Історія суспільства по своїй суті є повсякденним життям людини в її історичному вимірі, яке відображає незмінні властивості і якості у відповідності до закріплених норм житла, харчування, переміщення, роботи і дозвілля. На наш погляд, тільки в аналізі повсякденного життя лежать відповіді на питання: як виживали люди в певних суспільно-історичних умовах, які мали особисті та соціальні цінності і пріоритети, як могли зберегти людську гідність та честь в екстремальних умовах війни, терору, голоду і руїни, як виражали свої думки, почуття всупереч офіційним вимогам.
Означений напрям методології історичних досліджень відкриває можливості дізнатися про умови життя, традиції, побут різних прошарків українського етносу в різні епохи не з позиції офіційних настанов, а з визначення самої реальності пересічного громадянина, не заангажованого політичною ситуацією, не обтяженого офіційною ідеологією. З пізнання повсякденності можна зрозуміти історичні процеси через споглядання людьми світу, в якому їм довелось жити.
Сучасні дослідження з історії повсякденності в Україні стають все поширенішими і мають, за словами відомого вченого-дослідника історії повсякденності професора О.А.Удода, декілька суттєвих ознак: по-перше, повсякденність як предметна сфера історичної реальності остаточно вийшла із «великої» історії і набула самодостатності і самостійності, відбулося чітке розмежування макроісторії і мікроісторії; по-друге, історія повсякденності оформила власні методологічні підходи і свій інструментарій, які дають змогу вірогідно реконструювати історичні реалії і будувати певні [8, с.6-9].
Історія повсякденності, як актуальна сфера історичних досліджень сьогодення, є пріоритетним напрямком в наукових розвідках багатьох істориків сучасності С. В.Кульчицького, О.А.Удода, П.М.Кравченко, В.В.Іваненка, Н.Н.Козлової, Н.Б.Лебіної, В.С.Тяжельникової, Т.М.Смирнової, І.В. Іщенка, О.С.Паращевіної та багатьох інших.
В чому ж новизна методології досліджень історії повсякденності? Перш за все в тому, що вона відкриває можливості дізнатися про умови життя, традиції, побут різних прошарків українського етносу в різні епохи не з позиції офіційних настанов, а з визначення самої реальності пересічного громадянина, не заангажованого політичною ситуацією, не обтяженого офіційною ідеологією. Через повсякденність можна зрозуміти історичні процеси через споглядання людьми світу, в якому їм довелось жити і творити.
В репрезентованій статті ми розглянемо лише один прошарок – безпритульних дітей – з числа багатьох існуючих в 1920-х роках в Україні соціальних аномалій, яка особливо гостро постала саме в цей період. Довгий час дитяча безпритульність зображувалось офіційною радянською історіографією не як соціальна аномалія того часу, а як пережитки капіталізму.
Соціальні зміни початку 1920-х рр., крім сирітства, посилення дитячої безпритульності та злочинності, дали приклади аномальної поведінки дорослих, яку неповнолітні приймали за норму. В цей час стало звичайним явищем, коли дорослі посилали дітей на грабування, розбій або жебракування. Безпритульні діти були найбільш беззахисними від впливу аномалій радянського суспільства 20-30-х рр. ХХ ст. Потрапляючи в декласоване середовище, безпритульна дитина всмоктувала все аморальне, її психіка деформувалась, а поведінка змінювалась. Шукаючи порятунку від голоду, дитина йшла на крадіжки чужого майна, за що потрапляла до в’язниці. Зустрівшись тут із дорослими злочинцями, вона переймала їхні соціальні цінності, свідомо стаючи рецидивістом-правопорушником. Після такого асоціального досвіду правопорушення для дитини ставали нормою життя. Так, за 1928 – 1929 рр. в Дніпропетровській КОН пройшло повторно 32% справ неповнолітніх [1] .
Безпритульні діти, в основній своїй масі, були вихідцями із соціальних низів і мали стереотипи аномальної соціальної поведінки свого оточення. Дослідники дитячої безпритульності 20-х рр. В.Куфаєв та М.Левітіна (Маро) довели, що в 1922р. 50-57% неповнолітніх злочинців були вихідцями із сімей робітників, 18-22% – із селян, а в середовищі безпритульних дітей було звичайним явищем вживання алкоголю, наркотиків, проституція (не тільки серед дівчат, але й хлопців) та злочини [5, с.118-134]. В результаті проведених в 1923р. в м. Харкові опитувань було визначено, що із 16 затриманих неповнолітніх повій, всі походили із сімей робітників та ремісників і займались цим ремеслом із 13 до 17 років. В кожної із дівчат була своя історія, але всіх їх призвели до проституції нужда та приклади дорослих. Так, Дарина (15 років) у віці 13 років, потрапила на вокзалі в компанію дорослих повій і сутенера Івана, який напоїв її самогоном і зґвалтував. Після того жила із цими повіями і займалась проституцією, «щоб бути взутою і вдягненою» [6, с. 120-121].
Аморальна поведінка призводила до венеричних захворювань дітей. Так, серед вилучених у 1925р. безпритульних 2% хлопчиків і 50-60% дівчат були хворі на венеричні хвороби [109], а до Миколаївського вендиспансеру в 1925р. було вміщено 71888 дітей [4, с.39].
На дівочу проституцію впливало багато чинників, але найбільш вагомі, які визначив проф. П.І.Люблінський після опитування в 1922-1923-х рр. 460 дівчат, були погані житлові умови, безпритульність та приклади дорослих.
Причини дитячої проституції в 1922-1923 рр.
| Вчинки, здійснені під впливом | Кількість | Відсоток |
| 1. Дорослих, подруг | 150 | 32.5% |
| 2. Бідності, поганих умов життя | 104 | 22,3% |
| 3. Безпритульності | 57 | 14,3% |
| 4. Розпаду сім’ї, сварок батьків | 58 | 12,5% |
| 5. Легковажності | 41 | 9% |
| 6. Невизначених причин | 50 | 10,8% |
На шлях проституції хлопців дуже часто призводили спільні ночівлі з дорослими чоловіками, коли ранній статевий потяг міг реалізуватися нетрадиційним способом. Подалі голод штовхав хлопця на заробіток собою. Набуття асоціального досвіду давало повсякденне життя нічліжних будинків. Дослідження умов перебування дитини в нічліжці привело нас до висновку, що в них діти морально деградували. Тут безпритульна дитина перебувала разом із дорослими, як правило витіснялась ними на нижній, брудний поверх, під нарами, і була свідком того, що відбувалось наверху. «Сморід повітря нічліжки відповідає смороду духовному в ньому. Азартні ігри, пияцтво, кокаїн, крадіжки, похабщина, статеві збочення оточують дитину і вона втягується, нездатна до опору, звикається з цим побутом» [7, с.90].
Іншими проявами аномальної поведінки безпритульних були бродяжництво та жебракування, особливо поширені серед дітей віком від 5 до 12 років. Більшість жебраків у 1925-1926рр. були сиротами (32%), проте заробляли таким чином і діти, що мали одного (51%) або обох батьків (16%) [6, с.105]. Із загальної кількості дітей-жебраків 1925р. 39% були безпритульними і бездомними, 47% – вихідці із робітників, 32% – із селян [9, с.20-22].
Повсякденне життя було чинником, що впливав на формування асоціативної поведінки безпритульної дитини, її ідеалів, звичок, моралі, утворюючи своєрідну субкультуру безпритульних дітей. Одягом безпритульних було дрантя та лахміття, яке не змінювалось протягом всього року, а заперечення особистої гігієни призводило до того, що діти місяцями не милися і носили на собі масу паразитів. Найбільшою гань- бою для безпритульного 20-х рр. було відвідування лазні, гоління та зрізання нігтів. У середовищі безпритульних були свої закони, заняття, способи добування грошей (своєрідний штатний розпис професій) та мова спілкування.
Таким чином, досліджуючи з погляду історії повсякденності життя безпритульних дітей в Україні в 1920-х рр., можна зробити висновок, що це явище було зразком аномальної поведінки, що витікало з особливостей політико-економічної ситуації, мало глибокі соціальні корені та віддзеркалювало всі виразки суспільно історичного життя.
Список використаних джерел
1.ДАДО.-Ф.2855.-Оп.1.-Спр.5.-Арк.10-11.
2.Історія повсякденності: теорія та практика: Матеріали Всеукр. наук. Конференції (м. Переяслав-Хмельницький, 14-15 травня 2010 р.). – Переяслав-Хмельницький, 2010.
З.Іщенко І.В. Державна політика у сфері боротьби з соціальними аномаліями періоду непу (1921-1928 рр.).-Дис. … канд. іст. наук.-Дніпропетровськ, 2003.-С.70.
4. Красуський В. Хвороби безпритульних // Друг дітей.-1925.-№2.-С.39.
5.Куфаев В.И. Причины детской беспризорности //Вестник просвещения.-1924.-№ 9.-С. 118-134.
б.Левитина М.И. Беспризорные. Социология, быт, практика работы.-М.: Новая Москва, 1925.
7.Люблинский П.И. Законодательнаяохрана труда детей и подростков.-Петербург: ACADEMIA, 1923.-С.90.
8.Удод О.А. Історія повсякденності як провідний напрям української історіографії// Краєзнавство, 2010. – № 3. – С. б-9.
9.Футер Д. Детское бродяжничество и его профилактика //Детский дом.- 1928.-№3.-С.20-22.