В сучасній культурі та суспільній свідомості наразі відбуваються глобальні трансформації, які, серед іншого, змінюють і уявлення про любов. Така ситуація призводить до появи поліконтекстуальних інтерпретацій цього феномену, які інколи докорінно відрізняються від його тлумачення у попередні епохи. Любов отримує нове прочитання як у повсякденних практиках індивідів, так і в теоретичних пошуках представників різних галузей знань. Проте, не дивлячись на свою актуальність, у сучасній українській соціології дана проблематика майже не розробляється. Зазначені обставини стали вагомими причинами, що спонукали нас звернутися до соціологічного дослідження любові.
На нашу думку, найбільший евристичний потенціал у дослідженні любові саме у соціологічному аспекті має феноменологічна парадигма, спрямована, насамперед, на вивчення соціальних феноменів повсякденного «життєвого світу» як об’єктів усвідомлення людьми, які конструюються в процесі їх безперервної життєдіяльності. Особливістю соціологічного дослідження любові згідно з постулатами феноменологічної соціології стає зосередження уваги не стільки на змісті любові як почутті, скільки на тому, як люди сприймають цей феномен об’єктивного світу і як він завдяки процесу суб’єктивації стає значимим для індивідів.
Дотримуючись феноменологічної парадигми любов можна розглядати як ментальний, властивий лише людській діяльності і народжений людськими ж уявленнями інтерсуб’єктивний феномен, унікальність якого полягає у притаманних йому, органічно злитих між собою особистих, духовних, індивідуальних, соціальних, інтимних та загальноприйнятих характеристиках. Одночасно, такий критерій, як просторово-часова інваріантність, дозволяє віднести любов до універсального феномена (за класифікацією українського соціолога Е.І.Головахи [1, с. 15]), оскільки її наявність у суспільній свідомості фіксується незалежно від конкретно- історічних умов. При цьому змінюються форми її прояву в різних соціокультурних ситуаціях.
Для того, щоб зрозуміти сутність, особливості та характерні риси сприйняття любові індивідами в сучасному українському суспільстві, було проведено авторське соціологічне дослідження, в основу якого лягла запропонована американськими соціологами А.Страуссом та Б.Глезером стратегія обґрунтованої теорії [2].
Для побудови власної міні-теорії була використана парадигмальна модель Ансельма Страусса, яку схематично можна зобразити наступним чином: каузальні (причинні) умови ^ феномен ^ контекст ^ проміжні умови ^ стратегії дії/взаємодії ^ наслідки.
За результатами аналізу було виділено чотири групи каузальних (причинних) умов формування феномену любові (фактори, які призводять до виникнення феномену): 1) чуттєво-емоційні – симпатія, пристрасть, потяг, прив’язаність і т.п.;
2) ірраціональні – формуються на підсвідомому рівні, не мають словесних аналогів («хімія любові»); 3) дієві – незбагнений процесом ідеалізації коханого/коханої («ідеалізація іншого»), тотальний прояв уваги до об’єкта любові, нескінченне бажання завжди бачити його та бути з ним, тощо; 4) футуристичні – бажання бути з об’єктом любові не лише в нинішній час, а й у майбутньому, плани на майбутнє.
Сам феномен любові характеризується в двох аспектах – чуттєвому та дієвому. Зіставлення цих аспектів показало, що в усіх людей переживання любові з одного боку в чомусь схожі (що і дозволяє їх визначати як любов), а з іншого – дуже унікальні та формуються лише на власному життєвому досвіді кожного окремо взятого індивіда. В свою чергу було з’ ясовано, що дії та вчинки, які супроводжують любов, є типовими для всіх інформантів. Фіксація цього моменту підтверджує інтерсуб’єктивність феномена любові та веде до висновку, що соціальним конструктом може виступати лише дієвий аспект любові, тим паче що любові- почуттю взагалі притаманна певна ірраціональність.
Контекст феномена любові визначається варіативністю таких параметрів, як наявність (існує – дуже мало – не існує), взаємність (взаємна – нерозділена), тривалість (вічна – та, що завершується), поширеність (трапляється з усіма – відчуває не кожний), притаманність (природній стан – необхідність в розвитку, навчанні), трансформаційність (культурно-історична – особистісна).
Тут хотілося б зупинитися саме на останньому пункті та зазначити, що «трансформаційність» є робочим терміном, який ми використали для підкреслення того, що феномен любові зазнає змін не лише протягом століть в ході історії людства, а й в історії індивідуального життя, з віком людини.
Так, в юному віці для людей важливими є чуттєво-емоційні характеристики любові, великого значення набуває тілесний аспект (зовнішність), а також відчуття того, що любов є взаємною. В більш зрілому віці на перше місце вже виходить духовна складова, людину починає цікавити духовна спорідненість, «енергетичний збіг» з коханим/коханою, а сама любов стає більш осмисленою та пов’язується зі шлюбом, сім’єю, дітьми. Можна припустити, що з віком втрачає домінантність і взаємність у почуттях. А відтак, можна зауважити, що життєвий досвід людини та досвід її переживань наповнює та збагачує любов певним альтруїзмом та самовіддачею.
Завершувався аналіз сприйняття феномену любові у авторському дослідженні встановленням умов, стратегій дії та взаємодії і їх наслідків. До умов, що спричиняють процес суб’єктивації любові, ми віднесли ті перетворення, яких зазнає людина, відчуваючи це почуття. Встановлюючи вплив любові на індивідів, ми зафіксували, що на думку інформантів любов виступає як «життєва енергія», «двигун життя» та є одним із факторів особистісного розвитку людини. Переживання любові впливає на повноту та задоволеність життям, що, в свою чергу, визначає якість участі людини в соціальних відносинах та процесах.
Головними ж стратегіями поведінки індивідів у переживанні любові були визначені дії, що реалізують один із наслідків:
1) дозволяють підтримувати існування феномена любові («взаємна робота»);
2) призводять до його зникнення (егоцентричність – коли одна особистість не сприймає цінності іншої та живе лише власними потребами).
Перша стратегії втілюється у поведінці, яка демонструє піклування, увагу, підтримку, допомогу, повагу та розуміння.
Друга стратегія полягає у ігноруванні всього зазначеного, внаслідок чого, на думку інформантів, виникає ризик втрати любові.
Таким чином, результати власного соціологічного дослідження дозволили сформулювати авторське бачення змістовного наповнення феномену любові представниками сучасного українського суспільства: любов – це зріле та свідоме почуття, яке є тривалим і стійким у часі, підкріплюється дієвою небайдужістю до об’єкта, на який вона спрямована, та детермінує особливу поведінку по відношенню до нього.
Отже, спираючись на теоретичні положення феноменологічної соціології та їх емпіричну апробацію, можемо стверджувати, що уявлення про любов, які формуються в результаті суб’єктивації у повсякденних інтерпретаціях індивідів, мають типові риси та характеристики, що дає підстави вважати любов саме соціальним феноменом, сприйняття якого проявляється як на мікро- так і на макрорівні.
Було виявлено, що на мікрорівні уявлення про любов формуються з самого дитинства та передаються, в першу чергу, від батьків. Любов є природним станом для тих людей, які зростали в атмосфері любові, відчували турботу, піклування з самого дитинства, тобто які мають певний багаж знань про даний феномен.
Макрорівень представлений відмінностями у змістовному наповненні феномена любові в різних культурах. Так, наприклад, характерні риси уявлень про любов в сучасну епоху, які притаманні західному суспільству, кардинально відрізняються від її сприйняття представниками ісламських країн або носіїв примітивної архаїчної культури.
Для сучасної України характерна поліфонія соціокультурних моделей любові. Однак треба зазначити, що не дивлячись на процеси глобалізації та поширення зразків західної культури, в українському суспільстві не відбувається повного нівелювання традиційного образу любові, разом з тим поступово зникають моделі любові, притаманні радянській епосі.
Список використаних джерел
І.Головаха, Е.И. Исследование социальных феноменов эпохи постсоветизма: методология, теория, типология [Текст] / Е.И.Головаха // Проблеми розвитку соціологічної теорії: Наукові доповіді і повідомлення першої Всеукраїнської соціологічної конференції. – К.: САУ, Інститут соціології НАНУ, 2001. – С. 13-19. 2.Страусс, А. Основы качественного исследования: обоснованная теория, процедуры и техники [Текст] /А.Страусс, Дж.Корбин; пер. с англ. и послесловие Т. С.Васильевой. – М: Эдиториал УРСС, 2001. – 256 с.