Виходячи із визначення політичної партії як постійно діючого інституту політичної системи, що бере участь в організації та здійсненні державної влади, витікають функції та завдання політичної партії. В умовах будівництва демократичного суспільства актуальною є проблема взаємодії партій із гілками влади.
Наявність правлячих і опозиційних партій створює механізм політичної відповідальності влади перед виборцями. Правлячі партії зазнають критики з боку опозиції, що впливає на якість прийнятих ними рішень.
Нагородою партії за перемогу у виборах є місця в уряді та влада, яку вона отримує, щоб змінити політику уряду відповідно до своїх уявлень. Так, у США партія, що володіє більшістю голосів у Палаті представників або Сенаті США, призначає лідерів палати і голів комітетів. Президент призначає понад 3 тис. людей на керівні посади у виконавчих департаментах. Це дає змогу партії, що перемогла, суттєво впливати на управління країною протягом чотирьох років.
Партійний контроль за діяльністю уряду в парламентських системах Західної Європи значно сильніший, ніж у Сполучених Штатах Америки, оскільки парламентські системи передають право аудиту водночас над законодавчою і виконавчою владою партії, що перемогла на виборах.
Законодавство, визначаючи завдання і функції політичних партій, надає їм суспільного характеру. Головне функціональне завдання політичних партій полягає в акумулюванні суспільних інтересів та сприянні їх організованому і цілеспрямованому просуванню в процесі прийняття політичних рішень. Власне цим і зумовлюється державницький характер політичних партій.
Особливість політичної влади і її відміна від державної, на думку С. Рябова, полягає в тому, що політична влада – це домінування або прагнення до домінування інтересів одних верств над усіма іншими. Головним предметом політичної боротьби партій є вплив на здійснення державної влади, її влаштування, зрештою, сама державна влада. Завоювавши державні позиції, право й можливість виконувати державні функції, партія впродовж певного часу може реалізовувати загальнодержавний інтерес. Проте при цьому вона залишається партією і не може ототожнюватися з державою.
Сьогодні наявність структурованих, багатофункціональних політичних партій є ознакою високого розвитку суспільства, наявності в ньому громадянської культури та толерантності. Вони існують у більшості країн та в усіх політичних системах. Дослідження влади та управління неможливе без аналізу діяльності політичних партій у владних структурах. Розгляд інституту політичних партій у контексті його впливу на розвиток управлінських процесів важливий для підвищення результативності функціонування державного управління в Україні.
Партії беруть безпосередню участь у творенні державної політики та в державному управлінні. Їх вплив на державну діяльність відрізняється ступенем залученості, який залежить від форми правління і типу виборчої системи в різних країнах. Форма правління – президентська, змішана чи парламентська – визначає місце та роль парламентських фракцій при створенні уряду та впливає на взаємозв´язки гілок влади в державі. Тип виборчої системи визначає ступінь залученості громадян до демократичних процесів у державі та роль партій в організації роботи законодавчого органу.
Зацікавленість партійного та державного керівництва в посиленні ролі партій у державному управління є важливим, але не єдиним фактором у партійному житті. На жаль, у дискусійному пориві досить часто заговорюється сама суть питання, конкретні механізми вирішення сучасних проблем державотворення за допомогою політичних партій.
Адже партії – це головна організаційна форма сучасної масової політики, що є двигуном державного і суспільного життя. Їх еволюцію можна розглядати в межах політичної модернізації, рушійною силою якої вони і стали. У середині ХХ ст. партії здійснювали державне управління у 80% країн світу. Але 60-80 рр. минулого століття позначились кризою політичних партій, їх відходом від влади і поширенням воєнних режимів, зокрема в Латинській Америці. Процес демократизації 80-90-х рр. відродив політичний вплив партій [9]. У посткомуністичних державах на зміну одно- партійності приходить багатопартійність. Усе це ускладнює роль та значення партій у політико-управлінському процесі.
Стан демократії в Україні викликає занепокоєння як у наших співвітчизників, так і серед міжнародної спільноти. Науковці, як і політики-практики впевнені, що ствердженню демократичного процесу в Україні до цього часу заважає методологічно й історично не розв´язана проблема вибору ціннісних орієнтирів. Це справедливе твердження. Разом з тим необхідні досконалі і свідомі носії демократичних і національних цінностей. Такими носіями мають бути політичні партії, які зараз формують політичний простір України. Саме з політичних партій обирається парламент, який, у свою чергу, формує уряд. Президент країни є також представником політичної партії.
Із внесенням змін до Конституції у 2004 р. оптимального перерозподілу повноважень між урядом, парламентом і президентом не було досягнуто [10]. Запропонована політична реформа виявила свою недосконалість переважно в інституційно-правово- му аспекті.
У сучасному світі уряди, як правило, формуються політичними партіями. Безпартійні уряди існують у недемократичних режимах; у демократичних президентських режимах; за умови існування слабких, розпорошених і невпливових політичних партій у демократичних парламентських і змішаних режимах.
Останні формуються, за Дж. Сарторі, за умови атомізованої партійної системи, що характеризується наявністю багатьох полі- тичних партій або їх повної відсутності. Політичні партії не численні і не впливові, серед них є позасистемні. Уряд формується, як правило, на позапартійній основі або на основі широкої коаліції, демократичним або авторитарним політичним режимом. Атомі- зована система найменш стабільна й ефективна серед усіх інших партійних систем. На стан і тенденції розвитку партійних систем безпосередньо впливає держава за посередництвом механізмів інституціоналізації політичних об´єднань і виборчого законодавства. Так само має місце і зворотна залежність. Межі між різними типами партійних систем досить прозорі [11, с. 35].
Спосіб формування уряду залежить від форми правління в державі. У президентських республіках, абсолютних та дуалістичних монархіях передбачається позапарламентське формування уряду, коли глава держави призначає посадовців без реальної участі парламенту. Це є команда глави держави, як у США [2, с. 681 -682].
У парламентських та змішаних формах правління уряд формується за участю парламенту, часто із числа самих депутатів. В основу формування уряду, як правило, покладено принцип коалі- ційності, досягнення консенсусу за Ю.Габермасом [12, с. 256-257]. Винятком є президентська форма правління, коли парламент надає главі держави згоду на призначення прем´єр-міністра, а формує і контролює уряд сам президент.
Коаліційні уряди не виникають спонтанно – вони формуються свідомо політичними партіями, що мають представників у парламенті і прагнуть отримати виконавчу владу для управління державою.
Принцип коаліційності діє за умов, коли жодна партія самостійно не може отримати підтримку більшості в парламенті для створення уряду. Він полягає в тому, що політичні партії знаходять спільні інтереси, що превалюють над вузькими груповими інтересами, і реалізують їх у процесі співпраці.
Базовою для формування коаліційного уряду є коаліційна теорія, що охоплює сукупність теоретичних конструкцій, присвячених формуванню різноманітних політичних коаліцій (виборчих, парламентських, урядових).
Одним із перших У.Райкер (“Теорія політичних коаліцій” 1962) запропонував покласти в основу домовленостей між політичними партіями щодо створення урядової коаліції математичні розрахунки. Таким чином, коаліційну угоду можна базувати на теорії “раціонального вибору”.
Умовно всі існуючі коаліційні теорії можна розділити на дві великі групи:
- Прагматичні. У процесі формування коаліції до уваги беруться кількісні показники, тобто кількість місць у парламенті, що належать потенційним учасникам коаліції. Основна для цієї групи модель мінімально-переможної коаліції. Вона передбачає формування уряду на основі мінімальної кількості учасників за умови, що об´єднанні зусилля здатні забезпечити хоч і мінімальну, але більшість у парламенті. Ця модель розглядає контроль за урядом як нагороду для тих, хто отримав право його формувати.
- Ідеологічні. Розглядається ступінь ідеологічної сумісності можливих партнерів по коаліції, що відповідає моделі мінімального радіусу дій. У цій моделі вступ партії до коаліції розглядається нею як засіб, що дає партії можливість досягнути раніше проголошених політичних цілей. Відповідно, коаліційна угода не буде суперечити прийнятим програмним цілям.
Існують і інші теорії коаліцій, зокрема А. де Сваана. Цікавою є теорія Дж. Прідхама, що враховує максимальні можливості, а не кілька визначних чинників під час створення коаліції. Такими чинниками, на думку прихильників індуктивного підходу до коаліційної політики, є історичні, нормативні, мотиваційні, інституційні, внутрішньопартійні, а також соціально-політична ситуація всередині країни та зовнішньополітичні умови [13, с. 190-191; 14].
До створення коаліцій між партіями можуть підштовхувати законодавці. Зокрема, французькі партії спонукає система виборів Президента Республіки загальним прямим голосуванням та абсолютною більшістю голосів (більше половини від відданих). Це призводить до того, що жодна політична партія не буде достатньо сильною, щоб добитися перемоги свого кандидата, спираючись лише на голоси “своїх” виборців. Для перемоги кандидат на пост Президента повинен бути здатним згуртувати навколо себе коаліцію на базі своєї програми. Таким чином, хоча він і належить до певної політичної сили, Президент стає арбітром у суперечках між партіями, що є складовими його президентської більшості.
Вибори за мажоритарною системою у два тури дають змогу впливовим партіям (Соціалістична партія, Об´єднання у підтримку республіки, Союз за французьку демократію) отримати абсолютну більшість у парламенті (більше 50%) за відносної більшості відданих голосів (менше 50%). Невпливові партії змушені вступати в союзи з впливовими, додаючи їм голоси виборців [15, с. 2-3].
Порівнюючи партійні системи Франції та США, можна побачити суттєву різницю між організаційною структурою політичних партій цих країн, які забезпечують діяльність уряду. Дієздатність напівпрезидентської форми правління базується на гнучкій подвійній владній структурі і значною мірою залежить від коливання парламентської більшості.
Партійний характер формування і діяльності уряду в парламентських та змішаних режимах виявляється в конкретному механізмі представництва партій у кабінеті. В окремих державах процедура створення урядової коаліції виписана у конституції або законодавчих актах. Відповідно до того, скільки партій представлено в уряді і скільки місць їх фракції мають у парламенті, розрізняють уряди більшості (однопартійні), уряди меншості і коаліційні уряди [17, с. 186-188].
Таким чином, коаліційний уряд створюється на базі об´єднання політичних партій. Такі коаліції (від лат. coalitio – союз) існують, поки спільні інтереси переважають над вузькокорпоративними інтересами найвпливовіших сил чинної урядової коаліції.
Однопартійний уряд формується партією, яка за результатами виборів має більшість парламентських місць (Великобританія, Нова Зеландія, Швеція). Іншим партіям відводиться роль опозиції. Вони критикують дії уряду та пропонують кращі, на їхній погляд, шляхи вирішення проблем. Така модель забезпечує максимальний рівень співпраці між виконавчою і законодавчою гілками влади.
Уряд меншості формується із представників партій, які не мають більшості у парламенті. Це поширене явище для європейських держав. Після Другої світової війни більше третини урядів цих країн формувалися як уряди меншості. У 2008 р. був сформований уряд меншості в Угорщині як спроба подолати політичну кризу після виходу з уряду Союзу вільних демократів. Отже, коаліційні уряди створюються партіями, що самостійно не мають парламентської більшості. Місця в уряді розподіляються в ході міжпартійних переговорів та угод, базуючись як на коаліційній теорії, так і на міжособистісних взаєминах.
Залежно від співвідношення чисельності партійних фракцій у парламенті стосунки партнерів по коаліції можуть бути рівноправними. У такому випадку місця в уряді розподіляються шляхом консультацій, переговорів, досягнення компромісу. Коли стосунки нерівноправні, тобто провідна партія надає іншим партіям окремі посади в обмін на політичну підтримку їхньої фракції (як це було у випадку урядової коаліції в Україні 2006 р.), партії прагнуть до обмеження кількості учасників коаліції. По можливості вони об´єднуються за принципом ідеологічної спорідненості. Але за будь- яких умов коаліційні уряди менш стабільні за однопартійні. В умовах системи поміркованого плюралізму (партійні системи поміркованого і поляризованого плюралізму, за Дж.Сарторі) боротьбу за владу ведуть від трьох до п´яти партій і жодна з них не може самостійно перебувати при владі. В умовах такої системи формуються коаліційні уряди, а для їх утворення кожна з конкуруючих партій має виявити певну поміркованість як у виборчій платформі, так і в ставленні до можливих партнерів по коаліції.
Таким системам властиві три характерні риси: порівняно незначна ідеологічна дистанція між основними партіями; схильність до коаліційних утворень між партіями з різними точками зору; основною рисою поміркованого плюралізму є не альтернативний уряд, а коаліційне правління з перспективою альтернативних коаліцій.
Система ж поляризованого плюралізму (яка характеризує сьогоднішню Україну) відзначається такими рисами: наявністю релевантних антисистемних партій (тих, що дотримуються екстремістської ідеології), боротьбу за владу ведуть шість і більше партій, значною ідеологічною дистанцією між партіями, існуванням двосторонньої деструктивної опозиції (зліва і справа), наявністю однієї або кількох партій, що займають “центральне становище” і завдяки саме цьому володіють “урядовим потенціалом”.
Для напівпрезидентської (або президентсько-парламентської чи парламентсько-президентської) форми правління характерна партійна система поляризованого плюралізму, де уряд формується, як правило, партіями центру (Франція). Сучасна партійна система України поступово еволюціонувала від атомізованої до системи поляризованого плюралізму.
Необхідно пам´ятати, що будь-яка партійна система, що еволюціонує до справжньої системи, не може складатися із сильних, організованих масових партій на основі внутрішнього парламентського досвіду. Такі партії породжуються відповідною політичною культурою і традиціями. Перехід від неструктурованої до структурованої партійної системи, як правило, спричиняється загостренням політичної боротьби.
За висловом Дж.Сарторі, “Парламентська демократія не може функціонувати в жодному з її багатьох варіантів, якщо її не обслуговують парламентсько пристосовані партії, які були усуспільнені у відносно пов´язані і (чи) дисципліновані організації” [16, с. 89].
Якщо Україна реформує політичну систему в напрямі парламентсько-президентської або парламентської республіки, необхідно усвідомити, що наявність сильних політичних партій є запорукою прогресивного розвитку суспільства. Політичні партії як суб´єкти формування політико-управлінських відносин визначають характер і напрям політичних процесів.
Важливим фактором, що впливає на ефективність роботи парламентської системи, є партійна дисципліна, що означає одностайне голосування в парламенті. Адже парламентський уряд не може управляти без підтримки парламенту, а ця підтримка проявляється в забезпеченні злагодженого голосування. При цьому дисципліна голосування є внутрішньозгуртованою, а не результатом тиску (імперативного мандата чи підкупу).
Дж.Сарторі вважає, що умовами дисциплінованості й згуртованості партії є:
1) існування партійної організації на всіх конституційних рівнях;
2) політичні гроші проходять через партійні осередки і не йдуть безпосередньо до кандидата.
Згуртована партія повинна бути стабільною, тобто забезпечувати постійне членство своєї фракції без розколів та переходів. Наприклад, підрив устоїв японської партійної системи був викликаний розколом домінуючої Ліберально-демократичної партії (ЛДП) у 1993 р. Розкол, у свою чергу, був викликаний виборчим скандалом, пов´язаним із витратою значних коштів. У результаті в Японії випрацювали певні правила: коли внутрішньопартійні демократичні процедури вичерпано, то меншості варто поступитися і партія повинна під час голосування діяти одностайно.
Конституційні норми Франції, що регламентують відповідальність уряду перед Національними зборами (ст. 49 Конституції 1958 р.) та право розпуску Національних зборів, надане Президенту Республіки ст. 12), закріпляють диференціацію між партіями більшості та опозицією в парламенті, спонукаючи парламентське угруповання правлячої більшості до максимальної згуртованості та дисципліни.
У структурованих партійних системах інших країн напрацьовані і механізми запобігання партійному дезертирству. Наприк- лад, члену парламенту можуть дозволити залишити партію, але заборонити приєднатися до іншої партії.
Парламентські партії виконують роль каналу зв´язку, що діє між групами інтересів у суспільстві й органами державної влади. Існує конкретний механізм всередині парламентських структур, через який і здійснюється вплив виборців на формування і політику державних структур – це парламентські фракції політичних партій.
Історія фракцій починається з клубів, які виникли як об´єднання громадян у боротьбі з феодальним режимом (Англія, Франція 1789 р., Німеччина, Італія, Іспанія 1848 р.). У Німеччині фракції були визнані Рейхстагом у 1922 р. Для них встановлювалась норма мінімальної кількості – 15 осіб. У Австрії діяльність фракцій, або клубів регламентується Положенням про порядок роботи Національної ради 1961 р., де визначається мінімальна кількість фракції у п´ять осіб. У Швейцарії офіційний статус фракцій закріплено в законі про робочий порядок парламенту в 1971 р. [17, с. 190].
Отже, у більшості зарубіжних країн парламентські фракції мають суто партійний характер. Створення таких структур за іншими ознаками не допускається, а в деяких країнах прямо забороняється. Парламентські фракції утворюються з представників однієї партії або ж з представників кількох партій, які мають близькі політичні платформи і спільні інтереси. У деяких країнах дозволяється створення так званих змішаних фракцій, до яких входять позафракційні депутати.
Г.Кречмер наводить ряд визначень поняття “фракція”:
- Партійно-політичні зорієнтовані представництва в парламенті, які намагаються впливати на волевиявлення держави і фактично є державними органами, які беруть участь у формуванні волі держави.
- Утворені на певний законотворчий період об´єднання де- путатів-однодумців для досягнення певних політичних цілей шляхом організованої підготовки та обстоювання їх у парламенті.
- Групи депутатів із спільними політичними поглядами, які уможливлюють розподіл, концентрацію і підвищення ефективності роботи на основі взаємної довіри і виконують подвійне завдання: створюють для народу відчуття демократичного легітимного зв´язку і сприяють працездатності парламенту та виконанню ним своїх завдань.
- Парламентські підрозділи певних груп депутатів, пов´язані між собою спільними політичними поглядами та, як правило, партійною належністю, причому їх права випливають з прав депутатів.
- Об´єднання щонайменше п´яти відсотків загальної кількості членів Бундестагу, що належать одній партії або таким партіям, які за своїми політичними напрямами не конкурують між собою у жодній із федеральних земель (регламент Бундестагу) [18].
Відповідно до Регламенту Верховної Ради України на першій сесії новообраної Ради розглядається питання щодо формування та реєстрації депутатських фракцій, коаліцію депутатських фракцій та Погоджувальну раду депутатських фракцій. Таким чином, саме фракції є суб´єктом парламентської більшості та опозиції, а отже, і парламентської політики в Україні [19].
Ефективність діяльності парламентських фракцій визначається якістю законотворчого процесу, виконанням контрольних та інших функцій парламенту. Парадоксальна ситуація склалася в українському парламенті, коли на законопроекти, на думку народних депутатів, найбільше впливає Президент – 43%, а фракція, комітет або народний депутат значно менше – 21%. Народні депутати, а таких 50%, не задоволені якістю законопроектів, що розглядаються у Верховній Раді України [20, с. 13].
Представники фракцій у робочих групах та інших тимчасових об´єднаннях відстоюють інтереси фракцій. Фракції беруть активну участь у формуванні постійних та спеціальних комісій (комітетів) парламентів, а також керівних органів палат.
Одним із шляхів демократизації процедури опрацювання та прийняття рішень у законодавчому органі може бути широке залучення громадськості до роботи комітету. З 1970-х рр. Канада, США, європейські держави почали активно впроваджувати в життя механізми громадських консультацій між органами влади та представниками громадськості у формі постійно діючих громадських рад. Механізм громадських рад використовується владою, щоб убезпечити себе від хибних кроків, від прийняття незрозумілих для суспільства та неадекватних ситуації рішень. Громадські ради сприяють розвитку культури консенсусу. Виникають вони під тиском необхідності вирішення накопичених проблем. Так, “нагальна потреба у розробці новітнього законодавства для місцевого самоврядування та організацій громадянського суспільства, яке б враховувало потреби цих суб´єктів правового регулювання, вимагало від комітету залучення до процесу розширеного кола осіб, які опікуються подібним законодавством або представляють інтереси цих суб’єктів правового регулювання” [20, с. 38]. Громадська рада досить плідно працює при Комітеті державного будівництва та місцевого самоврядування. Грунтовну оцінку діяльності громадських рад дав у своєму дослідженні М.Лациба.
Після виборів 1998 р. до Верховної Ради України за змішаною системою було створено більше 15 фракцій, що не змогли домовитись про утворення парламентської більшості. Уже взимку 2000 р. така більшість була створена, але дещо штучно, під певним тиском з боку Президента. І ситуація 2008 р. показує нам нестабільність парламентських фракцій в Україні, незважаючи на спроби ввести імеративний мандат, від якого давно вже відмовились демократичні країни.
Питання правової регламентації діяльності парламентських фракцій по-різному вирішуються у різних країнах. Існування фракцій визнається конституціями Греції, Данії, Іспанії, Італії, Португалії, Швеції. Зокрема, спеціальна ст. 183 “Парламентські групи” Конституції Португалії визначає мету, напрями їх діяльності та повноваження. У більшості ж країн регламентація організації і діяльності фракцій здійснюється на основі парламентських регламентів.
Як правило, регламент визначає мінімальну кількість депутатів, достатню для створення фракцій, що залежить від кількісного складу палат парламенту. Кількість депутатів коливається від 3 у Бельгії і до 20 у Франції. У деяких країнах фракцією вважається будь-яка група депутатів від однієї партії. Л.Сморгунов вважає, що ні в регламентах, ні в інших нормативних актах конституційного характеру не йдеться про парламентські фракції. Однак вони реально існують і активно діють у парламентах. На сьогодні парламентські фракції є невід´ємним елементом парламентської структури в усіх цивілізованих, демократичних державах. Саме вони визначають особливості внутрішньої структури палат парламентів і функціонування її окремих елементів [21, с. 214-231].
З представників парламентських фракцій формуються тимчасові так звані робочі групи для вирішення окремих поточних питань, зокрема підготовки і обґрунтування законопроектів. Представники фракцій у робочих групах та інших тимчасових об´єднаннях відстоюють інтереси фракцій. Фракції беруть активну участь у формуванні постійних та спеціальних комісій (комітетів) парламентів, а також керівних органів палат.
Здійснюючи контроль за діяльністю уряду, парламентські фракції реалізують можливість політичних партій впливати на уряд, відіграють вирішальну роль його у формуванні. Проте по- вною мірою реалізувати ці можливості мають змогу лише великі фракції, фракції правлячих партій.
Інтенсивність впливу фракцій залежить як від чисельності, так і від інтелектуального потенціалу, рівня організації (дисциплінованості під час прийняття рішень), зовнішніх обставин та ме- діа-ресурсів.
У демократичних країнах фракції, або течії визначають діяльність політичних партій, наприклад Соціалістичної партії Франції. Їх конкуренція є доказом демократичної внутрішньої побудови партії. На місцевому рівні федеральна виконавча комісія (вища партійна інстанція департаменту) обирається федеральним з´їздом на основі пропорційного представництва течій. Таким самим чином і на національному рівні виконавчий комітет (справжній партійний парламент) обирається на черговому з´їзді на основі пропорційного представництва тих течій, що змогли зібрати більше 50 голосів депутатів. Після 1992 р. Першого секретаря Соціалістичної партії Франції обирають прямим голосуванням на національному з´їзді.
В Італії фундаментом демократії є партії. Вважається, що політична влада до 1993 р. перебувала в руках партій, а не парламенту, оскільки всі рішення приймалися політичними партіями. Таким чином, в основі політичної системи Італії була влада партій, де політична конкуренція перебуває під контролем партій.
За такої системи правління всі депутати дотримуються партійної лінії, а партійні рішення є результатом внутрішніх партійних розбіжностей і дискусій. Наприклад, офіційний статут Християнсько-демократичної партії Італії покладає основні обов´язки з вироблення політичних рішень на партійний з´їзд, Національну раду та Центральний провід. Багато рішень приймаються більшістю у Центральному проводі та Секретаріаті, але не стільки через громіздкий характер формальних інституцій, скільки внаслідок різкого поділу на партійні фракції. Справді, фракції є основними елементами процесу вироблення партією політичних рішень. Конкуруючи за контроль над відповідними посадами, фракції таким чином впливають на поведінку тих, хто перебуває при владі.
Принципи демократичної правової держави, зокрема політична та ідеологічна багатоманітність суспільного життя в Україні, зумовили конституційні засади структурування та внутрішньої організації діяльності Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади в державі. У цьому процесі визначальну роль відведено депутатським фракціям, у тому числі у формуванні коаліції депутатських фракцій, її участі у процедурі призначення Прем´єр-міністра України та формування складу Кабінету Міністрів України (ч. 6, 7, 8 ст. 83 Конституції України), у можливому припиненні повноважень народного депутата України, оскільки останнє безпосередньо залежить від перебування (входження, виходу) народного депутата України у відповідній депутатській фракції (п. 6 ч. 2, ч. 6 ст. 81 Конституції України) та створення обставин щодо можливого дострокового припинення повноважень парламенту Президентом України, якщо протягом одного місяця у Верховній Раді України не буде сформовано коаліцію депутатських фракцій (п. 1 ч. 2 ст. 90 Конституції України) [10]. При цьому чисельність депутатської фракції є фактором реального її впливу на процеси створення коаліції депутатських фракцій, виборів Го – лови Верховної Ради України та його заступників, створення комітетів та тимчасових спеціальних і тимчасових слідчих комісій Верховної Ради України.
Ситуація, коли вибори до парламенту (Верховної Ради України) не впливали на зміну уряду, певним чином деформувала політичну відповідальність уряду перед виборцями і роль політичних партій як механізму такої відповідальності. Певні кроки щодо підвищення ролі політичних партій уже зроблені.
Винятково важливе значення для розвитку політичного плюралізму і багатопартійності, повноцінної діяльності коаліційного уряду має створення правової бази для опозиції. Це стосується не тільки Закону України “Про політичні партії в Україні”, а й парламентського регламенту, в яких мають передбачатися цілі, функції, механізм діяльності опозиції та гарантії її роботи, а також її відповідальність перед суспільством і державою за результати своєї роботи.
Взаємна цивілізована конкуренція правлячих сил, зокрема коаліційного уряду і конструктивної опозиції в межах існуючого конституційного ладу зменшує небезпеку зростання поляризації суспільства, надає можливість чітко визначити наявні суперечності та можливі шляхи їх вирішення (поступки і компенсації за них). Партійна опозиція є складовою громадянського суспільства, ознакою демократичних процесів. Отже, логічним є твердження, що діяльність політичної опозиції має відбуватися в правовому полі держави.