Розглядаючи злочинність, як складову девіантної поведінки та вкрай небезпечного суспільного явища, треба чітко собі уявити, що злочинність існувала у всі історичні часи і була незмінною частиною життя кожного народу і спільноти. Суспільство завжди поділялося на тих, хто скоював злочини, тих, хто боровся із злочинністю і тих, проти кого спрямовувалися протиправні дії. У святій книзі Біблії знаходимо свідчення про скоєння навмисного вбивства Каїном свого брата Абеля. Господь засудив це вбивство, сказавши: «І нині проклятий ти від землі, яка відвернула вуста свої прийняти кров брата твого від руки твоєї. Коли ти будеш обробляти землю, вона не стане більше давати сили своєї для тебе; ти будеш вигнанцем і бродягою на землі».
У різні історичні епохи держава, незалежно від суспільно-економічної формації, церква, суспільство боролася зі злочинами: видавалися спеціальні закони, спрямовані на подолання злочинності, визначалася міра покарання злочинцям (грошові штрафи, термін ув’язнення, вид страти, вигнання, відлучення тощо). Але історія говорить про те, що злочинність суспільством диференціювалося – одним можна було вбивати, і це не вважалося злочином, інших за це суворо карали. Прикладом тому є історія Стародавнього Риму, коли рабовласник міг вбити свого раба і за цей кривавий вчинок не ніс ніякої відповідальності. А у випадку посягання раба на життя чи здоров’я господаря або вільного громадянина, раба забивали до смерті.
Доцільно згадати про те, що у Стародавньому світі філософи намагалися відповісти на запитання: що таке злочин і яка відповідальність повинна бути за його вчинення? Чому він вчиняється і повторюється?
Платон намагався дослідити причини вчинення злочинів, їх мотиви. Відстоював принцип індивідуалізації покарання, яке, на його думку, повинно відповідати не лише характеру вчиненого, але й мотивам винної особи, враховувати прояви шахрайства, жорстокості та юнацької довірливості. Він допускав смертну кару, відзначав особистий характер покарання, тобто те, що воно не повинно поширюватись на нащадків злочинця, навіть у випадках посягання на державний устрій. Заслуговує увагу і те, що Платон добродійство та зло пов’язував не з природними якостями особи, а з її вихованням [21, с. 103] і вважав, що покарання повинно не тільки карати, але й виховувати.
Аристотеля турбувало питання рівності громадян полісу. Великий філософ і вчитель Олександра Македонського вважав покарання, якому підлягав злочинець, повинно було носити профілактичний характер і мало викликати страх у тих, хто ставав на шлях злочинності, а заодно і в усіх громадян держави. На його думку, чим більші були користь та задоволення, які отримані у результаті вчинення злочину, тим більш суворим повинно бути покарання. Він був твердо переконаний у тому, що злочинець стає зіпсованим по своїй волі, але дух його повинен панувати над тілом, а розум над інстинктом, як господар над рабом. При призначенні покарання Аристотель вважав доцільним враховувати обставини вчиненого злочину і не карати за злочини, що вчинені при обставинах, «які перевищували звичайні сили людської природи», тобто правомірна поведінка не повинна вимагати прояву героїзму, а також пропонував розмежувати злочини на навмисні та ненавмисні. Він був твердо переконаний у тому, що злочинець стає зіпсованим по своїй волі, але дух його повинен панувати над тілом, а розум над інстинктом як господар над рабом.
У Римській державі у період її розквіту злочинність набула особливо загрозливих масштабів. Одним з її різновидів було узаконене вбивство гладіаторів один одного на арені цирку на потіху вільних громадян та правителів Риму. Тобто вбивство не тільки не переслідувалося, а навпаки, заохочувалося і підтримувалося. Тому римський оратор та
юрист Цицерон самим важливим джерелом злочинів вважав «нерозумні та жадібні пристрасті до зовнішніх задоволень, з безмежною необдуманістю до задоволення потреб», а також сподівання на безкарність. Звідси визнання важливості покарання, яке переслідує мету і загальної, і приватної превенції, що забезпечує безпеку суспільства.
У Стародавньому Римі особливо вирізнялись кримінологічні ідеї Цицерона та Сенеки. Цицерон самим важливим джерелом злочинів вважав «нерозумні та жадні пристрасті до зовнішніх задоволень, з безмежною необдуманістю до задоволення потреб», а також надію на безкарність. Сенека – римський філософ та політичний діяч, письменник, як і Платон, вважав, що покарання повинно прагнути як до виправлення винного, так і до безпеки суспільства шляхом попереджу вального впливу на інших його членів. Проблема викорінення злочинів, а не злочинців, простежується у творах римського письменника Публія Сіра і цей процес, на його думку, повинен був спиратися на хороше законодавство. Частина мислителів древності, вважаючи злочини аномалією у суспільстві, шукали мотиви та причини їх скоєння. Горацій і Вергілій серед мотивів та причин злочинності називали, перш за все, користолюбство, гнів, гордість, навіть жадобу крові, прагнення до почестей чи, як висловлювався Ювеналій, до пурпуру.
Лукрецій відзначав як причину злочинності страшну бідність народу. Г орацій вимагав відрізняти злодія, який вкрав у чужому саду декілька плодів, і «нічного злодія та святотатця», злодія боязливого та грабіжника.
Подальші історичні події (падіння Римської імперії та захоплення її варварами) на деякий час призупинили пошуки, націлені на попередження та профілактику злочинності, як суспільно небезпечного суспільного явища.
У середньовіччі наступила епоха безроздільного панування церкви. На чільне місце ставилося релігійне вчення про те, що все дано людині від Бога, а в основі злочину лежить або зла воля, або призначене від Бога – злий дух, який поселився в нього. На вогнищах інквізиції спалювалися ті, хто не відповідав канонам церкви, проявляв непокору, інакомислення, виявляв незгоду з діяннями церковників. Отже, сама церква стала на шлях масової злочинності під прапором «хрестових походів», «мисливства на відьом» тощо. 12 хрестових походів і 13-й – дитячий призвели до розорення цілих народів, принесли у жертву тисячі життів, у тому числі дитячих.
У цей час звертають на себе увагу позиції каноністів та середньо- освічених криміналістів, які рішуче заперечували смертну кару і на перший план ставили виправлення злочинців. Навіть релігія, на їх думку, не повинна охоронятись стратою. Проте на практиці пізніше запанував погляд, за яким церква не має права застосовувати страту, але таке право може бути їй надано владою у випадках вивчення тяжких злочинів.
Епоха Відродження подарувала нам значну кількість філософських ідей, спрямованих на попередження злочинності, як один з основних елементів її викорінення. З цього приводу показові праці Тома Мора («Надзвичайно корисна, а також і цікава, дійсно золота книга про найкраще влаштування держави і про новий острів Утопія», яка була написана у 1516 році), Томазо Кампанелли («Місто сонця»). Бекон акцентував увагу на удосконаленні законів, оскільки вважав, що легальна форма нерідко прикриває один із видів насильства або охороняє брехню та жорстокість.
З XVIII сторіччя починається бурхливий розвиток вчень про злочин та реагування на нього. Особливе значення мали роботи Монтеск’є та Беккаріа.
Шарль Монтеск’є розвивав ідею закономірного розвитку всього у світі, в тому числі людських дій, та вимагав від законодавця рахуватись із «загальним духом свого народу», також точного визначення кола державних злочинів, бо це веде до перетворення правління країни в деспотичне. Це перша в історії спеціальна праця на цю тему. Монтеск’є зазначив, що закони поєднують людей у суспільство. Про причини злочинності та заходи боротьби з нею, відмічаючи соціальну невлаштованість суспільства та необхідність попередження злочинності, писали також Локк, Гельвецій, Гольбах, Ді лро. Вольтер, Бентам та інші філософи.
У кінці XVIII сторіччя найбільш поширеним напрямком класичної школи був так званий метафізичний. Найвизначнішими представниками метафізичного напрямку були автори кантіанської та гегельянської шкіл. Чисті метафізики та метафізики історико-філософськош плану намагались побудувати систему вічного природного кримінального права, спираючись на ідеї абсолютної справедливості. Проте існувала третя різновидність даного напрямку, яка вилилась у подальшому в позитивізм, основна ідея якого зводилась до того, щоб від спроб знайти «природне кримінальне право» перейти до розробки позитивного кримінального законодавства».
До початку XIX ст. статистика злочинності була відсутня. І лише з 1827 р. у Франції, а згодом і в інших європейських країнах вона починає запроваджуватися. Значний внесок у цю справу зробив міністр юстиції Франції, видатний адміністратор і вчений А.-М. Геррі. Кримінальна статистика для соціологів XIX ст. перетворилася на головне джерело й інструмент дослідницької діяльності завдяки тому, що відповідні звіти включали певне коло суто соціальних ознак. За «точку відліку» дослідники беруть творчість, праці та ідеї А. Кетлє. Він був першим дослідником, який аналізував злочинність з чітко визначених соціологічних позицій, використовуючи дані кримінальної статистики Франції та інших європейських країн. Кетлє перший серед вчених, хто творчо використав дані кримінальної статистики, заклавши тим самим потужну наукову традицію [17, с. 13].
У Російській імперії статистичні дані про злочинність знаходимо у земських періодичних виданнях другої половини XIX ст. («Сборник Херсонского земства», «Зведеннях» («Сводах»)), працях Фальбока і Чарналуського на початку XX ст. Після Жовтневої революції, у 20-ті рр., в Москві у структурі ЦСУ було створено відділ моральної статистики. Але на початку 30-х рр. відповідні дослідження згортаються, дані більше не оприлюднюються і значні традиції, методичні здобутки кримінально – статистичної роботи фактично втрачаються. Відновлення кримінальної статистики та її «відкриття» для громадськості відбулося вже на початку 90-х рр. [17, с. 14].
За кордоном (переважно у СІЛА) соціологічний напрямок у кримінології сформувався на світоглядному й методологічному грунтах у 20-30-х рр. XX ст. У цей період часу відкидаються натуралістичні гіпотези, виникають нові потужні засоби емпіричних досліджень, суспільство сприймається як сукупність соціальних відносин, носіями яких є люди. Дослідники Чиказької школи запропонували нові методологічні підходи, передусім, в емпіричних і теоретичних напрямках соціології. Соціологічна школа в науці кримінального права з’явилася як відгалуження так званої «ново-італійської» або «позитивної» школи у науці кримінального права. Ч. Ломброзо довів, що злочинність детермінується не тільки біологічною природою людини, але й соціальними факторами. Активно вивчалися й аналізувалися проблеми етнології злочинності, відбувався пошук й аналіз соціальних причин, що зумовлюють злочинність [17, с. 14].
Професор І.П. Рущенко, з історичної точки зору, пропонує чотири національні відгалуження соціологічної школи в науці кримінального права: 1) французька або «Ліонська» школа на чолі з Г. Тардом і А. Лакассанем; 2) німецька школа (Ф. Ліст, А. Прінс); 3) італійська («Третя») школа, лідером якої був автор двотомної «Кримінальної соціології» Е. Феррі; 4) російська школа, яку репрезентувала низка видатних вчених, таких, як Д. Дріль, А. Кістяківський, І. Фойницький, М. Духовський, М. Чубинський, С. Гогель, М. Гернет, А. Жижиленко, X. Чарихов [17, с. 14, 15].
Треба відзначити позитивний внесок відомих вчених XX ст. – П. Сорокіна, Р. Мертона, 3. Фройда, Е. Фромма, А. Адлєра – у розробку теоретико-методологічних основ соціології злочинності.
Соціологія злочинності – нова галузь вітчизняної соціології, започаткована українським соціологом І.П. Рущенком у 2001 році, яка вивчає специфічними для соціології засобами і в притаманних соціології контекстів феномен злочинності й сукупність соціальних явищ, тенденцій, закономірностей, породжених злочинністю і розглядається у чотирьох основних контекстах:
– як різновид соціальної поведінки (дослідження злочинної поведінки, кримінальної дії);
– у зв’язку з функціонуванням соціальних інститутів, поділом суспільства на соціальні групи;
– з точки зору соціокультурних явищ, ціннісних, ментальних і архетипічних чинників, притаманних націям-державам;
– в інтернаціональному контексті, в перспективі розвитку світової цивілізації або окремих геополітичних структур [17, с. 11].
Нині соціологія злочинності взаємодіє з трьома групами дисциплін: юридичними дисциплінами кримінально-правового циклу (наука кримінального права, кримінальний процес, кримінологія та ін.), неюридичними дисциплінами, що досліджують феномен злочинності (філософія злочинності, кримінальна психологія, кримінальна антропологія, кримінальна сексологія), спорідненими галузями соціології – соціологією права, юридичною соціологією, соціологією девіантної поведінки [17, с. 13]. І.П. Рущенко наголошує, що соціологія злочинності має мультидисциплінарну основу, її джерела можна знайти в різних науках та дослідницьких традиціях. Сьогодні існує більше десяти найрізноманітніших соціологічних трактувань «злочинності, делінквентної й девіантної поведінки молоді, які стали «класичними» і увійшли у різноманітні західні хрестоматії й підручники з кримінології. їх можна поділити на так звані «трансмісійні» теорії (наприклад, теорія диференційованого зв’язку Е. Сазерленда), «структурні» (наприклад, теорії Р. Мертона, К. Коєна відносно аномії та соціальної дезорганізації або теорія соціального контролю В. Реклесса), «культурологічні» (теорії референтної групи М. Хескелла, злочинних субкультур В. Міллера й Д. Бордюа і т. ін.), до яких можна зарахувати і теорію конфлікту культур Т. Селліна; нарешті, соціально-психологічні концепції на кшталт теорії делінквентного дрейфу Д. Матца або стигматизації Г. Беккера і Д. Крессі. Подібні теорії треба сприймати з урахуванням того, що вони здебільшого створювалися на американському грунті й для Америки.
Це, наприклад, чітко простежується на прикладі популярної концепції структурної напруги, автором якої є Р. Мертон» [17, с. 15, 16].
Останнім часом на пострадянському просторі проблемі вивчення причин злочинів, їх походження, чинників тощо простелеться у цілому ряді наукових праць та дисертаційних робіт І.П. Рущенка, Т.Г. Перепилиці, Н.Є. Афанасьєвої, російський вчених Г.Є. Зборовського, В .Я. Гілинськош, В. Абрамкіна, В. Чеснокова, В. Пірожкова, О. Дубягіної та інших.