Відповідно до ст. 21 Закону України «Про мови в Україні», а також ст. З ГПК України провадження у справах з участю сторін, які перебувають на території України, здійснюється українською мовою. Щодо цього питання є і відповідне рішення Конституційного Суду України про використання української мови в державних органах. Тому вимога щодо подання позовної заяви українською мовою є виправданою й обов’язковою. Це звичайна практика у більшості держав світу. У Російській Федерації позовна заява, викладена не російською мовою, повертається позивачу з посиланням на п. 1 ч. 1 ст. 108 АПК (недотримання форми позовної заяви).
Якщо ж у справі бере участь сторона з числа країн СНД, то провадження у господарській справі здійснюється російською мовою, що зафіксовано у відповідних міжнародних угодах.
Господарські справи вирішуються в порядку позовного провадження. Таким чином, позовне провадження — основний вид судочинства, який встановлює найбільш широкі правила судового розгляду. Пред’явлення позову, як і звернення в суд із заявою у непозовних провадженнях, є складовим елементом більш широкого конституційного права – права на звернення в суд за судовим захистом. Позовне провадження є універсальним за своєю юридичною природою. Водночас поняття позову є одним із найбільш спірних у правовій літературі. Це викликано наявністю кількох концепцій поняття позову.
- Поняття позову в матеріально-правовому та процесуально-правовому сенсі. Позов у процесуальному сенсі – звернення в суд першої інстанції з вимогою про захист своїх прав і інтересів. Тобто як засобу відкриття цивільного процесу.
- Позов у матеріальному сенсі – право на задоволення своїх позовних вимог. У цьому аспекті поняття позову вживається у розумінні здатності володільця матеріального суб’єктивного права до примусового здійснення його через суд. З цим нерозривно пов’язано і пропуск позовної давності, що тягне за собою втрату права на позов у матеріально-правовому сенсі.
Деякі спеціалісти (А.Ф. Клейнман, А.А. Добровольський та ін.) розглядали позов як єдине поняття, що складається з двох сторін: матеріально-правової та процесуально-правової. Процесуально-правова сторона позову — це вимога позивача до суду про захист його права. Матеріально-правова сторона позову – це вимога про захист матеріального права або інтересу.
К.С. Юдельсон, В.М. Семенов, К.І. Комісаров розглядали позов як категорію цивільного процесуального права. Домінуючим поглядом серед процесуалістів нині вважається позиція, що позов є поняттям та інститутом цивільного процесуального права, а тому він не може бути таким подвійним матеріально-процесуальним інститутом. «Умови пред’явлення позову і сама можливість порушення справи в суді в порядку позовного провадження обумовлені обставинами тільки процесуально-правового порядку, у зв’язку з чим позов більш точно може бути охарактеризований як категорія виключно цивільного процесуального права».
Але існує і протилежна думка. «Позов у судочинстві – це вимога заінтересованої особи до суду про здійснення правосуддя у цивільних справах на захист прав та інтересів, порушених чи оспорюваних іншою особою. Вимога позивача до відповідача матеріально-правова складова позову, хоч і має допроцесуальний характер, виникає ще до відкриття провадження у справі, але тільки з відкриттям справи у суді набуває цивільно-процесуального характеру. Процесуально-правова складова позову – це вміщена у ньому вимога до суду про захист права зі спірних правовідносин». Невеликий екскурс у різні погляди на позов потрібен для того, щоб усвідомити, що поняття позову залишається предметом дискусій і для потреб практичної діяльності вирішального значення немає.
Більш важливим і актуальним є з’ясування таких елементів позову, як предмет позову, підстава позову (й у деяких випадках можна говорити про зміст позову). Елементи позову є головним критерієм при визначенні тотожності позовів. Якщо не співпадають сторони, предмет або підстава позову (наприклад, з’являються нові юридичні факти у підставі позову), то неможливо говорити про тотожність позовів, і позивач може знову звернутися до суду з вимогами. «Предмет і підстава позову визначають межі предмета доказування, границі судового розгляду».
Предмет позову – вимоги позивача до відповідача, наприклад, про визнання права на майно, відшкодування шкоди тощо.
Предметом позову є та його частина, яка характеризує матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, щодо якої він просить ухвалити судове рішення. Предмет позову визначають також як обраний спосіб захисту права чи інтересу.
Слід розрізняти предмет позову і об’єкт позову, щодо якого заявляється позов. Щодо об’єкта спору можуть бути заявлені різні позови. Наприклад, стосовно житлового будинку або квартири можуть бути заявлені позови: про визнання права власності на будинок, про вселення до будинку (квартири), про усунення перешкод у користуванні будинком, про виключення будинку (квартири) з опису, про перехід прав покупця будинку на співвласника тощо.
Право визначення предмета позову належить позивачу, який сам обирає спосіб захисту свого права.
На практиці суддям буває важко визначити предмет позову, оскільки нерідко він викладається позивачами не досить чітко та прозоро. Звична картина: суддя кілька разів перепитує позивача: «Що ви хочете від суду? » Це наслідок недостатньо кваліфікованої підготовки позовної заяви. Але суд не вправі коректувати позицію позивача. Між тим правильне визначення предмета позову визначає і майбутнє виконання судового акта, оскільки обмежено сформульовані вимоги позивача у подальшому не дозволять його примусово виконати.
Наприклад, позивач пред’явив позов тільки з вимогою про визнання правочину недійсним, не заявляючи вимог, пов’язаних із правовими наслідками задоволення позову судом. Суд винесе рішення про визнання правочину недійсним, але для того щоб настали наслідки недійсності правочину, у рішенні суду відповідно до вимог позивача повинні бути визначені й подальші дії – повернення майна, грошових коштів, вчинення інших певних дій сторонами правочину, до яких відповідач може бути примушений судом. Без цього позов буде неповноцінним. Тільки тоді позивач зможе вимагати виконання судового рішення у виконавчому провадженні. Якщо ж рішення суду буде винесено тільки стосовно заявленої вимоги, наприклад, про визнання правочину недійсним, то примусове виконання такого рішення буде неможливим.
Під підставою позову розуміють обставини, з яких випливає право вимоги позивача і якими позивач їх обґрунтовує. Отже, підставу позову складають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги: юридичні факти матеріально-правового характеру, що визначаються нормами матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, їх виникнення, зміну, припинення. Можна сказати й простіше: підстави позову – це факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.
Тобто позивач повинен не просто навести обставини, а вказати на юридичні факти, тобто такі факти, з якими закон пов’язує виникнення, зміну або припинення правовідносин. Як правило, певне суб’єктивне право ґрунтується не на одному юридичному факті, а на їх сукупності, тобто у підставі позову повинен міститися певний фактичний склад. Тому говорять про фактичні підстави та юридичні (правові) підстави позову. Отже, в цьому контексті фактична підстава позову – це сукупність юридичних фактів, а юридична (правова) – вказівка на конкретну норму права, на якій ґрунтується вимога позивача. Саме так підходять до цієї проблеми практичні працівники – адвокати, юрисконсульти.
Серед процесуалістів висловлена і підтримана думка, що позов має не тільки фактичну, а й правову основу. Ця позиція узгоджується з підходами до цієї справи адвокатів. Обґрунтовується це тим, що юридичні факти, які складають підставу позову, визначаються нормами цивільного й інших галузей права. Процесуалісти виділяють активну підставу – тобто обставини, які підтверджують, що спірне право належить позивачу, а на відповідача покладено певні обов’язки, а також пасивну підставу – факти, які свідчать, що відповідач виконав дії, спрямовані на заперечення права позивача або утвердження за собою права, яке йому не належить.
Адвокат, який готує позовну заяву, має подбати як про виклад юридичних фактів, так і вказати ті норми закону, на яких ґрунтуються вимоги. І якщо позивач не наводить або не в змозі навести правові підстави позову, то він ускладнює роботу суду, а також захист своїх прав, оскільки стає незрозумілим, чого хоче добитися позивач.
На практиці в такій ситуації суд витрачає додаткові зусилля і час, вимагає письмово уточнити свої вимоги, щоби продертися через неясну і недостатньо зрозумілу позицію позивача.
Деякі процесуалісти (зокрема, М.А. Гурвич, А.Ф. Клейнман) виділяють і третій елемент позову — зміст позову, тобто вид (спосіб) судового захисту, якого просить позивач, – визнання, присудження, припинення або зміну правовідносин. Слід зауважити, що предмет позову включає в себе вимогу позивача про присудження, визнання права тощо.
«Змістом позову є звернена до суду вимога позивача про здійснення судом певних дій із зазначенням способу судового захисту».
Саме за змістом провадиться класифікація позовів.
За способом процесуального захисту позови поділяються на: позови про присудження (виконавчі); визнання (установчі), перетворювальні (про конститутивне рішення).
Позови про присудження спрямовані на поновлення порушеного права й усунення наслідків правопорушення (про стягнення аліментів, відшкодування збитків).
Позови про визнання спрямовуються на усунення спору між сторонами шляхом внесення ясності в існуючі між ними правовідносини. Суд своїм рішенням визнає право власності, авторство, законність і дійсність укладеного договору.
Щодо спорів перетворювальних, спрямованих на зміну або припинення правовідносин (виділ частки зі спільного майна, припинення договору найму житлового приміщення тощо), то в літературі немає єдиної точки зору. Позови, які називають перетворювальними, можуть бути віднесені до позовів про визнання або присудження. Питання це теоретичне і для практики не має значення.
Форма і зміст позовної заяви визначені законом і у зв’язку з цим набувають юридичного значення. При складанні заяви цих вимог закону слід дотримуватись. Чіткий виклад підстав позову дозволяє суду визначити суть спору і вирішити питання про те, в якому напрямі необхідно здійснити підготовку справи. Особливе значення має прохальний пункт справи, який може бути сприйнятий судом у резолютивній частині рішення. Формулюючи цю частину позовної заяви, слід зважати на матеріально-правові наслідки, які позивач бажає одержати внаслідок розгляду справи.
У позовній заяві мають міститись визначені законом реквізити. При зазначенні найменування суду вказується його повна назва. Для юридичної особи вказують повну назву: Товариство з обмеженою відповідальністю «Тиса». Для фізичних осіб вказують прізвище, ім’я, по батькові повністю. Обов’язково слід вказувати місцезнаходження юридичних осіб або місце проживання для фізичних осіб, ідентифікаційні коди для фізичних осіб, ідентифікаційні коди суб’єкта господарської діяльності або індивідуальні ідентифікаційні номери за їх наявності (для фізичних осіб – платників податків). У п. 11 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2007 р. № 01-8/123 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році» зазначено, що у разі якщо фактичне місцезнаходження юридичної особи не відповідає місцезнаходженню, визначеному законом (ст. 93 ЦК України), то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.
При визначенні способу захисту, який вживають у назві позовної заяви, керуються ст. 16 ЦК України: наприклад, «Позовна заява про визнання права власності на житловий будинок» або наводять ст. 20 ГК України: «Позовна заява про припинення дій, що порушують право».
За основу написання позовної заяви можна взяти один із зразків, що містяться в різних довідниках або методичних рекомендаціях. До нього вносяться найбільш удалі ключові фрази, які зустрічаються у рішеннях господарських судів і Верховного суду України. Звичність і відшліфованість таких фраз є позитивною стороною позовної заяви, бо створює у судді, який її читає, певний асоціативний ряд до раніше розглянутих справ або відсилає до вже апробованої судової практики, закріпленої у роз’ясненнях Вищого господарського суду України або Верховного суду України.
Таким чином суддя мимоволі стає на шлях стереотипного вирішення спору, і переконати його у протилежному для відповідача стає непросто. Тому важливо за допомогою заяви спрямувати суддю до типової ситуаційної оцінки справи, добре йому знайомої за раніше вирішеними спорами.
Позовна заява за обсягом не має бути більшою за дві сторінки. В ідеалі заява повинна займати не більше ніж півтори сторінки, щоби текст закінчувався вище середини другої сторінки. У більшості справ такий обсяг є достатнім для викладу своїх вимог і правової позиції. Іноді адвокат, бажаючи посилити аргументацію, ускладнює позовну заяву, «накручуючи» велику кількість фактів і посилань на документи. Але така тактика є малоефективною. Хто надто багато доказує, той мало що докаже.