З розпадом Радянського Союзу (1991) і парадом суверенітетів нові незалежні держави-республіки колишнього СРСР відкриваються для радикальних змін на задекларованому ними шляху просування від тоталітаризму до демократії. Ця трансформаційна перспектива постає й перед Україною.
Натомість розгортання процесів трансформації в українському суспільному просторі відбувається перманентно. Щойно утворена суверенна держава дістає потужний інфляційний удар по її економіці (1992). А невдовзі, як засвідчують наші дослідження, українське суспільство входить у смугу системної кризи (1994-).
Аналіз даних моніторингу соцієтальних змін українського суспільства за період з 1992 р., здійснений за допомогою оригінальної кількісної методики “кольорових переваг” [2], свідчить про хвилеподібну кон´юнктуру загальносистемних змін і конкуруючих під час системної кризи тенденцій його розвитку. Ця, так би мовити, ” соцієтальна кон´юнктура”, власне, і стає сприятливою спонукою чи, навпаки, гальмом на шляху суспільних перетворень.
Першою такою загальною тенденцією, що панувала в українському суспільстві протягом 1994-1998 рр., стає ліберальна тенденція, яка надихала правоцентристські політичні сили країни на реформування державно-владних відносин. Виразником і водночас інтегратором перших реформаторських ініціатив став Президент України Леонід Кучма, а головним протиборцем – ліве політичне крило парламенту.
Першим серйозним випробуванням для новостворюваної політичної еліти і держави в цілому стала конституційна криза 1995-1996 рр., що її роздмухувало “зловживання свободою з боку громадсько-політичних об´єднань” (за А. де Токвілем). Блискуче вирішення політичного аспекту системної кризи знайшло своє втілення в прийнятій 28 червня 1996 р. Конституції України, яка заклала на подальше ключовий принцип розподілу повноважень центральних органів державної влади на законодавчу, виконавчу й судову. Україна вирішувала проблему розподілу функцій влади пізніше від Росії, яка переживала конституційну кризу в жовтні 1993 р. До того ж спосіб вирішення зазначеної конституційної проблеми в цих країнах сутнісно різнився і був відповідним властивостям, що їх віддзеркалювали коди національних культур. Український варіант рішення визначався, за нашими даними, “медіанним” (62:38) кодом її культури, в той час як російське рішення відповідало коду близької до “симетрії” (56:44) культури.
Вичерпавши кризовий потенціал і закріпивши реформаторські здобутки в Конституції України, державно-владна еліта отримала сприятливу для своїх подальших дій авторитарну домінанту, що панувала в суспільстві протягом 1999-2003 рр. і з успіхом використовувалася для своєрідної апробації на життєздатність політичних нововведень.
Новий період розвитку українського суспільного проекту реформ (з 2004 р.) певною мірою повторює в межах нового соціально-політичного циклу реформаторський період 1994-1998 рр. і водночас набуває якісно інших – людських ознак. Відповідно, нова психосоціальна культура українського суспільства, яка постає і закріплює себе в політичній культурі помаранчевої революції, перетворюється на джерело (і водночас на запобіжник незворотності) подальших суспільних реформ.
Для перевірки цієї наукової гіпотези було використано експрес-варіант якісної психодіагностичної методики, розробленої на основі шести психосоціальних за своєю природою бінарних шкал-опозицій [8] викладачами кафедри психодіагностики та медичної психології Національного університету ім. Тараса Шевченка Кариною Малишевою, Ольгою Морозовою під керівництвом завідуючого цією кафедрою доктора психологічних наук, професора, члена-кореспондента АПН України Леоніда Бурлачука.
Спеціальний метод опису міфологічних і соціальних структур у термінах бінарних опозицій був широко представлений на початку ХІХ ст. у працях французьких етнологів Р.Ерца і М.Гранса, розвинутий у радянський період О. Золотарьовим і М.Бахтіним, але найбільш пов´язаний з ім´ям французького соціолога Клода Леві-Строса (Levi-Strauss), у творах якого ми зустрічаємося з людиною “зими” і людиною “літа”, з “холодними” і “гарячими” суспільствами тощо. Бінарні шкали-опозиції, за допомогою яких автори цього розділу вже протягом багатьох років спостерігають й аналізують зміни психосоціальної культури України, спроможні відобразити як стійку, історично незмінну складову психології українського соціуму, так і складову мінливу (динамічну). Зокрема, йдеться про такі 6 бінарних шкал-опозицій, як ”Екстраверсія / Інтроверсія”, “Емоційність /Прагматичність”, “Ірраціональність /Раціональність ”, “Інтуїтивність /Сенсорність ”, “Екстернальність / Інтернальність”, ”Екзекутивність /Інтенціональність”.
Кожна з цих психосоціальних характеристик є наслідком, своєрідним історичним результатом того, що не раз повторювалося в поведінці окремих людей і долі цілого народу, а отже, цілком може слугувати інструментом вимірювання самобутності України (або відхилень від неї). Самобутність або національний характер, менталітет тощо – це те найсильніше і найприродніше в життєпроявах народу, що історично забезпечувало йому змогу виживати й розвиватися. Це своєрідна налаштованість, завдяки якій українське суспільство зберігає енергетичний зв´язок із своїм Творцем. Вона допомагає суспільству, цілим його верствам і окремій людині здійснювати за різних соціально-історичних випробувань життєво важливі вибори та налаштовувати на них кожного члена суспільства, аби зберегти здатність соціуму в цілому повернутися, зрештою, до самого себе, особливо в найкритичніші моменти історії.
Інакше кажучи, йдеться про соцієтальну ідентичність як багатовимірну психосоціальну реальність, що визнається багатьма вченими як надійний засіб гармонізації внутрішнього життя соціуму, запорука його самоприйняття й подальшого розвитку. І все ж традиційна логіка дослідника не припиняє спроб запитувати: з ким або з чим, з якими якостями, портретом, профілем, з якою природою пов´язана соцієтальна ідентичність? Звісно, що із соціально-психологічною (психосоціальною) природою. Адже немає більш сталого і відносно незмінного, ніж психіка соціального суб´єкта – особистості, суспільства, цивілізації. Ні політика, ні економіка, ні технологія чи будь-який технологічний бік цивілізації, її культури не можуть змагатися з рівнем фундаментальності і відносної сталості, що нею характеризується психіка і психологія соціального суб´єкта.
У ширшому суспільно-історичному контексті також справедливо буде зазначити, що саме психосоціальний або соцієтальний фактор ніби у фокусі зосереджує і віддзеркалює всі складнощі й перипетії сучасних суспільно-історичних змін. Так, російський психолог Андрій Брушлінський, підкреслюючи головний висновок, що його робить на основі аналізу постмодерної (постіндустріальної, посттрансформаційної) повоєнної доби західноєвропейської історії Серж Московічі, говорить: ”1) психічне і соціальне неподільні; 2) психічне (вірування, пристрасті тощо) частіше, ніж це прийнято вважати, лежить в основі соціального (суспільних структур, продуктів, інституцій тощо) і тому 3) психологія складає підвалини соціології” [13, с. 6-7].
Інакше кажучи, успіх нинішніх суспільних реформ лежить у площині відносин, що складаються між матеріальним та ідеальним, зовнішнім і внутрішнім, психічним і соціальним у людській природі, а конфлікти, що супроводжують суспільні перетворення та реалізацію державно-політичних рішень, зосереджені переважно в психокультурі політико-управлінської еліти та українського загалу.
У цьому контексті цілком можна погодитись із думкою В.Степаненка, що ´´посткомуністичні трансформації є не так процесом зміни … владних режимів, як масовим рухом щодо трансформацій багатовимірних соцієтальних ідентичностей широких верств населення Центральної та Східної Європи” [15, с. 76].
На нашу думку, вищезазначені бінарні шкали-опозиції є інструментом, цілком спроможним адекватно віддзеркалювати стан сформованості соцієтальної ідентичності будь-якого народу, в тому числі й українського.
Проведені на основі оригінальної методики дослідження дають змогу прослідкувати основні якісні зміни, що їх зазнало українське суспільство напередодні помаранчевої революції (жовтень 2002 р.*) та у постпомаранчевий період (травня 2005 і травня 2009 рр.**; січня і грудня 2006, грудня 2007 і грудня 2008 рр.***).
Коментуючи в цілому одержані результати, зазначимо, що процес формування нової соцієтальної ідентичності українського суспільства перебуває в активному творенні і ще далекий від завершення. Він має свої підйоми і спади.
Так, якщо напередодні помаранчевої революції (жовтень 2002 р.) і, як свідчать вибіркові соціально-психологічні дослідження, під час її активних подій більшість (66%) дорослої частини українського суспільства не мала сформованої соцієтальної ідентичності і характеризувалася ситуаційною поведінкою (амбівалентністю), сфера її інтересів, відповідно, не виходила за межі задоволення первинних потреб, а стан свідомості визначався в цілому зовнішнім інформаційним впливом, то вже в грудні 2008 р. ця частка суспільного загалу суттєво скоротилась (до 52%). Відповідно (з 34% до 48%) збільшилась частина населення України, яка сформувала свою соцієтальну ідентичність. Саме цей “свідомий” український загал став ядром процесів демократизації і тим локомотивом, що виявив свою активність і політичну підтримку новій владі під час помаранчевої революції. Наперед скажемо, що зрозумілим також є і те, що найактивніші та відданіші ідеям помаранчевої революції представники українського загалу ставали тим сприятливим середовищем, з якого здійснювався добір (рекрутування) новопризначених голів районних державних адміністрацій.
Самодостатня частка українського суспільства станом на жовтень 2002 р. виявляла більшість тих, хто за всіма 6-ма контрольованими соцієтальними характеристиками сформував якісно нові властивості, зокрема: інтроверсію (27,9% із 47,2% тих, хто самовизначився), прагматизм (20,8% із 35,4%), раціональність (26,4% із 38,6%), сенсорність (12,9% із 20,9%), інтернальність (22,5% з 30,3%) та інтенціональність (17,4% із 29,5%).
Розкриваючи зміст окремих із названих характеристик, зазначимо, що за шкалою ”екстраверсія / інтроверсія ” суспільство може бути оцінено з точки зору рівня його орієнтованості на цінності оточуючого світу (екстраверсія), або ж на власні цінності (інтроверсія). При цьому зависокий рівень його екстравертованості може свідчити про експансивність і агресивність суспільства чи певної його частки по відношенню до інших, про легковажність, безвідповідальність і слабкість духу щодо вирішення власних внутрішніх проблем. І навпаки, надвисокий рівень інтровертованості свідчить про закритість і небажання вести діалог з іншими людьми, групами людей, країнами і народами. У цілому ж та чи інша надмірність рівня сформованості зазначених соцієтальних ознак може свідчити як про силу, так і про слабкість суспільства.
Інтровертованість (а також корелююча з нею інтернальність) під час помаранчевої революції була показником рішучої готовності українців до радикальних змін сталого за радянської доби і принципово не зміненого під час першої половини трансформаційного періоду історико-психологічного портрета українця як безмірно жертовного (терплячого заради суспільного чи колективного блага), роботящого (спрямовуючого свої зусилля на суспільно значущі цілі) і водночас маргінального суб´єкта, який давно покинутий державою, але все ще сподівається на її доброчинність. Це була психологічна готовність повернутися до історично притаманної українцю соцієтальної ідентичності, яка перетворилася на неочікуваний як для політичної еліти (включно з опозицією), так і для всієї країни соціальний результат. Під впливом пасіонарного ядра Майдану раптом кудись зникла політична інфантильність українського народу. Натомість її місце посіла активна позиція зрілих людей (не натовпу і не маси!), що потребували від влади іншого ставлення до себе. Звідкись миттєво виникли такі далекі для радянського повсякдення якості, як самоповага, почуття людської гідності, чітка раціональна позиція і велика віра у справедливість вимог і соціальну значущість нового колективного духу. І носієм цього духовного багатства раптом стала не одна людина, а мільйони українців! Виникло суспільне поле колективного духу, утворився стан колективної душі з високим, майже нереальним, Божим почуттям власної ідентичності й призначення.
Увесь світ побачив сильних, красивих, розумних, добрих, безстрашних людей з очима, повними любові одне до одного. Ненависть, неприязнь чи агресія так і не з´явилися на українському Майдані навіть серед тих, хто не розділяв його цінностей. Майдан перетворився на “Спільноту”, на місце прийняття важливих суспільних рішень (Віче), місце радощів і прощення – формовті- лення колективної душі, колективного сенсу і почуття, що підкреслювали історичну значущість ситуації, нових відносин. Не емоцій, які можна виміряти частотою пульсу, а саме почуттів, які не вимірюються нічим, але які творять із роз´єднаних, атомізованих і навантажених власними проблемами індивідів єдину родину, об´єднану світлим і сильним духом. Атмосфера Майдану передалась усій столиці України та іншим майданам – Львова, Луцька, Тернополя, Донецька, Харкова, Сімферополя…
Почуття того, що мільйони людей водночас поділяють найважливіші спільні цінності їх життя, створило поле небувалої в Україні солідарності. Кількість образ, цинізму, нелюбові, байдужості, злочинності, порушень прав людини з боку набридлої влади переросла у якість ставлення народу як до самого себе, так і до владних дій, внаслідок чого громадяни України перетворилися і стали самими собою. Не іншими, а тотожними собі! Самість для будь-якого народу, як і людини, є вищою життєвою метою, бо вона є, за словами К.-ГЮнга, завершеним виразом тієї доленосної комбінації, яка називається індивідуальністю. У кожного народу вона своя і саме до неї він несвідомо прагне. Ось що означає інтроверсія!
Виокремлення напередодні помаранчевої революції показника ´´прагматичності ” української соцієтальної психіки супроводжувалося зростанням практик використання в процесі вирішення життєвих проблем таких критеріїв, як: “логічно / нелогічно”, “правильно / неправильно”, “розумно / нерозумно”, “вигідно / невигідно” тощо. Помітно зростало в суспільстві прагнення всі проблеми вирішувати власними силами, свою значущість і правоту люди прагнули підтверджувати справами, а не розмовами про них, все рідше когось про щось просили. У цілому зростало, так би мовити, відсторонене, дистанційоване ставлення до оточуючого світу, що, безперечно, зміцнило імідж ” самодостатності” українців. Усе частіше викликали повагу такі чесноти, як надійність, сумлінне ставлення до правди як до закону, за яким живуть люди. В суспільстві визрівала нова доба відродження духовності!
Водночас нинішня “емоційність” українців поступово переростає в оціночний простір, в якому колись панували такі головні критерії, як: “добре / погано”, “потрібно / непотрібно” людям, “гуманно / негуманно”, “чесно / нечесно” тощо. Досвід минулих помилок починає вчити українців, а інстинкт самозахисту завдяки Майдану все ж прокинувся і починає впливати на якісно новому рівні. Страх та інші сильні емоції вже не здатні робити з людьми те, що вони робили нещодавно.
Попри тяжкі й історично тривалі випробування країни на вичерпність її інтелектуальних ресурсів, дослідження засвідчили, що Україна зберігає природну здатність до їх відтворення. Так, напередодні помаранчевої революції зросли значення бінарних опозицій “раціональність” і “прагматичність”, що характеризує соціум з точки зору його здатності до організації, структурування, аналізу і доведенню певної мети до певного результату. Є надія, що владний хаос, вплив якого журналісти намагаються (скоріше несвідомо) поширювати на інші сфери життя, буде-таки кому спинити. Адже, як відомо, структура будь-якої практичної дії людини чи соціуму перебуває у певній залежності від структури і особливостей процесу сприйняття, який завжди передує дії. Характерна й прогресуюча в сучасній Україні “раціональність” – це настанова на детальне, точне, послідовне і завершене сприйняття будь-яких явищ, процесів, проблем, ідей тощо. Тому як тільки будь-який предмет (проблема, ідея) потрапляє в поле уваги раціонального соціуму, він піддається ретельному поелементному аналізу. Водночас просто ідей чи проблем в їх абстрактно цілісному виразі раціональний соціум не сприймає. Ідея має бути розкрита, технологічно розщеплена, наділена чіткими характеристиками, забезпечена засобами її реалізації, баченням шляхів і можливих підходів її втілення в життя. Отже, нинішня українська ´´раціональність” прагне до безперервного теоретичного і практичного розгортання ідеї, процесу чи задуму. До того ж дії, пов´язані зі становленням національної ідеї-проекту, також вимагають планомірності, послідовності і поступовості. Звісно, що в Україні є політики, здатні саме до таких принципів структурування українського простору. І все ж для такого підходу необхідний час і підтримка, розуміння народу, роз´яснення на рівні засобів інформації.
Зростання рівня ”сенсорності” напередодні помаранчевої революції було рівноцінне зростанню того, що дрімало в колективній психіці, – підвищення рефлективності, яка зумовлює розвиток глибокої духовної культури, прагнень нових досягнень, що домінують над спокоєм. Реформи і соціальні нововведення хоч і прямують у життя методом “спроб і помилок”, але все ж працюють. Момент фундаментальної творчості успішно замінюється терплячою роботою, розбудовою нових технологій життя (газова епопея в Україні). Зросла практичність і настанова братися за реальні справи, здатність і потреба захищати ці справи і всю культуру в цілому, взагалі захищати щось “своє”.
Натомість якісна ознака ´´інтуїтивність ”, що лежала в основі побудови радянської фундаментальної наукової школи і загальноосвітньої, середньої, політехнічної школи, була спрямована на формування універсального знання й універсальної (всебічно розвиненої) особистості. До речі, це єдина ознака, за якою з 2002 до 2006 рр. вже відрізнялася поведінка українців і росіян в Україні.
Доречно додати, що радянському прототипу ”екстернального ” соціуму були притаманні широкі соціальні практики, коли у своїх невдачах і кризах люди звинувачують когось іншого і постійно шукають “ворогів”, через потребу конформності перебувають у залежності від інших культур і соціумів. Для них дуже важливий будь-який зовнішній авторитет, зовнішній імідж, ідеологема, міфологема. Такі соціуми не обтяжені виявом толерантності в міжнаціональних відносинах і міждержавних конфліктах (нинішні Україна, Росія, Білорусь). Бажання послабити і перекласти на інших власну відповідальність обертається для них потребою державно-владних структур у директивно-авторитарних формах правління.
Натомість ”інтернальні” соціуми, до яких цілком правомірно відносити Україну помаранчевої доби, можна назвати сильними, адже домінуюча тут інтернальна настанова є своєрідною силою етосу, його глибинної соцієтальної структури, що стає прихованим регулятором суспільного життя. “Інтернальні” соціуми відрізняються більш активною, послідовною та соціально відповідальною поведінкою. У складних обставинах вони шукають не “ворогів”, а об´єктивні чинники, в тому числі історичну логіку суспільних процесів. Таким соціумам притаманні висока задоволеність життям і працею, що пов´язується з розвиненим почуттям активної суб´єктності, немає звичок перекладати своє на чужу голову, звинувачувати когось у тому, що цілком залежить тільки від нього. Такі соціуми самодостатні і нонконформні, їх поведінку доповнюють емоційна стабільність (коли ”емоційність” переходить у ´´прагматичність”), рішучість і високий рівень самоконт- ролю (наприклад нинішні Японія, Німеччина, Велика Британія, США). Україна ж, будучи асимільованою в єдиний Радянський Союз, набула так званого дистресового архетипу ”екстернальності ”, якого може позбутися шляхом суспільних реформ і ретельного аналізу своїх історичних помилок.
В цілому ж показник “екстернальність / інтернальність” – це один із найсуттєвіших показників, що віддзеркалює особливості механізмів соціального контролю: його орієнтованості на зовнішні (суспільні) чи внутрішні (індивідуальні) форми відповідальності, контролю чи самоконтролю.
Інтегральний портрет українського соціуму доповнюється такою бінарною опозицією, як “інтенціональність / екзекутивність” (гендер або чоловіче/жіноче начало, гендерні соціокультурні стереотипи). У давньокитайській філософії цим якісним властивостям присвячено текст “Хуайнаньцзи”, в якому чоловіче – це розумна родова суть, а жіноче – начало, яке управляє генетичним циклом пір року й знаряддєво-будівничою діяльністю зі створення домівки. Саме це й визначає суть цієї опозиції: “інтенціональність” – визначення мети, тоді як “екзекутивність” – її виконання, реалізація. Український суспільний загал найбільше характеризується сьогодні “інтенціональністю”, рівень якої виявляє себе удвічі вище серед управлінців з їх місією визначення мети суспільного розвитку. Щоправда, низький рівень “екзекутивності” українського суспільства залишає менше можливостей для реалізації цієї мети. Це одна з суттєвих проблем України сьогодні.
Контраверсійна зміна 4-х якісних соцієтальних ознак – “інтроверсії” (27,9%) на “екстраверсію” (32,7%) – так само, як і корелюючих з цією якістю “прагматичності” (20,8%) на “емоційність” (21,5%), “сенсорності” (12,9%) на “інтуїтивність” (23,2%), “інтернальності” (22,5%) на “екстернальність” (22,2%), що відбулася в короткий постпомаранчевий період 2005 р. в Україні, може свідчити про розлад (сподіваємось – тимчасовий) ” психічного здоров´я” українського соціуму. Цю метаморфозу, на думку професора Л.Бурлачука, можна пояснити як посттравматичний синдром або реакцію соціуму на нереалізовані високі очікування стосовно результатів діяльності помаранчевої влади. Ця хвороблива реакція призвела до послаблення віри українців у власні сили, у свою зірку, у свою культуру, свій досвід і в свою еліту. Натомість нинішня суспільна свідомість, як і в недалекому радянському минулому, знову (хоча й неприродно) вишикувалася під матеріалістичні гасла і притаманні радянській суспільно-історичній епосі механізми соціально-класового протистояння. Власне, саме цим, на нашу думку, й можна пояснити той феномен, що чим активніше вів передвиборчу парламентську (2006 р.) пропаганду політичний блок “Наша Україна”, тим активніше електоральні голоси від цього блоку перекочовували до їх політичних опонентів – Партії регіонів і БЮТ. Ці ж психосоціальні зміни в характеристиках українського суспільства посилили його емоційну складову і налаштованість на пошук причини (ворога і спасителя) не в собі, а ззовні.
Такий у цілому неприродний масовий невротичний суспільний стан (до того ж активно поширюваний за допомогою ЗМІ), що отримав у психіатрії назву “вічного хлопчика”, – стану масової безвідповідальності і активного пошуку захисту ззовні (“сильної руки”), власне, і є, на нашу думку, тією історично небезпечною пасткою, в яку під час трансформаційних змін тією чи іншою мірою закономірно потрапляє суспільство. Так, за даними порівняльного соціально-історичного аналізу, Україна, схоже, перебуває зараз у психосоціальному стані, що відповідає стану Німеччини часів поствеймарської республіки 1930-1933 рр. На жаль, світова політологія і практична політика ще не напрацювали адекватних рекомендацій, аби убезпечити суспільний рух на цьому відтинку національної історії.
А втім, є підстави стверджувати, що авторитаризм, який переживають країни під час перехідної доби, має не тільки негативні наслідки, будучи певним відступом від демократії. В умовах слабкої, а іноді просто безсилої демократії, авторитарний політичний режим вирішує найскладніші для демократії питання, пов´язані з гармонізацією соціально-економічних інтересів у суспільстві. Втілюючи різні форми державного примусу і посилюючи тим самим регуляторну функцію держави, він відтворює баланс соціальних інтересів, що його порушують, зловживаючи свободою підприємництва, групи крупного капіталу. Водночас відбувається диференціація суб´єктів підприємництва на групи: крупного капіталу (ФПГ), який скеровується (авторитарною) державою у зовнішньоекономічну діяльність, а також малого і середнього бізнесу, вотчиною якого віднині стає внутрішньоекономічне життя країни. Своєрідне “переформатування” економіки стає, таким чином, локомотивом бюджетно-податкової реформи країни, яка тягне за собою решту нашарованих за час зволікань суспільних реформ, а разом вони стають надійними гарантіями для становлення “середнього класу” як основи сталого розвитку країни.
У позначеному контексті цілком правомірно, з нашої точки зору, говорити про універсальну, історичну місію сучасного авторитаризму, яка полягає у створенні середнього класу. Певною мірою можна говорити й про інваріантність способу реалізації цього історичного завдання, який здебільшого полягає в перерозподілі надприбутків, як це яскраво проявилося в “новому курсі” президента США Франкліна Рузвельта (1882-1945), який керував країною трохи більше трьох президентських каденцій (1032-1945). І все ж цей елемент не єдиний у портфелі засобів створення середнього класу. В кожній країні він має свою комбінацію управлінських елементів, що її зумовлює неповторна соціокультурна специфіка країн, які зазнають випробувань авторитаризмом.
Стосовно якостей нинішньої політико-управлінської еліти України, що її репрезентують у дослідженні новопризначені голови РДА, то передусім привертає увагу високий (порівняно з суспільним загалом) рівень сформованості їх соцієтальної ідентичності, який станом на травень 2005 р. становив 60,3% (проти 34% соцієтальної ідентичності, що її набув український загал станом на жовтень 2002 р. і 47% – станом на грудень 2008 р.). Власне, це, на нашу думку, забезпечило високий рівень сформованості соціальних інтересів і соціальної активності цього владно-політичного прошарку суспільства.
Водночас із шести найважливіших характеристик соціально-психологічної сутності керівних кадрів України сформованими і такими, що отримали шанс на відтворення в елітному прошарку голів райдержадміністрацій, виявилися ´´раціональність” (64,9%), ”інтернальність” (47,6%), ”інтенціональність” (78,8%).
Позначений результат, з одного боку, віддзеркалив пасіонарні (за Л.Гумільовим) риси української владно-політичної еліти, а з другого – віддзеркалив “перехідний” і недовершений стан властивостей керівних кадрів держави, що його 2005 р. презентували такі риси, як:
– ”екстраверсія” (41,5%), яка блокує фундаментальні пагони демократичної свідомості керівників і налаштовує їх на застарілі (суто матеріальні) ресурси творення державної політики; також вона позбавляє змоги керівні кадри реалістично оцінити зміни в сучасному українському суспільстві, зокрема нове місце і роль в ньому людини і в цілому суб´єктивного чинника як базового не тільки для реалізації, а й для творення державної політики і суспільно-політичних реформ. Саме тому, ставши до керма управління, вони стереотипно (як і за радянської доби), перестають “чути” голос “знизу”;
– ´´інтуїтивність” (72,7%), яка підсилює колишній (радянський) стереотипний психокомплекс керівних кадрів тим, що в контексті творення державної політики вони все ще віддають перевагу “глобальним”, “універсальним”, “інваріантним”, “абстрактним” способам мислення і дії. Саме це віддаляє сучасну владно-політичну еліту від практичного і рутинного здійснення суспільних реформ та проблем сьогодення, від конкретики, що її породжують динамічно змінні реалії. Тим самим у цілому подовжується “міфологічний” стан свідомості керівних кадрів, нарощується “реформаторська заборгованість” країни в цілому, наростає вірогідність різного роду суспільних загострень і кризових аномалій. Тут малоефективною стають як українська вікова традиція, так і нова (ініційована пасіонарною часткою населення) соціально-поведінкова практика, що дедалі активніше спирається на “сенсорні” способи мислення і дії за правилом: “не помацаю – не повірю!”. Слід також зазначити, що саме за цією соціально-психологічною якістю керівний склад українства виявляє схожий на російський етнічний загал (“інтуїтивний”) спосіб мислення і дій;
– ´´прагматичність” (16,4%), яка за своїм природним змістом налаштовує людей на прийняття утилітарних цінностей і лежить у площині сучасних європейських орієнтацій, поки що охоплює недостатню частку керівних кадрів. Зокрема, ця соціально-психологічна обставина блокуватиме адекватне розуміння курсу на євроатлантичну інтеграцію України.
Висновки
1. Перехідний процес торкається всіх сфер суспільного життя. Але з усіх можливих криз найгострішою в цьому процесі постає криза ідентичності, що її нині зазнає українське суспільство.
Суперечливий характер перехідної доби визначається втратою старих (притаманних модерну) і надбанням нових (притаманних постмодерну) форм ідентичностей.
Загалом соцієтальна ідентичність України зумовлюється кодом її культури, що дорівнює значенню пропорції 62:38 і визначається поняттям ”золотий перетин”. Власне, це й формує супереч-ливий характер протікання її перехідних процесів. Так, на початку 90-х рр. вона виявляла чимало стриманості в той час, як Росія демонструвала світові здебільшого радикалізм. Починаючи ж з кінця 90-хрр., коли виникла об´єктивна потреба в посиленні державно-владного впливу на суспільні процеси і у цьому контексті в Росії заговорили про посилення авторитарних тенденцій, Україна, навпаки, ніби збільшила свою готовність до розвитку демократії. Не випадково перший президент СРСР Михайло Горбачов, характеризуючи особливості поведінки українців, сказав: ”… тут все подібно до росіян, але набагато м´якше. За всіх перипетій ви (українці – Е. А.) всерівно вирішуєте свої питання демократично. Авторитаризм не проходить” [12, с. 13].
2. У контексті посттрансформаційних очікувань доречно зауважити, що дедалі наочніше ставатиме специфіка національних інтересів, що її, власне, й визначає нова соцієтальна ідентичність, у тому числі країн східнослов´янської субкультурної єдності.
3. Досліджені властивості української ментальної традиції природно налаштовують її носіїв на найкращу реалізацію ролі своєрідного “драгомана” – перекладача в глобальній мозаїці ментальностей народів світу. Додатковими аргументами на користь такої місії України виступають такі загальновизнані риси національного характеру українців, як толерантність, сенсорність, самодостатність.
Специфіка коду української культури, в основі якої лежить “медіанність” її психокультури, надає їй в сучасному світі преференції щодо якісного виконання ролі драгомана – посередника, комунікатора, третейського судді у вирішенні проблем, що виникають у відносинах між різними цивілізаціями.
Список використаних джерел
- Афонін Е. А. Психокультура України: “помаранчевий перехід” / Е. А. Афонін, О. А. Донченко, В. О. Антоненко // Соц. психологія. – 2006. – № 4. – С. 77-93.
- Афонин Э. А. Цвет и психика = Color and Psyche / Э. А. Афонин // Аэропорт. – 2006. – № 1. – С. 52-55.
- Большой толковый социологический словарь (Collms). – Т. 1, 2 : пер. с англ. – М. : Вече ; АСТ, 1999. – 544 с.
- Бурлачук Л. Ф. Психодиагностика / Л. Ф. Бурлачук. – СПб. : Питер, 2002. – 352 с.
- Гантінгтон С. Протистояння цивілізацій та зміна світового порядку / С. Хантінгтон. – Львів, 2006.
- Глобальні трансформації: політика, економіка, культура : пер. з англ. / Д. Гелд, Е. Мак-Грю, Д. Голдблатт, Дж. Ператон. – К., 2003.
- Грамши А. Из тюремных тетрадей : избранные произведения: пер. с итал. / А. Грамши. – М., 1980.
- Донченко Е. А. Социетальная психика / Е. А. Донченко. – К. : Наук. думка, 1994. – 208 с.
- Історія європейської ментальності. – Львів, 2006.
- Краткий словарь по социологии / под общ. ред. Д. М. Гвишиани, Н. И. Лапина ; сост. Э. М. Коржева, Н. Ф. Наумова. – М. : Политиздат, 1989. – 479 с.
- Лейн Д. Еліти, класи та громадянське суспільство в період трансформації державного соціалізму / Д. Лейн // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2006. – № 3.
- Михайло Горбачов. – Життя після смерті … // Дзеркало тижня. – 2004. – 24 квіт. – С. 13.
- Московичи С. Машина, творящая богов : пер. с фр. / С. Мос- ковичи. – М. : Центр психологии и психотерапии, 1998. – 560 с.
- Соціокультурні ідентичності та практики / за ред. А. Ручки. – К. : Ін-т соціології НАН України, 2002. – 315 с.
- Степаненко В. Концепція громадянського суспільства в осмисленні посткомуністичних суспільних трансформацій // Суспільна трансформація: концептуалізація, тенденція, український досвід / В. Степаненко ; за ред. В. В. Танчера, В. П. Степаненка. – К. : Ін-т соціології НАН України, 2004. – С. 73-98.
- Aust St. Еіп Kontinent macht Geschichte. Experiment Europa / Stefan Aust, Michael Schmidt-Klingenberg. – Munchen, 2003.
- How Europeans see themselves – Looking through the тіггог with public opinion surveys. – Luxembourg : Office for Official PubHcations of the European Communities, 2001. – 56 pp.