Проблема змісту предмета доказування. До змісту предмета доказування входить встановлення обставин матеріально-правового характеру, тобто юридичних фактів підстави позову і заперечень на нього, а також тих обставин, які перераховані в нормі матеріального права. Юридична заінтересованість позивача в судовому процесі зобов’язує його довести як наявність спірних матеріальних правовідносин, так і ту обставину, що саме на даного відповідача має бути покладено відповідальність за порушення матеріального права. «До предмета доказування стосуються всі факти, які мають юридичне значення, навіть якщо позивач і відповідач на них не посилаються. У зв’язку з цим правильним буде стверджувати, що предмет доказування визначається на підставі норми матеріального права, яка підлягає застосуванню судом».
Кожна зі сторін має право на одержання законного та обґрунтованого рішення. Позивач, третя особа з самостійними вимогами доводять обставини, якими вони обґрунтовують свої вимоги, а відповідач — обставини, якими він обґрунтовує заперечення проти вимог.
Дискусія «про чисту змагальність» продовжується. Згідно зі ст. 38 ГПК господарський суд зобов’язаний витребувати від підприємств та організацій, незалежно від їх участі у справі, документи і матеріали, необхідні для вирішення спору. Господарський суд має право знайомитися з доказами безпосередньо на місці їх знаходження.
Слід мати на увазі, що не всі докази можна одержати шляхом запиту, в тому числі запиту адвоката. Поширеною є практика, коли навіть державні органи відмовляють у видачі доказів, наприклад, копій статутних документів, рішень тощо, мотивуючи це тим, що такі документи надаються тільки на підставі вимоги суду або прокурора. Нерідко право адвоката на запит документів, передбачене Законом «Про адвокатуру», ігнорується. В таких умовах «чиста змагальність», як її розуміють окремі судді, неможлива.
Суд не може стояти осторонь і бути тільки спостерігачем ані при визначенні того, що потрібно з’ясувати у судовому засіданні для постановления обґрунтованого рішення, ані щодо витребування доказів шляхом їх забезпечення.
Головним завданням суду при розгляді й вирішенні цивільної справи є з’ясування дійсних взаємовідносин сторін і захист порушеного або оспорюваного права. Таке з’ясування можливе тільки шляхом дослідження і оцінки доказів по справі, які надаються сторонами й іншими особами, що беруть участь у справі. Отже, сторони й інші особи подають докази, а суд забезпечує їх дослідження за участю сторін. Таку діяльність називають доказуванням.
«Доказуванням є діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі, по збиранню, дослідженню й оцінці доказів, спрямована на з’ясування дійсних прав і обов’язків учасників спірного матеріального правовідношення».
Доказуванню підлягають тільки ті обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі й щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. По суті, у цій формулі викладено межі судового розгляду, це те лезо, за допомогою якого суд відсікає все зайве і непотрібне для справи.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Цю норму не слід плутати з існуючими презумпціями, встановленими нормами матеріального права. Так, особа, яка заподіяла шкоду, звільняється від відшкодування, якщо доведе, що шкоду вчинено не з її вині. Щодо обов’язку доказування, то в такому випадку вина відповідача у спричиненні шкоди презюмується, а обов’язок її спростування покладається на відповідача. В цих випадках за допомогою презумпції визначається питання про те, на кому лежить тягар доказування відсутності вини. Частина перша статті 122 СК встановлює презумпцію шлюбного походження дитини, яка складається з двох частин: презумпції материнства дружини та презумпції батьківства чоловіка. Протилежне має бути доведене. Аналогічна ситуація може виникнути й у господарських спорах.
У будь-якій справі можуть мати місце обставини, які в силу закону не потрібно доказувати. Достатньо лише на них вказати в суді. До них відносяться загальновідомі факти, преюдиційні факти, а також обставини, визнані сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі.
Відповідно до ч. З ст. 205 ЦК тільки у випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням. У всякому разі підстав для висновку, що відсутність заперечень з боку відповідача є визнанням позову, немає.
| / |
Позиція процесуалістів зводиться до того, що визнання учасників, які беруть участь у справі, не є для суду обов’язковим і підлягає перевірці, як і будь-який інший засіб доказування. У цілому з такою позицією можна погодитись. Вона відповідає і вимогам ст. 43 ГПК, яка передбачає, що визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення для господарського суду, не є обов’язковим.
Визнання за обсягом буває повним (визнаються всі факти) або частковим (визнається частина фактів); за змістом – простим (беззастереяшим) і кваліфікованим (із застереженням). У поясненнях сторін про обставини справи можуть бути повідомлення, наявність чи відсутність фактів, які входять до предмета доказування другої сторони. В юридичній літературі визнання фактів поділяють на судове та позасудове. «Такий поділ є неправильним, оскільки позасудове визнання здійснюється поза процесуальними нормами його одержання, а тому не є доказом». Підтвердження фактів, що входять у обов’язок доказування другої сторони, за межами процесу не є визнанням, а тому поділ визнання на судове і позасудове не має підстав.
«Оскільки позов складається з предмета, підстав і змісту, а визнання можливе повне чи часткове, то кожний з елементів позову може бути об’єктом визнання».
Судове визнання, за ст. 43, не звільняє іншу сторону від обов’язку доводити визнані факти, з урахуванням положення, що визнання сторони не є для суду обов’язковим. Позасудове визнання є процесуальним доказовим фактом: Сторона, на користь якої таке визнання зроблено, має довести факт визнання. Визнання як засіб доказування слід відрізняти від визнання позову, тобто дії, суб’єктом якої може бути тільки відповідач або його представник.
На визнані факти, за загальним правилом, не поширюється правило про допустимість засобів доказування, за винятком випадків, коли певний факт має підтверджуватися нотаріально посвідченим документом (наприклад, факт купівлі-продажу нерухомості).
Якщо сторона відмовляється від визнання обставин, які вона визнала раніше, їй належить довести, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. У разі прийняття відмови сторони від визнання обставин вони доводяться у загальному порядку.
На жаль, судовий процес не вказує, як бути, якщо в судовому засіданні особа (позивач або відповідач) то визнає певні обставини, то, навпаки, відмовляється від цього визнання. Вважаю, що в цьому випадку суд має з’ясувати причини відмови від такого визнання і залежно від обставин дає свою оцінку такій поведінці. Друга сторона або її адвокат, на мою думку, з дозволу суду можуть поставити запитання про причини зміни показань та їх підставність.
Очевидно, що в судовому засіданні недопустимо кожні 10 хвилин змінювати свої пояснення і чи то визнавати певні обставини, чи то відмовлятись від свого визнання. Для такої зміни повинні бути поважні причини.
Не потребують доказування преюдиціальні факти, тобто встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) у процесі розгляду іншої справи, в якій беруть участь ті самі сторони.
Таке саме значення для господарського суду має вирок суду з кримінальної справи, що набрав законної сили, з питань, чи мали місце певні дії та ким вони вчинені. Що ж до рішення суду з цивільної справи, яке набрало законної сили, то встановлені ним факти, що мають значення для вирішення спору, не підлягають доведенню перед господарським судом.
Не доводяться в господарському суді факти, які відповідно до закону вважаються встановленими, але таке припущення може бути спростоване в загальному порядку.
Обставини визнаються судом загальновідомими, якщо про них знає широке коло осіб, у тому числі, як правило, і суд.
Такі обставини можна поділити на:
1) всесвітньо відомі факти – тобто факти, відомі всьому світу, наприклад, факт аварії на Чорнобильській АЕС (26 квітня 1986 p.), терористичний акт 11 вересня в США, початок Другої світової війни тощо. Через масштабність наслідків події, дати і сам факт події відомі усьому світові;
2) факти, відомі на території України, або кількох держав (початок і кінець Великої Вітчизняної війни), проголошення незалежності України тощо;
3) локально відомі факти – тобто факти, відомі на обмеженій території (наприклад паводки, пожежі, які призвели до жертв у певній конкретній місцевості). Разом з тим потужні землетруси, цунамі, які призвели до значних жертв, стають відомими більш широкому колу осіб (цунамі в Індонезії 2005 р.) і набувають масштабу всесвітньовідомого факту.
Загальновідомі факти звільнюються від доказування тому, що їх достовірність очевидна, а доказування є зайвим.
Якщо судове рішення торкається інтересів осіб, які не були притягнуті до участі у справі, то на таких осіб преюдиційність не поширюється. Така ситуація може виникнути, якщо третю особу, яка заявила самостійні вимоги на предмет спору, не допустили до процесу. При пред’явленні такою особою самостійного позову факти, встановлені в іншому процесі, не є преюдиційними.
Властивість преюдиційності поширюється тільки на ті факти, які зафіксовані у рішенні суду, якщо при цьому всі зацікавлені особи, яких ці факти стосуються, були залучені у процес.
Правило про недопустимість повторного доведення преюдиційних фактів дозволяє уникнути винесення рішень, які суперечать одне одному з одних і тих же питань.
Факти, встановлені вироком суду, який набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов’язкові для суду, що розглядає справу з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Таким чином, при вирішенні справи звільняються від доказування тільки два види фактів, зафіксованих у вирокові: 1) факт вчинення певної дії; 2) факти вчинення такої дії конкретною особою. Пройшли поза увагою законодавця рішення щодо адміністративних справ і справ про адміністративні правопорушення. Можна погодитися з позиціями спеціалістів, що такі рішення мають також преюдиційний характер. Але прогалину в законі потрібно б усунути. Така пропозиція по суті означає застосування аналогії в господарському процесі, що саме по собі є проблемним питанням.
У справі № 2/9а один суд визнав преюдиційним факт поставки 60 664 тон сировини для третьої особи, а інший суд такий факт не визнав преюдиційним. У результаті виникла парадоксальна ситуація, коли два різні рішення суду, залишені в силі вищестоящими судами, містять діаметрально протилежні висновки з одного і того ж питання, а Верховний суд України не знайшов за доцільне перевірити дане питання.
Не підлягають доказуванню і презюмовані факти, тобто такі, які за законом припускаються встановленими. Вважається, що річ, куплена або продана одним із подружжя, є купленою або проданою за їхньою взаємною згодою. Таке припущення може бути спростоване в загальному порядку іншими учасниками конкретної справи.
В.Е. Беляневич зауважує: «якщо у справі беруть участь ті самі сторони, однак інші треті особи, то факти, встановлені рішенням у такій справі, матимуть преюдиційне значення». Спірним є твердження, що обставини, встановлені рішенням третейського суду, мають преюдиційне значення, оскільки третейські суди у межах своєї компетенції розглядають господарські спори. Аналіз статті 35 ч. 2 ГПК все ж дає підстави для такого висновку, оскільки дана стаття передбачає преюдиційність рішень не тільки судів, а й інших органів, які вирішують господарський спір. Втім заслуговує на увагу і зауваження В.Е. Беляневича, що рішення третейського суду не має преюдиційного значення, якщо воно постановлено не з господарського спору, хоча б викладені в ньому обставини були такими, що породжують, змінюють чи припиняють господарські відносини.
Для успішного ведення справи потрібно обставини, на яких ґрунтується позов, підкріпити належними і допустимими доказами та обрати правильну правову позицію.