ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
У праві представництво розглядається як одна з форм реалізації громадянами та юридичними особами належних їм прав і обов’язків через представників. Надання адвокатом допомоги за своєю правовою природою також є одним із різновидів представництва. Особиста участь громадянина у справі не позбавляє його права мати представника. Справи юридичних осіб ведуть у суді їх органи або представники (в тому числі й адвокати). Чотири види юрисдикції (а по суті п’ять) на дві системи загальних судів першої інстанції створюють певні проблеми як для громадян, так і для судів. Справи вирішуються у порядку цивільного, адміністративного, господарського та кримінального судочинства. Крім того, розгляд справ про адміністративні правопорушення також вирішується за окремою процедурою, яка не врегульована спеціальним процесуальним кодексом, але все ж має відмінності від інших видів судочинства. Хоча цивільне, адміністративне та господарське судочинство цілком можна було б звести у єдиний процесуальний кодекс, передбачивши в ньому окремі особливості розгляду тих чи інших видів справ. Це полегшило б роботу і суддів, і адвокатів. Немає, наприклад, принципових заперечень для того, щоб повністю уніфікувати питання представництва у цивільних, господарських та адміністративних справах. Можна також послатися на думку голови Судової палати в адміністративних справах Верховного суду Віктора Кривенка, який в інтерв’ю «Юридичній практиці» наголосив про необхідність єдиної процедури з розгляду справ у всіх інстанціях (в даному випадку це стосується тільки судової вертикалі).
Що ж до судів, то їх подальший розвиток мав би йти у напрямку помірної спеціалізації. Суддям районних судів доводиться вирішувати цивільні, адміністративні та кримінальні справи, а також справи про адміністративні правопорушення. Такий універсалізм ставить дуже високі вимоги до суддів першої інстанції. І це в умовах неабияких навантажень на кожного суддю. Вже зараз у деяких районних судах частина суддів спеціалізуються виключно на розгляді кримінальних справ. Мабуть, такий підхід не зовсім вдалий. Розгляд і вирішення кримінальних справ, порівняно з цивільними, значно простіший як за затратою часу, так і за складністю їх вирішення. Це видно і на практиці роботи апеляційних судів, де судові палати з кримінальних справ мають значно менше навантаження порівняно з цивільними.
Більшість процесуалістів-науковців схиляється до того, що процесуальне представництво є особливим видом представництва. На нашу думку, такий підхід заслуговує на увагу і дозволяє точніше виокремити повноваження представника у судовому засіданні. Дії, вчинені представником, створюють, змінюють, припиняють права та обов’язки особи, яку він представляє (ст. 239 ЦК України). Це саме стосується і судового процесу.
Положення Цивільного кодексу поширюється тільки на представництво, через яке мають здійснюватись правочини. Вони не поширюються на представництво, що здійснюється в судах». Така позиція колективу суддів Верховного суду може бути прийнята з певними застереженнями. Адже в процесі вирішення справ представники сторін можуть досягнути мирової угоди, тобто укласти правочин, який має певну специфіку, бо підлягає схваленню судом.
Судове представництво є спеціальним видом представництва. Адвокат добровільно обирається стороною (третьою особою, зацікавленою особою) і діє в межах наданих йому повноважень. Правовідносини виникають з договору доручення, за яким одна сторона (повірений) зобов’язується здійснити від імені і за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії1 (ст. 386 ЦК України).
Це дозволяє з’ясувати принципову різницю між правовим становищем адвоката в кримінальному та цивільному судочинстві. В силу вимог ст. 44, 48 КПК захисник зобов’язаний надавати обвинуваченому юридичну допомогу і використовувати всі вказані у законі засоби захисту з метою з’ясування обставин, які виправдовують обвинуваченого, підозрюваного або пом’якшують його відповідальність. Але «захисник не діє від імені обвинуваченого», він є самостійним учасником кримінального процесу з повноваженнями, які визначені в законі. «Захисник у кримінальному судочинстві – особа, яка спеціально уповноважена відстоювати законні інтереси обвинуваченого, підсудного і надає йому необхідну допомогу в реалізації його процесуальних прав». Для здійснення процесуальних дій він не потребує (після його допуску до процесу) додаткових спеціальних повноважень від обвинуваченого.
Ці положення дещо похитнулися у зв’язку зі змінами в Кримінально-процесуальному кодексі, якими передбачено, що адвокат, який не є членом адвокатського об’єднання, діє на підставі угоди. Однак і у випадку укладення такої угоди повноваження захисника у кримінальній справі визначені процесуальним законом.
Зміст судового представництва складають процесуальні дії, наслідки яких поширюються на довірителя. Довіритель визначає обсяг повноважень адвоката і доручає йому ведення справи. Всі подальші дії є наслідком виконання адвокатом своїх професійних обов’язків.
Відповідно до ст. 29 ЦК України юридичні особи набувають прав і беруть на себе обов’язки через свої органи. Керівнику підприємства не потрібна довіреність. Він діє на підставі статуту підприємства і документа, який підтверджує його особу як відповідного органу юридичної особи. Відтак можуть існувати принаймні дві точки зору:
а) юридична особа безпосередньо бере участь у справі через свій орган (директора);
б) представництво юридичної особи в суді здійснюють органи юридичної особи або належно уповноважені представники. В цьому випадку, по суті, ставиться знак рівності між представником та органом юридичної особи. Не заглиблюючись у теоретичні нетрі цього питання, хотів би наголосити, що проблема існує. На мій погляд, правильною є позиція, за якою юридична особа безпосередньо бере участь у справі через свій орган (директора) або через представника, який діє на підставі довіреності.
Стаття 28 ГПК України займає золоту середину між цими позиціями. Частина 1 ст. 28 ГПК встановлює, що справи юридичних осіб у господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника.
B.C. Беляневич наголошує, що за змістом частини 1 ст. 28 особа представника процесуально заміщує юридичну особу, яку він представляє. Враховуючи, що юридична особа в будь-якому випадку набуває прав і несе обов’язки (зокрема, процесуальні) через свої органи, вона не може брати участь у справі інакше, ніж через представника. Тільки через представника у справі беруть участь особи, яких у правовідносинах представляють їхні законні представники. Продовжимо цитування: «Не можна вважати процесуальним представництвом те, що юридичну особу представляють її органи. Органи юридичної особи не наділені спеціальним процесуальним статусом і діють у межах повноважень, наданих їм законом та установчими документами. Орган юридичної особи веде в господарському суді справу без довіреності, на підставі своєї компетенції. Отже, якщо у справі від імені юридичної особи виступає її уповноважений орган, це не позбавляє юридичну особу права призначити представника через надання йому довіреності». У цих двох твердженнях є певний дисонанс. З одного боку, стверджується, що юридична особа не може брати участь інакше, ніж через представника. З іншого боку, якщо особу представляють її органи, це не вважається процесуальним представництвом. Не беруся вирішувати цю логічну пастку, бо вона обумовлена позицією частини 1 ст. 28 ГПК. Необхідно б усе ж визнати, що юридичну особу в суді може представляти безпосередньо її орган у випадках, якщо він одноособовий (начальник, директор, голова). Якщо ж це колективний орган, то його безпосередня участь у судовому засіданні є проблематичною, і тоді потрібен представник. З точки зору здорового глузду, немає різниці для результатів розгляду справи те, чи юридичну особу представляє на підставі довіреності представник (наприклад, адвокат), чи у справі бере участь керівник підприємства як орган юридичної особи. У статутах юридичних осіб указують, що директор є розпорядником кредитів, представляє товариство в судах, видає довіреності.
Якщо директор сам представляє юридичну особу і він не скористався своїм правом видати довіреність іншій особі, то, на думку одних спеціалістів, такий директор не є представником, а на думку інших – він також представник, але його повноваження визначаються не довіреністю, а повноваженнями, визначеними законом і статутом. Все це сталося тому, що стаття 28 ГПК допускає неоднозначне тлумачення. Її можна зрозуміти так, що юридичну особу ведуть в суді їх органи, і в контексті частини 3 цієї статті такими є керівники підприємств та особи, які діють на підставі довіреності. Якщо особу представляють її органи, то В.Є. Беляневич вважає, що це не є процесуальним представництвом. І для цього висновку є достатні підстави, які випливають із положень Цивільного кодексу про роль і значення органу юридичної особи та його компетенції. За давньою традицією керівник є органом юридичної особи. За ст. 99 ЦК України загальні збори створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад. Виконавчий орган може складатися з однієї або кількох осіб (ч. 2 ст. 99 ЦК). Назвою виконавчого органу товариства може бути «правління», «дирекція» тощо. Зрозуміло, що у випадку якщо виконавчий орган складається з однієї особи, то його не називають правлінням або дирекцією. Найчастіше це «директор». Але від цього він не перестає бути органом товариства. Стаття 99 ЦК не містить вичерпного переліку назв органів юридичної особи. Якщо підприємство представляє його директор, себто орган юридичної особи, то досить буде вважати, що це теж представництво, у сенсі ст. 28 ГПК України. Якщо у товаристві виконавчий орган складається з кількох осіб, то тут існує певна проблема. Частина 1 ст. 28 ГПК, як можна зрозуміти, визначає, що такий колективний орган діє через представника. Отже, так і потрібно було написати щодо колективного органу. Важко уявити, що до суду прийде правління у складі 9 або 11 чоловік і, перш ніж заявити клопотання, спочатку прийматиме своє рішення більшістю голосів про те, чи заявляти його, чи ні. Якщо б таке сталося, суд був би змушений, посилаючись на ст. 28 ГПК, визначити, хто буде представником з належними для цього повноваженнями.
У статті 44 ЦІІК зазначено, що повноваження на ведення справи в СУДІ дає представникові право на вчинення від імені особи, яку він представляє, всіх процесуальних дій, що їх може вчинити ця особа. За буквальним змістом норми це означає, що адвокат, який діє на підставі ордера (п. 4 ст. 42 ЦПК), має всі ті повноваження, що має особа, якій він надає правову допомогу. Таким чином автори проекту опосередковано прирівняли ордер адвоката до довіреності та визначили для них однаковий правовий статус.
На відміну від ЦПК України у ГПК не деталізовано питання про повноваження на ведення справи. Обсяг повноважень повинен бути вказаний у довіреності. Не передбачена можливість для адвоката брати участь у справі на підставі ордера.
За частиною 2 статті 44 ЦПК, обмеження повноважень представника на вчинення якоїсь процесуальної дії повинні бути обумовлені у виданій йому довіреності. Однак у ЦПК не передбачено як бути, якщо особа бажає обмежити адвоката, який діє на підставі ордера, у вчиненні певних процесуальних дій. Адже в ордері відсутні дані про обсяг повноважень адвоката, не передбачено в ньому і підпис особи, яка звернулася до адвоката за правовою допомогою. Якщо раніше довіритель повинен був спеціально обумовити у довіреності повноваження щодо зміни предмета і розміру позовних вимог, укладення мирової угоди, відмови від позову або визнання позову, то тепер позиція законодавця кардинально змінюється. Згідно з ЦПК довіритель повинен обумовити в довіреності не повноваження, а обмеження, які він встановлює для представника.
У зв’язку з такою різкою зміною концепції представництва в суді виникає низка теоретичних і практичних проблем. По-перше, за статтею 31 ЦПК 2004 p., до процесуальних прав віднесено також і права, які вирішують долю предмета спору: визнання позову, укладення мирової угоди, відмову від позову. Сумнів полягає в тому, що ці повноваження є не тільки процесуальними, а й такими, що мають матеріально-правовий характер. По суті це укладення правочину (наприклад, мирова угода) щодо предмета спору, з тією лише особливістю, що такий правочин визнається судом і закріплюється ухвалою суду або ж рішенням.
Для дій від імені клієнта в господарському процесі адвокат повинен мати відповідну довіреність із підписом цієї особи, і цей підпис має бути засвідчений. Підпис довірителя в цьому випадку засвідчує його волевиявлення на делегування певних прав, у тому числі й на розпорядження предметом спору та вирішення подальшої долі спору: визнання позову, зміна предмета та підстав спору, відмова від позову, укладення мирової угоди.
Звертаючись до адвокатського об’єднання або до адвоката, особа просить правової допомоги. Що стосується повноважень на вчинення адвокатом інших дій від імені цієї особи, то для цього потрібний документ, в якому б стояв підпис довірителя. Для таких дій потрібен не ордер, а довіреність або договір, де визначено, які права, крім правової допомоги, надає клієнт адвокату і де можна б було обмежити адвоката на здійснення певних процесуальних дій.
Що стосується вчинення дій адвокатом від імені особи, насамперед щодо розпорядження предметом спору або вирішення спору шляхом визнання позову, укладення мирової угоди, зміни предмета і підстави спору, то і адвокат, і будь-який інший представник повинні мати документ із підписом довірителя. Разом з тим представники сторін виконують, як правило, подвійну функцію: вони представляють інтереси сторони та надають їй правову допомогу, є захисниками їхніх прав. Отже, положення частини першої ст. 59 Конституції України про те, що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав, розуміється як право особи в цивільному, господарському, адміністративному та кримінальному судочинстві вільно обирати захисника своїх прав.
Разом з тим різні підходи до допуску у справу представників у цивільному, адміністративному та господарському процесі нічим не виправдані. Була б доцільною уніфікація правового регулювання цих питань, принаймні у господарському, цивільному та адміністративному процесі. Що стосується кримінального процесу, то він дійсно має специфіку, яка повинна враховуватися в окремому порядку.
ЦПК Франції щодо представництва у суді (ст. 412) встановлює, що доручення про надання допомоги в суді має своїм наслідком право і обов’язок консультувати сторону і підтримувати її заперечення, не створюючи при цьому для неї зобов’язань. Стаття 413 та 417 ГПК Франції визначає, що повноваження здійснювати представництво має своїм наслідком обов’язок надавати допомогу особою, яка одержала спеціальні повноваження відмовлятися від продовження процесу або приймати таку відмову, визнавати позовні вимоги та рішення суду, робити або приймати пропозиції про визнання, або виражати свою згоду. Будь-яка особа, яка має намір представляти сторону або надавати їй допомогу, зобов’язана представити докази того, що вона одержала для цього повноваження або доручення. Але адвокат звільняється від такого обов’язку. За ЦПК Франції вирішуються і господарські спори. Отже, практика окремих держав щодо представництва вирішується по-різному. У разі уніфікації законодавства було б доцільно розглянути й питання про право адвоката брати участь у справі на підставі ордера.
Оцінку довіреності дає суд. Так, окремі судді вимагали, щоб у довіреності було обумовлено право на пред’явлення позову, право на підписання від імені позивача позовної заяви, скарги, апеляційної скарги. За таких вимог усталений зміст довіреностей, який рекомендує Міністерство юстиції України, може виявитись недостатнім з точки зору конкретного судді. Наприклад, в одному з господарських апеляційних судів були заявлені претензії до словосполучення «представляти інтереси в усіх судових органах». Суд вимагав, щоб у довіреності було вказано, що повноваження надаються для участі «в апеляційному суді», а не в «усіх судових органах». В іншому випадку суддя заявив: «ви не можете бути представником редакції журналу, бо ви там не працюєте» . Посилання на статтю 59 Конституції не допомогло, і суддя зробив перерву в судовому засіданні для з’ясування цієї проблеми. З судом не дискутують. Тому адвокат має враховувати такі забаганки суддів. Що стосується випадків, коли суддя явно помиляється, то адвокат повинен проявити належну витримку і не наголошувати на очевидній помилці судді, а з дотриманням етичних вимог допомогти йому розібратись у проблемі.
В окремих господарських судах вимагали, щоб право підпису позовної заяви та її подача до суду були спеціально обумовлені в тексті довіреності. Стосовно цих вимог Судова палата у господарських справах Верховного суду неодноразово наголошувала, що чинними нормативно-правовими актами не вимагається окремого уповноваження представника на вчинення такої дії, як підписання позовної заяви. Зміст судового представництва в господарському процесі складають процесуальні дії, наслідки яких поширюються на довірителя. Довіритель визначає обсяг повноважень адвоката, іншого представника і доручає йому ведення справи.
Надання правової допомоги і представництво в суді – пов’язані, але не тотожні поняття. Надання правової допомоги реалізується через інститут представництва. Але судове представництво може бути обумовлено й іншими причинами. Учаснику процесу може бути складно особисто брати участь у суді не лише через відсутність у нього юридичної освіти, але також і тому, що справа розглядається в іншому місті. Особиста участь у такому процесі пов’язана зі складностями (поїздка, відрядження за кордон, необхідність взяти відпустку, матеріальні витрати тощо). Наявність судового представника вирішує в цілому ці проблеми. Для недієздатних громадян представництво – практично єдина форма участі в цивільному процесі.
Що стосується питання, чи є процесуальне представництво самостійним інститутом, то мені більше подобається саме таке розуміння процесуального представництва. Слід тільки мати на увазі, що представник у суді може бути наділений повноваженнями і загальноцивільного представництва, наприклад, правом укладати мирову угоду. Тобто повноваження своїми діями створювати загальноцивільні права та обов’язки для свого довірителя.
Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника. Наприклад, у податкових відносинах державу в судах представляють відповідні органи податкової служби. За позовами про стягнення шкоди, нанесеної органами слідства, дізнання, прокуратури, суду, державу представляє, крім відповідного органу, і Державне казначейство України через свого представника. Аналогічний порядок діє при представництві держави в Європейському суді з прав людини, де Україну представляє Міністерство юстиції України.
Питання про осіб, які можуть бути представниками, близько пов’язане з поняттям правової допомоги. Право на правову допомогу гарантоване статтею 59 Конституції України, але розгорнутої реалізації цього права поки що не сталося. Разом з тим існують Основні положення про роль адвокатів, прийняті VIII Конгресом ООН, Резолюція (78) 8 про правову допомогу і консультації, прийнята Комітетом міністрів Ради Європи 2 березня 1978 року, Рекомендація № R (93) 1 щодо ефективного доступу до закону і правосуддя для найбідніших прошарків населення, прийнята Комітетом міністрів Ради Європи 8 січня 1993 p., та низка інших рекомендаційних документів.
У більшості країни Європи прийняті спеціальні закони, які стосуються правової допомоги. Наприклад, закон Англії «Про суди та правові послуги» від 1990 року, закон Франції «Про правову допомогу» № 91-647 від 10.07.1991 року. В Україні такого закону немає, що є істотним недоліком у реалізації права громадян на доступ до суду й одержання правової допомоги. Представником у суді може бути адвокат або інша особа, яка досягла 18 років, має цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення представництва. Одна й та сама особа не може бути представником іншої сторони, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо спору або беруть участь у справі на другій стороні. Отже, заборона стосується і третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, але беруть участь у справі на другій стороні.
Не можуть бути представниками в суді особи, які діють у цьому процесі як секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок. Слова «у цьому процесі» дають підстави вважати, що в іншому процесі ці самі особи можуть бути представниками. Вважаю, що посада секретаря судового засідання несумісна для виконання обов’язків представника у суді, в якому він працює, крім випадків, коли він діє як представник відповідного органу, що є стороною або третьою особою у справі, або як законний представник. У всякому разі це випливає з етичних засад правосуддя. Питання потребує уточнення на законодавчому рівні.
ЦПК встановлює заборону для судді, слідчого, прокурора бути представниками в суді, крім випадків, коли вони діють як представники відповідного органу, що є стороною або третьою особою в справі, чи як законні представники. За аналогією ці самі вимоги мають враховуватися й у господарському процесі.
Проблема представництва вирішена дещо спрощено. Слід мати на увазі, що повну цивільну дієздатність має не лише особа, яка досягла 18 років (повноліття). Відповідно до ст. 34 ЦК у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Слід мати на увазі, що у разі припинення шлюбу до досягнення повноліття набута особою повна цивільна дієздатність зберігається. Зберігається повна цивільна дієздатність і у разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов’язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи. Отже, представниками можуть бути не лише особи, які досягли 18 річного віку, а й ті особи, які досягли повної цивільної дієздатності з підстав, передбачених статтею 34 ЦК України.
Стаття 35 ЦК України передбачає, що повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця (ст. 35 ЦК). У законодавстві інших країн такий правовий інститут відомий під назвою «емансипація» (ст. 37 ГПК РФ).
Не вирішено достатньо чітко й питання про можливість бути представником осіб, обмежених у дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними речовинами, а також осіб, які страждають на психічний розлад. Ці особи можуть вчиняти угоди, що виходять за межі дрібних побутових, за згодою піклувальника. Але відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів може бути оскаржена до суду особою, цивільна дієздатність якої обмежена, або органом опіки і піклування (ст. 37 ЦК).
У разі відсутності представника у сторони, обмеженої в цивільній дієздатності, суд зобов’язаний зупинити провадження у справі та запропонувати органу опіки та піклування призначити або замінити законного представника. Вважаю, що особи, які знаходяться під опікою і піклуванням, не можуть бути допущені до процесу як судові представники. Такої позиції дотримується і судова практика Російської Федерації.
Європейський суд з прав людини щодо надання безоплатної правової допомоги займає жорстку позицію в контексті статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод. І хоча ч. З ст. 6 Конвенції встановлює гарантії надання безоплатного захисника тільки обвинуваченим у кримінальних справах, Європейський суд розширив тлумачення цієї статті, використовуючи тест «рівності двох рук» тобто рівності сторін у змагальному процесі.
У справі «Ейрі проти Ірландії» заявниця звернулася зі скаргою на те, що їй було відмовлено у наданні безплатного адвоката у цивільній справі, коли вона добивалась судового рішення про роздільне проживання з чоловіком. Безоплатна допомога у таких справах в Ірландії не надавалась, а у пані Ейрі не було достатньо коштів, аби сплатити вартість судового процесу. Вона вважала, що порушено п. 1 ст. 6 Конвенції, оскільки її позбавлено права доступу в суд через дорожнечу процесу, а також те, що вона наразилась на дискримінацію (ст. 14 Конвенції), оскільки була позбавлена судового захисту, яким могли користуватися заможні люди.
Європейський суд відкинув аргумент уряду Ірландії, що заявниця сама могла стати перед судом і реалізувати своє право на доступ до правосуддя без допомоги адвоката. « Конвенція спрямована на те, – вказав Європейський суд у своєму рішенні, – щоб гарантувати не теоретичні або ілюзорні права, а права, здійсненні на практиці й ефективні. Суд вбачає очевидним, що заявниця опинилась би у невигідній ситуації, якщо б її чоловіка представляв адвокат, а її ні. Крім того, на думку СУДУ, було би нереалістичним уважати, що заявниця могла ефективно вести свою справу. Це рішення показове ще й тому, що до нього в Ірландії безоплатна юридична допомога не надавалась у жодній із категорій цивільних справ. Після цього рішення стало очевидним, що Європейський суд покладає на національні держави відповідальність за дотримання принципу рівності при наданні юридичної допомоги в контексті реалізації права на доступ до правосуддя».
На практиці виникають проблеми з вирішенням питань, пов’язаних з відстороненням від участі у справі адвоката, у зв’язку з тим, що він не має допуску до державної таємниці, а обставини справи стосуються питань, пов’язаних з державною таємницею. Цікавим у цьому контексті є вирішення цього питання в Росії.
Згідно з ухвалою Конституційного Суду РФ від 10 листопада 2002 р. № 314-0 за скаргою громадянина Романова Юрія Петровича на порушення його конституційних прав статтями 21 і 21-1 Закону Російської Федерації «Про державну таємницю» адвокат не може бути відсторонений від участі у розгляді справи у зв’язку з відсутністю у нього допуску до державної таємниці.
На жаль, в Україні аналогічного рішення Конституційного Суду України немає. А закони юридичної логіки та політичної доцільності іноді ведуть конституційні суди різних країн у протилежних напрямах.
Повноваження сторони або третьої особи від імені юридичної особи може здійснювати її відособлений підрозділ, якщо таке право надане йому установчими або іншими документами. При цьому слід мати на увазі, що стороною у справі є юридична особа, від імені якої діє відособлений підрозділ.
Громадян у господарському суді представляють особи, повноваження яких підтверджуються нотаріально посвідченою довіреністю.