Споживання медіа як загально-культурна та освітня проблема

Проблема споживання медіа у ХХІ столітті має як загально-культурний, так і освітній контекст. Рівень існуючої інформаційно-комунікативної культури, особливо в Україні, залишається все ще дуже низьким. Це проявляється в надмірній довірі споживача до медіа-повідомлень, високому рівні медіа-залежностей та медіа-маніпуляцій, які характерні для сучасного телебачення та Інтернету. Результатом цього стає підвищений ризик небезпеки в мережевій комунікації, поширення впливу різних форм пропаганди (від ідеологем «руського миру» путінської Росії до «всесвітнього халіфату» Ісламської держави) на свідомість сучасної людини, збільшення кількості девіантних форм поведінки споживачами медіа.

У цьому зв´язку істотно збільшується роль освіти як засобу розвитку інформаційно-комунікативної культури особистості, попередження різних медіазалежностей і маніпуляцій. Також важливим є врахування особливостей соціального і культурного контексту життя сучасної людини в умовах інформаційно-комунікаційної революції та панування ідеологеми «суспільства споживання».

Споживання медіа сьогодні втілюється у кількох формах: 1) споживання візуальних образів паперової друкованої продукції (книг, журналів, газет, рекламних проспектів тощо); 2) споживання аудіальних повідомлень радіо та інших засобів відтворення звукової інформації; 3) споживання телевізійних аудіовізуальних повідомлень; 4) споживання рухливих мультимедійних повідомлень в рамках електронних гадже- тів та Інтернету (комп’ютер, мобільний телефон, смартфон, планшет тощо).

Розвиток споживання паперової друкованої продукції пов’язаний із книгодрукуванням та тиражуванням текстів в процесі становлення масового суспільства. Текст як нова семантична система (у порівнянні із письмом) передбачає скорочення дистанції між письмом та читанням, їхнє об’єднання в єдиній знаковій діяльності. Такий ефект мав для сучасної культури декілька важливих наслідків: по- перше, відбулося стирання меж самототожності «Я», що призвело до втрати суб’єктом ідентичності як сталого елементу і переходу до розуміння ідентичностей як постійно змінюваних елементів самоідентифікації особистості; по-друге, спостерігається розмивання меж між «реальним» та «віртуальним», оскільки «віртуальність» стає реальністю другого порядку, тобто більш значимою і «реальною» аніж безпосередня чуттєва реальність; по-третє, поглинання суб’єктів у тотальній комунікації виносить на перший план проблему інтерсуб’єктивності, оскільки для комунікації першорядним стає не те, хто говорить, а те, за допомогою яких засобів відбувається комунікація.

У свою чергу, кіно, телебачення та Інтернет породжують гіпертекстову віртуальну реальність, що розширює можливості тексту, оскільки інтерпретації підлягають не тільки знаки, а те, що може бути за ними приховане. Текстова структура вкладається у гіпертекст як його складова, однак при цьому втрачає власну самодостатність, стаючи лише матеріалом для розкриття гіпертекстових можливостей. Гіпертекст – це не просто нелінійна структура, це мережа знакових структур, що постійно змінює свої координати і конфігурації. Гіпертекст можна назвати «комунікацією рухливих образів» [4,с.136]. У гіпертексті переборюється властивий письму розкол мовлення і мови (це яскраво проявилося у мовних засобах кіно та телебачення). Подібне сходження акустичного та оптичного форм сприйняття у гіпетекстовій системі комунікації дало змогу М.Маклюену говорити про створення нової аудіовізуальної культури чи культури «тактильної» комунікації [2], яку пізніше М.Кастельс назвав «культурою реальної віртуальності» [3], а Ж.Бодріяр означив як панування «медіа- тичної реальності (чи гіперреальності)» [1,с.138]. Гіперреальність не тільки заміщає речовинну реальність, стаючи «реальністю другого порядку», а й впливає на характер світосприйняття як такого. У результаті «місце феноменології буття займає феноменологія комунікації», оскільки «світ бачать таким, яким його подає образна комунікація» [4,с.140], коли легітимація будь-якої події, що відбувається у реальному часі, стає можливою тільки у процесі її переведення у сферу віртуальної публічності телебачення, радіо чи Інтернет-комунікації.

Гіпертекст особливо яскраво проявляє себе у феномені Інтернет-комунікації. До найважливіших характеристик останньої можна віднести: 1) високу інформативність, що відрізняється актуальністю, новизною, постійним оновленням змісту повідомлення; 2) інтерактивність, що передбачає високу динамічність комунікації, коли її учасники можуть виступати в ролі як одержувачів, так і відправників повідомлень одночасно; 3) інтертекстуальність чи гіпертекстуальність, що сприяє більш комплексному поданню повідомлення; 4) персоніфікованість повідомлень, що збільшує аудиторію комунікації, оскільки остання може обслуговувати різноманітні інтереси конкретних споживачів; 5) доступність, тобто «прозорість», відкритість інформації, підвищену свободу самовираження її споживачів; 6) технологічність, що обумовлена необхідністю контролювати споживачами пошук інформації за рахунок різних засобів навігації в середовищі Інтернет та технічних засобів.

Всі окреслені ознаки стають особливо привабливими для споживання Інтернет-комунікації в різних сферах життя людини, в тому числі, в освіті. Одночасно анонімність, а також свобода самовиявлення в Інтернет-комунікації може призвести до її маргіналізації. Як пише з цього приводу М. Шпітцер, в мережі Інтернет «навіть абсолютно нормальні люди перестають строго дотримуватися моральних норм: як тільки вони виходять в Інтернет, вони починають більше брехати» [5,с.95]. Мережева комунікація часто носить рольовий або ігровий характер, є іронічною за своєю суттю.

З іншого боку, посилення ролі мультимедійних засобів комунікації актуалізують проблему індивідуальної та колективної відповідальності споживачів медіа. Відкритість комунікації необов’язково призводить до «правдивості» «мовних ігор». «Суспільство необмеженої комунікації» може мати місце лише як певний нормативний ідеал, а не як реальний спосіб взаємодії. Навпаки, необмежена комунікація породжує багато негативних ефектів – таких, наприклад, як «дифузія цінностей» (Ж.Бодріяр) у суспільстві масового споживання або ж – нові форми тоталітаризму (так званий інформаційно-споживчий тоталітаризм).

Орієнтація на відкритість надає масмедіа суттєвої привабливості в очах споживачів інформації. Подібна відкритість також тотожна видовищності, яка включає, з одного боку, ігровий компонент, який створює ситуацію комунікативної гри, а, з іншого боку, ефект залучення у суспільну взаємодію всіх учасників комунікації. Масмедіа-публічність симулює суспільну взаємодію. Кожний споживач усвідомлює себе важливим суб’єктом комунікації, голос якого впливає на її загальний результат. Однак насправді дуже часто цей процес має спрямований та керований характер, особливо у випадку телевізійного «квазідіалогу» чи перекодування в ході медіа-ретрансляції реальних суспільно-політичних подій.

Ідеологія суспільства споживання передбачає стимулювання потреб в оволодінні все новішими засобами комунікації як у предметному (покупка нових гадже- тів), так і ціннісному (віртуалізація свідомості) вимірах. Одночасно розвиток індивідуальної та соціальної відповідальності споживачів медіа може значно пом’якшити всі можливі негативні впливи. Споживча ідеологія має несамостійний характер і регулюється чинником відповідальності з боку самих споживачів, тобто тут наявний чіткий зворотній зв´язок між споживачами й ідеологією споживання. Інша справа, що споживачі не усвідомлюють своєї активної ролі, яку вони можуть грати, воліючи залишатися пасивними агентами соціальних відносин.

У зв’язку з цим, однією з функцій освіти сьогодні має стати розвиток медіако- мпетентності особистості, критичного мислення та відповідального ставлення до медіа. Інтернет є потужним засобом комунікації, освіти та творчості. Будь-які інші засоби комунікації також слід розглядати як засоби емансипації людини. Споживання медіа у соціокультурному та освітньому просторі має бути перетворене у виважений процес комунікації людини зі світом та іншими людьми.

Список використаних джерел

1.Бодрийяр Ж. Символический обмен и смерть [Текст] / Ж.Бодрийяр; пер. с фр. и вступ. статья С.Н.Зенкина. – М. : «Добросвет» 2000. – 387 с. 2. Маклюэн М. Понимание Медиа: Внешние расширения человека [Текст] /М.Маклюэн; пер. с англ. В.Николаева; закл. ст. М.Вавилова. – М.; Жуковский: «КАНОН-пресс-Ц», «Кучково поле», 2003. – 464 с. 3. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура [Текст] /М.Кастельс; пер. с англ. под науч. ред. О.И. Шкаратана – М.: ГУ ВШЭ, 2000. – 608 с. 4. Луман Н. Медиа коммуникации [Текст] / Н.Луман; пер. с нем. А.Глухова, О.Никифорова. – М: Издательство «Логос», 2005. – 280 с. 5. Шпитцер М. Антимозг: цифровые технологии и мозг [Текст] /Манфред Шпитцер; пер. с немецкого А. Г. Гришина – Москва: аСт, 2014. – 288 с.

Site Footer