Карл Густав Юнг (1875-1961) – засновник аналітичної психології, її предметна галузь включає, крім власне психології, психотерапії і психіатрії, також філософію, антропологію, історію культури, соціологію, мистецтвознавство, фольклористику, теологію та історію релігій. Важко перерахувати всі галузі гуманітарного знання, які б не відчували на собі вплив ідей і думок видатного швейцарського вченого. Його духовний вклад у духовне життя сучасної людини важко переоцінити. У передмові до праці «Карл Юнг. Избранное» Н.Ф. Каліна написала: «Знайомлячись з аналітичною психологією, важливо мати на увазі, що юнгіанство – дещо більше, ніж психологічна теорія у цілому ряду собі подібних. Це світоглядна, скоріше, світогляд – система поглядів на світ і місце в ній людини» [10, с. 7]. К. Юнга цікавила проблема колективного і несвідомого, як загальної основи психіки, ідентичне у всіх людей, яке проявляється у початкових формах і образах, однаково притаманним цілим народам і епохам. На думку вченого, це є архетипи. За його дослідженнями, і архетипи колективного несвідомого є всюдисуща, незмінна, скрізь одна й та сама якість чи субстрат психіки. Архетипів існує стільки, скільки існує життєвих ситуацій. Серед великої їх кількості існують архетипи структури особистості – Персона, Тінь, Аніма/Анімус і Самість. Ці архетипи присутні у психіці кожної людини, їх складна символіка і складає основну канву пригод душі в процесі особистісного зростання і розвитку, які в юнгіанстві називають індивідуалізацією.
Архетипи колективного несвідомого мають автономність, їх вплив на особистість є цілеспрямованим і спонтанним. Іншими словами, їх потрібно розглядати не лише як об’єкти або частини психіки, але до певної міри, як самостійні активні сутності, чию поведінку можна спостерігати, а висловлювання – враховувати [10, с. 8, 9]. К. Юнг дослідив існуючі видимі та невидимі комплекси людської психіки і вказав на той факт, що вони відіграють важливу роль у формуванні поведінки особистості та її проявів у конкретній ситуації. На його думку, анонімні комплекси – є нормальні явища, і вони складають структуру несвідомого у психіці. І відзначив, що у дослідженні цієї проблеми мають виникнути три важливі аспекти проблеми: терапевтична, філософська і моральна. У поведінці людини є як позитивні, так і негативні якості й К. Юнг вважає це нормальним. На його думку, доцільним є глибоко вивчити психологію людини і, спираючись на знання, допомагати їй у вирішенні цілого ряду проблем [10, с. 448].
Олпорт Гордон (1897-1967) – американський психолог, розробник системного підходу до особистості. Полемізуючи з представниками психоаналізу і біхевіоризму, Олпорт описує особистість як відкриту психофізичну систему, ядро якої складає людське «Я». При цьому робиться акцент на індивідуальну неповторність кожної особистості. На його думку, особистість намагається до реалізації свого життєвого потенціалу, самореалізації. Як людина виробляє нові якості, так вона і формує нові мотиви. Особистість віддає перевагу соціальним, а не біологічним мотивам. Багато мотивів людської поведінки можу ть втратити зв’язок з біологічною основою і тому здатні функціонувати самостійно. Це положення дає можливість Олпорту піддати оцінці арсенал тих культурних цінностей, які уявляються святими для різних груп населення. Принцип функціональної автономії, розроблений Олпортом, покликаний пояснити виникнення тих конкретних імпульсів, які лежать в основі поведінки особистості. Цей принцип дозволяє дослідити кінцеві й дійсні мотиватори поведінки дорослої особистості й уникнути уявлення, що енергія життя ніяким чином не складається з ранніх архаїчних форм: інстинктів як переважаючих рефлексів, або незмінного несвідомого. Принцип функціональної автономії дозволяє розглядати мотив як механічний рефлекс, який повністю залежить від дії стимулу, і пояснює стійкість фантастичних ідей, фобій і форм нав’язливого, неадекватної до реальності поведінки [7, с. 98].
Еріх Фромм (1900-1980) – зробив спробу дати цілісне уявлення про реформований психоаналіз, про специфіку філософсько-антропологічної рефлексії, основоположник неофрейдизму. Він досліджував проблеми добра і зла і вважав, що примушувати людину творити зло – значить примушувати людину робити щось протиприродне. На його думку: «Людяність – це серце людини» і не погоджується з висловом Сунь- Цзи: «Людина має злу душу» [9, с. 9]. Це теоретичне протистояння триває багато століть і має подвійність людської природи. Протистояння – це динамічне: то одна, то інша точка зору стає пануючою, відсторонюючи протилежну в тінь.
Тема людської деструктивності, як основна філософська ідея, викладена у праці Е. Фромма «Втеча від волі» (1941). Автор відмічає, що зазвичай людина подавляє у собі ірраціональні пристрасті – потяг до руйнування, ненависть, заздрість і помсту. І далі пояснює – в основі цих комплексів лежить безсилля та ізоляція індивідів. Тільки за таких умов людина може позбутися почуття власної неповноцінності, руйнування навколишнього світу. Це остання, відчайдушна спроба конкретної людини не дати світу розправитися з ним. Позиція автора свідчить про його серйозне відношення до феномену людської руйнації. Деструктивність – це відгук людини на руйнування нормальних людських умов існування. На думку вченого, феномен руйнування виступає, з однієї сторони, як деяка таємниця, розгадати яку досить важко, а з іншого – всі підстави говорити про те, що людина далеко не свята. Поведінка людини базується на різних передумовах. Е. Фромм наголошує: «Якщо ми запитаємо філософів і моралістів: у чому полягає джерело моральних дій, ми отримаємо найрізноманітніші відповіді: одні будуть стверджувати, що воно полягає у волі Божій, другі – в нашому власному інтересі, треті – в моральному законі, який безпосередньо лежить у нашій свідомості» [9, с. 13] і вказує на колосальний рівень руйнівних тенденцій у суспільстві, які є результатом нетривалості життя людини. Він розглядає феномен руйнації як парадоксальну проблему. Разом з тим автор доводить, що людина не є руйнівником за своєю природою. Людині притаманна деструктивність – придбана з часом якість. Ця історія звабила людину, породивши в ній погромні й смертельні пристрасті. Джерела моральності, як і деструктивності, треба шукати в людській свободі. Разом з тим свобода – складний феномен. Люди, щоб заспокоїти свою совість, провину за свою деструктивність, перекладають її на вроджені нейропсихологічні механізми. Е. Фромм не залишає цього сховища особистості: поведінка людини, з його точки зору, не регулюється якимись вродженими, спонтанними стимулами, які самоспрямовуються. У людей сильні інстинкти свавілля, егоїзму, руйнації, але багато з них попросту не можуть оцінити свій власний вчинок. Причина цьому – існуючі в суспільстві духовні стандарти. Небажання людини слідувати свободі – значне відкриття філософської думки. Виявляється, що свобода – уділ небагатьох. Фромм аналізує особливий феномен – втеча від свободи. Задушена внутрішня свобода породжує синдром насильства. Небезпечна не сама свобода, а утримання від неї – феномен людської безвідповідальності, безцільності. Починати боротьбу зі злом треба у власній душі.
З позицій антропологічної концепції Е. Фромм критикує тезис: агресивна поведінка людей має філогенетичні коріння, вона запрограмована у людині й пов’язана з вродженим інстинктом. На його думку, людина, у порівнянні зі звіром, є вбивцею. У загальній психологічній літературі з проблем насильства і агресії виявилося, як показує Фромм, протистояння двох протилежних точок зору. Одну позицію він визначає як інстинктивістську, другу – як біхевіористичну. І пропонує їх поєднати у контексті біосоціального існування людини.
За Фроммом, у психіці людини закладені дві тенденції – любов до життя і любов до смерті. Коли людина втрачає устремління до життя, перемагає інстинкт смерті. Життя людини багатогранне і непередбачуване та неконтрольоване. Загалом його теорія націлена на роздуми про сенс життя та цінність, поведінку людини в життєвій круговерті [9].
Б.Ф. Скінер (1914 р.) – представник біхевіористичної соціології на початку XX ст. Завдячуючи його старанням, був відпрацьований цілий ряд експериментальних методик, які дозволили зіставляти акти поведінки з поняттями, які зазвичай використовуються для опису ментальних станів. Він заперечував свободу волі, моральну відповідальність, автономію особистості, протиставляючи усім цим менталістським «міфам» проекти перебудови суспільства на основі розробки різних технологій контролю і маніпулюванням поведінки індивідів.
Загалом філософія біхевіоризму перегукується з доводами Т. Гоббса про природу ментальних станів. У 1940-1950-х роках деякі філософи зробили спробу використати установки біхевіоризму у філософії свідомості, переносячи до неї акцент з понять, які описують ментальну сферу, на поняття, що описують певні форми і правила поведінки [7, с. 605].
Соціальний біхевіоризм є теоретико-методологічним напрямом у більш широкій натуралізації соціального пізнання, спробою на грунті засобів, методів та понять експериментальної психології побудувати соціологічну теорію.
Концептуальні тези біхевіористичної соціології наступні:
– індивід прагне повторювати дії, які винагороджуються;
– якщо з’являються ті самі стимули, що й раніше, то й поведінка буде такою самою, як і колись;
– чим частіше дія винагороджується, тим менше це цінується (насичення);
– якщо дія не отримує очікуваного стимулу, можливі прояви агресивності, а якщо навпаки – то задоволеності й т. п.
Положення «поведінкової науки» можуть бути попередньо перевірені лабораторними, експериментальними методами, доповнені дослідженнями вищої нервової діяльності людини, неврології та психофізіології. На відміну від традиційної соціальної психології, яка зосереджується на процесах сприйняття, мисленнях та відчуттях, біхевіористична соціологія переакцентовує увагу з когнітивних процесів на об’єктивно спостережувальні, фіксовані поведінкові реакції.
Едвард Уілсон (народ. 1929) – американський ентомолог – стверджу є спільність визначальних принципів функціонування живих спільнот, зокрема домінації або владарювання, правил териіоріальносгі, батьківського піклування тощо. Провідною у концепціях Е. Уілсона є теза про те, що людська поведінка первісно визначається генетично, а еволюція людських спільнот така сама, як і в інших біологічних видів. Тобто поведінкова адаптація має здебільшого спрямованість на виживання, а моделі соціальної поведінки значною мірою є результатом генетично вкорінених прагнень. Соціологічні інтерпретації натомість можу ть тільки пояснити ці прагнення.
Основними дослідницькими полями для соціологічних узагальнень слугували розгляди агресивних дій, сексу й альтруїзму в життєдіяльності живих організмів. На думку Е. Уілсона, агресія – сума реакцій нервової системи тварин чи людини, що виявляється при захопленні або захисті території, в боротьбі за домінування у групі, в деяких формах сексуальних відносин – трактувалися як дія, що слугує адаптації, відіграє важливу роль в еволюційних процесах. Е. Уілсон ствердіє, що соціальні, культурні, взагалі всі зумовлені середовищем фактори переважають у формуванні людської поведінки і лише десять відсотків у поведінці людини є безпосереднім результатом біологічних сил, більшість – це переважно наслідки дії середовища.
Зважаючи на особливості сексуальної поведінки, вказував на те, що кожен із сексуальних партнерів бажає досягти репродуктивного успіху в реалізації власної індивідуальності. Стосунки чоловіка й жінки в основі своїй регулюються сексуальними зносинами.
Розглядаючи проблему альтруїзму, Е. Уілсон визначає альтруїзм як саморуйнівну поведінку, що здійснюється задля користі інших. Позитивна оцінка такої поведінки також успадковується генетично [З, с. 61,62].
П’єр Ван ден Берге, активний прихильник біологічного функціоналізму, значну увагу приділив дослідженню підходу до аналізу людських стосунків. На думку американського вченого, треба подивитися на людину як «на просто біологічний вид серед інших». Тобто існує беззаперечний фактор людської природи, який значно зумовлює певну поведінку та особливі моделі соціальної структури. Він доводить свої тези прикладами дослідження агресивності людей, еволюції її проявів, показуючи, що виявляються очевидні біологічні підвалини таких соціальних феноменів, як війна, стратифікація, політична діяльність тощо, і що ми не зможемо повністю зрозуміти їх. Біологічні блоки, насамперед, пов’язані з віком та сексом, закладені в основи визначальних характеристик суспільства. Без них неможливо розкрити сутності сім’ї, сексуальних стосунків, нерівності, мистецтва, розваг та ігор, релігії й багато інших феноменів людського життя.
Вихідне положення П’єра Ван ден Берге полягає у визначенні наявності «людської природи» як і природи будь-якої тварини, і що ця природа є визначальною передумовою усіх форм її діяльності та організації. Біопрограми «людської природи» у ході еволюційного розвитку переплелися з культурно-середовищними факторами.
Разом з тим опоненти соціобіології виступають з наступними контртезами:
– соціобіологічне тлумачення генетичного контролю недостатнє й не підлягає достовірній перевірці, бо історичну еволюцію соціального не можна реконструювати;
– у соціобіології абсолютизуються природні відмінності людей й водночас неправомірно припускається нейтральність соціального середовища у процесі самореалізації індивіда;
– ієрархічність соціальних структур не зводиться до індивідуальних відмінностей людей;
– соціальна нерівність, рольова диференціація у суспільстві не визначається тільки факторами спадковості;
– особливості «людської природи» не зумовлюють види соціальної організації й реальної поведінки осіб.
Теоретичне вчення П’єра Ван ден Берге є корисним для предметного вивчення поведінки людей у залежності від її взаємодії з навколишнім середовищем.