне звільнення» [1, с. 1015].
Трагікомедія «Милость Божія», уперше виставлена у Київській академії 1728 року, є справжньою риторичною бароковою драмою з типовими персоніфікаціями, головною з яких виступає уособлення в драматичній формі України, як головної дійової особи. У даному випадку персоніфікується країна, притому як активна особа. За словами Дмитра Антоновича, барокові персоніфікації вступають в «дебати та інші стосунки з людськими конкретними особами» [2, с. 454], саме це можемо спостерігати у «Милості Божій», коли збірний образ держави, виведений як дійова особа, вважається українським мистецтвознавцем, найкращою персоніфікацією України. Алегоричний зміст, барокова риторичність п’ єси, як головні характеристики естетики барокового театру, за своїм морально-дидактичним характером вкрай близькі до козацьких дум. Безсумнівною є наближення мови твору до української народної, сповненою, на думку Р. Пилипчука, «не тільки щирим українським патріотизмом, але й демократичними ідеями» [1, с. 1015].
На наш погляд, саме українське козацтво як головна діюча особа барокової доби, сприяло тому, що кінець ХУІІ-ХУІІІ століття в Україні стали надзвичайно театралізованими. Драматизація сучасності була пов’язана, щонайперше, з естетичними уподобаннями барокової доби, заснованими на активізації суспільної свідомості, фольклорних інтенціях до театралізації повсякденності. Навіть у своєму зовнішньому вигляді український козак більше нагадував театральний персонаж, а не реальну історичну постать. Оселедець на голові, довгі вуса, гостроверха шапка і широкі шаровари, шабля та люлька в зубах – типовий козацький образ, який навіть у своїй повсякденності був доволі театралізованим. Але, відповідно до ознак українського бароко, в цілісному образі козака його візуальна зовнішня театральність синтетично поєднується з внутрішньою духовністю та істинною релігійністю. Такий синтез був характерним для всіх форм і виявів козацької духовної культури.
У часових та синтетичних мистецтвах типологічно бароковим виступає, перш за все синкретизм естетики та релігії, заснований на жанрово-тематичному та художньо-образному ґрунті української етнічної культури. Таким чином, українське Бароко вирізняється усеосяжним прагненням відображення у мистецтві багатогранної контрастності української культурної душі, намаганням розкрити релігійну духовність естетичними засобами.
Список використаних джерел
1.Історія української культури: У 5 т. /НАН України; Гол.ред. Б.Є.Патон. – Т.3: Українська культура другої половини XVII – XVIII ст. /Відп.ред. В.А. Смолій. – К.: Наукова думка, 2003. – 1246 с. 2. Українська культура : Лекції/ [заредакцією Дмитра Антоновича ; упор. С. В. Ульяновська]. – К.: Либідь, 1993. – 592 с. 3. Українське бароко : у 2 т. / [кер. проекту Д. Наливайко ; редкол. : Д. Горбачов, Я. Ісаєвич, І. Ісіченко та ін.]. – К. : Акта, 2004. – Т. 1. – 635 с. 4. Чечель Н. П. Повертаючи стиль : філософсько-антропологічний дискурс української видовищної і драматичної культури від початків до – XVIII ст. : монографія /Н. П. Чечель – К. : ПАРАПАН, 2004. – 240 с. Шевчук Валерій. Муза Роксоланська: Українська література ХУ^ХУШ століть: У 2 кн. Книга друга: Розвинене бароко. Пізнє бароко. – К. : Либідь, 2005. – 728 с.; іл. 6.Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків : у 3 т. /Д. І. Яворницький. – Львів : Світ, 1990. – Т. 1. – 319 с.