Загалом проблемою суїциду людство цікавиться давно. Вченими досліджу валися причини, мотиви та засоби скоєння злочину. Проблеми суїциду активно вивчали Е. Дюркгейм, М.О. Бердяев, О.Ф Коні, сучасні дослідники Г. Чхартишвілі, О.Г. Лосієвська, М.Д. Вовканич та інші. На думку М.О. Бердяева, загальним соціальним чинником суїцидальної поведінки в умовах європейської культури виступила аномія (беззаконня).
О.М. Моховиков і В.В. Суліцький простежили історичну мінливість ставлення до самогубств. Аналіз наукових підходів до даної проблеми показав соціально-психологічну феноменологію суїцидальної поведінки [5, с. 6]. Свого часу Е. Дюркгейм вказує на два позасуспільних чинника, за якими a priori можна визначити їх вплив на частоту самогубств, – це психофізичні особливості та природне середовище і вважає, що ця гіпотеза має право на життя. Отже, існують хвороби і психічні стани, які спонукають людину до самогубства. Серед них чільне місце займає божевілля. І посилаючись на Ескіроля (Maladiees mentales, p. 639.), Е. Дюркгейм зазначає, що «суїцид має всі ознаки душевної хвороби» [2, с. 25], тобто порушений загальний психічний стан людини. Використовуючи класифікацію Жуссе і Моро де Тура, він пропонує різновиди суїциду в стані психічного збурення:
– маніакальний суїцид (поштовхом до самовбивства є галюцинації та хворобливі уявлення);
– меланхолійний суїцид (пов’язаний із загальним станом крайньої депресії, гіпертрофованого суму, неможливістю реально оцінити існуючі стосунки з оточуючими);
– нав’язливий суїцид (наявність нав’язливої ідеї, яка зненацька без видимих причин оволодіває свідомістю хворого);
– імпульсивний, або автоматичний суїцид (скоєний без видимих мотивів, розвивається моментально і призводить до самовбивчого акту) [2, с. 31-35].
За дослідженнями Н.П. Пихтіної і Р.Г. Новгородського, з часом склалися групи суїцидального ризику:
– сексуальні меншини, через непорозуміння з оточуючими, почуття провини, неповноцінності, пов’язаними з вибором нетрадиційної сексуальної орієнтації;
– позбавлені волі, через відчай, пов’язаний з тривалістю терміну та умовами покарання;
– військовослужбовці, через позастатутні стосунки та втрати і емоційні переживання в ситуаціях бойових дій;
– люди з «радянським синдромом», через низький рівень адаптованості до змінених умов існування, переоцінку моральних, життєвих цінностей;
– хронічно та смертельно хворі, через відсутність життєвих перспектив, нестерпні фізичні страждання;
– самотні люди похилого віку, через усвідомлення непотрібності, ізольованості, ускладнення життєвих умов;
– хворі на алкоголізм, наркоманію, психічні захворювання, через особливості індивідуальних переживань сп’яніння, абстиненції, загострення та ремісії у протіканні хвороби [6, с. 193, 194].
Вчені до суїцидальної поведінки відносять: активні переживання, пасивні суїцидальні думки, суїцидальні задуми, суїцидальні наміри. Суїцидальна спроба має дві фази: зворотну та незворотну. Найбільш схильні до самогубства підлітки і люди похилого віку. Існує чотири типи постсуїцидальних настроїв: критичний, маніпулятивний, аналітичний, суїцидально-фіксований.
Відомо, що існує теорія про те, що схильність до самогубства передається від батьків до дітей. Відомий чеський письменник Я. Гашек у своєму творі про бравого солдата Швейка писав: «Батько його був алкоголіком і закінчив життя самогубством перед його народженням, молодша сестра втопилася, старша кинулася під потяг, брат викинувся з Вишеградського залізничного мосту. Дід вбив свою дружину і, обливши себе гасом, згорів; інша бабуся, бродила з циганами і отруїлася у в’язниці сірниками; двоюрідний брат декілька разів був засуджений за підпал і в Картоузах перерізав собі сонну артерію шматком скла; двоюрідна сестра по батьківській лінії кинулася у Відні з шостого поверху».
Заперечуючи цю думку окремих дослідників, Е. Дюркгейм довів, що схильність до суїциду не передається у спадок. І наводить приклад з жінкою, яка намагалася покінчити з життям, як і її батько. Але мати, намагаючись позбавити доньку нав’язливого страху, познайомила її з справжнім батьком, після чого думка про суїцид у хворої зовсім зникла [2, с. 84]. Суїцид рідко трапляється у дітей. На один млн дітей у віці до 16 років припало 4,3 випадки. Отже, спадковість у суїциді сумнівна. За дослідженням Е. Дюркгейма, регулярність суїцидальності зростає з віком. Максимальний показник її спостерігається від 40 до 50 років [2, с. 86, 87]. А також протягом трьох суїцидно небезпечних періодів життя людини: юнацького (15-24 роки), середнього (45-50) і похилого – після 70. Значна суїцидальність існує у віці від 18 до 29 років (пік молодості) і більше 45 років, причому в молодому віці переважають суїцидальні спроби, у старшому – завершені самогубства.
У той же час зростання самогубства з віком свідчить, що психічний стан не може розглядатися як основний чинник, який визначає його розвиток, адже суїцид досягає кульмінації в останні роки життя людини. І спад його спостерігається лише після 80 років. Отже, причини суїциду криються не у вродженому і незмінному імпульсі, а в зростанні впливу суспільного життя. «Оскільки потяг до самогубства виявляється тим раніше, чим швидше входить індивід у суспільне життя, то й зростає він у міру дедалі тіснішої взаємодії цього індивіда з суспільством» – робить висновок Е. Дюркґейм.
Поряд з позасуспільними чинниками, які впливають на самознищення, вчені розглядають й інші: космічні фактори – клімат і сезонна температура [2, с.91]. Але дослідження Е. Дюркґейма довело, що ці чинники не можна брати до уваги тому, що «причину неоднакової інтенсивності суїциду серед різних народів слід шукати не в таємничому впливові клімату, а у природі європейської цивілізації і в тих особливостях, якими вона відзначається в кожній країні» [2, с. 93]. У той же час температура навколишнього середовища напряму впливає на кількість суїцидентних випадків: «максимум самогубств настає не восени і не взимку – він спостерігається в теплу пору року, коли природа щедро буяє, а температура сягає найвищої позначки на термометрі» [2,с. 95]. У різні місяці року суїцидність теж коливається: найбільше самогубств у липні – травні та серпні – квітні. Крім того, існує взаємозв’язок між розвитком суїциду і тривалістю дня. Денні й вечірні самогубства становлять чотири п’ятих від загальної суми, причому одні лише денні самогубства становлять від неї три п’ятих [2, с. 107, 108]. Схильність до самогубства протягом світлового дня є очевидною. Вдень самогубства зустрічаються частіше, ніж уночі. В полудень кількість самогубств значно падає.