Активна участь людини в політиці й державному управлінні має важливе і принципове значення. По-перше, діяльність людини як суб´єкта політики й державного управління виступає важливою передумовою взаємодії політичних інститутів з громадянським суспільством, контролю за діяльністю політико-управлінських структур з боку народу та засобом протидії бюрократизації державного апарату.
По-друге, через створення умов для участі громадян у здійсненні політики й державного управління суспільство задовольняє потребу своїх членів в управлінні суспільними справами.
По-третє, залучення населення до здійснення політико-владних функцій виступає важливим засобом легітимації політики й влади.
По-четверте, через активну участь особистості в політичному житті суспільства створюються умови для більш повного розкриття всіх потенцій людини, для її творчого самовираження, що, у свою чергу, складає необхідну передумову для більш ефективного вирішення інших суспільних завдань.
Політика – це специфічна сфера суспільства, яка виникає не відразу з появою людини як такої, а на певному етапі розвитку останньої, коли з´являється потреба у розподілі того, що першопочатково належало усім, а значить відносини між людьми неминуче набувають ознак рівності – нерівності, тобто конфліктного й антагоністичного характеру. З виникненням політики як соціального явища, а особливо як соціального інституту, з´являються й перші наукові розвідки політичних процесів та місця людини в них.
Слід зазначити, що починаючи із стародавніх часів і до сьогодні погляди філософів і політиків на місце та роль людини в системі політичних відносин і влади є предметом наукових суперечок. Безліч існуючих теорій і концепцій політичної ролі особистості можна умовно розділити на три групи.
Першу групу концепцій складають патерналістські погляди на роль людини в системі політики й влади. Вони беруть свій початок з патерналістської концепції держави Конфуція і до цього часу в окремих аспектах зберігають свій вплив на ідеологічне забезпечення політики й державного управління в країнах третього світу з переважаючим сільським населенням та в деяких тоталітарних й авторитарних режимах.
Суть даного підходу полягає у визнанні нерівнозначного політичного статусу людей. Індивід, з точки зору представників патерналістських концепцій, розглядається не як свідомий учасник політичного процесу, не як громадянин, наділений невід´ємними правами й свободами, а як простий виконавець волі правителя.
Друга група концепцій отримала назву тоталітарного підходу до ролі людини в системі політики й влади. Представники даного підходу визнають політичний статус індивіда, однак заперечують його автономність і розглядають людину лише як об´єкт політики й влади. Такий підхід до ролі особистості в системі політико-владних відносин вперше був запропонований Платоном, який у своєму проекті ідеальної держави виходив з абсолютного верховенства держави як цілого над окремим індивідом як частиною цього цілого. Така держава, керована мудрим правителем, на думку філософа, покликана стверджувати однодумство і колективізм, регламентувати всі сфери життя індивіда, а останній має повністю покладатися на її справедливу волю.
У політичній практиці тоталітарна модель взаємовідносин особистості і влади проявляється в повному підкоренні людини державі, розчиненні індивідуального “Я” в безособовому колективному “МИ” (цим колективним “МИ” в різних системах були або клас, або нація, або релігійна спільнота, або політична партія). Людина в цій системі через відсутність свободи вибору постає повністю беззахисною перед могутньою державною машиною, своєрідним “гвинтиком” політичної системи. Позбавляючи індивіда свободи політичного вибору, тоталітарні суспільства руйнують головне джерело могутності держави й її суспільного добробуту – вільну особистість, людину-творця.
Уже в часи Античності з´являються інші погляди на політичну роль особистості. Так, зокрема, не заперечуючи пріоритет держави по відношенню до громадянина, учень і послідовник Платона Аристотель вважав, що людина – істота політична уже з огляду на її природну потребу жити в суспільстві й спілкуватися із собі подібними. Внаслідок такої властивості людини спочатку виникають сім´я, поселення, а на певній стадії суспільного розвитку й держава. Вона, на відміну від двох попередніх форм спілкування, вважав філософ, базується на взаємодії вільних і рівних громадян. Зазначимо, що громадянин у Аристотеля уже виступає не лише об´єктом, а й суб´єктом влади, активним органічним елементом державного цілого, людиною, яка бере безпосередню участь у політичному житті, законодавчій і судовій діяльності держави, але при цьому повністю підкоряється рішенням останньої. Таке розуміння ролі індивіда в системі політики й влади було характерним для античної демократії, яка, визнаючи вільних громадян безпосередніми учасниками прийняття владних рішень, водночас не захищала їх від санкціонованого волею більшості свавілля.
На відміну від двох попередніх, ліберальний підхід до ролі людини в системі політико-владних відносин базується на визнанні політичної рівності всіх громадян, наділенні особистості фундаментальними, невід´ємними правами й свободами, утвердженні її як головного, визначального елемента політичної системи суспільства, тобто проголошенні верховенства особистості у її взаємовідносинах з владою. У ліберальному трактуванні саме індивід виступає джерелом влади, а держава постає результатом домовленості, договору вільних людей. Як наслідок – остання є підконтрольною та підзвітною суспільству і покликана виконувати тільки ті функції, якими її наділяють громадяни (захист безпеки і свободи громадян, охорона їх природних, священних прав, підтримка суспільного порядку і соціального миру).
Визнання лібералізмом індивіда як головного джерела і носія влади, реальне забезпечення його права на участь в управлінні державою, становлення системи демократичного врядування створили об´єктивні передумови для його політичної суб´єктивації.
Доповнені сучасними концепціями, ліберальні погляди на роль людини в системі політико-владних відносин сьогодні на практиці втілені в країнах розвиненої демократії і складають зміст демократичної політичної культури. Політичний досвід XX ст. засвідчив, що нехтування такими принципами політичного устрою, як пріоритет прав людини над правами держави, свобода особистості, розподіл влади, законність, призводить до надмірної ідеологізації і політизації суспільства, тотального диктату державної влади, безконтрольності і розростання державного апарату, перетворення індивіда в пасивний елемент політичної системи, здатний лишень виконувати розпорядження зверху. Приклад колишнього СРСР – яскраве тому підтвердження.
У сучасній політичній науці окремо виділяють ще один підхід до взаємовідносин людини й політики, запропонований представниками християнської соціал-демократичної ідеології. У своїх поглядах на місце людини в системі політики й влади вони виходять з унікальної цінності кожної особистості (повага до кожної особистості з боку держави і суспільства), солідарності (піклування кожного громадянина про інших людей, суспільство й державу) і субсидіарності (допомога з боку держави власним громадянам, в першу чергу тим, хто сам не може себе забезпечити). Виходячи з цього вони вважають, що теорія обмеження втручання ролі держави в суспільні відносини має бути переглянута в бік визнання за державою права використовувати наявні в неї ресурси в інтересах загального блага та зменшення соціальних контрастів (“держава загального добробуту”).
В індустріально розвинених демократичних країнах світу, незважаючи на деякі відмінності в підходах до ролі людини в політиці й системі здійснення влади, сьогодні є спільне розуміння і визнання (зокрема й світовим співтовариством на рівні ООН) статусу особистості як джерела влади й первинного суб´єкта політики, необхідності його гарантії й забезпечення умов для реального перетворення кожного громадянина у свідомого і вільного суб´єкта політико-владних відносин.
У чому полягає роль людини як суб´єкта політики й державного управління? На яких рівнях політики й державного управління проявляється політична суб´єктність особистості і чим вона зумовлена?
У політичному просторі будь-якої демократичної держави (політичний простір зазвичай визначають як середовище, де розгортаються політичні процеси) діють окремі, обособлені індивіди, об´єкти та суб´єкти політики, створені ними соціальні групи та спільності, політичні інститути та організації.
У філософії під поняттям “суб´єкт” розуміють джерело активності, діяльності, пізнання, активне начало. Суб´єкт – це той, хто діє, спрямовуючи свою діяльність, вплив та увагу на щось або на когось. Суб´єкт політики – це носій політичних інтересів та політичної активності, який має статус учасника, діючої сторони політичного процесу і який здатний творити політику та ініціювати істотні зміни в політичних відносинах. Під творенням політики розуміють постійну й певною мірою самостійну участь того чи іншого суб´єкта політики в політичному житті відповідно до власних і суспільних інтересів, вплив на поведінку та стан інших суб´єктів [1]. Стосовно здатності творити політику використовується поняття “політичної суб´єктності”.
Філософське тлумачення поняття “суб´єкт” передбачає співвідносність останнього з поняттям “об´єкт”, під яким розуміють пасивне начало – те, на що діють, що приймає на себе вплив від дій та поведінки інших учасників взаємодії. Об´єкт політики – це ті елементи політичного життя, а також суспільні явища, на які спрямовані діяльність і вплив суб´єктів політики. У філософії поняття “об´єкт” і ” суб´єкт” співіснують у діалектичній єдності, є взаємозалежними, взаємозумовленими і здатні змінюватися місцями. За будь-яких умов людина завжди виступає об´єктом політичного життя. На неї повсякденний вплив справляють політичні інститути (зокрема держава, політичні партії), політичні лідери, політичні еліти, навіть за умов, коли вона це не усвідомлює.
Водночас, маючи власний соціальний статус у політиці, індивід здійснює певну політичну роль, наприклад лідера держави або лідера політичної партії, рядового члена партії, представника електорату – виборця, учасника акції протесту тощо. Принагідно зауважимо, що поняття “політичний статус” та “політична роль” не є тотожними. Політичний статус – це місце, певна позиція індивіда в політичному просторі, а політична роль – це очікувана модель його поведінки, визначена, наперед задана даним статусом.
Зважаючи на вищевикладене, варто зазначити, що політичний статус індивіда підкреслює його схожість з іншими людьми, які мають аналогічний статус у політиці, а політична роль, яку кожний з них відіграє по-своєму, особливо – їхню відмінність у політичному житті. Справедливо припустити, що саме тому у західній політичній науці широко використовується поняття “політичний актор” як суб´єкт політичного життя. Цим фіксується той факт, що кожна людина привносить свій неповторний, оригінальний, своєрідний колорит у політичне життя суспільства, відіграючи ті чи інші політичні ролі.
Якщо об´єктом політики людина є завжди, то активним, діючим суб´єктом у політичному просторі вона може стати за певних умов.
Говорячи про особистість як суб´єкта політики, ми маємо на увазі відносно самостійного, активного учасника суспільно-політичного життя, який володіє свободою волі, діє розумно й усвідомлено, наділений як загальнолюдськими, так і унікальними у своєму роді рисами, зокрема цілісністю, активністю, цілеспрямованістю тощо.
Основними ознаками політичної суб´єктності є: здатність і можливість прийняття політичних і державно-управлінських рішень; наявність засобів і можливостей їх реалізувати; практична участь у політичній діяльності чи державному управлінні; відповідальність за наслідки прийнятих політичних і державно-управлінських рішень.
Політична суб´єктність особистості проявляється на наступних рівнях:
а) соціальному – як окремого індивідуального учасника політичного процесу чи члена соціальної групи;
б) інституціональному – участь у державному управлінні, діяльності політичних партій, рухів, профспілок, інституціалізованих груп інтересів тощо.
Серед умов суб´єктивування особистості у сфері політики дослідники зазвичай виділяють матеріальні чинники. Західними політологами доведена кореляційна залежність між добробутом індивіда і його активною участю у політиці, а також між рівнем економічного розвитку суспільства та його демократичністю. Так, наприклад, економічно зрілі суспільства тяжіють до демократії, її інституційних проявів та політичного лібералізму, а диктатура як політичний режим в більшості випадків залишається прерогативою бідних. Як слушно зазначав Ш.Монтеск´є, бідні люди – погані громадяни і спочатку треба бути поганим громадянином, щоб потім стати хорошим рабом.
Слід, однак, зауважити, що різні дослідження, в тому числі й соціологічні опитування, не виявляють безпосередньої залежності між рівнем матеріального забезпечення громадян та їх політичною й громадською активністю. Економічне становище індивіда, безумовно, впливає на його політичну поведінку і готовність брати участь у державному управлінні, але опосередковано, через низку соціальних факторів – його соціальний статус, наявність знань, загальний рівень освіченості тощо.
Враховуючи все це, спробуємо визначити, хоча б на рівні формальних показників, матеріальну складову політичної суб´єктності українських громадян. Так, за даними соціологічного опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України у 2008 р., лише приблизно кожен п´ятий опитаний (21,5%) задоволений своїм становищем у суспільстві; 43,1% громадян оцінили матеріальне становище своєї сім´ї як бідне, або злиденне; 64,4% – не впевнені у власному майбутньому; 72,2% – у стабільності в державі й суспільстві, а 62,9% у тому, що ситуація в країні поліпшуватиметься [2]. Як абсолютну зневіру й втрату надії на здатність політичних інститутів змінити ситуацію в країні можна оцінювати наступні показники: майже половина опитаних “зовсім”, або “переважно не довіряють” Президенту України, 58,9% – Верховній Раді України, 53,7% – уряду; 50,7% – місцевим органам влади; 60,9% – політичним партіям [2]. Недовіра за всіх умов є вкрай негативним і деморалізуючим людську активність чинником. Він сковує людину, не дає їй можливості активно включитися у суспільні відносини, ставити перед собою цілі, адже будь-яка активність передбачає (як передумову) наявність довіри до оточення.
Феномен довіри – одне з найважливіших соціально-психологічних явищ, від розвиненості якого залежать стан справ у суспільстві взагалі. Ф.Фукуяма у книзі “Довіра: соціальні доброчесності і творення процвітання” наголошує на тому, що національний добробут і конкурентоспроможність зумовлені певним рівнем довіри, характерним для того чи іншого суспільства. Довіра розглядається як очікування суб´єктом усталеної, чесної, орієнтованої на спільні цінності поведінки з боку інших членів суспільства. Переважання у суспільстві довіри породжує соціальний капітал [3].
На думку науковців, за умов, які сьогодні склалися в Україні, важко сподіватися на конструктивну спрямованість політичної активності населення. Як можливі можуть розглядатися такі варіанти.
Перший – політична поведінка громадян може бути реалізована через активізацію протестних форм тиску на інститути влади, скоріш за все на боці тих чи інших політичних сил, які в умовах загострення політичної кризи в Україні вже сьогодні активно експлуатують соціальне невдоволення. Практика політичного життя незалежної України засвідчує зростання політичної активності населення саме в періоди політичної боротьби та протистояння різних політичних угруповань. На жаль, сьогодні ми маємо ситуацію, коли внаслідок об´єктивних і суб´єктивних причин українські громадяни ще не готові до самостійного обстоювання власної позиції й не демонструють усвідомлення своїх групових чи класових інтересів. За даними соціологічних опитувань, 83,3% українських громадян не належать до жодної з громадських чи політичних організацій і рухів [2, с. 500].
Другим варіантом реакції на соціально-економічну й політичну ситуацію в країні може бути відхід більшості населення від активної політики й зосередження на власних особистих чи вузькогрупових інтересах. У соціології такий процес отримав назву “атомізації” суспільства. Він знаходить свій вияв у поширенні індивідуального способу самозахисту, самовиживання, через що потреби консолідації зусиль суспільства, об´єднання для спільних дій більшістю громадян сприймаються як другорядні, далекі від їх реальних, сьогоденних, особистих інтересів. І це цілком природно, адже коли в суспільстві негаразди, люди передусім звертаються до своїх первинних структур, опираються переважно на власні сили, сім´ю, турбуються про своїх дітей, близьких, намагаються отримати пристойне матеріальне забезпечення, безпечні умови життя тощо.
Якщо проаналізувати дані соціологічних опитувань, які проводилися протягом останніх років, то можна зробити висновок, що в психології суспільства відбулися істотні зрушення в розумінні того, що змінити своє матеріальне становище, підвищити життєвий рівень можна лише розраховуючи на власні сили.
Усе це слід враховувати в політичній та управлінській діяльності, у процесі визначення й формування державної політики, прийняття конкретних управлінських рішень та їх практичної реалізації.
Складність і неоднозначність трансформаційних процесів, що відбуваються в Україні, зумовлюють важливість для державно-управлінської діяльності пошуку чинників та резервів для стабілізації й поступального розвитку суспільства. За цих умов актуальним стає звернення до соціально-психологічних чинників, які на загальносуспільному і на індивідуальному рівнях здатні сприяти консолідуючим суспільство тенденціям, становленню взаєморозуміння і громадської злагоди. В умовах атомізації суспільства такими чинниками є: спільні труднощі, сподівання на покращання ситуації в майбутньому, прагнення до миру і спокою, стабільності тощо.
Важливою передумовою суб´єктності індивіда в політиці й державному управлінні є наявність політико-правових гарантій – законів, традицій, моральних норм, що стимулюють його участь у політичному житті й здійсненні влади. Конституція України на законодавчому рівні визнає народ основним джерелом влади, гарантує право громадян на участь у формуванні і здійсненні влади, закріплює їх політичні свободи. Однак реальних механізмів для реалізації наданих конституцією прав і свобод громадян, сучасна політична система країни поки-що не напрацювала. З огляду на історичне минуле, перерваність державотворчого процесу в українському суспільстві відсутні сьогодні традиції демократичного політичного врядування. Більше того, в спадщину від попереднього тоталітарного режиму ми отримали відповідну політичну традицію підкорення людини владі і її беззахисності перед державно- владною системою. Це, безумовно, ускладнює процес набуття громадянами якостей активних суб´єктів політики й державного управління та вимагає постійної, системної діяльності політичних інститутів по зміцненню засад демократичного політичного врядування.
Чи не найголовнішим чинником активності в політиці виступають соціально-культурні умови того суспільства, де відбувається процес політичної соціалізації індивіда. У ХХ ст. здобула визнання концепція соціального характеру, яка у загальних рисах виписана Е.Фромом. Вона пояснює індивідуальні риси індивіда, його активність (у тому числі й політичну) так званим соціальним характером – соціокультурними умовами, особливостями способу життя, включаючи історичну спадщину, випробувані історією форми взаємодії людини та влади. “Соціальний характер членів суспільства, – на думку Фрома, – формується під впливом його соціально-економічної структури таким чином, що їм (людям) хочеться робити те, що вони повинні робити” [4].
Соціальний характер через свою специфіку може відігравати роль стабілізатора, символічного цементу, що слугує міцності політичного режиму або протилежну роль – динаміту, вибухового механізму, здатного знищити суспільство. Взаємозв´язок між соціальним характером та індивідом двосторонній: як соціальний характер здатний впливати на особистість, так і остання, у свою чергу, здатна формувати соціальний характер. “Коли хочемо говорити про особистість людини і розуміти її, то мусимо насамперед знати оточення, в якому ця особистість формувалася. З іншого боку, і особистості творять той чи інший характер оточення. … Особистість і оточення не протилежності, а функціонально залежні. Хочете, щоб був індивід кращим – поліпшуйте оточення, а хочете, щоб оточення було краще, то поліпшуйте (виховуйте) індивідів”, – зауважував ще на початку ХХ ст. перший український доктор соціології Микита Шаповал [5].
Зважаючи на вищезазначене, вважаємо за необхідне акцентувати увагу на наступному: людський вимір політики й державного управління полягає в орієнтованості держави на створення умов для політичної соціалізації населення та формування його правової й громадянської культури, що є необхідною передумовою становлення індивіда як активного суб´єкта політики й державного управління.
Якщо індивід виступає лише як пасивний суб´єкт впливу з боку влади і не справляє жодного зворотного впливу на політичну систему, то маємо справу з певним видом соціалізації, яку фахівці іменують “моделлю підкорення”. Саме така модель була актуальною для Радянського Союзу, мета якої, була прихована за ідеологічними нашаруваннями, – виховання слухняних виконавців замовлень пануючої влади, простих “гвинтиків” системи.
Якщо ж індивід розглядається не лише як об´єкт для зовнішнього впливу, але і як свідома, активна істота, здатна осмислено діяти, тоді реалізується та форма політичної соціалізації, яку називають “моделлю інтересу”. Вона має на меті усвідомлення та отримання індивідом власних вигод, благ від інших людей або інституцій. В американській соціології у свій час була розроблена парадигма соціального обміну Дж.Хоманса та П.Блау, яку можна застосувати для пояснення раціональності політичної участі. Вона наголошує на подібності економічного та соціального обмінів, зводячи останній до мінімізації витрат та максимізації вигод.
На нашу думку, в умовах сучасного українського суспільства реальним шляхом залучення населення до участі у громадсько-політичному житті є стимулювання різних форм його громадської активності. Виконання людьми низки суспільних функцій, пов´язаних із їх статусом громадян, виступає важливим чинником демократизації політичного процесу, оскільки демократична держава завжди покладається на активну громадськість, сталу, поінформовану участь широкого кола своїх громадян у житті суспільства.
Суб´єктивна здатність громадян ефективно користуватися своїми правами і виконувати обов´язки перед демократичною державою залежить від їх обізнаності щодо демократичних процедур та розуміння суті суспільних проблем, які виступають предметом політичного обговорення й розв´язання; від набутих навичок громадсько-політичної участі, від готовності брати участь у політичному процесі.
Найважливішими ознаками громадянськості на рівні свідомості людей у сфері політичних відносин є: інтерес до суспільних справ і до політики; громадсько-політична обізнаність і компетентність; вміння захищати свої права та інтереси; сприйняття демократії як бажаної, природної, такої, що відповідає суті людини, форми правління та знання про те, на яких принципах вона діє і в який спосіб залежить від активності громадян.
Механізмом реалізації громадянськості виступає громадянська участь населення, через яку проявляється його здатність до самоорганізації і суспільного самоврядування.
Сьогодні для розвитку громадської участі населення органи державної влади України повинні забезпечити фінансово-матеріальну і правову підтримку громадських організацій та об´єднань з боку держави; спростити процедури їх реєстрації; зменшити їх залежність від органів влади та адміністрацій підприємств; стимулювати й підтримувати громадські ініціативи; через систему громадянської освіти сприяти формуванню в людей вміння захищати власні інтереси, у тому числі й беручи участь у діяльності об´єднань громадян; активно залучати до вироблення й впровадження державної політики такі громадські інститути, як громадські ради, громадські експертизи, громадські дорадчі органи тощо.
Демократичний політичний режим, надання з боку політичних інституцій (у першу чергу держави) гарантій щодо можливостей здійснення політичної діяльності, правова забезпеченість демократичних процедур, наявність розвинутого громадянського суспільства – важливі фактори політичної активності особистості. Проте прийняття законів, які відповідають міжнародній практиці і діють у розвинутих країнах, ще не означає, що вони будуть ефективно працювати. Пошлемося на приклад, який наводить Нобелевський лауреат Даглас Норт: “Багато країн Латинської Америки в дев´ятнадцятому столітті запозичило (з деякими змінами) Конституцію США , а “країни третього світу” – багато законів про право власності передових західних держав. Однак результати цього не схожі на те, що досягнуто в США або розвинутих західних країнах” [6].