Безперервні намагання протягом останніх десятиліть реформувати вітчизняну систему освіти мають, в основному, ситуативний характер. Довготривала продумана стратегія за цими змінами не проглядається, що й не дивно, оскільки реформи не супроводжуються світоглядним, філософським осмисленням проблем освіти, що породжуються «викликами» сучасного динамічного, кризового та суперечливого світу. Фінансові, управлінські, організаційні проблеми сучасної української освіти часто відтісняють на другий план не менш, якщо не більш важливі ціннісно-смислові й антропологічні аспекти кризи. Подолання цієї кризи, хоча б в рамках освіти, неможливо без глибокого філософського аналізу причин кризи й вироблення нових світоглядних орієнтирів, більш «культуроцентричних» і «гуманістичних», ніж переважаючі сьогодні технократичні, утилітаристські й вузько функціональні «цінності», які визначають нормативний контекст освітнього процесу і згубно позначаються на розвиток людини.
Розглянувши історію західної освіти як зміну трьох парадигмальних освітніх моделей: онтологічної, культуро-центричної й прагматичної, можемо констатувати, що кожна з вказаних моделей базується на певному світогляді й орієнтуються на специфічні задачі.
Прагматична модель, яка породжена модернізацією західних суспільств, сьогодні переживає кризу і пов’язана з культурними змінами цієї епохи. Криза прагматичної моделі освіти має декілька аспектів, але найважливішим з них є культурно-антропологічний, що полягає у втраті освітою ціннісно-смислового й антропологічно-екзистенціального вимірів.
Культурний плюралізм, культурна фрагментація, відсутність чіткого світогляду, які властиві постсучасності, зовсім не говорять про те, що освіта, як середня, так і вища, повинна відмовитись від функції формування світогляду. А для цього необхідне освоєння культурної спадщини. Але освоєння культурної спадщини не повинне бути авторитарним, але – герменевтичним, направленим не на сліпе повторення, а на розуміння, формування почуття причетності до досвіду інших історичних епох, інших культур. Перед людиною повинно розкритися все різноманіття культурної спадщини людства, яке само по собі має величезне виховне значення, сприяє формуванню поваги до творчого генія людини, а також як і усвідомлення розумних і незмінних меж людських дерзань. Окремо мова має йти про підвищення значущості шкільної освіти в постсучасну епоху. На шкільну освіту має бути покладена задача «збирання» культурної цілісності, формування цілісної особистості, яка має володіти власним світоглядом в соціокультурних умовах, що одночасно і сприяють, і перешкоджають цьому. Нинішній стан культури може бути зрозумілим як грунт для формування нового уявлення про людину й нового гуманізму. Оскільки «фокусом», який збирає весь культурний зміст тієї чи іншої епохи, є ідея людини. В постсучасній культурі ця ідея стає особливо багатоаспект- ною, оскільки, зіткнувшись з відносністю і минущістю всіх культурних змістів, соціальних структур та інститутів, людина лишилася один-на-один з собою, вивільнившись від багатьох ілюзій й втративши стійкий грунт під ногами. В такій ситуації лише сама людина здатна створити (саме створити, а не знайти) нову точку опори, нові орієнтири для особистісного й цивілізаційного розвитку. Й задача освіти неможливо переоцінити: це, фактично, єдиний інститут сучасного суспільства, за своєю суттю покликаний сформувати людину, здатну вирішить поставлені завдання. Але для цього має статися деякий «антропологічний поворот» в освіті: при збереженні значущості орієнтації освіти на потреби суспільства в кваліфікованих спеціалістах, мають бути враховані потреби особистості, які визначаються специфікою пост сучасності, й вироблені нові змістові, світоглядні орієнтири, що виходять за межі примітивного утилітаризму.
Освіта може бути представлена в єдності двох аспектів. По-перше, це соціальний аспект, який виражений в тому, освіта виконує низку соціальних функцій, наприклад, готує спеціалістів для ринку праці. По-друге, культурно-антропологічний аспект, який виражений в тому, що освіта формує особистість, виходячи з певних культурних цінностей, задовольняє потреби особистості в саморозвитку, самопізнанні, пізнанні світу. Сучасна криза освіти виражена в тому, що орієнтація на соціальні функції повністю витіснила потреби людини. Освіта позбавлена особистісного змісту. Звідси – втрата інтересу до освіти зі сторони учнів, суто інструмен- тальний підхід до неї, а з іншої сторони – особистісні проблеми, що породжені стихійністю та некерованістю особистісного становлення в сучасному світі. Суспільство наче б то відмовляється від цілеспрямованого виховного та формуючого впливу на особистість, але результатом цього стають не лише проблеми окремих людей, а й проблеми соціальні – наркоманія, алкоголізм, безглузда, «невмотивова- на» злочинність, поява різного роду екстремістських організацій, зростання психічних розладів тощо. Освіта нерозривно пов’язана з соціальними і культурними процесами. Її мета, завдання, форми, як і її проблеми, визначаються, в кінцевому результаті, соціокультурним контекстом. Тому криза освіти теж не повинна розглядатися ізольовано без цього контексту. Забуття людини, придушення особистості безособовими структурами – характерна риса епохи сучасності в цілому.
Нова модель освіти повинна базуватися на новій філософії освіти, яка має враховувати (окрім задач, виявлених вище) наступні базові моменти, які визначаються специфікою постсучасності. По-перше, культурний плюралізм. По-друге, неможливість і безплідність ідеологічного диктату в будь-якій формі. І, нарешті, по- третє, відсутність «об’єктивної істини» в будь-якому іншому розумінні, окрім досягнутої на певному етапі згоди з певних позицій.
На наш погляд, великі дослідницькі і теоретичні перспективи для створення нової філософії освіти, містяться в роботах В.С. Біблера, особливо в його роботі «Від науко вчення – до логіки культури». Ця робота являє собою при нци повий аналіз світових тенденцій, культурного розвитку в кінці ХХ ст. Переважно, співпадаючи з ідеями постмодернізму, концепція Біблера позбавлена таких негативних рис постмодерністської свідомості як крайній релятивізм та «нелюдяність» – відсутність суб’єктивності. Описуючи такі ж риси культури постсучасності, що і постмодернізм, Біблер приходить до зовсім інших висновків.