Доктрина, подібна до jurisprudence constante, застосовується в Італії. Як і у Франції, ця доктрина усталеної судової практики (giurisprudenza constante) вимагає від судів дотримуватись раніше прийнятих рішень, що дало підстави деяким дослідникам навіть припустити значну міру схожості між італійським та англо-саксонським підходом до прецеденту.
Як і у Франції, в Італії сам термін «прецедент» має кілька визначень: 1) раніше прийняте рішення, яке певним чином стосується справи, що розглядається; 2) будь-яке рішення, на які посилаються наступні рішення; 3) рішення, яким вперше вирішуються нові правові питання; 4) рішення, яким певне правове питання вирішено у новий спосіб або найдокладніше та в оригінальний спосіб.
В Італії також відсутня обов’язковість прецеденту, хоча Верховний суд зазвичай посилається на свої раніше прийняті рішення, а нижчі суди — на рішення Касаційного суду. Крім того, практикуючі юристи часто посилаються на певні судові рішення, оскільки просте посилання на нормативно-правові акти буде свідчити про неякісно надану юридичну послугу. Як зазначає італійський дослідник Ф. Маццота, «наразі існує нагальна необхідність (юристам) посилатися на відомі рішення Верховного суду, в якому було підняте відповідне питання… Тому багато дослідників визнають, що прецеденти Касаційного суду мають «autorita’ di fatto» (фактичну силу)». Висновок про відсутність обов’язкового прецеденту, однак, не означає, що суди не дотримуються попередньої судової практики. За загальним правилом суддя може відмовитися слідувати такій попередній практиці, проте, у такому випадку юридична техніка вимагає від судді надати вичерпне обґрунтування такого кроку.
Іншою відмінністю між giurisprudenza costante та французькою jurisprudence constante є те, що переконливий характер визнається зазвичай за певним правилом, сформульованим у судовій практиці, тільки якщо таке правило підтверджено низкою узгоджених судових рішень. Оскільки судовий прецедент в Італії має переконливий характер, то для належного переконання посилатися на одне судове рішення є недостатнім: необхідно посилатися на прецедент або на аналогічну мотивацію суду, що повторюється у серії аналогічних рішень, тоді як у країнах англо-саксонського права прецедент може бути сформульований у лише одному рішенні. Хоча, безумовно, можна погодитися й з ствердженням суду штату Колорадо, що «ефект stare decisis є найбільш сильним, коли чисельні прецеденти підтверджують однаковий принцип права».
Крім того, у Італії, як і у Франції, на відміну від США, посилання лише на прецедент є недостатнім, суддям необхідно також обов’язково посилатися й на відповідні нормативно-правові акти, тобто він завжди відіграє допоміжну роль. У цьому випадку прецедент використовується як «обгортка рішення», оскільки свідчить про те, що судді правильно послались на певні правові положення, а посилання на прецеденти тільки підтверджують відданість існуючій тенденції у галузі права. Іноді прецеденти можуть цитуватися тільки як приклади можливого застосування або тлумачення правових положень, але таке цитування не призначається для підтримки рішення у справі.
Окремо слід вказати на такий притаманний Італії інститут, як «мас- сіма» (massima). Рішення Касаційного суду Італії не завжди публікуються у повному обсязі. У 1941 році при цьому суді був утворений спеціалізований інститут — Ufficcio del Massimario — в якому працюють судді і основною функцією якого є аналіз всіх рішень, прийнятих Касаційним судом, та виведення з них так званих massima, тобто стислого викладення правового положення, що було використане при винесенні рішення, або правових позицій без безпосереднього посилання на фактичні обставини справи. Позаяк такі правові позиції викладені безвідносно до обставин справи, в якій вони сформульовані, юристи та судді, як правило, можуть використовувати такі massima в інших справах, обставини яких не є поді-бними до тих справ, у яких Касаційний суд виніс відповідне рішення. Іншими словами, massima — це нормативний принцип, викладений у стилі, подібному до того, як викладаються положення Цивільного кодексу, і може бути застосований у аналогічних справах в майбутньому.
Такий дедуктивний метод викладення практики Касаційного суду має досить велике значення з огляду на особливу прецедентну силу рішень Касаційного суду Італії. Як зазначають професори М. Таруфо та М. Ла Торе, «… оскільки у більшості випадків прецедентом є фактично massima, яке становить стислий та абстрактний виклад загального правила, наслідком є те, що обов’язковий елемент у прецеденті розглядається як чітко сформульоване правило чи принцип. Коли чи якщо така массіма не просто повторюється, але й аналізується для виведення більш широкого її значення, тоді виникає ситуація, за якою обов’язковим елементом пре-цеденту є приховане в ній правило чи принцип, проте, массіма почасти складається з безпосереднього викладення правила чи принципу, які становлять фактичний зміст прецеденту».
Іншою особливістю інституту massima є те, що не Касаційний суд визначає, що має прецедентний характер у його рішенні, а спеціалізована установа при такому суді — Ufficcio del Massimario. До того ж massima може бути подекуди оманливою, адже почасти в ній викладене власне obiter dictum рішення без зазначення, що це власне dictum, а не ratio decidendi. Це є унікальною особливістю італійської доктрини прецеденту.
Слід також зазначити, що оскільки massima не містить викладення фактів справи, вибір відповідного прецеденту здійснюється безвідносно до фактів справи, а з огляду на загальне правове питання, що постало у справі.
Специфіку доктрини прецеденту в італійській правовій системі визначають інші відмінності. Так, на думку дослідників, згідно з положеннями Конституції Італії, зокрема статті 107(3), судді не перебувають у ієрархич- них відносинах між собою, тобто нижчі суди не підпорядковуються вищим, за єдиним винятком, коли вищий суд повертає до нижчого суду справу, яку останній має вирішити відповідно до вказівок вищого суду.
У доктрині італійського права немає загальноприйнятого підходу щодо прецеденту як джерела права. Згідно з традиційним поглядом прецедент становить «непряме джерело права». Так, італійський професор Тра- буччі вважає, що для італійського права досі залишається чинним принцип, викладений ще в Кодексі Юстиніана: non exemplis sed legibus iudicatum est (суд вирішує справу на підставі закону, а не прецеденту). Єдиним винятком, на його думку, є стаття 384 Цивільно-процесуального кодексу, яка зобов’язує нижчі суди слідувати рішенню вищого суду, в якому вищий суд визнав помилку при застосуванні права з боку нижчого суду.
З іншого боку, в італійський правовій доктрині також існує більш сучасний підхід до питання прецеденту. Так, професор Трімарчі визнає, що судді «створюють» право тією мірою, якою конкретизують загальне та абстрактне правило, що викладено у кодексі чи законі. Однак рішення судді не стає джерелом права, й інші судді не зобов’язані йому слідувати. Але переконливе та обґрунтоване рішення стає основою для формування серії справ, тобто усталеної практики або orientamento consolidato, що дозволяє певним чином передбачати характер подальших судових рішень. Як зазначає професор М. Таруффо, «Посилання на прецедент не є альтернативою посиланню на кодекс, закон чи конституцію. Навпаки прецедент часто слугує посередником при посиланні на положення кодексу чи закону або Конституції..Немає сумніву, що прецеденти зараз становлять найбільш важливий матеріал для обґрунтування, який використовується в судових висновках».
Таким чином, прецедент відіграє важливу роль у контексті обґрунтування судового рішення, і використовується італійськими судами у різний спосіб, як-от: посилання нижчих судів на рішення Касаційного суду для обґрунтування своїх рішень, використання прецеденту в його звичайному, але неформальному значенні як джерела певного принципу чи норми тощо.
Щодо підходів вищих судів до питання прецедентної обов’язковості ´їх рішень Верховний суд Італії сформулював два принципи, що заклали підвалини доктрини прецеденту. Згідно з першим принципом нижчі суди зобов’язані надавати обґрунтування (мотивацію) у своїх рішеннях, що закріплено на рівні Цивільно-процесуального кодексу. На думку Касаційного суду, це може включати в себе також посилання на відповідні прецеденти Верховного суду Італії. Згідно з другим принципом нижчі суди зобов’язані пояснити свої теоретичні підходи й чітко викласти обґрунтування свого рішення, а також обґрунтування власної позиції щодо відмови від слідування рішенням Верховного суду, якщо вони вирішують так вчинити. Цей принцип також був проголошений Касаційним судом Італії.
Таким чином, італійські суди, хоча і не пов’язані доктриною прецедента, проте, повинні обґрунтовувати кожен випадок відступу від прецедентів вищих судів. Такі прецеденти вищих судів у судовій системі Італії, безсумнівно, мають значний вплив на практику нижчих судів і мають переконливий характер, особливо якщо рішення нижчого суду може бути оскаржене до відповідного вищого суду. Рішення вищих судів мають братися до уваги нижчими судами при вирішенні питань, що стосуються тлумачення законодавства. До того ж, окрім обгрунтування рішення судами певного рівня, що визначає, у свою чергу, рівень його впливовості, прецедентний характер певного рішення значно підвищується, якщо відповідне тлумачення закону чи відповідний принцип права повторюється у низці рішень. У такому випадку таке тлумачення або принцип чи норма, що встановлені у рішенні, вважаються «giurisprudenza constante» або «consolidata», і у такому випадку суди зв’язані ними в силу юридичної техніки, якщо відсутні переконливі підстави для іншого, тобто для відступу від цієї усталеної практики.