Поняття “модернізація” з´явилося на початку 50-х рр. ХХ ст. для характеристики країн, які здійснювали перехід від індустріального до постіндустріального суспільства, тобто інформаційного суспільства, насамперед через удосконалення економічної інфраструктури, управлінських механізмів економічного зростання та використання найновіших технологій передачі інформації.
Поняття модернізації має досить неоднозначний характер. У перекладі з французької “modern” означає сучасний, найновіший, що дає змогу інтерпретувати це поняття як удосконалення чогось з метою приведення у відповідність із сучасними змінами. З точки зору історичної науки – це процес, що приводить до трансформаційних перетворень у суспільстві.
У процесі еволюції модернізації як міждисциплінарної теорії та її поступової політизації викристалізувалося поняття ” політична модернізація”, яке нині пов´язується з формуванням політичних інститутів, соціальною мобілізацією, розширенням політичної участі населення, закріпленням демократичних цінностей, норм та управлінських засад у сучасному українському суспільстві.
Модернізація, як засвідчує світова суспільно-політична думка, є однією з необхідних умов встановлення нового світового порядку та цивілізаційних змін. В основі її лежить визначення того, що модернізація виступає головною закономірністю соціального розвитку постійних змін, ускладнення політичних економічних, управлінських структур та інших функцій відповідно до потреб ефективного функціонування суспільства. Розумінням сутності модернізації має бути усвідомлення її як процесу оновлення в дусі вимог сучасності, тому й одержало одностайне визнання вчених світу.
Комплекс наукових ідей, об´єднаних умовним поняттям “теорія модернізації”, з´явився після Другої світової війни, в роки глобальних цивілізаційних та суспільних змін. Протистояння двох політичних систем і виникнення третього світу, представленого колоніями та напівколоніями, поставили західне суспільствознавство перед необхідністю вироблення соціального – історичного розвитку та здатності долати песимізм попередніх концепцій, що їх репрезентували О.Шпенглер, П.Сорокін, К.Ясперс та інші вчені, розкриваючи різні аспекти кризи західного світу у свій час.
Теорія модернізації пройшла кілька етапів розвитку, поступово набуваючи нових ознак і тенденцій, які вносили суспільно-політичні, науково-технічні та управлінські досягнення.
І-й етап – 50-60-ті рр. – період зародження і становлення теорії модернізації, вироблення на її основі конкретних моделей соціально-політичного розвитку, в основному в рамках традицій універсалістської традиції західного лібералізму, з огляду на те, що етапи розвитку всіх країн і народів нібито однакові. Вже тоді намітився для теорії модернізації міждисциплінарний підхід, який об´єднав навколо неї економістів, соціологів, політологів, управлінців, соціальних психологів та представників інших наук.
Водночас поступова політизація цієї теорії зумовила інтерес до неї з боку представників офіційної влади різних країн. Домінуючим підходом тоді були концепції економічного зростання, згідно з яким традиційні (доіндустріальні) суспільства Азії, Африки й частково Латинської Америки розглядалися як економічно відсталі, для яких вистачало б створення механізмів стійкого розвитку, аби решта проблем вирішувалися самі собою. Практичне втілення такої моделі пропонувалося засобом вирівнювання країн, названих регіонів із розвиненими країнами. Механізми економічного зростання мали б стати передумовою для впровадження політико-управлінських інститутів західного зразка. Що ж до культури, то вважалося, що її прозахідні цінності будуть прийняті автоматично. Проте, з погляду сьогодення, це не зовсім так: різні культури, різні цивілізації, різна віра у народів. Це позначається на суспільному розвитку. Доречно зауважити, що вже в той час соціологи, політологи, економісти та управлінці висловлювали сумніви щодо здатності економічного зростання бути єдиним критерієм модернізаційного процесу. Зокрема, зверталась увага на те, що інституціоналізація не є механічним наслідком економічного зростання та управлінських засад суспільства, а має самодостатнє значення, що змушує рахуватися з ментальністю народів та континентів світу.
II- й етап – 70-80-ті рр. – відбулася переоцінка ідейно-теоретичного порядку першого етапу, а також прорахунків, виявлених суспільно-політичною практикою. Остання переконливо довела, що моделі економічного зростання і політичної інституціоналізації як такі виявляються малоефективними і не спрацювали практично ніде в тому вигляді, як були задумані її теоретиками. Це підтвердила і практика державотворення в сучасній Україні. Під час критичного переосмислення її прорахунків було виявлено: недостатню ефективність структурно-функціонального аналізу, зокрема математичної обробки інформації, комп´ютерного моделювання тощо для розкриття механізмів переходу від традиційного стану розвитку суспільства до сучасного; незбалансованість економічних, соціально-політичних і культурних наслідків модернізації, неадекватність євроцентричного характеру модернізаційних теорій цінностям азійської, африканської та латиноамериканської культури.
III- й етап – кінець 80-х – початок 90-х рр. – нинішній етап – дав західним ученим розуміння необхідності врахування поряд з управлінсько-економічними чинниками розвитку (людські та природні ресурси, нагромадження капіталу, розвинені технології) позаекономічних – геологічних, соціальних, культурних, психологічних та ін.
Модернізація – це особлива форма цивілізаційного процесу, яка передбачає подолання відсталості традиційних держав та їх еволюційний перехід до прогресивного соціального ладу.
Сьогоднішній етап модернізації цивілізації отримав назву постіндустріального або постмодерністського. В його основі, за визначенням американського дослідника Д.Белла, – пріоритетна роль теоретичного знання як стрижня, навколо якого створюються нові технології, відбуваються економічний і соціальний прогрес суспільства. Основними його рисами є: зміна системи цінностей (прагнення розкрити свої таланти і здібності); підвищення ролі і вартості “людського капіталу”; осмислення високої ціни інтелекту; формування високої управлінської культури; зростання значення інформації; зрушення людського буття в сторону культури, освіти, духовності тощо.
Перші прояви модернізації збіглися в часі з початком зародження інформаційного суспільства. Саме у другій половині 60-х рр. ХХ ст. термін “інформаційне суспільство” був введений професором Токійського технологічного університету Ю.Хаяши й став загальновживаним у доповідях, що подавалися японському урядові організаціями, Агентством економічного планування, Інститутом розробки використання комп´ютерів, Радою зі структури промисловості. У документах стверджувалось, що інформаційне суспільство – це суспільство інформації високої якості та наявних засобів для її розподілу.
Американці приписують появу терміна “інформаційне суспільство” вченим Ф.Махлупу та Т.Умесао, які досліджували динаміку розвитку наукоємних виробництв.
Суперечки між різними науковими школами підтверджують боротьбу за першість у введенні в обіг поняття “інформаційне суспільство” та підтверджують факт його надзвичайно важливої ролі у сучасному цивілізаційному розвитку.
Серед специфічних механізмів модернізації відзначено зростання інформаційної складової та наявність певної кількості знань, необхідних для засвоєння сучасних технологічних процесів, зміни у структурі зайнятості населення та утвердження нових засад у систему управлінської культури.
Найвизначніший теоретик “постіндустріального суспільства” Д.Белл припустив, що людство вступає в інформаційне суспільство завдяки тому, що зайнятість у сфері виробництва віддає перевагу зайнятості у сфері послуг. Такий процес учений охарактеризував як заміну фізичної праці на “білокомірцеву”, оскільки сировиною для нефізичної праці є інформація та інтелект людини. Така тенденція сприяє інформатизації економіки та впливає на виробництво інформаційного продукту та інформаційних послуг. Такої ж самої думки дотримуються Р.Райх та М.Кастельс, які вважають, що головним двигуном економічного розвитку є праця осіб, що базується на використанні інформації.
Важливою ознакою інформаційного суспільства є зміни, що відбуваються у політичній сфері та характері міжнародних відносин. У таких умовах держава та різні політичні сили стають основним суб´єктом становлення та розвитку глобальних інформаційних систем. Отже, інформація та знання перетворюються на головний ресурс держави.
Використання у сфері державного управління інформаційно-комунікаційних технологій сприяє перетворенню інститутів влади на інформаційно відкриті демократичні установи, доступні для населення. Завдяки використанню сучасних технологій підвищується ефективність діяльності органів державного управління.
Найперше, така можливість здійснюється завдяки Інтернет-ресурсам, які сприяють оперативному доступу необмеженої кількості людей до текстів законопроектів ще на стадії їх попередньої розробки, а також до надходження максимального обсягу аналітичних матеріалів у суспільні інститути.
Крім того, принциповим нововведенням є можливість кожного громадянина з мінімальними, практично нульовими, витратами звернутися до необмеженої за своїм складом аудиторії – усіх підключених до Інтернету. Таким чином, можемо зробити висновок, що у громадян України принципово розширюються можливості захищати свої інтереси на регіональному і державному рівнях. Завдяки інформаційно-комунікаційним технологіям збільшується група людей, що мають можливість брати участь у виробленні та прийнятті управлінських рішень, створюються передумови для поступового зменшення нерівності політичних можливостей громадян, актуалізується інтерес молоді до публічної політичної діяльності.
Нині багато в чому завдяки розвиткові інформаційного сектору, зокрема й ЗМІ, збільшується кількість громадян, що беруть участь у політичному житті держави. Спостерігається зростання політичної свідомості, виникнення нових політичних ідей і напрямів. Політика зі сфери малоцікавої стає справою зацікавленості для багатьох. Це дає змогу говорити про те, що розвиток інформаційно-комунікативних технологій визначає перспективи політичної еволюції, що веде до демократії, на яку нині орієнтується більшість країн. До речі, за матеріалами соціологічних досліджень, проведених за останній час, кількість громадян України, які цікавляться політикою, значно зростає. Активне впровадження у сферу державного управління інформаційно-комунікаційних інновацій сприяє демократизації суспільства, трансформації колишніх уявлень, установок, стереотипів, у результаті чого змінюються форми поведінки, відносини між політичними інститутами й індивідами, тим самим прискорюється процес становлення громадянського суспільства.
Сучасні дослідження підтверджують той факт, що нині відбувається суспільний діалог: взаємодія індивідів, груп і інститутів, коли кожен партнер ставиться до іншого як до суб´єкта, визнаючи його цінність, право на існування та незалежність. Із цієї точки зору політична функція інформаційно-комунікаційних технологій полягає в забезпеченні постійного суспільно-політичного диспуту, що передбачає можливість електронного і зворотного зв´язку в реальному часі між владою та громадянами, що сприяє подальшій демократизації і гуманізації громадського життя. Таким чином, метою залучення до політичного життя інформаційно-комунікаційних технологій є створення відкритої для діалогу з громадянами прозорої вертикалі влади.
Однак не треба забувати про те, що сучасний український політикум вдається до неетичних способів використання сучасних інформаційно-комунікативних технологій у передвиборчих перегонах, монополізації інформаційного простору, він маніпулює не завжди чесною інформацією, яку творять політтехнологи на замовлення.
До основних критеріїв, що впливають на політичну модернізацію, належать показники розвитку: цивілізації, культури, розвитку, еволюції, традиційного суспільства, теорії сучасного суспільства, прогресу, відсталості, антимодернізації тощо. Головні персоналії політичного розвитку М.Вебер, К.Гріффін, Т.Парсонс, І.Фрамм, Ф.Теніс, Р.Даль, Дж.Локк, Г.Алмонд, А.Сміт, К.Дейч, М.Леві, С.Хантнетон.
Концепції модернізації цього періоду набувають чітко вираженого соціально-культурного характеру. Це, зокрема, виражається в подоланні євроцентризму і визнанні як самоцінних ісламської та індусько-буддійської “квазіцивілізації”, врахуванні цивілізаційної культури окремих соціумів взагалі. Вчені, що стоять біля витоків теорії модернізації, майже одночасно дійшли висновку щодо неможливості механічного перенесення західних моделей розвитку на інші регіони світу.
Сучасна теорія розглядає модернізаційний процес у рамках того чи іншого суспільства як свідому настанову держави на здійснення якісних перетворень у суспільстві не засобом калькування досвіду передових країн, а завдяки поєднанню найбільш поширених політичних структур, інститутів, цінностей, які мають універсальний, загальний характер, із традиційною специфікою певних суспільств. Витоки такого підходу сягають політико-соціологічних концепцій класиків соціологічної та політологічної думки, зокрема Ф.Тенніса, М.Вебера, Т.Парсонса. Згідно з їхніми трактуваннями, зміни соціально-політичних орієнтацій суспільств різноманітних форм господарювання, звільнених від державної регламентації. Демократичні цінності автоматично не виростають (М. Вебер). Це залежить від багатьох чинників – розвитку цієї чи іншої нації з поступовим творенням демократичного ладу в окремо взятій країні, а громадяни повинні вважати себе суб´єктами політики, учасниками процесу прийняття та реалізації управлінських рішень.