Державна політика у сфері дозвілля є істотною складовою політики будь-якої держави, відбиває її загальні установи, цілі та функції й спрямована на формулювання та розробку стратегії й тактики державних завдань у сфері вільного часу. Цілі, функції, принципи дозвіллєвої політики визначаються економічними, політичними, соціальними, культурними завданнями розвитку окремої держави.
У зарубіжних країнах не існує окремого закону, який визначав би загальні положення, принципи та напрями діяльності дозвіллєвої сфери. Роль дозвілля та його специфіка, права та обов’язки працівників дозвіллєвої сфери, тенденції формування розкриваються в документах національного значення конкретної країни: “Акт про розвиток освіти з метою національної оборони” (США, 1958); Національна програма “Освіта американців у ХХІ ст.” (США, 1984); “Програма розвитку соціальної роботи серед інвалідів та інших груп населення, які потребують державного захисту” (США, 1992); Директиви про нову культурну політику (Швеція), Акт про муніципальну культурну діяльність” (Фінляндія, 1992), Акт про добровільну освіту дорослих (Фінляндія, 1999).
Завдання та практична діяльність державних органів різних рівнів (загальнонаціонального, регіонального, місцевого) у сфері дозвілля взаємопов’язані і спрямовані на фінансування закладами культури індивідуальної творчості, підтримку окремих дозвіллєвих програм та проектів, забезпечення та захист свободи творчості, розширення доступу до культурних цінностей для різних верств населення (людей похилого віку, інвалідів, сільського населення, нацменшин, багатодітних сімей), сприяння естетичному вихованню особистості. Серед напрямів діяльності державних органів влади у сфері дозвілля можна визначити головні:
1. Збереження та захист природних ресурсів країни (парків, лісів, водоймищ, гір, річок, окремих природних та історичних пам’яток, туристичних маршрутів). Завданням державних органів є розробка загальнонаціональних програм розвитку природної рекреації, реалізація проектів з обслуговування населення засобами заміської рекреації та дозвілля на природі, збереження та захист рекреаційних територій, будівництво й експлуатація рекреаційних та дозвіллєвих об’єктів (пляжів, табірних стоянок, місць для пікніків, туристичних маршрутів). Значна увага надається взаємодії між сучасними процесами і традиційним життям, що розглядається як важливий чинник соціальної стабільності та збереження навколишнього середовища.
Наприклад, у Франції на утриманні державних органів перебувають природні парки, гірські та морські регіони країни (7 національних парків, 38 природних регіональних парків, розташованих на 11 % національної території — це близько 6 млн. гектарів землі, водні ділянки, – 4 % національної території, гірські райони, – 21 % країни (116 тис.кв.км).
2. Захист національних цінностей культури, збереження та розвиток культурної спадщини. Держава вирішує питання збереження історичних пам’яток та культурних об’єктів, що вимагають особливого ставлення. Наприкінці ХХ ст. у багатьох країнах світу змінюється саме розуміння культурної спадщини, увагу громадськості привертають витвори минулого, що довгі роки лишалися поза увагою держави.
Культурною спадщиною визнано народні традиції, звичаї, ремесла, це сприяло відкриттю етнографічних центрів, етно- парків, виставкових залів, краєзнавчих музеїв, центрів народного мистецтва і творчості, музеїв аборигенного населення. Зусилля держави спрямовані й на збереження промислових сільських ландшафтів, що мають історичну, етнографічну або архітектурну цінність, зберігають ознаки конкретної епохи та її культури.
Активна робота із збереження культурно-історичної спадщини позначилась і на формах дозвіллєвої роботи. Популярними серед населення стали карнавали, фольклорні свята, пов’язані з державотворчими подіями (революції, звільнення країни від загарбників, повстання), різноманітні мистецькі та історичні акції, культурницькі та просвітні проекти, що знайомлять з історією своєї країни, її культурою, духовною спадщиною.
Наприклад, 1998 року з ініціативи Національної паркової служби, Національного комітету збереження історичної спадщини, Національного фонду гуманітарних наук, Інституту музейних та бібліотечних служб США розпочато реалізацію програми “Збережіть скарби Америки”. Її мета – виховання поваги до культури та історії свого народу, знайомство з його традиціями та звичаями, захист національних пам’яток культури, яким загрожує хоч якась небезпека. В країні успішно реалізовано й інші проекти: “Ми – народ” (2004), “Пісня століття” (2001), “Кинь виклик Америці” (2000), При здійсненні таких проектів реставруються твори мистецтва, інвентаризуються історичні пам’ятки та художні цінності, розробляються програми збереження давніх споруд.
3. Сприяння розвитку художньої творчості та аматорської діяльності. За ініціативи урядів держав створюються національні фонди для підтримки культури та мистецтва, основними завданнями яких є розвиток усіх видів художньої творчості, майстерності, збереження зразків національного мистецтва. Розвиток художньої творчості передбачає створення творчих шкіл, майстер-класів, надання допомоги у проведенні любительських спектаклів, виставок, музичних фестивалів, концертів. Державою також підтримуються спеціальні дозвіллєві проекти, спрямовані на обслуговування жителів віддалених регіонів. З цією метою організовуються виїзні виставки, гастролі, концерти, діють пересувні дозвіллєві клуби.
За підтримки держави проводяться різноманітні дозвіллєві акції, завдання яких – надати всебічну допомогу некомерційним дозвіллєвим організаціям, що захоплюються будь-яким видом любительської діяльності: хореографією, дизайном, народним мистецтвом, літературою, театром, візуальним мистецтвом. Можна назвати такі проекти, як “Молоді глядачі для мистецтва в навчальних проектах”, “Творчі громади”, “Вплив мистецтва на якість життя американців похилого віку”, “Ініціатива в галузі інфраструктури народного та традиційного мистецтва” (США).
4. Розвиток інфраструктури дозвіллєвої сфери, в межах якої відбувається організація дозвіллєвого обслуговування населення, удосконалюється дозвіллєва кваліфікація, засвоюються навички самоорганізації дозвілля. Наприклад, у Великобританії на державному забезпеченні перебуває більше 12 тисяч бібліотек, 500 картинних галерей і музеїв, майже 2 тисячі центрів дозвілля та спортивних залів. У Франції за підтримки держави діють музичні центри (Центр музики барокко у Версалі, Національний центр народної пісні та естради, Національний джазовий оркестр, Центр інформації про рок), велика кількість кінотеатрів, 42 національні драматичні центри, 34 національних музеї та 900 — під патронатом міністерства культури, 61 національна сцена.
Необхідно підкреслити, що провідну роль у дозвіллєвій системі зарубіжних країн відіграють освітні заклади, які сприяють реалізації соціально-педагогічних завдань в суспільстві. Тому школа чи коледж розглядаються як найперший культурно-дозвіллєвий заклад міста чи району. В систему шкільної освіти активно впроваджується створення художніх майстерень, театральних студій, творчих лабораторій, рекреаційних центрів.
Загалом, інфраструктуру дозвіллєвої сфери можна умовно поділити на кілька груп, що складаються із закладів культури різного спрямування: культурно-просвітні заклади (музеї, бібліотеки, клуби, культурно-мистецькі гуртки); спортивно- рекреаційні заклади (спортивні клуби, ковзанки, аквапарки, рекреаційні центри, туристичні комплекси, картинні галереї); видовищні заклади (кінотеатри, концертні зали, виставкові центри); розважальні заклади (гральні клуби, цирки, іподроми, та ін.) [додаток 4.1].
5. Законодавча підтримка дозвіллєвої сфери полягає у вирішенні державою питань оподаткування та пільг для дозвіллєвих організацій, в удосконаленні системи виділення асигнувань та грантів, розробці механізмів фінансової підтримки некомерційного сектора дозвілля, стимулюванні надходжень від приватних інвесторів. У межах цього напряму здійснюється розробка правових засад для державного, добровільного, комерційного секторів дозвілля, діяльності ініціативних дозвіллєвих організацій, ресурсного забезпечення дозвіллєвої сфери, експлуатації рекреаційних зон.
6. Підтримка наукових досліджень дозвіллєвої проблематики. Метою цього напряму є удосконалення системи освітніх послуг у сфері дозвілля, розробка та апробація інноваційних дозвіллєвих технологій, гармонізація процесів проектування дозвіллєвої діяльності, ресурсів та завдань дозвіллєвих агенцій, проведення досліджень, спрямованих на вивчення актуальних проблем, аналіз поточної ситуації, пошук дозвіллєвих моделей, адекватних державній культурній політиці, оцінюється ефективність організації вільного часу населення. Відповідно до цих завдань публікуються та розповсюджуються доповіді, аналітичні огляди, статистичні матеріали, оновлюються бази даних, що відбивають географію дозвіллєвої діяльності, здійснюється науково-методичне забезпечення дозвіллєвої сфери.
Загалом, сфера зарубіжних країн складається з основних організаційних підрозділів, які можна умовно поділити на дозвіллєві установи державного сектора, комерційні дозвіллєві заклади та добровільні дозвіллєві об’єднання. Дозвіллєве обслуговування населення на загальнодержавному рівні здійснюється урядовими органами федерального, провінційного та місцевого рівнів.
Агентства федерального рівня підтримують дозвіллєву сферу шляхом:
– реалізації культурних програм національного значення, спрямованих на розвиток інфраструктури дозвілля різних соціальних груп населення, поширення педагогічно доцільних форм дозвіллєвої сфери на діяльність різних закладів культури (навчальних, парків, музеїв, театрів, бібліотек), використання для організації дозвілля розважально-ігрових та спортивних установ, оздоровчих центрів, готельних комплексів, стадіонів;
– розвитку демократичних процесів у дозвіллєвій сфері, спрямованих на активне залучення населення до культурно-дозвіллєвої практики. Зменшення соціальних та культурних розбіжностей між різними соціальними групами населення здійснюється шляхом перегляду вартості дозвіллєвих послуг, безкоштовного відвідування окремих національних закладів культури, зниження вартості театральних квитків, впровадження спеціальних пільгових абонементів;
– плідної співпраці з місцевими комерційними структурами та добровільними організаціями для підтримки й розвитку творчої ініціативи та соціальної активності населення;
– надання фінансової підтримки творчим колективам, театральним групам, мистецьким організаціям, програмам у сфері традиційних мистецтв;
– надання адресної допомоги соціально незахищеним верствам населення (через систему “чеків-канікул”, “персональних квитків”, що враховують різноманітні матеріальні можливості людини при відвідуванні нею культурно-дозвіллєвих об’єктів, реалізації спеціальних освітніх програм для маргінальної молоді, створення літніх дозвіллєвих таборів для “складних” підлітків).
На відміну від федеральних органів влади, органічніше вплетені у дозвіллєву інфраструктуру регіонів країни державні структури штатів (земель, округів). Саме від них залежить ефективність функціонування дозвіллєвої сфери конкретного регіону країни. Дотримуючись державної політики, відповідні органи влади (департаменти, агентства), що створюються у штатах, самостійно визначають напрями розвитку дозвіллєвої сфери в конкретному регіоні країни (наприклад, департамент культури, дозвілля та соціальної роботи в Нідерландах, департамент рекреації або департамент паркової адміністрації в Канаді, відділ культури та рекреації в Далласі, США). За допомогою економічного, адміністративного, фінансового, кадрового впливу, штатні органи влади стимулюють або, навпаки, стримують розвиток окремих видів дозвіллєвої діяльності, створюють умови для активної участі населення в соціально-культурній сфері та підвищення конкурентоспроможності закладів дозвілля. За їх ініціативи та підтримки проводяться різноманітні творчі ярмарки, святкування історичних подій, рекреаційні акції та проекти.
Найсуттєвішу роль в організації дозвілля населення відіграють місцеві органи влади, що володіють найповнішою інформацією про соціокультурні проблеми, дозвіллєві потреби населення, вивчаючи його інтереси та запити. Вони створюють умови для участі громадськості у місцевих дозвіллєвих та рекреаційних програмах. Місцеві органи влади є компетентними та відповідальними, здатними представляти державу на місцевому рівні, організовувати культурно-дозвіллєву роботу серед населення, впроваджувати інноваційні дозвіллєві технології та підтримувати експерименти в пошуках нових дозвіллєвих форм роботи, консультувати творчі колективи, театральні трупи, любительські об’єднання з найскладніших питань соціокультурної сфери, захищати інтереси представників творчих професій, враховувати інтереси економічного та культурного розвитку своєї місцевості. Місцеві органи влади володіють мережею міських парків, басейнів, дитячих та спортивних майданчиків, туристичних об’єктів, репетиційних та концертних залів, центрів мистецтв і надають послуги через розгалужену мережу парків, центрів дозвілля, культурно-мистецьких закладів, концертних залів, рекреаційних комплексів, творчих асоціацій, клубів. У багатьох великих містах зарубіжних країн діють департаменти або відділи дозвілля та рекреації, паркової роботи, культурно-дозвіллєвих закладів. Пріоритетними видами дозвіллєвої діяльності на місцях визначено спортивне дозвілля, туризм, виконавче мистецтво, хобі, соціальна рекреація, добровільна громадська діяльність.
Дозвіллєва діяльність відбувається у таких формах як турніри, вечори відпочинку, мистецькі вистави, спортивні змагання, а також різноманітні курси, гуртки, творчі школи, майстер-класи, семінари.
Разом з тим відзначається, що досить часто міські органи обмежуються лише традиційною адміністративною практикою, плануванням дозвіллєвих заходів, доручаючи фіктивні завдання дозвіллєвим інститутам, а дозвіллєві ініціативи серед міського населення не знаходять підтримки у працівників владних структур.
Узагальнивши зарубіжний досвід, можна виокремити загальні принципи дозвіллєвої політики на місцях, яких дотримується більшість зарубіжних країн. До них належать: захист свободи самовираження і створення умов для реалізації цієї свободи; надання однакових можливостей для кожного брати участь у дозвіллєвій діяльності; розвиток культурного плюралізму, художньої творчості; розвиток культурної та соціальної активності на місцях; збереження та популяризація культурної спадщини; розвиток освіти в сфері культури та мистецтва; удосконалення міжнародної культурної співпраці.
Основними загальними тенденціями в розвитку дозвіллєвої сфери відповідно до культурної політики на місцях, можна визначити:
♦ децентралізацію дозвіллєвої сфери;
♦ демократизацію дозвіллєвої сфери;
♦ збереження культурної самобутності та національної ідентичності.
Політика децентралізації дозвіллєвої сфери. Одним із завдань дозвілля відповідно до державної політики проголошується децентралізація – як зміна системи управління, розмежування компетенції центру та регіонів: “Щоб зробити реальною культурну демократію та забезпечити актуальність культурних програм, необхідно обговорювати цілі, завдання та засоби культурної політики на міському рівні” [1, С. 172]. Централізована держава нездатна швидко реагувати на нові культурні потреби та дозвіллєві практики і, відповідно, змінювати свою культурну політику. Тому централізовані системи прийнятні лише тоді, коли більшість населення отримує від них користь [3].
Метою децентралізації управління дозвіллєвої сферою є врахування можливостей та запитів різних регіонів країни; забезпечення диференційованого підходу до організації, планування, фінансування дозвіллєвих заходів; розвиток місцевих ініціатив шляхом розробки дозвіллєвих проектів; удосконалення діяльності дозвіллєвих закладів з урахуванням регіональної специфіки.
Регіоналізація культурно-дозвіллєвого життя дозволила сформувати дозвіллєву політику, специфіка якої виявляється в:
– орієнтації на регіони, посиленні ролі регіонів в культурній політиці держави, урізноманітненні дозвіллєвого життя провінцій, відмові від неефективних дозвіллєвих інституційних структур;
– підтримці міськими органами влади дозвіллєвих та культурних інціатив місцевого населення.
Послабленням державної підтримки дозвіллєвої сфери та розвитком ініціативи на місцях відрізняються США, Іспанія, Франція, Австрія. Свідченням децентралізації є діяльність американських агентств з культури штатів (State arts agencies) та локальних агентств з культури (Local arts agencies), що діють в кожному штаті країни. Вони почали утворюватись в середині 60-х років ХХ ст. для розподілу федеральних та штатних субсидій. Однак з часом їх функції значно розширилися і сформувався комплекс основних завдань: підтримка культурно-мистецьких, дозвіллєвих, рекреаційних проектів, спрямованих на обслуговування міського населення; стимулювання інтересів громадськості до сфери культури, збирання інформації про державні та приватні заклади культури; створення умов для творчого самовираження і розвитку любительства; розвиток міської дозвіллєвої інфраструктури; підтримка некомерційних дозвіллєвих програм; сприяння розвитку естетичного виховання в школах.
Ці завдання вирішуються шляхом надання грантів для постановки спектаклів, проведення виставок та гастролей, організації технічної допомоги дозвіллєвим закладам, фінансової підтримки творчих колективів, проведення фольклорних та мистецьких акцій, здійснення інформаційно-рекламної діяльності. Крім агентств на місцях, діють різні гуманітарні ради штатів, туристичні товариства, рекреаційні агенції, адвокатські групи, що відстоюють інтереси закладів культури. Аналіз процесу децентралізації в дозвіллєвій сфері буде неповним, якщо не згадати про його недоліки. Так, у сільській місцевості Греції участь громадян в управлінні дозвіллєвою сферою має суто декларативний характер і обмежується “вибиванням” державних субсидій, грантів та створенням шляхів “політичного впливу”. Під гаслом “культури участі”, яку пропагує децентралізація, можуть бути додаткові форми контролю, а фіктивне передання повноважень офіційних органів добровільним об’єднанням та неформальним структурам призводить до нових форм тиску на місцеві органи. Тому досвід децентралізації дозвіллєвої сфери зарубіжних країн не можна вважати бездоганним.
1. Політика демократизаціїкультурно-дозвіллєвоїсфери. Незважаючи на особливості демократизації дозвіллєвої сфери в різних регіонах і країнах, вона має й загальні риси, до яких належать: рівність членів суспільства в праві людини на дозвіллєві послуги незалежно від її соціального стану, статі, національної, расової, релігійної приналежності; диверсифікація дозвіллєвого обслуговування, що ґрунтується на враховуванні індивідуальних здібностей, схильностей, потреб та інтересів людини.
Демократизація дозвіллєвих процесів спрямована на:
♦ виокремлення як пріоритетних у дозвіллєвій сфері інтересів соціально незахищених верств населення. Державна політика зарубіжних країн відкидає “подвійний стандарт”, згідно з яким “місцевий клуб — це заклад дозвілля для бідних”, а “театр опери — це заклад культури для багатих”. Наголошується на тому, що не може бути культурно-дозвіллєвої системи для забезпечених верств населення, соціально-культурної – для середніх та соціальної – для бідних. Однак це не означає, що елітарні культурні заклади посилюють диспропорції — навпаки, високі художні стандарти мають бути критеріями національної самосвідомості, чинником стимулювання культурно-дозвіллєвої діяльності на місцях;
♦ орієнтацію на демократичні форми культурної та дозвіллєвої діяльності, залучення всіх верств населення, “географічне” розширення культурної діяльності (створення нових об’єктів, пересувних клубів, проведення гастролей, фестивалів, виставок).
2. Збереження культурної самобутності та національної ідентичності. Ця тенденція пояснюється глобалізаційними інтеграційними процесами, що змушують народи зберігати національну та культурну ідентичність, здійснюючи заходи на підтримку національних культур, створюючи умови для вільного культурного самовираження та творчої діяльності. Глобалізаційні соціокультурні зміни неоднозначні й суперечливі, конфліктні, вони мають об’єктивний, незворотний характер. Їх позитивні результати – збільшення високоякісних дозвіллєвих товарів та послуг, всебічний розвиток інформаційної мережі, туристичної сфери, міграційних та супутникових процесів, зростання духовних потреб населення та можливостей їх задоволення.
Однак негативні результати глобалізації досить часто переважають, окремі технологічні відкриття становлять небезпеку для людської цивілізації, нівелювання культурних форм породжує культурне спустошення, погіршуючи якість життя, а знецінення культурних здобутків призводить до посилення споживацького ставлення, ігнорування традицій, гомогенізації культур.
“Культурні війни” ХХІ ст. зумовлені національно-етнічними вимогами маленьких народностей та нетерпимістю до них великих націй, релігійними протистояннями, поглибленням соціальної нерівності, зростанням злочинності, расизму, насилля, руйнацією сімейних традицій. Соціально-культурна та етнічна нерівність посилюється й через відповідну дозвіллєву політику, що реалізується засобами масової інформації, розважальними та видовищними закладами, гральними установами. Однак, як доводить досвід багатьох зарубіжних країн, сліпе копіювання чужих (хай і нових) зразків досить часто призводить лише до негативних наслідків. Питання впливу глобалізації на культурні та дозвіллєві процеси ще вимагають ґрунтовного осмислення.
Культурно-дозвіллєве життя на місцях сприяє розвитку ініціативи, творчості та відповідальності, що найяскравіше виявляється у створенні та діяльності добровільних дозвіллєвих об’єднань, про які йтиметься у наступному розділі.
Висновки
Дозвіллєва сфера зарубіжжя забезпечує дозвіллєве обслуговування населення і складається з природних, матеріальних, технічних, фінансових, організаційних, управлінських, освітніх компонентів. Основними структурно-функціональними складовими дозвіллєвої сфери є державний, добровільний та комерційний сектори. Кожен з них має свою специфіку, характер діяльності, мережу дозвіллєвих організацій.
Кожна країна розробляє свою концепцію дозвіллєвої політики з урахуванням власного історичного досвіду, сучасної соціальної, економічної, політичної ситуації, функціонування культурної інфраструктури, розвитку податкового законодавства, інформаційного простору та соціальної системи. Однак можна виділити ряд загальних ознак, що характеризують різні моделі державної політики у сфері дозвілля. До них належать: надання можливостей для участі людини в культурно-дозвіллєвому житті суспільства, культурний розвиток, збереження та популяризація культурної самобутності, розвиток міжнародних культурних зв’язків.
Дозвіллєві агентства державних органів влади будь-якого рівня спрямовують свою діяльність на обслуговування населення у сфері дозвілля, використовуючи при цьому різноманітні форми та засоби роботи. Вони мають потужний матеріально-технічний, природний та кадровий потенціал, володіють рекреаційними і туристичними об’єктами, дозвіллєвими центрами, розробляють та здійснюють відповідні проекти й програми. Провідна роль в управлінні дозвіллєвою сферою належить місцевим органам, що забезпечують умови ефективного функціонування всього державного сектора дозвіллєвої сфери.
Регіональний дозвіллєвий розвиток сприяє формуванню та активній позиції місцевої культурної еліти, відродженню самобутніх форм народної культури, втіленню загальнолюдських та наднаціональних цінностей в культурі регіону, активізації процесів гуманізації в культурно-освітній сфері шляхом неперервної та багаторівневої освіти.
Політика децентралізації сприяє встановленню рівноваги між великими містами та провінцією. Універсальної децентралізованої системи управління дозвіллєвою сферою як такої не існує. Та якої б культурної політики не дотримувалася конкретна держава, вона повинна: забезпечити свободу творчості, без цього неможливий розвиток культури взагалі; створити умови для участі в культурному та дозвіллєвому житті кожної соціально-демографічної групи населення; забезпечити узгодженість дій всіх суб’єктів культурної діяльності; налагодити механізми вияву суспільних потреб у сфері дозвілля.
Література
- Girard A. Cultural Development: Experiences and Policies. P., UNESCO, 1983.
- Востряков Л.Е., Чирикова А.Е. Культурная политика и культурные практики в оценках российских и европейских администраторов и менеджеров культуры (по результатм исследований 1996-1997 годов) // Материальная база сферы культуры. – 1999. — Вып. 3.
- Кангас А., Онсер-Францен Ж. Существует ли потребность в новой стратегии культурной политики в государствах Северного региона? // Материальна база сфери культуры. — 1999. — Вып. 2.
- Культурная политика в современном мире: шведская модель // Культура в современном мире: опыт, проблемы, решения. — Информ.сб. — М., 1991. — Вып. 4.
- Кирсанов В.В. Государственная политика и сфера досуга. Сущность. Структура. Неиспользованные возможности // Российская культура глазами молодых ученых: Сб. трудов. — СПб.: МП РИЦ «Культ-информ-пресс», 1993.
- Организация досуга за рубежом // Культурно-досуговая деятельность: учебник. — Москва: МГУК, 1998.
- Проблема демократизации культуры во Франции // Панорама культурной жизни зарубежных стран. — Информ.сб. — Вып. 7-8. — М.: Изд. РГБ, 2003.
- Соколова И.Ю. Бюджеты местных органов власти США: функциональная направленность и источники формирования // США, Канада: экономика, политика, культура. — 2000. – № 6.
- Франция: баталии вокруг культуры // Культура в современном мире: опыт, проблемы, решения: Информ.сб. — М., 1993.— Вып. 9.
- Франция: культурная политика в регионах // Культура в современном мире. — 1997. — Вып. 3.
- Франция: новые шаги по демократизации культуры // Панорама культурной жизни зарубежных стран. — 1999. — Вып. 10.
- Щукина Т.А. Политика Канады в области культуры // США, Канада: экономика, политика, культура. — 2000. – № 9.
- Экономические основы культурной деятельности. Индивидуальные предпочтения и общественный интерес. В 3-х томах. Экономическая политика в сфере культуры: новый век, новый взгляд (отв.редакторы А.Я.Рубинштейн, Б.Ю.Сорочкин). — СПб.: Алетейа, 2002.